Путінській зовнішньополітичній пропаганді багато в чому вдалося створити ілюзію того, що офіційна політика пам’яті — те ж саме, що й російська культура пам’яті. Іншими словами, що кремлівська позиція репрезентує думку народу.
За даними московського центру Левади, у квітні 2019 року на запитання «Які почуття викликає у Вас день перемоги?», 27% росіян відповіло «скорбота за мільйонами загиблих», і 48% —«радість у зв’язку з тим, що наша країна здобула перемогу».
А як повідомив автору цих рядків директор Центру Левади Лев Ґудков, у 2021 і 2022 році через війну їхня організація не проводила опитувань про день перемоги. Тобто зараз ми просто не знаємо, як змінилося це співвідношення. Але динаміка змін свідчить, що у свідомості росіян це свято, всупереч масованій неорадянській пропаганді, так само, як і в Україні, потроху йде у минуле. У 2017 році збиралися святкувати 9 травня 54% опитаних, у 2018 — лише 20%. Після цього таке питання не ставилося.
У 2019–2022 роках в травневих загальноросійських щомісячних опитуваннях лише 7–8% респондентів вказували 9 травня як найважливішу подію поточного місяця. Ці дані свідчать про те, наскільки штучно в останні роки в Росії роздутий культ перемоги, відомий також як «побєдобесіє».
Чи не ці дані зумовили те, що в поточному році у деяких областях Росії влада скасувала традиційний парад 9 травня, а в інших регіонах зменшила кількість і масштаб урочистих заходів? Хоча офіційно заявлено, що причиною є безпекові заходи, аби відкриті зібрання техніки та військових не зазнали обстрілів або диверсій з боку Збройних сил України.
Друга світова відходить у минуле. Набагато важливіше, що перед людством на весь зріст постають нові загрози, особливо жахлива екологічна криза, і щоразу більше людей вважає, що війни — не найзначніші події в історії людства.
А все ж важливі.
У центрі та сході України в ході нинішньої російсько-української війни розпочалась наступна хвиля дерадянізації, яка, на відміну від хвиль 1991–93 та 2014–15 років, куди менше турбується про топоніміку та артефакти, пов’язані з радянсько-німецькою війною. Зокрема, у центрі Києва демонтували пам’ятник Миколі Ватутіну, який у 1943–1944 роках очолював 1-й Український фронт; у Дніпрі прибрали танк Т-34, який свого часу був встановлений на честь Юхима Пушкіна, який у 1942–1944 роках командував 23-м танковим корпусом.
Однак, процес (поки?) не став тотальним. Трохи більше місяця тому у Сумах депутати міської ради відхилили проект щодо перейменування вулиць, названих на честь радянського українського партизанського командира Сидора Ковпака і радянського українського льотчика-аса Івана Кожедуба. Інший приклад: у Києві школа №13 носить ім’я партизанського командира Івана Хитриченка, який у 1943 р. публічно, живцем спалював полонених поліцейських, хоча в 1941–1942 роках сам працював поліцейським на службі німців і був агентом СД, а в 1937–1938 роках як співробітник НКВС брав участь у сталінському Великому терорі. І це всупереч тому, що, завдяки науковим публікаціям і статтям в мас-медіа, ці факти відомі столичній громаді.
У 1941–1945 роках в СРСР панував радянський лад, і ставлення до нього становить основу сучасного ідеологічного протистояння, якщо ми намагаємось розглядати війну Росії проти України як ідеологічний конфлікт. Авторитаризм у Східній Європі пофарбований у червоний — якщо не колір, то точно відтінок, і (нео)радянська реакція привела до влади спочатку Лукашенка, а потім Путіна. Їхній напад на демократію, яка проводить декомунізацію, є «активною обороною» ленінської спадщини, хай якою смішною вона не здавалася би збоку.
При цьому в самій Росії декомунізація має певну кількість прихильників, дії яких малопомітні за фасадом диктатури. Яскравим прикладом цього є нещодавні події в Тарусі. Це містечко в Калузькій області завдяки пронизливому віршу Миколи Заболоцького є історико-літературним символом усієї російської провінції. У 2020 році міська дума перейменувала 16 вулиць містечка, повернула їм історичні назви замість радянських, що викликало резонанс по всій країні та й за її межами. А через місяць після початку війни — 25 березня 2022 року той самий склад міської думи скасував своє ж рішення, і під тиском федеральної влади повернув усі радянські назви назад. При цьому встановлення чергової пам’ятної дошки якомусь функціонеру державної безпеки чи бюсту Сталіна, влада успішно представляє як народну ініціативу на місцях.
Пропаганда вправно діє не лише всередині країни.
Понад два десятиліття путінського правління влада Західної Європи та Північної Америки поблажливо ставилася до ідеологічної складової кремлівського режиму. У міжнародних переговорах вирішувалися питання економічного, військового, екологічного та політичного співробітництва, а у сфері культури та гуманітарних наук для неосталіністичної пропаганди були відчинені всі двері та надані всі умови. Вимоги Кремля вихваляти чи хоча б шанувати досягнення червоного тоталітаризму сприймали як невинну фантазію, якій можна поступитися, аби досягнути згоди в інших, здавалося, важливіших питаннях.
Завзятий та багаторівневий лобізм Кремля не можна назвати безуспішним. 1 листопада 2005 року ООН резолюцією № 60/7 встановила міжнародний День пам’яті жертв Голокосту на 27 січня — річницю взяття Червоною армією нацистського концтабору Аушвіц, створеного неподалік польського міста Освєнцим. Але в Ізраїлі ця дата здавна відзначалася 27 нісана за єврейським календарем, у річницю початку повстання у Варшавському ґетто. Залежно від року ця дата припадає на один із днів між 7 квітня та 7 травня. За григоріанським календарем повстання почалося 19 квітня і було остаточно придушене 16 травня 1943 року.
Мабуть, Ізраїль має більше прав, ніж ООН, на свою традицію. Якщо вдуматися, то взяття Аушвіца Червоною армією — зовнішня дія щодо геноциду євреїв. Поневолених в’язнів рятували, але вони, скоріше, виступали об’єктом події, і винищення було припинено не цілеспрямовано, а радше як побічний результат Вісло-Одерської операції. А ось повстання в ґетто – це подія, коли жертви виступили суб’єктами історії, і, хоча здебільшого вони так і залишилися жертвами, бо шансів на перемогу у повсталих було мало, все ж частина з них вирвалася на волю, а деякі продовжили опір. Однак, ця дата — пам’ять і про загиблих, і тих, хто вижив.
З низки причин у Німеччині таке потурання Кремлю набувало найгостріших форм. Чого варта лише оновлена у 2013 році постійна експозиція музею Карлсхорст, яка є відбілюванням сталінізму, а сам музей в останнє десятиліття став справжнім рупором Кремля. Для повзучої рерадянізації були відчинені двері багатьох університетів, профільних наукових центрів, і навіть мас-медіа, які часто публікували статті з примітивною дихотомією «все, що було проти нацизму, було загалом прогресивним». Ймовірно, подібні думки призводять до того, що парк поряд з яким я живу у Берліні, досі носить ім’я слухняного сталінського політикана Ернста Тельмана, затятого борця проти демократії загалом і соціал-демократії зокрема.
Проте зараз на Заході поступово змінюється ставлення і до цього питання, адже 24 лютого 2022 року стало зрозуміло: неорадянська ідеологія та історіософський мілітаризм призвели до масштабного кровопролиття та руйнувань. Більше того, економічні та екологічні кризи, спричинені цим конфліктом, вплинули на весь світ. З урахуванням інших викликів, які все гостріше зачіпають людство, ця ідеологія може стати тим додатковим фактором, який залишить всю сукупність проблем без вирішення. Іншими словами, перед Європою, особливо перед Німеччиною, стоїть серйозне завдання, депутінізації та дерадянізації свого гуманітарного, меморіального та культурного просторів — насамперед тих, що стосуються Другої світової війни.
