ДИСКУСІЙНИЙ ФОРУМ. Обговорення книги: John-Paul Himka. Ukrainian Nationalists and the Holocaust: OUN and UPA’s Participation in the Destruction of Ukrainian Jewry, 1941–1944. Stuttgart: ibidem-Press, 2021. Дати голос і покласти край тиші.

30 червня 2021 р. відзначали 80-ту річницю Львівського погрому. Але пам’ять про те, що сталося в цей день 1941 р., лишається страшенно неоднорідною. У Львові 30 червня 1991 р. ультраправий Національний корпус провів смолоскипну ходу за участі понад тисячі праворадикальних активістів, які прийшли виразити свою відданість Романові Шухевичу (1907–1950 рр.) – лідеру Організації українських націоналістів (ОУН) і командирові військового легіону «Нахтіґаль», українського націоналістичного формування, причетного до Голокосту [1]. 

Напередодні річниці відзначення Акту [відновлення Української Держави. – Примітка пер.] 30 червня Олег Романишин (1941 р. н.), багатолітній лідер ОУН у Канаді, що в цій країні діє під «прикриттям» організації під назвою «Ліга українців Канади» (ЛУК), виголосив промову з головного офісу в Торонто. Романишин нарікав, що:

«Львівський акт проголошення відновлення Української Держави 30 червня 1941 р. (…) став об’єктом дезінформації і провокацій, запущених Москвою проти Українського визвольного руху ОУН-УПА. У цю діяльність, звичайно, була підключена п’ята колона і різної масти недруги України й українців. Така ситуація триває і по сьогодні.

Проте найбільш ефективним методом протистояти дезінформації і провокаціям є мова документів про боротьбу українського визвольного руху проти двох головних окупантів України, тобто нацистської Німеччини під час Другої світової війни та історичного ворога України – Росії» [2].

Романишин відтворює ортодоксальний націоналістичний наратив про львівські події 80-річної давнини. Жоден із «документів про боротьбу українського визвольного руху», які він цитує, не згадує про брутальне антиєврейське насильство, що спалахнуло в десятку місць по всій Західній Україні, забравши життя від 7 000 до 11 000 євреїв, із яких у самому тільки Львові загинуло 500–700 осіб [3]. Натомість він зосереджує увагу на невдалій спробі свого дядька Ярослава Стецька (1912–1986 рр.) проголосити державу від імені  ОУН. Хоча в декларації відновлення державності і стверджувалося, що «новоповстаюча Українська Держава буде тісно співпрацювати з націонал-соціалістичною Великою Німеччиною, що під проводом свого вождя Адольфа Гітлера творить новий лад у Європі й світі», Романишин подає це як акт антинацистського спротиву. Але він не ускладнює свої оцінки звітом Стецька Степанові Бандері від 25 червня, в якому йшлося про те, що ОУН готувала міліцію для «знищення євреїв» [4]. Не знітившись перед великою кількістю досліджень, які в найменших деталях засвідчують антиєврейське насильство ОУН, Романишин закликає Українську Державу офіційно визнати Акт 30 червня 1941 р.

Романишин входить до правління Центру досліджень визвольного руху (ЦДВР) – квазіакадемічної організації,  що відбілює  ОУН (б) і яку фінансує кредитна спілка при Лізі українців Канади, що має чималі матеріальні можливості, й то не лише за українськими мірками [5]. На початку 2000-х рр. ЦДВР знаходила й активно залучала до свого кола молодих науковців, прихильних до націоналістичних ідей. Наратив центру отримав значну політичну підтримку. Ключові тези його версії історії отримали підтримку з боку українського законодавства. Приміром, третій президент України Віктор Ющенко офіційно присвоїв звання Героя України Романові Шухевичу (1907–1950 рр.), Ярославові Стецьку і Степанові Бандері (1909–1959 рр.). Але вже його наступник на посаді відмінив ці укази. Сьогодні виросло ціле покоління українців, які вшановують ОУН (б) / УПА. Дедалі більше українців схвалюють діяльність ОУН (б) [6]. 2015 р. український парламент увів кримінальну відповідальність за «неповагу» до ОУН і УПА як «борців за українську державність у ХХ столітті» – закон, який застосовується до всіх держав світу [7]. У Києві 1 липня 2021 р. 78 депутатів Верховної Ради подали законопроєкт із пропозицією поновно присвоїти Степанові Бандері та Романові Шухевичу звання Героя України [8]. Небажання звертати увагу на причетність українців до погромів глибоко проникло і в духовенство [9]. 

Реконструкція українського антиєврейського насильства

Обравши цей напрям досліджень понад 20 тому, професор Іван-Павло Химка зайшов на мінне поле. Його розлога праця на 446 сторінок – «Ukrainian Nationalists and the Holocaust: OUN and UPA’s Participation in the Destruction of Ukrainian Jewry, 1941–1944» («Українські націоналісти і Голокост: участь ОУН і УПА в знищенні українського єврейства, 1941–1944») – підсумовує десятиліття його досліджень, присвячених ОУН та її діяльності у воєнний період. І хоча чимало наведених у ній даних автор уже представляв у давніших статтях, ця книжка матиме безпосередній і дуже вчасний політичний вплив на Україну та історичну професію. Книжку можна умовно поділити на дві частини: три перші розділи (1–3) містять огляд важливих історіографічних питань, аналіз джерел і виклад історії Організації українських націоналістів (ОУН); наступні чотири розділи (4–7) стосуються воєнного періоду (1939–1945 рр.) і Голокосту.

З огляду на активну інструменталізацію історії українського націоналістичного руху в ХХ ст. нічого дивного, що книжка починається з розлогого 50-сторінкового історіографічного розділу, в якому автор намагається відмежувати факти від вигадки. Химка майстерно вказує на систематичне викривлення фактів ворожими сторонами: українськими націоналістами, радянськими цензорами, російською пропагандою, а також пострадянськими законами про пам’ять, які прагнули встановити межі допустимих висловлювань (рр. 21–67). Українські емігранти періоду Холодної війни також систематично спотворювали дані. Оригінальні документи «переписували», щоби прибрати з них свідчення глорифікації Гітлера та нацистів. До грубших маніпуляцій належить також сфальшована автобіографія вигаданої єврейки, котра «дякує Богу й українській армії за те, що жива», та повчальні історії про те, як УПА начебто вбила понад 12 тис. німецьких нацистів включно з лідером SA (Sturmabteilung) 1943 р. Після 1991 р. ці легенди перенесли і в Україну. Починаючи з 2006-го, їх санкціонували інституції, пов’язані з історичною пам’яттю.

У праці Химки є майже 50-сторінковий розділ (pp. 69–115) про суперечливу ситуацію з джерелами. Для своїх досліджень Химка простудіював безліч першоджерел із архівів на трьох континентах, написаних добрим півдесятком мов. Через десятиліття зумисних викривлень виникає потреба навести лад в історіографії, а також проблематизувати  та відокремити факти від вигадки, перед тим як братися до серйозного опрацювання першоджерел. Розділ 3 розповідає історію ОУН. Зіпертий передусім на допоміжну літературу, він не містить у собі нічого надто нового. Спеціалісти широкого профілю знайдуть у цьому добре структурованому розділі чимало корисної інформації про тоталітарну ідеологію ОУН, її антисемітизм і насильницьку радикалізацію, починаючи з кінця 1930-х рр. Досвідченим «ветеранам» у цій царині три вступні розділи можуть здатися дещо розтягнутими й нуднуватими – ці читачі можуть одразу переходити до розділу 4; але для тих, хто тільки починає підступатися до цих тем, подібний огляд 70 і зокрема останніх 30 років історіографії і джерел на цю тему, без сумніву, буде корисним.

Головний дослідницький внесок цієї книжки пов’язаний із її другою половиною, а саме розділами 5–7: «Антиєврейське насильство влітку 1941 року», «Організація українських націоналістів і українська поліція на німецькій службі» та «Доля євреїв в українському націоналістичному повстанському русі». У «погромному» розділі Химка звертається до теми формування органів місцевої влади під контролем ОУН, а також їхньої причетності до перших проявів антиєврейського насильства. Вагому частину розділу присвячено згаданим львівським погромам – як на початку липня, так і згодом у «дні Петлюри» наприкінці липня. Більшість сказаного тут – повторення скрупульозних давніших досліджень автора на цю тему; але, крім того, Химка включає в розгляд нове дослідження Кая Струве, а також тексти представників організацій, що симпатизують ОУН (б), як-то Сергія Рябенка з ЦДВР. Далі Химка пише про причетність міліції ОУН до насильства в Галичині, на Волині та Буковині, найбільше – в двох останніх регіонах. Автор пропонує читачам своєрідне «турне» Західною Україною – від місць, де керівники української міліції катували євреїв через їхнє «золото», як-то в Торчині на Волині (р. 284), до членів ОУН, які топили євреїв у річці поблизу сіл Борівці та Киселів на Буковині (р. 288).

«Поліцейський» розділ аналізує особовий склад поліції, докладно розглядає завдання, які перед ними поставали, а також підіймає питання причетності до Голокосту і започатковує дискусію про зв’язки ОУН із цією нестабільною інституцією. Хоча дослідження поліції тут зіперто головним чином на праці інших дослідників, дискусія про їхню причетність до Голокосту виразно засвідчує, якою важливою була роль місцевої поліції, по суті, в кожному аспекті цього геноциду [10]. Химка переконливо розвінчує тезу, що, мовляв, поліція «взагалі не хотіла долучатися» до цих завдань (саме її упродовж десятиліть відстоювали члени ОУН і їхні прибічники), показуючи, що це лише фантазія, яку нарешті треба лишити в минулому [11]. Щодо зв’язків ОУН із поліцією, то Химка обережно вказує на тяглість між діями міліції на початку літа і поліції, намагання ОУН залишати своїх членів у поліції до весни 1943 р., а також на брак якихось серйозних заборон долучатися до німецького окупаційного насильства. Цей розділ збалансовано дискусією про великодушні спроби порятунку, які чинили окремі поліцейські, що ще більше ускладнює історію цієї проблемної організації.

Останній розділ про УПА, без сумніву, найсильніший із трьох згаданих. Тут Химка висловлюється щодо низки гарячих питань, пов’язаних із УПА і євреями в Західній Україні, і робить це вишукано й майстерно. Він розглядає ідеологічну орієнтацію УПА щодо меншин, зокрема ставить питання про їхнє ставлення до євреїв і поляків у період 1942–1944 рр., а крім того про службу євреїв в УПА і випадки порятунку євреїв з боку УПА. Його трактування насильства УПА щодо вцілілого єврейського населення заслуговує компліментів, особливо ж враховуючи те, як мало написано на цю тему. Прискіпливе дослідження Химки показує, що існує величезний розрив між проголошеною ідеологічною переорієнтацією ОУН / УПА в серпні 1943 р. та жорстоким полюванням і вбивством тисяч євреїв, які ховалися в регіоні, зумівши пережити масові вбивства і депортації. Відчуття жаху вцілілих євреїв прозирає навіть крізь упорядковані автором джерела, де ці люди розповідають про страх перед українськими націоналістами, який нерідко перевершував їхній страх перед німцями. Зважаючи на те, що УПА, скажімо, спалювало людей живцем і спотворювало тіла євреїв, така реакція не дивує (pp. 379, 387). Химка вправно розвінчує уявлення, нібито євреї радо вступали в лави УПА, в деталях розбираючи окремі випадки і не лишаючи каменя на камені від низки прикладів, які прибічники УПА назбирали за десятиліття. 

Кожен із цих трьох розділів зіперто на широку базу архівних джерел і наявної історіографічної літератури, яка вимальовує гнітючу картину причетності націоналістів до низки насильницьких епізодів. Здатність автора синтезувати такий широкий спектр джерел із архіву польського Єврейського історичного інституту (Żydowski Instytut Historyczny), архівів колишнього КГБ і Української РСР (нині Галузевий державний архів Служби безпеки України – ГДА СБУ) та відеосвідчень Фонду Шоа, враховуючи всю повноту історичних праць на цю тему, просто вражає. Багато в чому ця праця нагадує подібні дослідницькі тріумфи, як-то згадувану роботу Кая Струве «Німецьке панування, український націоналізм, антиєврейське насильство» («Deutsche Herrschaft, ukrainischer Nationalismus, antijüdische Gewalt) і «Анатомію геноциду» (Anatomy of Genocide) Омера Бартова [12]. Є певна іронія в тому, що книжку видано в серії «Українські голоси». Але важливо, що Химка уважно дослухається і до того, що Ян Ґросс свого часу назвав «самотніми [єврейськими] голосами, які долинають до нас із безодні» і формують вагому частину наративу в цій монографії. Як пише автор, попри незначні розходження, «загальний хор голосів співає одну й ту ж сумну і жаску пісню» (p. 445) [13]. Саме брак інтересу до цієї сумної і жаскої пісні і відповідальний за десятилітнє мовчання на чимало тем, заторкнутих у книжці, чи то ідеться про локальні погроми, причетність поліції до Голокосту або полювання УПА на вцілілих євреїв. Нас часто переконували, що це було пов’язано з недоступністю архівних матеріалів (що почасти відповідає правді) або питаннями колективної пам’яті, сформованими політикою Холодної війни. Але найбільше в цій книжці спантеличують навіть не індивідуальні свідчення про насильство, а оглушливий хор усіх цих голосів, почутий водночас. Завершивши цю тривожну і непросту працю, читач може засумніватися, чи такою вже добросердою або випадковою була неуважність до цих тем аж до наших часів. Широчезний спектр джерел і голосів, які тут вміщено, спонукає нас засумніватися, чи справді вони долинали з безодні, чи може увесь цей час лишалися довкола нас. 

Окрім цих здобутків, приголомшлива праця Химки формулює і лишає відкритими деякі важливі аналітичні питання. Зокрема в тумані й хаосі насильницького літа 1941 р. повисло питання причетності. Хоча керівництво ОУН нібито відчувало незручність через спонтанне і неконтрольоване насильство проти євреїв та інших (питання, на якому Химка наголошує в двох місцях), принаймні декого з членів організації звинувачували в свідомому насильстві проти євреїв, а також у співпраці з нацистами та іншими окупантами, що відбувалося в десятках, якщо не сотнях, сіл на Заході України. У розділі 4 Химка так до кінця і не закриває питання про цей розрив між офіційною (чи, може, навіть  високопоставленою) реакцією ОУН на насильство та дії її членів. Долучаючись до насильства того літа, чи діяли члени ОУН у згоді з неписаними наказами згори (хоч і всупереч офіційним наказам не долучатися), брали ініціативу на себе, реагували на порив місцевих людей чи, може, прагнули співпраці з німецькими і румунськими окупантами? Або ж узагалі йшлося про поєднання всіх цих чинників? Нам і досі бракує ясності щодо багатьох із цих прикладів.

Крім сумнівів щодо причетності, постає питання участі націоналістів і дефініцій у всіх трьох розділах. З’ясувати, якою мірою ОУН долучалася до загонів міліції й органів місцевої влади влітку 1941 р., а потім до поліції – дуже непросте завдання з огляду на радикальні зміни в суспільстві, мобільність населення та крайні форми насильства. У деяких випадках відомо, хто був довоєнним або давнім членом ОУН, але нерідко повоєнні джерела (і ця праця зокрема) не проводять чітку межу між новими членами ОУН, попутниками і симпатиками організації, а також узагалі не причетними місцевими. Деякі науковці обирають буквалістський підхід до справи і виходять із припущення, що лише повноцінних членів ОУН можна вважати «націоналістами». Що саме означає членство в таких неймовірно мінливих обставинах, як літо 1941 р., коли організації належала влада, – на це питання вони часто не дають чітку відповідь. Почасти це зумовлено недостатньою строгістю та імовірною політичною мотивацією в дотриманні чітких дефініцій, щоб відвести ОУН від підозр у насильстві і приписати його місцевому «шумовинню» (“ruffians”), – це дискурсивна стратегія, відома з інших європейських країн (p. 442).

Хоча сам Химка у цьому питанні – не букваліст, а радше контекстуаліст, він ніколи до кінця не пояснює, кого саме він уважає «націоналістом» в умовах літа 1941 р. або в статусі представників поліцейських сил, і наскільки широким має бути простір для маневрів, особливо в насильницьких обставинах. Ці питання про членство і приналежність не мають бути втомливими в тому значенні, в якому втомливими є, скажімо, понятійні дискусії про ОУН і фашизм. Вони важливі радше тому, що впливають на нашу здатність визначати і фіксувати змінність симпатій, зв’язків та впливів, а також дають змогу встановлювати зв’язки з ширшими політичними течіями і розуміти часові виміри «ставання» націоналістом [14]. До честі Химки, йому це краще вдається, коли у розділі 7 (pp. 376–378) він зосереджується на конкретному прикладі – перетворенні волиняка Олександра Повшука з учителя на солдата УПА та антисеміта [15]. 

Якщо питання причетності почасти лишаються невирішеними у цій праці, то можливо доцільно переосмислити їх у контексті ширшої відповідальності за насильство. Показовою тут є дискусія про протилежні випадки, коли місцеві керівники і/або ОУН втручалися, щоб завадити насильству. Члени ОУН і їхні подальші апологети готові скористатися цими прикладами, щоби продемонструвати їх невинність, якщо заходить про насильство під час погромів (pp. 251–253). Але в тих місцях, де ОУН мала чіткий контроль над місцевою владою і міліцією – і ми знаємо, що там було поширене насильство, – чи не слід уважати їх відповідальними бодай за те, що вони дозволили цьому насильству статися? Окрім безпосередньої участі в насильстві, в окремих випадках, на яких наголошує Химка, може йтися про подібну пасивну або дистанційовану причетність; саме вона може стати темою майбутнього дослідження, особливо в тих випадках, коли злочинці не мали прямого зв’язку з організацією ОУН. 

Окрім ширших інтерпретаційних питань, є в книжці і кілька дрібних помилок. Микола Лебедь не очолював двійкарів – одну з гілок ОУН (б), яка насправді перебувала під керівництвом Лева Ребета (1912–1957 рр.) і Зиновія Матли (1910–1993 рр.). Лебедь був «міністром зовнішніх справ» при Закордонному представництві Української головної визвольної ради (ЗП УГВР) – групі, пов’язаній із двійкарями. Дискусійним лишається питання, чи ця група справді обрала собі «демократичнішу програму» (p. 31), аніж мельниківці, адже вона лишалася закритим конспіраційним колом, яке й далі діяло за ленінським modus’ом operandi – парадоксальним чином, цілковито залежачи при цьому від фінансування ЦРУ. ЗП УГВР відіграло важливу роль у формуванні спотвореного наративу про причетність ОУН (б) до Голокосту, якому Химчина праця кидає вагомий виклик.

Склянка напівповна чи напівпорожня?

Ще до публікації цієї книжки «Гомін України» «викривав» Химку як нібито особу на зарплаті в Кремля: «(…) вже в поважному віці, цей одіозний історик вирішує видати книгу, від якої вся кремлівська рать починає пісяти окропом… Бонус до пенсії?» [16]. Як чудово знають дослідники Голокосту в Україні, подібні реакції ad hominem були цілком очікуваними [17]. І все ж праця Химки і далі знаходитиме відгук у молодших науковців, які спиратимуться на його вже грандіозний вплив. Окрім появи все нових і нових пам’ятників Бандері в українському публічному просторі, смолоскипних ход і нехтування з боку держави, критичні голоси починають чути, і в Україні також. Чимало з них належать молодим перспективним науковцям. Із нагоди річниці Андрій Усач, випускник Українського католицького університету у Львові, ризикнув проблематизувати зумисне мовчання і приховування погромів у своєму місті: 

«Львівський погром майже не фігурує публічно. [Ця подія] жодним чином не меморіалізована в міському просторі. Є три львівські тюрми, ці будівлі досі існують, які були епіцентрами Львівського погрому, на них є таблички, які говорять про жертв радянського насильства літа 1941 року і загалом радянського режиму. Але там досі немає жодного слова про те, що ці в’язниці були місцями здійснення антиєврейського насильства і взагалі місцями Голокосту» [18].

Далі Усач пише: «Визнати той факт, що «свої» … йшли бити і вбивати своїх єврейських сусідів, дуже складно. … У нас немає традиції [критичних] обговорень таких робіт і достатньої кількості людей, які готові на фаховому рівні про це говорити [про причетність до Голокосту], не множачи стереотипи і не ретранслюючи політичні погляди… Україна і Польща схожі в тому плані, що ми любимо говорити про рятівників, зокрема про тих, хто офіційно визнаний Праведниками народів світу».

Іще один незгодний голос належить Марті Гавришко, яка ризикнула звернутися до подвійно табуйованої теми, пов’язаної з ОУН, – сексуального насильства і жінок, які здійснювали злочини погромів [19]. Прикметно, що і Усач, і Гавришко починали свої кар’єри в ЦДВР. І хоча ЦДВР сформував кадри для Українського інституту національної пам’яті та ГДА СБУ, і розробив проєкт закону 2538-1, який криміналізує неповагу до ОУН, він утім не зумів домогтися відданості своїх колишніх працівників. Афілійовані дослідники, які працювали з матеріалами ОУН, відійшли від легітимізаційної діяльності і скористалися наявними джерелами, щоби взятися за критичні дослідження.

Політично і фінансово апологетичний дискурс має перевагу. Його закріплено в законі, а «неповага» до ОУН і УПА лишається в Україні кримінальним злочином. Але для будь-кого, хто вивчав історичну методологію, очевидно, що мітологія націоналістів не витримує критичного аналізу. Те, що «випускники» ЦДВР поривають із націоналістичною ортодоксією й обирають роль публічних інтелектуалів, які привертають увагу до Голокосту, може бути свідченням того, що Україна іде шляхом Польщі в усвідомленні власного минулого, як це було з «Сусідами» Ґросса близько чверті століття тому. Химчині дослідження проклали шлях для нового покоління науковців. І можна сказати, що ми лише зараз по-справжньому починаємо відчувати його вплив на Україну.

Химка може надихати молодших науковців по-різному. Окрім його праці, що підсумувала десятиліття досліджень, не менш важливою є й історія особистої мандрівки автора. З молодого антирадянського випускника, що мав ліві уподобання і при цьому був близьким до націоналістичного академічного середовища, яке вшановувало ОУН–УПА, він став кимось на кшталт «українського Яна Ґросса»,  якого вносили в чорні списки журналів, організацій та установ по всій Північній Америці й Україні. В середовищі української діаспори питання політичної та інтелектуальної співпраці з нацистською владою – гостре, як оголені нерви. У випадку Химки, чий тесть редагував і очолював українську колабораціоністську газету в генерал-губернаторстві Ганса Франка, тема української причетності до Голокосту і відвага відкрито звертатися до цієї теми стали питанням, яке пройшло по його родині і зруйнувало багатолітні дружні зв’язки [20]. Присвята дружині «Христі, яка була поруч» (p. 5) лиш натякає на ту велику особисту ціну, яку авторові довелося заплатити за порушення табуйованої теми. Звісно, молодші науковці вже усвідомлюватимуть ціну і знатимуть, що подальша робота над такою темою, цілком можливо, змусить і їх самих заплатити не меншу.

Звернення до читачів Химка завершує доволі скромно: «Я лиш сподіваюся, що трохи розчистив ґрунт, на якому працюватимуть майбутні історики» (p. 446). Мало хто наважиться цьому заперечити. Наступна хвиля наукових досліджень заповідається захопливою. І майбутні дослідники будуть у великому боргу перед такими піонерами, як Іван-Павло Химка.

Переклад з англійської Роксоляни Свято.

Цей текст було вперше опубліковано в журналі Yad Vashem Studies (Том 50 [2]) англійською мовою під назвою “Giving Voice and Ending Silence – John-Paul Himka, Ukrainian Nationalists and the Holocaust: OUN and UPA’s Participation in the Destruction of Ukrainian Jewry, 1941-1944″.

У публікації використано світлини з особистого архіву автора та з відкритих джерел.

Текст є електронним додатком до числа 34 Міжнародного інтелектуального часопису
«Україна Модерна» «Голокост в Україні: як (не)пишуть історію злочину».