Біженка з Темних Часів: Ханна Арендт пояснює сучасність

Оглушил нас хаос темный,

    Одурманил воздух пьяный,

    Убаюкал хор огромный:

    Флейты, лютни и тимпаны…

О. Мандельштам

Там, где торжествует серость к власти всегда приходят черные.

А. И Б. Стругацкие

Світло Ханни у темряві тоталітаризмів 

За життя Ханна Арнедт була відома широкій публіці завдяки своїм репортажам для The New Yorker з судового процесу над Адольфом Айхманом та її фразі “банальність зла” [1] яка послугувала метафоричним описом того, чим були злочини нацистів. Невелике коло послідовників та критиків у США та Німеччині знали інші її роботи, але вона навряд чи сприймалася як велика політична мислительниця. Через сорок три роки після її смерті ситуація сильно змінилася. ЇЇ книжки було перекладено десятками мов. Люди у всьому світі з великим зацікавленням ставляться до її праць. Кількість книжок, конференцій і статей присвячених ідеям Арендт з роками тільки збільшується. Події останніх п’яти років (Євромайдан, анексія Кримського півострова, українсько-російська війна, криза пов’язана з біженцями з Сирії, обрання Дональда Трампа президентом США тощо) тільки збільшують увагу до роздумів Ханни Арендт. Звідки береться це оновлене зацікавлення у її працях? Арендт була надзвичайно чутлива до найглибших проблем та небезпечних тенденцій у політичній та соціальній реальності. Більшість з них не зникли – просто змінили форму; деякі навіть стали ще більш небезпечними. Коли Арендт говорить про “темні часи”[2] то не має на увазі тільки тоталітарні жахи двадцятого сторіччя. Вона говорить: “Якщо функція публічної сфери полягає у тому щоб проливати світло на людські справи, забезпечуючи простір представлення, у якому люди – словом або ділом, на краще або на гірше, – можуть показати ким вони є і що вони можуть, то темрява приходить тоді коли це світло перекривається “кризою довіри” та “тіньовим урядом”; коли мова не викриває, але замітає під килим те що є; коли заклики, моральні або інші, що під приводом захисту старих істин зводить інші істини до беззмістовного трюїзму” [3].

У щоденному потоці політичних та соціальних перетворень важко відганяти від себе думку про те, що ми живемо у темні часи. Арендт говорить що навіть у найтемніші з часів ми маємо зберігати надію знайти бодай трохи світла – воно не у концептах та теоріях, але у житті та діяльності окремих людей. Сьогодні Ханна Арендт є таким джерелом світла – вона допомагає нам надаючи критичний погляд на сучасні соціально-політичні проблеми та непорозуміння. Вона – уважний критик небезпечних тенденцій у соціальній та політичній реальності, до того ж вона пропонує можливості для відновлення гідності політики. Саме тому нам всім треба читати та перечитувати її праці.

Але ким була Ханна Арендт? Вона вірила у те, що будь-яке мислення має бути вкорінене у життєвий досвід. Вона виказувала велику підозру надмірній теоретизації та втраті зв’язку з реальністю. Яким був досвід від якого вона відштовхувалася у своїх роздумах? Багато вирішальних подій у її житті відбулося за участі давньоримської богині Фортуни, себто – вдачі. На відміну від її близького друга Вальтера Беньяміна, якого весь час переслідували невдачі аж до того часу поки він не вкоротив собі віку, вдача була на боці Ханни Арендт у найважливіші моменти її життя. Вона народилася 1906 року у німецько-єврейській секулярній родині, та згодом стала частиною  видатного покоління німецько-єврейських інтелектуалів. Впродовж 1920-х вона була ученицею найбільш визначних німецьких філософів, серед яких: Едмунд Гуссерль, Мартин Гайдеггер та Карл Ясперс. Коли нацисти з їхнім відвертим антисемітизмом прийшли до влади, Арендт погодилася допомогти своїм друзям-сіоністам провести нелегальне дослідження нацистської антисемітської пропаганди. За це у 1933 році вона була затримана офіцерами Гестапо. Під час допитів вона не видала чим займалася у Прусській державній бібліотеці та вийшла на свободу через вісім днів після затримання. Це була величезна вдача, адже, як ми знаємо, багато хто у подібних ситуаціях не покидав підвалів Гестапо живим. 

Незабаром після арешту Арендт вирішила незаконно втекти з Німеччини. Врешті-решт вона дісталася Парижу, та наступні вісімнадцять років залишалася особою без громадянства. Власне через це вона назавжди залишилася чутливою до тяжкого становища апатридів та біженців. Нелегальні біженці з Німеччини в Парижі стикалися з проблемою відсутності офіційних документів які б дозволяли їм працювати, через що більшість біженців жили нестабільним та незахищеним життям. Але Ханні пощастило отримати роботу у декількох єврейських та сіоністських організаціях, серед яких була і “Молодіжна Алія” – організація, що відправляла єврейську молодь з небезпечної для них Європи у Палестину. Досвід бездержавної біженки багато в чому сформував ранній образ мислення Арендт. Вона пригадувала, що дитиною не усвідомлювала власне єврейство, але впродовж 1920-х вона вперше стикнулася з войовничим антисемітизмом нацистів. В інтерв’ю Гюнтеру Гаусу пригадуючи цей період свого життя вона говорила: “Я зрозуміла ким я є, та промовляла це раз за разом одним єдиним реченням: якщо на когось нападають як на єврея, він має захищати себе як єврей. Не як німець, не як громадянин світу, не як носій людських прав та гідності тощо.” [4] У травні 1940 року, незадовго до того як нацисти вторглися у Францію, французький уряд наказав відправити всіх “ворожих прибульців” у віці від 17 до 55 років у табори для інтернованих. Ханна була відправлена у табір для інтернованих біля містечка Гюрс, недалеко від кордону з Іспанією.

Після прибуття до Нью-Йорку Ханна Арендт пише статтю у якій з іронією говорить про виникнення нового виду людини, утвореного історичними обставинами: “вид, який відправляється у концентраційні табори його ворогами, та у табори для інтернованих – друзями” [5]. Арендт змогла покинути табір коли нацисти вдерлися у Францію. Багато жінок з табору у Гюрс згодом було відправлено до Аушвіцу за наказом Адольфа Айхмана. Коли Ханна була інтернована – то її відокремили від її матері та чоловіка (філософа Гайнріха Блюхера). Та їй знов пощастило, бо ланцюжок вдалих непередбачуваних обставин допомогли Ханні знов об’єднатися з рідними. 

Наступним викликом було покинути “старий континент” у статусі бездержавної німецько-єврейської біженки. По-перше треба було зрозуміти як отримати американську візу, та яким чином дістатися з Франції через Іспанію до Лісабону, щоб потрапити на корабель до Америки. Відчувається тривожна схожість між кафкіанськими труднощами європейських євреїв та жахливими перешкодами, які сьогодні долають люди що живуть в окупованому Донбасі або внутрішньо-переміщені особи в пошуках легалізації свого існування будь-де. Фортуна (ніби давньоримська богиня і справді була заступницею Арендт) втрутилася знов. Ханна та Гайнріх змогли отримати візи завдяки сприянню очільника Надзвичайний комітет спасіння у Марселі. Вони уникали французької поліції, яка розшукувала їх, та їм вдалося втекти з Франції, відправитися у Португалію, де вони впродовж трьох місяців чекали на корабель до Сполучених Штатів. У травні 1941 року Ханна Арендт разом зі своїм чоловіком прибули до Нью-Йорка. 

Ретроспективно ми бачимо на скільки таланило Ханні Арендт; як випадкові події допомагали у ситуаціях між життям та смертю. Вона могла б бути вбита під час допитів у Берліні. В неї могло б не вийти втекти з табору у Гюрсі, і вона б опинилася у Аушвіці. Могло б вийти так, що вона не змогла б отримати візу, та, як багато інших євреїв з Франції, була б відправлена у німецькі концентраційні табори. Коли їй було 35 років Арендт прибула до Нью-Йорку майже без знання англійської мови. Її рідною мовою була німецька, яку вона дуже любила. До 1941 року вона ніколи не була у англомовній країні. Тим не менш, вона поставила собі завдання вивчити мову. За підтримки друзів, які допомагали “англізувати” її письмо, вона почала публікувати перші статті у місцевих єврейських виданнях. 

Сторіччя біженців

Один з перших іммігрантських есе Ханни Арендт під назвою “Ми біженці” було опубліковано 1943 року у маловідомому єврейському виданні [6]. Фактично це оповідання про тяжке становище біженця, але з притаманним авторці розумінням, іронією та глибоким почуттям меланхолії. Більшість біженців на поверхні були оптимістично налаштовані до асиміляції у будь-якій новій країні, яку б вони могли вважати домом; але Арендт говорить, що за маскою оптимізму приховано глибокий песимізм. Вона з точністю описує відчуття втрати дому, мови та свого місця у соціальному середовищі. Вона робить висновок, який мав на меті узагальнити політичні наслідки цього нового масового феномену – “народження” маси людей, що були змушені полишити їхні рідні міста та країни. “Біженці, що кочують з країну у країну, являють собою авангард своїх народів – у разі якщо їм все таки вдається зберегти власну ідентичність… Спільнота європейських народів припинила своє існування коли і тому що вона дозволила найслабшим з його членів зазнати виключення та переслідувань” [7].

“Ми біженці” є віддзеркаленням власного досвіду Ханни Арендт, проговоренням невимовного відчуття неналежності та фундаментальної проблеми бездержавності. Згодом вона глибше розвиває ці думки у одній з своїх основних праць – “Витоки тоталітаризму”. У ній вона говорить нам що бездержавність це “найновіше масове явище у сучасній історії, існування певного нового народу, що постійно збільшує свою кількість, та складається з осіб без держави – найбільш симптоматична група сучасної політики.” [8] Цей феномен масової бездержавності “навряд можна пояснити якоюсь однією причиною. Якщо розглядати різні групи з табору осіб без держави, то дається в знаки, що кожна політична подія від кінця Першої світової війни щоразу додавала нову категорію осіб до тих, хто жив без захисту з боку законодавства, причому жодна з цих категорій, незалежно від того як змінювалося першочергова ситуація, ніколи не могла повернутися до нормального стану” [9].

Коли Арендт писала це наприкінці 1940-х років вона навряд чи могла уявити собі, наскільки важливими будуть її спостереження будуть у другому десятиріччі двадцять першого сторіччя. Майже кожна значна політична подія впродовж останнього сторіччя призводила до утворення нових категорій біженців. І, здається, ми не бачимо кінця зростанню їх чисельності. Україна переживає цей процес прямо зараз. Я сам є представником більш ніж двохмільйонного народу який називають “тимчасово переміщені особи” – модна назва сучасних біженців. І цей народ не має багато надії на повернення у власні домівки, так само він не сподівається знайти новий дім. Арендт була однією з перших хто став попереджати про те, що збільшення числа бездержавних людей та біженців буде “найбільш симптоматичною” групою сучасної політики. Вона іде далі, і намагається пояснити важкий стан апатридів що було вимушені повертатися у свої країни і можуть знайти ніякого дому: “біда безправних людей не в тому, що вони позбавлені права на життя, свободу та пошук щастя або рівності перед законом і свободи думки (формул, що було утворено задля рішення нагальних проблем всередині певних спільнот), а в тому, що вони більше не є належними до жодної зі спільнот… Тільки на останній стадії доволі довгого процесу їхнє право на життя опиняється під загрозою; тільки за умови якщо вони є абсолютно “зайвими”, якщо неможливо знайти когось, хто б “потребував” їх, їхнім життям загрожує небезпека.” [10]

Арендт була скептична щодо звернення до абстрактних “невід’ємних” прав людини. Якщо нема інституцій які б забезпечували та захищали ці права – вони виявляються безглуздими. Найбільш фундаментальним правом є “право мати права” – себто право належати до спільноти, де люди можуть діяти, висловлювати свої думки, і де існує певна гарантія захисту прав. Вона вважала, що зникнення такої спільноти є наслідком виключення певних людей з категорії людства взагалі. Ми можемо бачити страшні наслідки систематичного позбавлення людей “права мати права”, і це стосується не тільки тоталітаризмів.

В одній з найбільш страшних розділів “Витоків тоталітаризму” Ханна Арендт пояснює “логіку” тоталітарного панування. В першу чергу треба вбити людину юридично. Це стається коли особу позбавляють прав. Це сталося з євреями у нацистській Німеччині задовго до “остаточного вирішення”. Наступним кроком буде знищенням моральної особистості. Це стається тоді, коли навіть мучеництво стає неможливим. Тоталітарний терор досягає найбільшого та найжахливішого результату тоді, коли життя по-совісті стає неможливим. “Коли людина стикається з вибором між зрадою, тобто вбивством власних друзів, та приреченням на смерть власної дружини та дітей, за яких він несе абсолютну відповідальність, коли навіть самогубство означає миттєву смерть його власної родини, – що ж йому робити? Йому пропонують вибір не між добром та злом, а між вбивством та вбивством. Хто міг би вирішити дилему грецької матері, якій нацисти дозволили обрати, хто з її трьох дітей має бути вбитим?” [11] Але це не найгірше. Існує третій етап “логіки” тотального панування. Після юридичного знищення особи та вбивства всього морального у ній – єдине що не дає перетворитися людині у ходячий труп це її безпосередність та неповторна індивідуальність. “Після морального та правового знищення людини руйнування її індивідуальності майже завжди завершується успіхом… Оскільки зруйнувати індивідуальність значить знищити безпосередність, здатність людини почати щось нове, відштовхуючись від власних внутрішніх ресурсів, щось таке, що неможна пояснити як просту реакцію на зовнішнє середовище та події.” [12] Кінцева мета тоталітаризму полягає в тому щоб зробити людину як таку зайвою. “Метою тоталітарних ідеологій є не переробка зовнішнього світу, і не революційна зміна суспільства, а переродження самої людської природи.” [13] Систематичне усунення будь-яких залишків безпосередності та індивідуальності людини і перетворення її самої по собі у щось зайве – саме це Ханна Арендт називає абсолютним, або радикальним злом. Найбільш тривожним реченням зі всієї книжки “Витоки тоталітаризму” є її попередження: “тоталітарні практики можуть легко пережити падіння тоталітарних режимів, перетворившись у сильну спокусу, яка буде посилюватися щоразу, коли буде здаватися неможливим пом’якшення політичних та соціальних проблем або послаблення економічного зубожіння гідним людини засобом.” [14] Цим “сильним спокусам” не протистояли під час масових вбивств, геноцидів, насилля, тортур та систематичної брехні з боку урядів впродовж останніх сімдесяти років. 

Будуючи своє життя на жахах тоталітаризмів, розуміючи що метою тотального панування є знищення людської безпосередності, індивідуальності та різноманітності, Арендт присвятила другу половину свого життя вивченню чим є повноцінне людське життя у політичній спільноті, що значить бути людиною, яка здатна проявляти ініціативу, починати щось нове – те що вона називала “натальність”[15]. Вона також намагалася досліджувати можливі загрози гідності політики – говорячи про той тип політики, у якому особистості сперечаються один з одним як рівні, розважливі та діють разом – політика у якій розширення прав та можливостей може зростати, а суспільна свобода процвітає без насильства.

Брехня і політика

Есе Ханни Арендт “Істина та політика”, вперше опубліковане 1967 року, могло бути написаним просто вчора. Її аналіз систематичної брехні та відповідної небезпеки для фундаментальних істин є дуже актуальним. Оскільки істини є умовними, і, відповідно, можуть бути інтерпретовані по-різному, то замінити реальний факт “альтернативним” стає аж занадто легко. До того ж опиняючись на шляху упереджень тоталітарного лідера фундаментальні істини стикаються з надзвичайною ворожістю. “Свобода думки, якщо вона не гарантує правдивість інформації та не має можливості оскаржити факт – є фарсом”[16]. Нажаль, однією з найбільш вдалих технік розмивання лінії між істиною та брехнею є твердження, що будь-яка “так звана” істина – це просто одна з можливих думок, – саме це ми майже щодня чуємо у заявах Кремля та читаємо у твіттері Дональда Трампа. Те, що так відверто робилося тоталітарними режимами, сьогодні з великим ентузіазмом практикується успішними політиками – технології соціальних медіа використовуються для заперечення істинних тверджень та поширення брехні, створення казкового світу “альтернативних фактів”. Арендт попереджала нас навіть про більші небезпеки. “Результатом послідовної та тотальної заміни істини брехнею є те, що брехня тепер буде сприйнята як істина, а істина як брехня, те відчуття відповідно до якого ми орієнтуємося у реальному світі разом із категорією “істина vs брехня” – руйнуються.” [17]

В Ханни Арендт було глибоке розуміння тієї реальності в якій ми всі сьогодні живемо. Самі категорії “істина vs брехня” та “факти vs фантазії” сьогодні знаходяться у процесі поступового знищення. Як наслідок – можливості для брехні стають безмежними. Брехня використовується для навмисного обману – подати неправду так, ніби це була правда. Хоча ми говоримо про ситуацію коли різниця між істиною і брехнею все ще існує. Але Арендт підкреслює, що відбувається щось абсолютне нове, коли обманщик починає вірити у власну брехню. Вона вказує на те, як важко постійно брехати не вірячи в “правду” власної брехні. Лякає інше – коли відбувається “факт-чекінг” і брехня відокремлюється від істини, більшість людей, здається, сприймаються це байдуже. Не існує Нобелівської премії за перевірку фактів, існує тільки пропаганда. Ханна Арендт дуже добре розуміла механіку пропаганди. “Не факти переконують маси, і навіть не фальшиві факти, а тільки узгодженість системи частиною якої вони, судячи з усього, є” [18]. Люди що відчувають як ними нехтують, що про них забули жадають цілісного наративу – навіть видуманої історії, аби вона додала сенсу їхньому неспокою, яка б пропонувала їм бодай якусь спокуту. У подібній ситуації авторитарний лідер отримує величезну перевагу, він може просто експлуатувати тривоги та поширювати брехню у яку люди хочуть вірити. Промови з позиції “істини” та звернення до фактів є малоефективними діями порівняно з такими “переконливими” технологіями – вони мають потужні механізми самоактуалізації через соціальні мережі, які вже давно є частиною нашого життя та мають визначну роль у формуванні думок та переконань. Брехня, яка обіцяє вирішити наші проблем, є більш цікавою ніж факти та “раціональні аргументи”. Арендт попереджає нас, що все це свого часу полегшувало утвердження тоталітарних режимів. І сьогодні ці застереження є як ніколи актуальними.

Арендт не була вуличним пророком яка описувала макабричні картини “неминучого кінця світу”. Безрозсудний відчай та безрозсудний оптимізм – дві сторони однієї медалі. Для того щоб врівноважити свої апокаліптичні попередження стосовно небезпек сучасної політики, вона розробила концепцію політичної гідності. Як герой Шекспірівської “Бурі”, що пірнає за перлинами, вона намагалася повернути перлини з минулого, того самого коли публічна політична свобода була чимось реальним – будь то грецький поліс, Американська революція, Паризька комуна чи Угорське повстання 1956 року. Арендт безжально критикувала усі розважання на тему “історичної необхідності”. Бо завдяки нашій натальності, нашій можливості діяти – ми завжди можемо почати щось нове: “Дар починання, ще до того як початок отримує форму історичної події, є найвищою здібністю людини; у політичному сенсі вона є тотожною людській свободі” [19]. Тому найглибшою та найважливішою темою для Ханни Арендт є необхідність брати на себе відповідальність за наше політичне життя. Вона попереджала про спокусу нігілізму, цинізму та байдужості. Вона протистояла надмірній надії та надмірному відчаю. Вона була сповнена сміливості описуючи темноту наших часів – брехня, обман, самообман, політичні технології та власне спроба знищити фундаментальну різницю між правдою та брехнею. Її визначення гідності політики має на меті надати нам з вами стандарт для того щоб розуміти чого саме нам не вистачає сьогодні – можливості для залучення людей у прийняття рішень, для узгодженої колективної дії та чесних прозорих дебатів з опонентами. Ми маємо протистояти спокусі відмовитися від політики та припустити, що нічого не може бути зроблено у світі переповненому огидними політиканами, брехнею та корупцією. Вчинити так – це дозволити собі стати співучасниками найгіршого. Головною працею Ханни Арендт було розуміти, мислити та робити це таким чином щоб одночасно протистояти темноті наших часів та бути джерелом світла для інших. Адже там, де панує сірість, “до влади завжди приходять чорні” [20]. 

У публікації використано ілюстрації, запозичені із відкритих джерел.