«Падають в братні могили… члени Організації українських націоналістів»: нацистські репресії проти мельниківців (1941–1944 рр.). Частина 3

Під «почесним арештом»: репресії проти Андрія Мельника

Відповідно до офіційного мельниківського наративу, «вождь ОУН» з 1941 р. перебував під «домашнім арештом» у Берліні [1]. Як ми вже бачили вище, ситуація була складнішою, бо у 1942 р. до нього приїжджали члени партії, щоб розказати про ситуацію в окупованій Україні. Андрій Мельник разом з дружиною Софією з 1940 р. проживав у Берліні недалеко від вулиці Курфюрстемдам, знімаючи житло в німецького генерала Хермана Ніхоффа (Hermann Niehoff) [2]. У 1941 р. (радше в травні–червні) він декілька разів їздив до Кракова і німці заборонили йому покидати столицю Райху. Зникнення Мельника із суспільного життя призвело до поширення різних чуток у лавах однопартійців. Наприклад, йшлося про те, що «вождь Мельник згинув» [3], «Мельник – 72-літній старець», «Мельник продав Україну німцям», «Мельник арештований» тощо [4].

Через часті авіанальоти союзників на Берлін і спричинені ними руйнування Андрій та Софія Мельники наприкінці 1943 р. переїхали до Відня, де мешкали на вулиці Рохус, 2. Ймовірно, що там Мельник продовжував підтримувати напівофіційні контакти з активістами ОУН (м) «першої ланки», які на той час залишилися живими й були мобільними. У січні 1944 р. він здійснив поїздку до Берліна, повернувшись до Відня 18 числа. Мета цієї подорожі невідома, але, ймовірно, це була чергова невдала спроба «налагодити відносини» з керівництвом Німеччини. 26 січня 1944 р. його разом з дружиною заарештувало віденське гестапо, відправивши назад до Берліна, а 27 січня його поселили на одній із дач у Ванзеє. Там Мельника тримали впродовж місяця, часто допитуючи. Серед тих, хто проводив допит, були СС-группенфюрер Генріх Мюллер та вже згаданий Вірзінг. У цей час Мельник написав для німців якісь «пояснення» і звернення, які поки не доступні історикам.

«Вождю ОУН» дозволили мати побачення з іншими заарештованими членами партії. 11 лютого 1944 р. він під наглядом гестапо зустрівся з також арештованим представником ОУН (м) в Італії та одним з ідеологів організації Євгеном Онацьким. 1 березня того ж року Андрія Мельника разом з дружиною перевезли в поселення Хіршегг в австрійських Альпах, де він жив під арештом в готелі «Іфен». Це місце було свого роду «комфортабельною в’язницею» готельного типу, де було багато інших «почесних заарештованих». Серед них – колишній посол Франції в Німеччині Андре Франсуа-Понсе (André François-Poncet), італійський ліберальний політик Франческо Нітті (Francesco Saverio Nitti), редактор бельгійського журналу «Соар», колишній міністр фінансів петенівського уряду Ів Ботле (Yves Bouthillier), який підписав дискримінаційний закон щодо євреїв Франції, генерал Йосеф де ля Порт (Joseph de La Porte du Theil). «Почесні ув’язнені» харчувалися в загальній їдальні, але за різними столами, а ввечері збиралися в холі готелю й грали в карти.

Мельнику та іншим мешканцям цього готелю можна було вести розмови між собою і виходити гуляти. «Вождь ОУН» часто говорив з Франсуа-Понсе. У неділю всі разом ходили на службу в місцеву церкву. До того ж можна було купляти продукти в місцевих магазинах, попередньо повідомивши про це коменданта табору. 

Радикальні зміни відбулися після невдалої спроби німецьких генералів убити Гітлера 20 липня 1944 р. На початку 20-х чисел липня 1944 р. до готелю прибув співробітник гестапо Шульце [5]. Він забрав Мельника з дружиною до Берліна, куди вони прибули 23 липня. Мельнику висунули три обвинувачення. По-перше, спроби отримати інформацію про ситуацію в Україні від українських остарбайтерів, які працювали в австрійському с. Хіршегг. По-друге, ведення політичних розмов з іншими заарештованими. По-третє, відмова підписати заяву-зобов’язання припинити намагання з пошуку контактів з ОУН (м). Згідно з офіційною інформацією, саме за це німці відправили його до бункера «Целленбау» у Заксенгаузені. Спочатку «вождя ОУН» поселили там в огородженому будиночку, де можна було ходити в городі. Йому було чути сморід з крематорію та крики ранками зі свинячої стайні. У родини Мельників працювала дівчина з Кіровограда, доглядаючи цей будинок. 4 вересня «вождя ОУН» перевели до келії № 11 у «Целленбау». Навпроти його камери знаходилася катівня, куди привозили для допитів поляків – учасників Варшавського повстання. У цей час Мельник мав змогу спілкуватися з іншими в’язнями «Целленбау» за допомогою записок-«грипсів». Наприклад, таким чином від Бандери він дізнався про смерть від побоїв Ольжича, який уже тривалий час перебував у тому ж бункері. Наприкінці вересня 1944 р. німці випустили із «Целленбау» членів ОУН (б), а 18 жовтня того ж року – Мельника з дружиною. «Вождь ОУН» поселився в готелі «Еспланада» в Берліні та вів з німцями переговори про створення Українського національного комітету (УНК) [6]. Пізніше Мельник пригадував ці події так: «По моїм звільнені у дні 18 жовтня 1944 стрінувся я з проектом українських і німецьких чинників заснування Українського Національного Комітету як репрезентації українства на терені Німеччини. Після засягнення інформацій та переведенні мною розмовою з представниками українських політичних і громадських чинників виявилося, що проект находить їх повне признання. У висліді тих розмов повстало «Порозуміння українських політичних чинників». Внаслідок того запропоновано мені стати на чолі майбутнього УНК і проводити в цьому напрямі розмови з німецькою стороною» [7].

Переслідування інших членів ОУН (м) на теренах Західної та Центральної Європи

Уже згаданий Євген Онацький був заарештований німцями за кілька тижнів після капітуляції уряду П’єтро Бадольйо – 3 вересня 1943 р. Його протримали в Римі до 15 жовтня й відправили у Берлін. До 12 грудня 1943 р. він перебував у в’язниці та давав свідчення Вірзінгу. Після того його перевели в «Целленбау», де вже перебував ще один мельниківець Штуль. На початку березня 1944 р. Онацького відвезли на спільний з Мельником допит, який проводив есесівський офіцер Вольф [8]. Німці дали Онацькому змогу пообідати разом з Мельником у найближчому ресторані. Вони могли говорити між собою тільки німецькою в присутності двох агентів гестапо. Після того Онацького повернули в «Целленбау», а Мельника – в готель-в’язницю в Альпах. У «Целленбау» вони знову зустрілися на початку вересня 1944 р. Онацький був звільнений разом з «вождем ОУН» 18 жовтня 1944 р. [9]

З 1 грудня 1943 р. у «Целленбау» перебував і Тарас Боровець (Бульба), який у роки війни мав тісні контакти з ОУН (м). У цей час він разом зі Штулем запропонував німцям меморандум про співробітництво – щось подібне до пропозиції волинських мельниківців восени того ж року. Бульбу та Ждановича допитували Вольф і Вірзінг. За спогадами Бульби, поведінка цих німців була «наскрізь ввічлива» і протягом часу їх ув’язнення на їхніх «особистих картках стояв напис: Sonderbehandlung» («спеціальний режим» – Ю. Р.) [10]. Розмова з Вірзінгом відбувалася дуже приязно та з жартами. Говорили вони, зокрема, що меморандум до німців має бути розглянутий детальніше, а Бульба і Штуль «почесно ув’язнені» для їх «безпеки». Бульбу та Штуля протримали в «Целленбау» до кінця листопада 1944 р. [11]

З кінця січня 1944 р., коли німці почали масово арештовувати лідерів ОУН (м), виконувачем обов’язків голови ПУН фактично став Олег Кандиба (Ольжич), який (пів)конспіративно жив у різних місцях на Прикарпатті. Мельник, за його словами, після свого арешту був «спокійний» за ситуацію в партії, «бо знав, що з ними (мельниківцями на волі – Ю. Р.) є Ольжич» [12]. СД заарештувало Ольжича 25 травня 1944 р. на квартирі Романа Маланчука (Ромехи) у Львові й під поліційним конвоєм негайно вивезло до Берліна [13]. 5 червня Ольжич уже був у «Целленбау». Ймовірно, його вже допитували. Володимир Стахів бачив, що в бункері «він йшов рішучим кроком, похмурий, волосся розкуйовджене» [14]. Ольжича «поселили» в камеру № 14, де сиділи смертники, яких приковували кайданами. 7 червня до «Целленбау» прибули Вольф, Вірзінг та Шульце. Приблизно о 15-й годині його забрали на допит. За спогадами в’язнів «Целленбау», його кроки тоді були впевнені, а о 20-й годині, повертаючись назад до камери, він уже йшов слабо. Наступного дня в коридорі Ольжич побачив свого сусіда Єжи Кунцевича, якому сказав, що його сильно побили. 8 червня о 20-й годині його забрали на ще один допит, з якого він повернувся дуже сильно побитий. Кандибу жорстоко катував саме Вірзірнг. За іншою версією, це робив Вольф [15]. Наступного ранку, 9 червня, Ольжич відмовився від їжі. Після того до камери заходив перукар, щоб поголити в’язнів. Коли відкрили камеру Ольжича, він уже був мертвий. За однією з версій, він помер від побоїв. За іншою, яку розповсюджувала німецька адміністрація і яку розділяв, наприклад, його сусід по «Целленбау» Ярослав Стецько, – Кандиба повісився [16]. Післявоєнне слідство у ФРН також не дійшло висновку щодо того, чи було це самогубство [17]. О 19:45 його тіло спалили в крематорії, а через декілька днів, 16 червня 1944 р., ув’язнений у «Целленбау» польський римо-католицький єпископ Владислав Гораль, який пізніше у лютому 1945 р. також був убитий німцями, відслужив за Кандибою заупокійну службу [18]. Достеменно невідомо, чому саме Ольжича було вбито так швидко й жорстоко, тоді як інших членів ОУН (м), котрі перебували в «Целленбау», не чіпали. Можна припустити, що німці знайшли якісь реальні або уявні зв’язки Ольжича з західними союзниками, які саме в ті дні висадилися в Нормандії.

У німецьких тюрмах перебувало чимало мельниківців. Михайла Селешка відправили до в’язниці у Потсдамі, де він у доволі суворих умовах провів декілька місяців. У тій же в’язниці сиділи Євген Мацях та Володимир Маруняк [19]. Гестапо заарештувало Селешка 26 січня 1944 р. Це відбулося рано-вранці вдома у м. Берлін. Йому дозволили поснідати і громадським транспортом відвезли до місця ув’язнення [20]. Маруняка, як і Селешка, заарештували за схожих обставин 24 січня 1944 р. Після доволі короткого перебування у берлінській тюрмі на Врангельштрассе, 6–7 його також відправили до в’язниці в Потсдамі. Там він перебував до 26 червня 1944 р. Найімовірніше, що після цього його звільнили [21]. В тюрмі на Врангельштрассе перебував Клавдій Білинський. У 1944 р. його відвідував брат Андрій [22].

У камері з Селешком тривалий час сиділо ще дві особи. Одним із них був росіянин «з-над Волги» Алєксандр Бабінцев, який спочатку служив на волзькій флотилії, а під час війни – на чорноморському флоті. До війни він займався спекуляцією і декілька років провів у таборах Туркестану. Пізніше Бабінцев був мобілізований до РСЧА й під Новоросійськом потрапив у полон до німців. Він видав себе за «волзького козака» і пішов на співпрацю з нацистами – брав участь «у боротьбі з партизанами» на Кубані. Потім його підрозділ відправили до Німеччини. У в’язницю Бабінцев потрапив знову за спекуляцію. Сусід-росіянин, за спогадами Селешка, був антисемітом і «в німецькій формі брав участь в одному жидівському погромі… На святого чоловіка він не виглядав, отже треба було припускати, що він не одного міг вислати на лоно Авраама» [23].

Другим співкамерником Селешка був Костянтин Захаріас, румун з Яс, член «Залізної гвардії», антисеміт, який часто любив дискутувати з Бабінцевим та Селешком на тему «єврейської світової змови». За словами Селешка, він «дуже недолюблював жидів і за німецькими рецептами вважав їх спричинниками всього лиха в світі». Захаріас був «близьким співробітником» Кодріану, а потім Хоріа Сіми. У Румунії він працював вчителем у школі. Коли Антонеску почав переслідувати гвардійців, Захаріас разом із багатьма однопартійцями виїхав у Берлін. Там він на зустрічах і заходах залізногвардійців закликав до повалення правління Антонеску. За це німці арештували частину його однопартійців, а інших (зокрема Захаріаса) відправили до Парижа. Через деякий час його направили до Німеччини та заарештували. Він перебував у концтаборі в Саарбрюкені, де працював на кухні, а пізніше якийсь час сидів у в’язниці в Потсдамі (до травня 1944 р.) [24].

Арешти у 1944 р. зачепили й членів ОУН (м) у Франції. Так сталося, зокрема, з Олександром Бойківим, головою теренового проводу мельниківців у Франції. Він займався переправленням членів ОУН (м) до Іспанії. Можливо, Бойківа заарештували саме за цю діяльність [25]. 26 січня 1944 р. за Бойківим прибули два співробітники СД, які відправили його до в’язниці міста Френ (Fresnes) неподалік Парижа. Цю в’язницю німці забрали у режиму Віші. Сюди саджали учасників руху опору та союзних льотчиків, взятих у полон. Там Бойків просидів до 24 квітня 1944 р. 26 квітня його перевели в Берлін, де тримали у карцері при будинку гестапо на Принцрегентштарссе. Допити проводили Шульце та Вірзінг. Під час допитів Бойків казав, що мельниківці не виступають проти німців і також хотіли б отримати державу, «як словаки чи хорвати» [26]. Після того, як відбулися вже загадані події 20 липня 1944 р., Бойківа разом з іншими в’язнями (не зрозуміло, чи були серед них члени ОУН (м)) відправили до тюрми Маобіт. Там також сиділи учасники Варшавського повстання й німецькі офіцери – учасники змови «20 липня». Ув’язнених, які там знаходилися, періодично розстрілювали, але Бойківа не чіпали. Під час перебування у цих берлінських в’язницях, за спогадами Бойківа, частими були бомбардування союзників. Одного разу внаслідок бомбардування постраждала в’язниця Маобіт і сам Бойків – у камерах повибивало скляні шибки, а Бойків отримав удар якимось предметом під ліве око. Його звільнили наприкінці жовтня 1944 р. після короткої співбесіди з Шульце [27].

Одним із місць, де перебували заарештовані під час війни мельниківці, був табір Бретц [28], організований у 1942 р. біля теперішнього польського села Бруйце (Brójce). Тоді це була територія між імперськими землями Позеном та Західною Пруссією [29]. 26 березня 1944 р. до табору привезли вісьмох членів ОУН (м): Володимира Мартинця, Петра Войновського, Михайла Бажанського, Осипа Бойдуника, Костя Мельника, Миколу Бігуна, Всеволода Левицького та Юліана Вассияна. Цю групу прислали з львівської тюрми «на Лонцького». По дорозі транспорт із заарештованими робив зупинку в Кракові у в’язниці Монтелюпі та в тюрмі гестапо у Франкфурті-на-Одері [30]. Прибулих розмістили у таборовій тюрмі: хтось отримав індивідуальну камеру (наприклад Левицький), а хтось сидів ще з двома людьми (Бойдуник – з двома французами, Мартинець – з двома німцями) [31]. Умови перебування в таборі були важкі – ув’язнених увесь час супроводжував голод. Мартинець мав зі Львова запас харчів, який дозволила їсти тюремна адміністрація [32]. Войновський у таборовій тюрмі мав серйозні проблеми зі здоров’ям: слабкість, перепади температури тіла, серцеві напади й тимчасовий параліч ніг. Мартинець через погане харчування мав проблеми з серцем, шлунком та зором [33]. Мельниківців у Бретці постійно допитували. Серед слідчих були, зокрема, Вірзінг, Вольф, Ротсоль (Rothsol), Гладігау (Gladigau) [34]. Ці допити тривали з 7 квітня до кінця червня 1944 р. Під час допитів Вольф погрожував Бойдунику катуванням і місцем у божевільні [35]. 21 жовтня 1944 р. німці звільнили всіх членів ОУН (м), які перебували у Бретці [36].

Деяких мельниківців у 1944 р. тримали в празькій в’язниці. Серед них був Володимир Забавський, якого заарештували у Празі 26 січня 1944 р. Під арештом він просидів до 18 січня 1945 р. Його декілька разів допитував Вірзінг. Під час допитів слідчий цікавився тим, яких членів ОУН (м) з Берліна та України він знає, а також стверджував, що мельниківці у Празі допомагали партизанам на Волині [37]. Іншого мельниківця Марка Антоновича затримали 8 листопада 1943 р. в будинку Українського національного об’єднання (УНО) в Празі. Його відправили до в’язниці, де протримали до 18 січня 1945 р. Антоновича також допитував Вірзінг, погрожуючи відправити його разом із батьком до концтабору, але фізичних тортур не застосовував [38].

Питання про те, яка кількість членів ОУН (м) у 1942–1945 рр. перебувала в тюрмах і різних таборах нацистської Німеччини та її союзників, досі не має чіткої відповіді. За внутрішньою документацією ОУН (м), у жовтні 1944 р. з німецьких таборів і тюрем звільнили 43 члени ОУН (м), серед яких зокрема були Андрій та Софія Мельники, Євген Онацький, Дмитро Андрієвський, Михайло Селешко, Василь Вассіян, Володимир Мартинець, Петро Войновський тощо [39]. Однак на волю вийшли далеко не всі члени організації. Навесні 1945 р. у концтаборах, тюрмах та трудових таборах Німеччини перебувало ще 179 мельниківців (у Бухенвальді – 52 особи, в Заксенгаузені – 21 особа, зокрема Євген Мацях, який сидів у «Целленбау» до 21 квітня 1945 р. [40]) [41]. Тобто за увесь період війни в різних тюремних і табірних установах Німеччини сиділо приблизно 300–350 членів ОУН (м). Схожою була доля й деяких членів російської праворадикальної партії «Народно-трудовий союз нового покоління» (НТСНП), котрі знаходилися в Німеччині. Зокрема Владімір Биканов у липні 1944 р. був заарештований і відправлений до одного з «робочих виховних таборів». Пізніше його перевели в концтабір Заксенгаузен, а на початку 1945 р. – в тюрму «Александерплац» у Берліні. Його звільнили й направили на службу до підрозділів РОА приблизно у лютому 1945 р. [42] Інший активіст НТСНП Владімір Масалітінов у 1943–1944 рр. сидів у в’язницях гестапо в містах Франкенталі та Людвігсгафені, а пізніше – у концтаборах Дахау та Аугсбург (найбільш імовірно, йдеться про «концтабір-«зовнішній табір» Норгау, KZ-Außenlager Horgau) [43]. Промовистим було й те, що під час війни тактика НТСНП у відносинах з німцями дуже нагадувала поведінку «мельниківців».

Згідно з даними офіційного партійного наративу, від німецьких репресій загинуло 4 756 мельниківців. Цю цифру підтримав «партійний історик» ОУН (м) Василь Верига, який також писав про 621 мельниківця, вбитого німцями у Києві [44]. Він підраховував мартирологію мельниківців у різних місцевостях. Зокрема, за його даними, під Житомиром у грудні 1941 р. розстріляно 24 мельниківці, у Радомишлі – 15 [45]. У червні 1942 р. «десятки» мельниківців були вбиті у Корсуні, Первомайську й Миколаєві [46]. У цій ситуації ми маємо справу з дуже завищеними цифрами. Загалом, аналізуючи доступні звіти мельниківців про втрати в роки Другої світової війни та порівнюючи їх з іншими документами й мельниківським наративом, можна стверджувати, що жертвами німців у роки війни стало від декількох сотень до одної тисячі членів ОУН (м) [47].

Реакція ОУН (м) на німецькі репресії

Німецька окупаційна політика та репресії змінили ставлення до Третього Райху серед багатьох українських політичних кіл. Зокрема бандерівці до кінця 1941 р. викинули зі свого лексикону пронімецькі гасла й почали активно формувати підпілля. Як реагувала ОУН (м), у першу чергу ПУН, на події в Базарі, Києві та інших містах? Перебуваючи в Берліні, Мельник періодично отримував інформацію про події в окупованій Україні. Активісти ОУН (м) намагалися доволі скрупульозно збирати дані про репресії німців. Фіксувати історію руху під час війни було однією з директив керівництва партії [48]. «Вождь ОУН» знав і про репресії проти членів його партії. Орієнтовно з березня по грудень 1942 р. Мельник написав декілька дипломатичних листів різним нацистським чиновникам з проханням звільнити заарештованих (перш за все в Києві) членів ОУН (м). Ці листи багато в чому проливають світло на те, що власне було відомо Мельнику про репресії проти його прихильників. Мельник написав принаймні два листи до райхскомісара України Еріха Коха. Перший лист був відправлений 6 березня 1942 р., через місяць після чергового масового арешту мельниківців у Києві. У своєму зверненні Мельник писав Коху, що в українській столиці було затримано «певне число українців, які співпрацюють з німцями», згадуючи серед них Ореста Чемеринського, Івана Рогача, Петра Олійника, які на той час уже були розстріляні СД. Мельник просив відпустити їх в ім’я «спільної німецько-української справи» [49].

Наступного листа Мельник написав Коху 19 березня 1942 р. Він багато в чому повторював текст попереднього звернення, але при цьому список імен, які зазначені як «серед інших затриманих», був розширений до дев’яти осіб [50]. Показово, що частина зі згаданих була вже або на волі, як наприклад Величківський [51], або, ймовірно, мертві, як подружжя Теліг.

Приблизно через два тижні, 3 квітня 1942 р., керівництвом мельниківців (можливо самим «вождем ОУН») був написаний проєкт листа, текст якого, ймовірно, розсилався німецьким державним чиновникам від імені Мельника. Риторика листа залишалася стриманою та дипломатичною. Загалом повідомлялося, що в Києві СД затримало «приблизно 60 осіб». У листі згадано два нові прізвища заарештованих 7 лютого 1942 р. (Козачева – співробітниця міської управи, та Яковенко – член Союзу письменників). У проєкті звернення повідомлялося, що офіційно причиною арешту було співробітництво з більшовиками. Водночас автор(и) підкреслювали, що такі звинувачення є абсурдними й повідомляли, що заарештовані націоналісти вже довели свою лояльність «довгорічною боротьбою проти більшовизму на українській та німецькій землі». Також у документі зазначалося, що «далі були заарештовані» (ймовірно іншого дня) декілька людей, серед яких згадані Багазій, Богатирук та Володимир Полішвайко. Останній працював в «Українському банку» і міській управі, а також був завербований радянськими спецслужбами ще до початку війни Німеччини проти СРСР [52]. У листі є згадки про конфлікти серед людей, які співпрацювали з німцями. Наприклад, там повідомлялося, що Чудінов ненавидить Штепу, бо останній свідчив проти родичів Михайла Грушевського в радянському суді у 1930-і рр. І саме тому Штепа давав покази проти Чудінова в СД. У документі є згадка про короткий арешт і звільнення редакції УС в грудні 1941 р. [53], але нема інформації про другий арешт та розстріл Рогача і його оточення. У листі також можна прослідкувати спробу проаналізувати всі арешти членів ОУН (м), починаючи з осені 1941 р., але показово, що замовчуються репресії, які відбулися після демонстрацій під Базаром [54].

Останній відомий лист Мельника до керівників нацистської Німеччини, де було згадано репресованих членів ОУН (м), датується 10 грудня 1942 р. «Вождь ОУН» написав цей лист райхсфюреру СС Генріху Гіммлеру. Загальний тон листа був, як завжди, стриманий і стосувався окупаційної політики нацистів в Україні. Торкаючись долі членів ОУН (м), Мельник уже напряму пише не тільки про їхні арешти, але й убивства німцями, підкреслюючи, що загиблі були лояльними до окупаційного режиму: «Частіше стрічається незрозумілі випадки, де органи німецької служби безпеки нищать українців без судової процедури, хоча вони були лояльними супроти Німеччини та перед тим працювали в дусі українсько-німецьких інтересів. Такі випадки були в Києві, Житомирі, Миколаєві та інших місцевинах України» [55].

Бандерівці, починаючи з січня 1942 р., активно писали про німецькі репресії як щодо їх однопартійців, так і щодо неєврейського населення України (преш за все українців). У цій пропаганді також повідомлялося про Голокост. Мельниківці, які намагалися не сваритися з німцями, писали про ці події на сторінках нелегальних видань партії досить специфічно. Таких статей виявлено небагато. Ймовірно, на відміну від бандерівців, активісти ОУН (м) боялися навіть у своїх підпільних виданнях називати німців ворогами. Одна з таких статей анонімно вийшла в червні 1943 р. у журналі «Сурма» під заголовком «Гвардія вмирає». Там аналізувалося число жертв організації з початку радянсько-німецької війни. Спершу згадувалися вбивства однопартійців бандерівцями, а далі йшла мова про знищення мельниківців німцями. Водночас німці чи нацисти згадувалися в тексті як ті, «що мали супроти України свої спеціальні плани». У статті йшлося про події, пов’язані з арештами і розстрілами в Житомирі (після маніфестації в Базарі), Києві, Дніпропетровську, Кременчуці, Полтаві, Миколаєві, Кіровограді, Харкові. У публікації повідомлялася певна статистика жертв та наводилися прізвища вбитих. Там, зокрема, говорилося: «Тоді-то розстріляно в Житомирі около 200 українських діячів з цілої області, в тому числі голову міської управи й провідника ОУН міста Житомира Орищенка з дружиною, як теж декого з Західних Земель і Карпатської України. За Житомиром прийшли інші міста, між ними столиця України. В Києві наложив головою Ярослав Чемеринський-Оршан, член Проводу українських націоналістів з дружиною, ред. Петро Олійник, ред. Іван Рогач, а якийсь час по них поетка Олена Теліга, інж. Михайло Теліга, ред. Іван Кошик і другі. По іншим містам не діялося краще. Це саме було і в Дніпропетровську (ліквідація членів Українського громадського комітету), і в Кременчузі, Миколаєві, Полтаві, Кіровограді, Харкові і  інших містах України. Падали побіч себе представники української інтелігенції, як голова міської управи в Полтаві й провідник ОУН Полтавщини Борківський, і робітники, й селяни. Між розстріляними багато жінок» [56].

Водночас підкреслювалося, що німці продовжують репресії: «І ця драма триває без перерви дальше. Падають разом в братні могили українські люди, яких єдиною виною була любов до свого народу. Падають і члени Організації Українських Націоналістів, і ті, яких розкрито або провокаторами донесено на них, що вони просто чесні свідомі українські громадяни» [57].

Парадоксально, але поряд із цим повідомлялося про мельниківців, які знаходяться на службі в німців і «гинуть на фронтах боротьби» з радянською владою. Зокрема зі «списку 62» згадувався Роман Фодчук: «А в той сам час на фронтах боротьби з большевиками лягають члени ОУН, як провідник ОУН Протекторату Р. Фодчук, Володимир Гут, Лада та інші. В бою з большевицькими партизанами гинуть м. ін. Іскра та секретар Української Національної Ради і провідник ОУН міста Києва Антін Баранівський [58]» [59].

У статті, яка ймовірно була написана навесні 1943 р. (на «Зелені свята»), повідомлялося, що у результаті нападу Німеччини на СРСР жертвами нацистів назагал стало «понад 500» членів ОУН (м). До того ж підкреслювалося, що «багато пропало без вісті» [60]. Іноді про жертв німецьких репресій мельниківці згадували на сторінках своїх пропагандистських видань у полеміці з бандерівцями. Так, зокрема, про вбивство німцями Олени Теліги повідомлялося у спеціальному випуску «Сурми» в грудні 1943 р.[61]

Згадки про німецькі репресії проти ОУН (м) можна знайти також у листівках цієї політичної групи. Так, у червні 1944 р., коли фактично все керівництво ОУН (м) було заарештовано, випущено листівку «Нація Борців – Нація Перемоги», в якій відчувалася досить радикальна антинімецька позиція. Там, зокрема, повідомлялося, що «український бій триває… і в сільських хатах, і в міських варстатах, і в українському лісі», хоча на той час мельниківські партизани вже або були знищені (поглинуті) бандерівською УПА, або пішли на співпрацю з німцями у форматі Українського легіону самооборони (УЛС) [62]. У листівці згадувалися розстріли «в тюрмах Києва, Львова, Харкова, Дніпропетровська, Станиславова». Показово, що в звернені вже відкрито називають німців убивцями, що контрастує з пропагандистськими заявами ще рік тому. Серед вбитих німцями зокрема згадується Сурмач, «який з 24-ма друзями впали від німецької кулі біля Житомира з окликом: «Слава Україні» [63]. Загалом у листівці звучить ще принаймні два з половиною десятки імен та (або) прізвищ членів ОУН (м) [64], які були вбиті німцями в різних містах України. Це свідчить про те, що партійну мартирологію стали активно підраховувати ймовірно ще з 1942–1943 рр.

Це дослідження виконано за підтримки стипендії The Kolasky Visiting Research Fellowship in the Humanities and Social Sciences, Law Education, and Library Sciences at Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta та в межах проєкту  «Europa und die Ukraine im 20. Jahrhundert – sowjetische Herrschaft, deutsche Okkupation und konflikthafte Erinnerungen».

Автор висловлює вдячність за консультації й поради під час написання тексту Каю Струве, Андрію Усачу, Сергію Коту та Юрію Черченку.

У публікації використано світлини з особистого архіву автора та з відкритих джерел.