Польським авторам складно писати про Львів, не впадаючи у сентиментальність і не проговорюючи сказане уже багато разів. Нова книжка репортера Зємовіта Щерека «Вигадане місто Львів» (Wymyślone miasto Lwów), яка вийшла в 2022 році у важливому польському видавництві Czarne, намагається уникнути ностальгійної пастки, розповідаючи про український Львів — від початку 1990-х до перших місяців повномасштабної війни. Вона продовжує логіку попереднього репортажа Щерека про Україну — «Прийде Мордор і нас з’їсть», дотепної і жвавої розповіді про те, як польські туристи їдуть до України, щоб, орієнталізуючи її, покращувати свій уявний статус в ієрархії Центрально-Східної Європи.
Львів нарівні з Вільнюсом залишається одним з найважливіших символів у польській уяві. Попри те, що навіть найрадикальніша правиця не дуже уявляє сучасний Львів частиною своєї держави, у популярній культурі Львів продовжує бути містом, про яке пишуть і до якого приїжджають. І, хоча книжка Щерека аналізує зміни, що відбулися з містом уже в незалежній Україні, як-от переприсвоєння його історії українськими інтелектуалами, перетворення міста на туристичний центр українців і поляків, творення нового українського міфу Львова, це все ж знову текст насамперед для польської аудиторії. Його первинна, дещо провокативна, мета є цілком в дусі enfant terrible польської журналістики, а саме: показати своїм співвітчизникам, що Львів чудово собі дав раду і без них. Щерек розуміє, що співвітчизники також приймають українськість Львова, спостерігаючи за польськими туристами, що приїжджають по смачну їжу, а на Личаківський цвинтар заходять радше для проформи.
Основні ж його герої — це творці нового Львова, наприклад, художник Влодко Костирко, мер міста Андрій Садовий, письменник Юрій Андрухович чи популяризаторка архітектури Катажина Лоза. Власне через підбір інтерв’ювованих осіб автора можна звинуватити у снобізмі і неймдропінгу — на сторінках репортажу рідко чути голос людей, які не є діячами мистецтва чи культури. Польські жінки, які винаймали житло туристам у 1990-х, пияки під магазинами, продавщиці на базарі «Добробут», з’являються не як голос, а як елемент сентиментального ландшафту. Бо Щерек любить випити пива у барах з липкими столами і ходити темними районами вночі.
Щерек намагається зрозуміти, як сучасний Львів шукає свою міфологію і що бере з попередніх міфологій. Зручним прикладом для цього стає міф про батярів, пояснення їхнього значення у міжвоєнному Львові, уявлення в сучасній Польщі і реінтерпретацію у сучасній львівській міфології. Батяри змінилися від кримінального елементу, до — в уявленні сучасної львівської поп-культури — таких собі багатокультурних хіпстерів, справжніх героїв сучасного Львова. Втім, приклад батярів показує, що один національний конструкт формується не ізольовано, навіть якщо має на меті заперечити інший, а в постійному діалозі.
Хоча, автор наче і пише про українське переосмислення міста, про інтелектуалів, «Фест» і війну, але загалом все це, щоби здійснити міфорозвінчування польського Львова. Що має в собі трохи від творення нового пантеону, а саме галицького. Вихідець із Західної Галичини, Щерек відчуває Галичину як дім, бо галицький міф Львова найбільш інклюзивний з усіх. Саме тому на сторінках так часто з’являється постать Влодка Костирка, який стояв біля витоків реанімації культу габсбурзької провінції. Але для Щерека чи Катажини Лози Галичина — це радше про набір культурних кодів, аніж про атмосферу зручного міста, де можна ходити пішки, пити каву і спілкуватися з людьми. Приязний публічний простір Щерек знаходить навіть на Сихові —львівському бетонному мікрорайоні, колись демонізованому львівськими елітами, а зараз —символі зручної інфраструктури. Попри естетичну відразу автора до соціалістичного міського планування, сучасний мікрорайон, обвішаний вивісками і заповнений базарами, для нього тепле і домашнє місце.
Водночас, репортаж Щерека показує, що Галичина як усвідомлений проект залишається досить елітарним явищем і замилування габсбурзькою провінцією є обрамленням або для мистецьких проектів, або для численних ресторанів. Що думають про новий галицький міф люди, які не є його співтворцями?
Що ж до Львова, у якого слава національної мекки, то Щерек помічає іронічно-критичним оком пам’ятник і портрети Бандери на кожному кроці, але не вважає його культ чимось значущим, радше символом заради самого символу, ніж віддзеркаленням сильної ідеології. Українська радикальна правиця в цьому сенсі є лише зворотною стороною медалі радикальної правиці польської, кожна з яких повторює одні й ті ж фрази, не пропонуючи чогось нового.
У книжці майже не з’являється радянський Львів, яким Щерек слідом за своїми українськими приятелями нехтує як сірим і нецікавим періодом і називає відповідний розділ «Страшне місто». «Дух Львова помер у радянський час», — відважно заявляє автор. Через це випадають цілі культурні пласти Львова як субкультури гіпі, підпільних середовищ. Водночас активне мистецьке життя Львова 1990-х і перелому 2000-х не взялося з нізвідки і не було лише реакцією на радянську безнадію. Якщо не сприймати кількадесятилітньої історії радянського Львова як прірви, то можна зрозуміти його важливість і тяглість. Це вже відбувається в Україні, де зацікавлення радянським Львовом охоплює і студентів, що пишуть про гіпі чи польське радіо у дипломних роботах, і дослідників.
Останній розділ книжки «Війна і Львів» про повномасштабну війну і реакцію міста на неї виглядає, як це зараз часто буває з текстами про війну, урваним. Реальність ракет над містом змушує думати і писати про нього по-новому, але як саме — наразі не дуже зрозуміло. Тому фланерування автора воєнним містом сприймаються як практика з попередньої епохи, неактуальна і чужа для епохи нової. Перебування у воєнному місті серед виття сирен, перевірок на блокпостах і натовпах біженців змінюють самого Щерека, який відходить від галицького мультикультуралізму і зі зворушенням підспівує пісні «Лента за лентою».
Цінність репортажного жанру в тому, що розмовляючи з людьми і слухаючи їх, можна спостерегти зв’язки і конфлікти, непомітні у великих наративах. Щереку це часом вдається дуже добре, наприклад, коли він пробує зрозуміти ким є львівські поляки, і бачить, як ця група різноманітна, багатомовна і не вписується в уявлення тієї ж польської правиці. Візит на Сихів показує живий і активний Львів, який існує поза площею Ринок. Натомість з розмов із галицькими інтелектуалами складно витягти щось нове, чого б ми не прочитали попередньо в їхніх текстах.
Для мене як для української читачки цей текст мав передусім радість антропологічного впізнавання, бо там йдеться і про комерціалізацію туристичного Львова, про зріст і занепад «Дзиги», про «Фест» і складне соціальне становище працівників та працівниць туристичної індустрії. Це текст про сучасний Львів, який росте на міфі минулого, але за роки незалежності створив свої власні культурні тропи і меми. Саме їх вихоплює уважне око спостерігача, не зовсім чужого, але спроможного оцінити і помітити те, що для нас є цілком природним і через те часто непомітним.
