Більшовицьке бачення України як «внутрішньої колонії»
Питання імперіалізму і колоніалізму у випадку СССР належать до складних наукових проблем, які активно дискутуються. Вже саме визначення термінів «імперія» та «колонія», а також їхня типологізація становить важливе завдання колоніальних та імперських студій. Вважається, що особливості політичної побудови імперій полягають у тому, що в них центральні регіони експансіоністськи домінують над національними периферіями і мають можливість контролювати й визискувати економічні ресурси останніх. Натомість, під колоніалізмом розуміють сукупність заходів, завдяки яким колонізатор перебирає і реалізує владу над колонізованим, примушуючи його діяти в інтересах колонізатора; економісти вбачають його основну рису в підкоренні економіки колонізованої території потребам колонізатора, його вигоді на світовому ринку.
Отже, розгляд історії України під кутом зору імперських і колоніальних студій починається з аналізу особливостей економічних стосунків між російською метрополією і українською периферією. Саме так у 1914 р. на це питання поглянув Володимир Ульянов-Ленін. У своїй промові в Швейцарії він наголосив на факторі економічного колоніалізму Росії щодо України. «Вождь світового пролетаріату» зазначив, що Україна стала для Росії тим самим, чим для Англії була Ірландія, яка «висмоктує все», а натомість «нічого не дає» [12, с.238–239]. Ленінові також належить першість у застосуванні щодо України терміна «внутрішня колонія». Однак після приходу більшовиків до влади швейцарську промову вождя було покладено у довгу шухляду і про неї ніколи в Совєтському Союзі не згадували.
Питання про колоніальний статус України порушили українські марксисти, які після Жовтневого перевороту заговорили про загрозу російського імперіалізму наголошуючи, що без економічної незалежності совєтських республік не може бути й мови про їхню політичну незалежність. Про це, зокрема, йшлося у роботі Василя Шахрая та Сергія Мазлаха «До хвилі» (1919).
Василь Шахрай Сергій Мазлах
Далі, у 1920-х рр. українські комуністи – історик М. Яворський та економісти М. Слабченко та М. Волобуєв ставили питання, чи була Україна колонією (європейського типу або внутрішньою колонією) царської держави. М. Волобуєв у своїй статті 1928 р. зазначив, що промислово розвинену Україну позбавляють не стільки ресурсів (як це було у колоніях «азійського» типу), скільки її ж капіталу і потенційних прибутків. Головним винуватцем тут, на його думку, була центральна влада, яка через імперську політику ціноутворення перекачувала капітал з України, створюючи ситуацію, коли вартість готових російських товарів була надзвичайно високою, в той час як ціни на українську сировину залишалися низькими – тож капітал накопичувався саме на російській Півночі, а не українському Півдні. На підставі цього він запропонував для України термін «колонії європейського типу», аби врахувати відмінність від заморської моделі колоніалізму [12, с.239].
Хоч цей термін сам по собі, на думку Стефана Величенка, є непридатним, адже не покриває випадок Кореї та Алжиру, сама ідея була правильною і її варто розвинути. Потрібні загальні критерії та відповідна термінологія, аби охопити всі види залежності, а не тільки ті, що існували в заморських колоніях європейських країн. Отже, немає підстав відмовляти підкореним країнам, як-от Кореї, Ірландії чи Україні, у визначенні «колоніальні», адже наукова дефініція терміна, яка включає усі (а не лише наявні в заморських володіннях європейських імперій) типи залежності/панування, фактично пасує і до них [13].
Слід зазначити, що у суспільній свідомості підсовєтських українців розуміння своєї колоніальної залежності перманентно давалося взнаки. При чому це було помітним і у селі, і у місті. Письменниця Докія Гуменна згадує, як відбувалося перейменування Київського університету на Інститут народної освіти, адже на думку керівників Наркомату освіти УСРР університети були «буржуазними» центрами, яким не місце у новому комуністичному суспільстві. На загальних студентських зборах з цього приводу першим виступив майбутній письменник Григорій Косинка (тоді студент першого чи другого курсу) і сказав, що це перейменування – акт колоніяльної політики. Москва, Ленінград мають свої університети, чому не може мати Київ? В такий спосіб нас прагнуть звести до статусу глибокої провінції. За цим почали виступати й інші студенти, які також висловили незгоду з такою деградацією славетного Київського університету з цілим рядом заслужених імен у науці [13а, 164-165].
Але найбільш активно українці заговорили про колоніальну залежність під час колективізації. Спецоргани фіксували антиімперські та антиколоніальні мотиви у політичних настроях українського селянства. «Україна – колонія Росії, з якої вона бере хліб і податки. Українців душать і не дають їм пощади», – казав в період голоду 1928-29 рр. у Маріупільській окрузі місцевий активіст, комуніст.
Прагнучи позбутися непопулярного іміджу імперії, більшовики, врешті-решт, самі її побудували, хоча й у дуже своєрідний спосіб. Це була специфічна «імперія позитивної дії», як назвав її американський історик Террі Мартін. У такій інтерпретації самих більшовиків радше можна було назвати «інтернаціональними націоналістами», або навіть «націоналістами позитивної дії» [14, p.15]. Серед усіх політичних проектів, здійснюваних комуністами в післяреволюційний період, одним із найбільш утопічних і контроверсійних виявилася їхня національна політика. Від самого початку вона була сповнена численних суперечностей. Її витвір – Совєтський Союз – не був уповні ані федерацією, ані національною державою. Знищивши за допомогою Червоної армії (російської у своїй переважній більшості) національні уряди, що постали на «окраїнах» колишньої Російської імперії, більшовики фактично продовжили їхню практику у сфері національно-державного будівництва. Попри проголошення принципів інтернаціоналізму та рішуче заперечення моделі національної держави, СССР було утворено на основі об’єднання низки національних республік. Шляхом надання колись пригнобленим народам певних прав і пільг у царині мови, культури, освіти, підготовки національних кадрів тощо комуністична влада намагалася загасити прояви зрослого за часів революції та громадянської війни націоналізму й таким чином зміцнити внутрішню цілісність країни. Відтак, на відміну від колишньої імперської Росії, совєтські народи отримали нехай і неповноцінну, проте свою національну державність, а сама «країна Совєтів» на початках не розбудовувалася за принципом російської національної держави. Водночас совєтські політики намагалися сполучити націоналістичні вимоги щодо території, культури, мови та еліт зі соціалістичною потребою економічної й політичної унітарності держави. При цьому пріоритет надавали не так завданням національного розвитку народів, як ідеологічним постулатам, адже марксизм розглядав національну свідомість як «невідворотну історичну фазу», яку всі народи мають пройти на шляху до інтернаціоналізму. Відповідно до розробленої більшовиками нової національної стратегії вони вживали заходів, спрямованих на максимальний розвиток національної культури з тим, щоби вона вичерпала себе і щоб потім було створено базу для організації «міжнародної соціалістичної культури» [15, с.355–356].
Після остаточної перемоги «сталінської революції згори» дискусія навколо колоніального статусу України, звісно, припинилася. Водночас червона Москва зробила чимало, аби шляхом пропаганди довести неросійським народам, що вона піклується про розвиток їхньої національної культури і державності. «Радянським» українцям навіть відвели почесне місце рівноправних творців Совєтського Союзу – міфу про те, що нібито вони разом з російськими братами заснували цю державу у 1922 р. Поряд з цим Союз непорушний перетворився на активного голобельщика імперіалізму та колоніалізму, цих «притаманних капіталізму явищ», які, звісно, ніколи не повязувались з СССР.
Західні студії колоніалізму та імпералізму в СРСР
На Заході дослідження проблем совєтського колоніалізму та імпералізму тривалий час були не в моді, тож ними опікувалися хіба що неросійські емігранти із СССР, яких вважали «занадто політизованими». Приміром, чеченець А. Авторханов написав книгу про совєтську національну політику «Імперія Кремля. Совєтський тип колоніалізму», яка й досі не втратила актуальності, але лишилася непоміченою на Заході. «В ім’я “дружби народів”, – зазначав він, – а по суті, з метою повного поглинення новою сталінською імперією всіх неросіян відбувалася перманентна фальсифікація історії, основна ідея котрої зводилася до того, щоби видати совєтський тип колоніалізму за ідеальне вирішення національного питання, а совєтську великодержавну політику русифікації – за політику інтернаціоналізму» [16, с.355–356].
До певної міри західні вчені й самі потрапили під вплив совєтських міфів і чимало з них не вбачали у Совєтському Союзі імперію. Так, Олександр Мотиль у своїй теоретичній розвідці «Підсумки імперій: занепад, розпад і відродження» зізнається, що як і багато інших науковців, раніше не розглядав СССР як імперію, а як багатонаціональну державу. І саме її розпад став для нього загадкою, що відродила зацікавлення в імперіях [17, с.18].
Але й після розпаду «Імперії зла» західна історіографія, що з різних причин сповідувала російськоцентричні підходи, до питання про СССР як колоніальну імперію та Україну як її колонію ставилася неоднозначно. А втім, інтерес до імперських студій прокинувся на початку 2000-х, і важливе місце в них почав посідати культурний колоніалізм. Під цим розуміликомплекс заходів, культурних установ та ідеологій у будь-яких видах популярної чи високої культури, спрямований на підтримку політичної та економічної влади. Приміром, за Енн Макклінток, «колонізація передбачає пряме територіальне привласнення іншої геополітичної одиниці у поєднанні з прямою експлуатацією її ресурсів, праці та систематичного втручання у здатність оригінальної культури (сама імперія не обов’язково є однорідний суб’єкт) організувати на свій розсуд розподіл влади» [18, с.88].
Серед численних типологізацій імперій інтерес викликає та, що її запропонував Дейвід Чіоні Мур. Він визначає три типи колонізації: «класичний» – британці в Кенії та французи в Сенегалі та В’єтнамі. Класична форма характеризується віддаленим дистанційним, але сильним політичним, економічним, військовим і культурним контролем. Іншими словами, «класичний» – це колоніальний контроль над далекими орієнталізованими спільнотами. Друга форма cпостерігається в США та Австралії, де поселенці перманентно впливають на корінне населення, трансформуючи його у четвертий світ, тобто найбідніші країни світу, що іноді виділяються окремо з третього світу, як країни, які не розвиваються (в основному через громадянські війни). Третій – «стандартний», або династичний тип колонізації – більш могутні нації підкорюють своїх сусідів. Османська та Габсбурзька імперії можуть слугувати тут прикладами [19, с.118]. Дослідник порівнює Російську та Совєтську з іншими колоніальними імперіями. На відміну від європейських, на його думку, Росія не йшла далеко за моря, а поглинала території своїх сусідів, рухаючись постійно на схід і південь. Мур наголошує на тому, що, незважаючи на деякі спільні риси, російська анексія, наприклад, Центральної Азії, все ж сильно відрізнялася від британської колонізації. «У той час як англійці не наслідували нікого, окрім себе, росіяни імітували французів і британців, по відношенні до яких вони вже давно відчували себе менш культурними» [19, с.120].
Культурну особливість російської колонізації ще більше увиразнює американська дослідниця Єва Томпсон. Вона зазначає, що, на відміну від колоніалізму західного типу, коли національні проблеми часто належали до категорії расових питань і питань заморських завоювань, російський колоніалізм значною мірою залежав від національної ідентичності та експансіоністської політики щодо сусідніх країн. Авторка стверджує, що необхідно розмежовувати захисний націоналізм, основою якого є захист національної ідентичності, та аґресивний націоналізм, спрямований на експорт власної національної ідентичності та завоювання земель, на яких живуть Інші. Російський націоналізм, на її думку, є водночас аґресивним і захисним, і його аґресивний різновид трансформувався в імперські прагнення колонізувати землі, сусідні з етнічними російськими територіями. Очевидно, для того, аби певна територія стала колонією іншої політичної та національної сили, їй не обов’язково підписувати договори про визнання статусу домініону, як це було у випадку багатьох британських колоній. Росія після завоювання певної території включала її до своєї держави або призначала органи влади, які обслуговували російські інтереси. Російська література брала участь у цьому процесі, впроваджуючи на завойованих територіях наратив російської присутності і витісняючи з цих територій їхню власну історію та письменство, що мали для них важливе значення [20, с. 19–38.].
Червона імперія значною мірою запозичила ці прийоми і методи, створивши свій особливий тип культурного імперіалізму. Сюзанна Мішель Бірґерсон стверджує, що Совєтський Союз був імперією, «заснованою на взаєминах між імперським центром, представленим Росією, і периферією, яку представляють титульні нації» [21, с.1]. А Юрій Сльозкін, у статті з красномовною назвою «Імперіалізм як вища стадія соціалізму» також називає СССР колоніальною імперією [22]. Франсін Хірш стверджує, що і царська Росія, і СССР, і сучасна Російська Федерація – усі вони є імперіями. Коли «держава характеризується великою кількістю територій та різноманітністю народів, які живуть під одним управлінням», це означає, що держава є імперією. Дослідниця також зазначає, що СССР був імперією, яка поєднувала «нову модель колоніалізму з державним еволюціонізмом, щоб стати новим типом модернізованої держави: імперією націй» [23].
Відомий совєтолог Роберт Суні визначає Совєтський Союз водночас і «державою-імперією», і «державою націй». Назагал він означує імперію як державний устрій, що ґрунтується на підкоренні, на різниці між правлячим класом суспільства і його суб’єктами і підпорядкуванням віддалених районів імперському центру. Суні вважає, що однією з численних іроній совєтської історії є те, що держава, яка різними способами демонструвала риси імперії, в дійсності після тривалого часу створила щось на зразок мультинаціональної держави – «держави націй» за допомогою інтернаціоналістичної ідеології, свого самопроголошеного історичного плану побудови соціалізму і активізації інтересу неросійських людей до своєї національності. Як у будь-якій імперії, верховна влада належала тільки центру – комуністичній еліті, метрополії совєтської імперії. Російською та неросійською периферією правили в ім’я власної партійної missioncivilisatrice (фр. цивілізаційна місія), яка, аналогічно політиці французьких і португальських зарубіжних імперій, підняла б їх на більш високий рівень цивілізації і навіть більш амбіційно прагнула створити загальну культуру, в цьому випадку совєтську, завдяки якій народи СССР прийшли б до зближення і, можливо, врешті решт злилися б у єдиний совєтський народ, вільний від націоналізму і багатьох національних рис [24, с.26 ].
Характерно, що назва однієї з наукових збірок, яку редагував Р. Суні так і зветься «Держава націй: імперія і державне будівництво в епоху Леніна і Сталіна» [25]. А ось його співредактор – згаданий вище Террі Мартін вважає, що Совєтський Союз не був ані федерацією, ані моноетнічною державою. Оригінальність совєтської політики, на його думку, полягала в тому, що вона підтримувала зовнішні форми існування національних меншин – культуру, мову, еліти, території значно більшою мірою, ніж національної більшості – росіян. Таким чином більшовики намагалися об’єднати вимоги націоналістів з вимогами соціалістів, які ставили собі за мету створення економічно і політично єдиної держави, для характеристики якої автор вводить нове визначення – імперія «позитивної дії» (англ. «аffirmative аction»). Використовуючи це політичне поняття, свідомо чи несвідомо автор спробував пояснити сталінські методи тоталітарного правління через терміни ліберальної демократії, що, мяко кажучи, погано корелюються. (Зазначимо, що в українському перекладі ця суперечність зовсім зникла, внаслідок чого назва ще більше ускладнилася. Назвавши СССР «Імперією національного вирівнювання», видавці фактично дали позитивну оцінку сталінській національній політиці [26].) Власне, головну увагу Т. Мартін приділив дослідженню того, за допомогою яких політико-адміністративних засобів Кремль керував підлеглими націями. Загалом видається так, що брутальна совєтська практика національного будівництва розцінюється автором як загалом успішний управлінський проект. Причому, найбільш важливим моментом проекту стало, на думку автора, використання у сталінському державотворенні великодержавного російського фактора. У книзі висвітлюється історія формування у сталінській імперській «політиці підтримуючої дії» чи то «позитивної дії» таких політико-ідеологічних штампів і кліше, як «дружба народів», «великий російський народ – старший брат народів СССР» тощо [14, р. 432].
Додамо, що сучасні імперські студії оперують ще такими поняттями як «внутрішня» і «зовнішня» совєтські імперії. До першої О. Мотиль відносить РСФСР у складі СССР, а до другої (за Романом Шпорлюком) – створену після війни «світову систему соціалізму», яку, як і союзні республіки, можна було утримувати тільки силою [27, с. 8].
Свій підхід щодо аналізу особливостей совєтської імперської політики пропонує Т.Снайдер, який стверджує, що у Совєтського Союзу «не було іноземних територій, щоб їх експлуатувати в спробі імітувати капіталістичний розвиток. Тому основна ідея Сталіна зводилася до того, щоб сприймати населення СССР так само, як капіталісти-експлуататори сприймали колонізовані народи». У 1930-і рр. сталінізм розвивався як свого роду «внутрішня колонізація» Совєтського Союзу Совєтським Союзом. Приклад тому – Казахстан. Його кочове населення, в своїй історії, з точки зору марксизму, навіть не досягло феодального етапу, потрібно було насамперед через насильство і терор примушувати до осілого способу життя, а вже потім – перетворити в колгоспників. Згідно Снайдеру, сталінізм, таким чином, був крім іншого «парадоксальною спробою чинити опір світовому капіталізму, імітуючи його», що, при наступному повороті історичного гвинта, призвело до «європеїзації країни, розташованої здебільшого в Азії» [27а, p. 3].
Снайдер додає, що період співпраці гітлерівської Німеччини з СССР дозволив Совєтському Союзу вперше розширити територію своєї держави. Те, що виглядало як участь в нацистському імперіалізмі, було, крім іншого, «експортом совєтської політекономії, заснованої на теорії європейського штибу, назад на Захід, в капіталістичну Європу, вже в якості практики» (p. 7).
Особливість СССР полягала у тому, що він був ідеократичною імперією, тобто крім загарбання і привласнення чужих територій він ще й намагався навернути всіх приєднаних до своєї ідеології, нав’язати їм комуністичний спосіб життя. Цим він відрізнявся від старих імперій. А ось роль росіян, як «цементуючої нації» комуністичної імперії майже не змінилася.
Російський менталітет та імперська свідомість
Ось чому серед різноманітних аспектів досліджень імперсько-колоніального дискурсу важливе місце посідає вивчення імперського менталітету росіян. І це значно підважує створений деякими західними вченими позитивний імідж ідеалізованої «імперії націй». Так у роботах британського історика Джефрі Госкінга «Росія: народ і імперія, 1552 – 1917» та «Правителі і жертви: росіяни у Совєтському Союзі» історик звернув увагу на таку рису Росії як споконвічну дихотомію між імперією і громадянською нацією. Росія, на його думку, завжди була не національною державою, побудованою на основі народного суверенітету, а метрополією, яка об’єднує навколо себе підкорені колонії. Особливість російського імперського націоналізму полягала у тому, щоб утримувати «братні народи» в єдиному «дружньому» ярмі. Імперська ментальність росіян була нерозривно пов’язана з авторитарною системою управління. Згодом аналогічна імперська структура, що існувала в Російській імперії, відтворила себе і в СССР [28, 29].
Коріння і характерні риси російської імперської свідомості ґрунтовно проаналізував у своїй розвідці петербурзький історик Євген Анісімов. Він стверджує, що російська національна свідомість, по суті, є імперською свідомістю. «Російської національної свідомості як цілісного явища, як комплексу різнорідних ідей і громадських почувань в оцінці себе і світу ще не відбулося, бо раніше, ніж росіяни усвідомили себе як націю, вони усвідомили себе імперією». Завдяки потужній експансії деспотичної держави (приблизно зі середини XVI століття) виникла Російська імперія, а її цінності стали цінностями свідомості російських людей, вважає Є. Анісімов [30].
Показово, що для українських націоналістів імперська свідомість росіян ніколи не було секретом. Приміром, у документах Шостого Великого збору ОУН відзначалося, що «носієм російського імперіалізму був і є російський нарід», оскільки «росіяни засвоїли як природну національну рису гін до експансії та привласнення чужих територій». А тому й не дивно, що саме на цьому грунті появився більшовизм з його ідеєю світового панування «диктатури пролетаріату» [30а, с.163 –164].
Не було сумнівів у тому, що СССР – імперія і в ідеолога Перебудови і Гласності Олександра Яковлева, про що він відверто сказав у інтервю газеті «Вечірня Москва»:
«ВМ – У 1991 році частина синів і дочок СРСР вирішила: «Ні, ти не моя батьківщина, у мене інша».
О.Я.- Так Ви що думаєте, українці коли-небудь вважали СРСР батьківщиною?
ВМ – Я в цьому не впевнений.
О.Я.- А я впевнений, що не вважали.
ВМ – А батьківщина вважала їх своїми?
О.Я.- Та не батьківщина, а Москва, а це – не батьківщина.
ВМ – А що?
О.Я.- Так просто купа каміння, в якій живуть люди влади і для яких влада – це все, і все робиться для збереження цієї влади. Я, дорогий мій, був при владі, знаю, що це таке і який там рівень зацікавленості в потребах народу. Суцільна демагогія. Ніякого СCСР не було – як була Російська імперія, так вона і залишалася» [30b].
Постає питання: а чи існує неімперська російська ідентичність, ідеологія розвитку якої була б спрямована всередину – на розбудову і розвиток велетенської країни, а не на відновлення імперії і «збирання земель»? Російський науковець Ігор Торбаков нещодавно вважав, що в Росії конкурують дві основні ідеї: творення Евразійського союзу під егідою Росії, котрий міг би ефективно протистояти Заходу і всім іншим центрам сили, та так званий проект «Острів Росія, метою якого є зосередження на російських внутрішніх проблемах». На думку дослідника, існує певна напруга між «імперською» конотацією поняття «Евразія» (чітко помітною у проекті Евразійського Союзу Владіміра Путіна) та вимогами створити Російську національну державу. Ця напруга присутня і в очевидній неузгодженості російської зовнішньої та внутрішньої політики. Виглядає так, що стратегічна націленість Кремля на евразійську інтеґрацію з колишніми совєтськими країнами і на підтримку вільного руху товарів, капіталу та людей через широкий євразійський простір суперечить чимраз більшому внутрішньому занепокоєнню масовим напливом «культурно чужих» міґрантів і спричиненими цим ксенофобським настроям. Амбітне бачення Евразії, яку очолює Росія, котра є одним із головних світових полюсів сили і здатна успішно змагатися з іншими полюсами (як-от Европейський Союз, Сполучені Штати і Китай), та гучні заклики закрити кордони Росії з більшістю її евразійських сусідів і посилити іміґраційні закони, вочевидь спрямовані на вирішення протилежних цілей. Дослідник ставив запитання: як витворити російську ідентичність, яка була б і культурно інклюзивною, і неімперською. Зрештою, міжнародна поведінка Росії залежатиме від того, як буде розв’язано цю дилему. Виглядає, що амбітний образ Росії як інтеґратора й лідера «Серединного континенту» акумулював спокуси ідеї «Третього Риму», «збирання земель» та «інтеграції» [пост]совєтського простору». Імперіалізм програє ізоляціоністському образові «Острова Росія» (націоналізму), – вважає І.Торбаков [30c].
Однак, реалії переконливо довели, що спокуса «Третього Риму» переборола ідею «Острова Росія». При цьому політичний успіх В.Путіна полягає насамперед у тому, що він чітко вловив і вдало використав імперський менталітет росіян. Висловлене ним у 2005 році міркування про розпад СCСР як найбільшу катастрофу ХХ ст. підтримали 57% росіян (згідно з опитуванням «Левада-центру» в грудні 2013 р.).
Таким чином концепція «Русского мира», як вважає М.Снєговая, є архаїчною відповіддю Путіна на проект «громадянської нації» Олексія Навального: імперія, а не національна держава. Путінська ідеологія наголошує на ролі росіян як титульної нації у державі, експлуатує ідею «Росія для росіян», (близько 80% громадян Російської Федерації – росіяни), та, на відміну від лібералів, маніпулює особливостями національної історії та культури. В цьому – головна причина її успіху, адже ця ідеологія наразі повністю замінила собою стару, комуністичну. Кремлю вдалося, вважає соціологиня, також майже миттєво переманити на свою сторону російських націоналістів (наприклад, Єгора Просвірніна, Олександра Храмова), колишніх прихильників ідей Навального, які тепер активно підтримали анексію Криму [30d].
Імперські стуії в Росії
У сучасній Росії імперські студії розвиваються на тлі відродження самої імперії. Після заперечення попервах її існування, новим трендом у імперських студіях стала спроба вибілювання Російської/Совєтської Імперії. Російські вчені намагаються розглядати концепт імперії у контексті взаємозвязків і взаємостосунів між метрополією і периферією, при чому не завжди негативних, зважаючи на те, що периферія також впливала на метрополію. Звісно це мало б рацію, якщо б рівнозначно досліджувалися негативні наслідки, які справила імперія на совєтські народи. Крім руйнування національної культури тут, звісно, варто було б згадати екологічні катастрофи на кшталт нищення Аральського моря чи Чорнобиль, не кажучи вже про страшні людські втрати від Голодомору тощо.
У Росії на рівні академічної науки серйозно обговорюють питання про користь відродження імперії. Наприклад, у 2012 р. в Москві була захищена кандидатська дисертація на тему «Імперські політичні технології як спосіб організації великих держав». Обґрунтовуючи її актуальність, автор зазначив, що в Росії зберігається унікальність російського соціополітичного простору, який несе на собі відбиток імперського «форматування». Тут існує специфічний характер комунікації «Центр – регіони». Він химерно поєднує модерністські (договірні засадие, практика узгодження загальнонаціональних і регіональних інтересів і т.д.) і традиційно імперські політичні технології (втручання центральної влади в регіональні проблеми, зростання політичного впливу представників Центру на місцях, укрупнення ряду регіонів за допомогою ліквідації національно-територіальних автономій тощо). Дисертант також зауважив, що в Росії постійно активізуються спроби окремих політичних сил та представників наукової спільноти представити на обговорення широкої громадськості власні проекти внутрішньої територіально-політичної організації країни та її зовнішньополітичного курсу на основі відродження імперської моделі, що робить вельми актуальним звернення до заявленої у цій дисертації проблематики, а також свідчить про потенціал для політологічних досліджень у цій сфері [31].
Чи була Україна колонією?
Повертаючись до питання щодо визнання СССР імперією зауважимо, що in toto існує певний консенсус між ученими відносно цієї проблеми. А ось питання про колоніальний статус України залишається дискусійним. Приміром, Андреас Каппелер вважає, що Україна не була класичною колонією Російської імперії, позаяк була відсутня і просторова чи культурна і расова дистанція, і правова дискримінація українців порівняно з росіянами. Не була, на його думку, вона і внутрішньою колонією. Незважаючи на те, що у відносинах російського центру і української периферії очевидні елементи економічної залежності, експлуатації та обмеження культури, навряд чи доцільно застосування поняття «колонія». Адже царський центр бачив в Україні частину матінки-Росії і не дискримінував українців як громадян, порівняно з росіянами. Каппелер вважає, що задля уникнення девальвації понять, використання термінів «колоніалізм», «колоніальний», «колонія» має обмежуватися класичним колоніалізмом, якого в Україні не було [32].
Подібний підхід відверто підважує робота Тараса Кузьо, в якій автор здійснив компаративний аналіз України під владою Росії та Ірландії під британським правлінням. Науковець визначає цілу низку подібностей між двома цими «європейськими колоніями». Так само, як ірландці в Британській імперії, українці мали повноцінні права в СССР. Вони обоє мали міцні економічні зв’язки з центром. П’ятдесят відсотків ірландського експорту споживала Великобританія; у свою чергу, Великобританія була найбільшим інвестором в ірландській економіці. Те саме можна сказати про українсько-російські відносини. Щодо мови, то після 1947 р. Ірландська незалежна держава намагалася після тривалого панування англійської відродити гаельську мову. І це виявилося нелегкою справою. Британські ЗМІ залишаються значно поширеними в Ірландії, як і російські ЗМІ в Україні. «В обох випадках колоніальна спадщина англізації та русифікації ще більше посилюється силою та впливом домінування сусідньої мови» [33, c.243]. Колоніальне правління перетворило людей в обох країнах на «неісторичних» селян без панівного класу. Кузьо вказує на те, що англійці та росіяни вважали, відповідно, українську і гаельську мови та культури меншовартісними і, отже, непридатними для модерного світу. Він також зазначає, що Російська Совєтська Федеративна Соціалістична Республіка (РСФСР) «була єдиною совєтською республікою, яка не володіла ніякими республіканськими установами і ніколи не була відображена як «батьківщина» для своєї титульної нації. «Родиной» росіян був весь СССР, тож російська і совєтська ідентичності збігалися в єдину» [33, с.242]. Кузьо стверджує, що росіянам відводилася роль колоністів у неросійських республіках. Він відкидає будь-які подібності СССР із західноєвропейськими імперіями і порівнює його з Османською імперією. На думку Кузьо, обидві ці імперії не сприяли розвитку російської та турецької нації. Російські та турецькі національні держави з’явилися лише після руйнувань СССР і Османської імперії, відповідно. Вони обидві не починалися з нації-держави, але закінчувалися нею [33, с.250].
Згадаємо також позицію Олександра Мотиля, який називає Українську Совєтську Соціалістичну Республіку типовою периферійної колонією совєтської імперії. Як і інші республіки, вона мала право на символічний суверенітет, який гарантувала совєтська Конституція, а дійсність була діаметрально протилежною.
Компартія України і органи управління УССР (Верховна Рада, Рада міністрів і ін.) не мали ніякої суверенності в процесі прийняття рішень, були повністю підлеглими Компартії і центральному уряду в Москві і взаємодіяли з іншими республіками або зовнішнім світом тільки за посередництва Білокам’яної. Держплан СССР визначав економічний розвиток України, а структура міністерської системи відображала його пріоритети: головні міністерства мали союзний або союзно-республіканський статус, а найменш важливі –республіканський. Повоєнний вступ СССР до Організації Об’єднаних Націй – прекрасна ілюстрація її колоніального статусу. Українське представництво в ООН перебувало на поверсі, відведеному для представництва СССР, а українська делегація діяла тільки за вказівкою совєтського керівництва [34].
Урешті-решт, як справжня імперія СССР розвалився на національні держави, а Росія перебрала на себе його спадщину і прагне наразі до відродження своєї імперської величі. Постає питання: яку спадщину залишив по собі російський колоніалізм в Україні. Попри всі розмови деяких західних науковців про «етнофілію» в СССР саме тут російський колоніалізм досяг свого руйнівного апогею. За т.зв. пролетарським (соціалістичним) інтернаціоналізмом та комуністичною риторикою ховалася політика зросійщення (русифікації) неросійських народів. Напередодні «геополітичної катастрофи» рівень зросійщення українців був настільки високим, а перспективи подальшого розвитку української мови і культури настільки ілюзорними, що здавалося нація втратила будь-який шанс на подальше існування. В той час як комуністичні колонізатори створювали собі образ носіїв вищої культури, у колонізованих поступово розвивався комплекс неповноцінності, така собі колоніальна ментальність, яка призвела згодом до культурного плазування по відношенню до культури країни-завойовника, яка нав’язує колонізованому свою месіанську культуроносну функцію. Якщо англійські колонізатори зображували індусів та ірландців як неосвічених дикунів, брудних варварів, яких треба цивілізувати, то більшовики приховували національний момент за класовим. Російська культура поставала в їхній пропаганді як прогресивна, передова, революційна – культура міста з його мовою робітників, яка має побороти регресивну, відсталу селянську українську культуру з її застарілими традиціями (до таких належали навіть національні музичні інструменти – кобза і бандура) та «мовою селюків». При цьому провідну роль у цій «теорії боротьби двох культур», як її називали більшовики, нерідко відігравала місцева колоніальна адміністрація насаджена Москвою, серед якої були й етнічні українці. Відвертий українофобний та русифікаторський культурний колоніалізм часів царату змінився прихованим м’яким совєтським. Але так само, як і раніше, російський колоніалізм табуював і ліквідував в Україні пам’ять про осіб та події в історії її культури, які заперечували провінційність і вторинність українськості та її меншовартісність.
На думку Миколи Рябчука, Україна принципово відрізняється від колонізованих країн Азії, Африки та Америки тим, що відмінність між панівною й підлеглою групою мала тут мовнокультурний, а не расовий характер. «Чорною шкірою для українців завжди була їхня “рабська”, “колгоспна” мова; змінивши цю мову на “білу”, російську, українці могли зробити яку-завгодно кар’єру в Російській, а згодом Совєтській імперії. За етнічною ознакою вони практично не дискримінувалися, оскільки традиційно вважалися різновидом того самого російського народу – якщо тільки не наполягали на своїй принциповій відмінності від росіян. Мова якраз і була головним, коли не єдиним виявом такої відмінності; зрозуміло, що підозрілими вважалися лише ті українці, котрі свідомо намагалися зберегти цю відмінність попри тиск довколишнього російськомовного середовища і здобутої ними переважно російськомовної освіти. Сільські, малоосвічені українці небезпечними не вважалися; навпаки, їхня вбога, засмічена русизмами мова слугувала яскравим підтвердженням загальної нікчемності й безперспективності україномовного світу. На цьому тлі нечисленні україномовні інтеліґенти в містах виглядали справді “национально озабоченными”, себто акцентуйованими особами, гідними в кращому разі поблажливо-співчутливої усмішки, а в гіршому – примусового лікування або ув’язнення. Мало хто наважувався розмовляти “чорною” мовою, всі хотіли бути “білими” – як Майкл Джексон» [35]. Російське колоніальне домінування в Україні, на думку Миколи Рябчука, трималося на трьох стовпах. Один – це сила імперського апарату, зокрема, репресивна міць таємної поліції та інших тодішніх «силовиків». Другий – економічна влада, контроль над землею та іншими ресурсами. І третій – це сила імперського дискурсу, забезпечувана найрізноманітнішими інституціями – від шкіл до університетів, від щоденних газет до літературних часописів, від православної Церкви до Академії наук. Плюс нейтралізація українського контрдискурсу – через жорстку цензуру і навіть заборону самої мови [36].
Постколоніальні студії
Отже, та спадщина, яку Україна отримали від Совєтської імперії і яку слід поборювати і долати, вписується у контекст постколоніалізму. Це явище помітив і вдався до його критики американський науковець палестинського походження Едвард Саїд, який у своїй знаковій праці «Орієнталізм» (1978) розпочав деконструкцію і розмаскування текстів, демонструючи їхню заангажованість в імперських чи неоімперських інтересах [37]. Відтоді цей науковий тренд і напрям мислення проник у філософію, теологію, політологію, історію, а також літературу, сприяючи осмисленню наслідків колоніального правління. Водночас постколоніальна теорія виростала зі структуралістських першоджерел, насамперед, Мішеля Фуко й Ролана Барта, адже саме їхній «критичний аналіз дискурсу» давав змогу деконструювати панівне мовлення і сховану за ним партикулярну ідеологію, що маскується під «об’єктивність» і «позапартійність», «наукове знання» і «здоровий глузд», під загальноприйняту й самоочевидну «норму», хоч, по суті, сама ту «норму» штучно витворює, насаджує і підтримує.
Сучасна тенденція поєднує постколоніальні дослідження з іншими опозиційними дискурсами – марксизмом, фемінізмом, глобалізмом тощо. Помітними є і спроби критиків західномарксистського спрямування розглядати постколоніальність у культурі як вияв протистояння міжнародному капіталізмові. Як ідейна течія, постколоніалізм займається вивченням ідентичності, культури та літератури – у сенсі культурного конфлікту між колишніми або нинішніми колоніями та країнами-колонізаторами. Термін «постколоналізм» використовують наразі для того, щоб позначити ту політичну і теоретичну боротьбу, яку ведуть суспільства, що пережили перехід від політичної залежності до суверенітету. Постколоніалізм дає змогу описати сучасні політичні, економічні, соціальні та культурні процеси, які відбуваються у постколоніальних країнах Африки, Азії, Латинської Америки. Водночас ним послуговуються у ряді випадків і щодо таких країн, які були колись колоніями Великої Британії: Австралія, Канада, Ірландії та США [19, с.112].
Дехто критикує сам термін «постколоніальний» через первісне хронологічне значення («післяколоніального періоду»), яке здається неадекватним, оскільки економічні, політичні, тим паче культурні умови колоніалізму не припиняються з проголошенням незалежності держави. Постколоніальне, відмежовуючись від колоніального, вбирає в себе його історичний досвід, а то й співіснує з ним в одному часі, місці й навіть одному культурному явищі. У сучасній Україні постколоніальна критика видається доволі важливим і корисним методологічним підходом до вивчення різноманітних аспектів ідентичності, метою якого є подолання комплексу меншовартості, малоросійства, совковості та виховання національної самосвідомості [38].
Зокрема, методологія західних постколоніальних досліджень набуває поширення в українському літературознавстві не лише як стратегія прочитання художньої літератури, але й як вагомий чинник формування національної культурної ідентифікації. Показовою у цьому плані є праця Мирослава Шкандрія «В обіймах імперії: російська і українська література новітньої доби», в якій зроблено спробу поглянути на українсько-російські культурні взаємини крізь призму постколоніальних теорій. І це призвело до перегляду низки усталених уявлень і підходів [39].
Микола Рябчук у книзі «Постколоніальний синдром: спостереження» дослідив емансипацію української нації від домодерної «уявленої спільноти», часто окреслюваної як «русский мир». При цьому він застосував постколоніяльний підхід, розглядаючи не так політичні, як культурні та психологічні проблеми українсько-російських і «українсько-українських» стосунків. Ці останні виявилися доволі критичними для України і зіграли свою роль у подальших конфліктних подіях. Цікавою видається запропонована Рябчуком періодізація. До 1991 року, визначає він, ми мали справу з колоніалізмом, після 1991-го – з постколоніалізмом. А за Януковича почала формуватися й утривалюватися неоколоніальна ситуація. Адже у цей період Росія почала відновлювати в Україні неоколоніальне домінування – військове, економічне, політичне, церковне, не кажучи вже про мовно-культурне, яке нікуди й не зникало. «При цьому, – наголошує автор, – робилося це не лише за допомогою аґентури, яку можна з достатньою юридичною прецизійністю окреслити саме як “п’яту колону”, а й за допомогою значної частини населення, яку за браком кращого терміна я називаю “креольським”, хоча можна назвати, певно, й російським чи російськомовним, – усі ці терміни, однак, потребують додаткових пояснень» [35].
Перспективи деколонізації України
На щастя, до неоколоніалізму не дійшло, тож варто подумати не лише про нові терміни, але й про нову періодизацію. А між тим, у незалежній Україні інтелектуальна деколонізація відбувається не без ускладнень. На відміну від концепту тоталітаризму, який практично не зазнав критики, визнання колоніального статусу України викликає у деяких науковців ментальний і психологічний опір. Навіть такі метри української історичної науки, як Станіслав Кульчицький, Наталя Яковенко, Лариса Нагорна приватно і публічно висловлювали свою незгоду з цим. І вони не є поодинокими. Чимало науковців вважають це принизливим і ставлять питання: як, мовляв, ми будемо розповідати школярам про те, що Україна була колонією.
Попри все процес деколонізації триває і набирає обертів. У науці він розпочався із постання питань про імперську спадщину та вплив імперії на національну свідомість; далі виникла дискусія стосовно (не)визнання СССР імперією. При чому, перед вели не історики, а літературознавці, філософи, політологи. Наприклад, політолог Микола Михальченко звернув увагу на той факт, що колоніальна політика існувала не лише у капіталістичних, але й у комуністичних державах – федеративній СФРЮ і унітарному Китаї. Він також зазначив, що в СССР вона проводилася жорстко і цілеспрямовано [40]. У 2010 р. Олексій Баталов захистив кандидатську дисертацію у галузі філософії на тему «Імперія як тип соціально – історичної організації» – фактично одну з перших в царині імперських студій. Автор запропонував нову типологію імперій та помістив СССР категорію «авторитарних дисциплінарних імперій» поряд з Оттоманською, Російською, Австро-Угорською, Японською, Другим Рейхом. Він також сформулював нове визначення імперії як типу соціально-історичної організації систем універсального контролю, специфіка яких полягає в експансіоністських механізмах соціокультурної, військово-політичної та економічної інтеграції на підставі центр-периферійного підпорядкування різнорідних елементів [41].
Поняття імперіалізму і колоніалізму щодо визначення українсько-російського дискурсу безсумнівно вже твердо увійшли у науковий і політичний лексикон. Достатньо згадати про міжнародний публічний семінар «Імперії, колонії і голод в історико-порівняльній перспективі», який у червні 2017 р. організував Український науково-дослідний центр вивчення Голодомору (HREC in Ukraine) у Києві. На цьому потужному форумі кріз призму імперського дискурсу ледь не вперше розглядалися питання голоду в Індії, Китаї, Казахстані та Україні. Авторами ідеї проведення цього семінару були директорка центру Людмила Гриневич і американський професор Марк фон Гаген, який визначив український голод «як найвищу стадію імперіалізму».
Щодо влади, то у її лексиконі вже з часів Помаранчевої революції почала активно використовуватися (передовсім у промовах Президента Віктора Ющенка) формула Джеймса Мейса про посттоталітарне, постгеноцидне і постколоніальне минуле України. Питання про російський імперіалізм виразно постало на тлі анексії Криму і війни з Росією на Донбасі. Тож у промовах Президента Петра Порошенка часто вживалися словосполучення на кшталт «подолання колоніальної спадщини», «російський культурний імперіалізм» тощо, а його гуманітарна політика цілковито ґрунтувалася на завданні поборення «малоросійства і радянщини».
У публікації використано ілюстрації, запозичені з відкритих джерел.
_____________________
12. Субтельний О. Україна: історія. 2-ге вид. Київ: Либідь, 1992. С.238–239.
13. Velychenko S. The Issue of Russian Colonialism in Ukrainian Thought. Ab Imperio. 2002. No. 1. P. 332–334.
13а. Гуменна Докія. Дар Евдотеї. Іспит пам’яті. Кн. І. Київські кручі; Кн. 2. Жар і крига / Передмова В.Пепи. Післямова C. Горошка. – К.: Дніпро, 2004. – 520 с.
14. Martin T. The Affirmative Action Empire: Nations and Nationalism in the USSR, 1923–1939 (Cornell UP, 2001). 496 p.
15. Гриневич В. Неприборкане різноголосся. Друга світова війна і суспільно-політичні настрої в Україн, 1939 – червень 1941 рр. Київ–Дніпропетровськ: Видавництво «Ліра», 2012. 508 с.
16. Авторханов А. Империя Кремля. Совєтский тип колониализма. Минск-Москва, 1991. 112 с.
17. Мотиль Олександр. Підсумки імперій: занепад, розпад і відродження. Київ: Критика, 2009. 200 с.
18. McClintock, A. The angel of progress: Pitfalls of the term «post-colonialism». Social Text.1992. 31/32. Third World and Post-Colonial Issues. 1992, pp. 84–98.
19. Moore D. C. Is the post- in postcolonial the post- in post-soviet? Toward a global postcolonial critique. 2001. PMLA, 116.(1, Special Topic: Globalizing Literary Studies). P. 111–128.
20.Томпсон Ева. Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм. Київ: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2006. 368 с.
21. Birgerson, Susanne Michele. After the breakup of a multi-ethnic empire: Russia, successor states, and Eurasian security. Westport, Conn: Praeger, 2002. 209 р.
22. Slezkine, Y. Commentary: Imperialism as the highest stage of socialism. Russian Review.59(2). 2000. Р. 227–234.
23. Hirsch Francine. Empire of Nations. Ethnographic Knowledge and the Making of the Soviet Union. Cornell University Press. 2005. 376 р.
24. Суни Р. Г. Советское и национальное: единство противоречий. Советские нации и национальная политика в 1920–1950-е годы: Материалы VI международной научной конференции. Киев, 10–12 октября 2013 г. М.: Политическая энциклопедия; Фонд «Президентский центр Б. Н. Ельцина», 2014. 686 с. (История сталинизма. Дебаты). С.26
25. Суни Р., Мартин Т. Государство наций [Империя и национальное строительство в эпоху Ленина и Сталина]. 2011. 376 с.
26. Мартин Т. Імперія національного вирівнювання. Нації та націоналізм у Радянському Союзі (1923-1939 роки). К.: Критика. 2011. 640 с.
27. Шпорлюк Р. Імперія та нації. Київ: Дух і Літера, 2000. 354 с.
27а. Stalin and Europe: Imitation and Domination, 1928–1953. T. Snyder, R. Brandon (eds.). Oxford: Oxford University Press, 2014. 326 p.
28. Хоскинг Дж. Россия: народ и империя (1552–1917). Смоленск: Русич, 2001. 512 с.
29. Hosking G. Rulers and Victims. The Russians in the Soviet Union: Belknap Press, 2009. 496 p.
30.Анисимов Е. Истоки имперского менталитета в России.
30a. Шостий Великий Збір Організації Українських Націоналістів (ОУН). Матеріяли й постанови. Б. м.: Видання Організації Українських Націоналістів, 1984. 631 с.
30b. Яковлев Александр. Избранные интерью: 1992–2005 2000–2005 годы [Документы №№ 73–100]
30с. Торбаков Іґорь. Прикрощі «евразійської» орієнтації // Критика. – 15 жовтня 2014. – Число 9-10. – С. 12-15.
30d. Снеговая Мария. Кто мы? Русские в поисках нации
31. Лопухов Дмитрий Андреевич. Имперские политические технологии как способ организации больших государств. Автореф. дисс. … канд. полит. наук Москва, 2012. – 24 с.
32. Каппелер Андреас. Мазепинцы, малоросы, хохлы: украинцы в этнической иерархии Росийской империи.
33. Kuzio, T. History, Memory and Nation Building in the Post-Soviet Colonial Space. Nationalities Papers. 30(2). 2002. P. 241–264.
34. Мотиль О. СРСР як Російська імперія. Чим була радянська Україна?
35. Рябчук Микола. Постколоніальний синдром. Спостереження.
36. Шебеліст Сергій. Микола Рябчук: Я не стверджую, що ми приречені на «холодну» чи, ще гірше, «гарячу» громадянську війну. 18 квітня 2011.
37. Саїд Едвард В. Орієнталізм. Київ: Основи, 2001. 511 с.
38. Ференц Н. Основи літературознавства. Постколоніальна критика.
39. Шкандрій Мирослав. В обіймах імперії. Російська і українська літератури новітньої доби. Київ: «Факт», 2004. 496 с.
40. Михальченко М. Чи можлива колоніальна політика в соціалістичних федеративних державах? // Політичний менеджмент. 2009. №4. С.3–13.
41. Баталов О. А. Імперія як тип соціально-історичної організації: автореф. дис. … канд. філос. наук : 09.00.03; Харківський нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна. Харків 2010. 19 с.
