Повномасштабне вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року й та жорстокість, яка його супроводжувала, розкриття інформації про масові людські жертви, зокрема серед цивільних осіб, винесли на порядок денний найвищих міжнародних та національних форумів питання геноцидального характеру цієї війни. Поновлена з новою силою активність української дипломатії щодо визнання подій 90-річної давнини – Голодомору – геноцидом українського народу в нових геополітичних обставинах також дала свої плоди: парламенти Німеччини та Франції,
(Лечче, Італія)
Нідерландів та Італії, а також багатьох інших країн ухвалили відповідні резолюції. Нещодавно таке саме визнання відбулося і на найвищому представницькому рівні старого континенту – у Парламентській Асамблеї Ради Європи. Оцінка історичних подій світовими політичними елітами тісно пов’язана з юридичними процесами, які ініціює Україна в міжнародних судових інстанціях. Геноцидальна риторика Путіна для обґрунтування його агресії стала предметом оцінки Міжнародного суду справедливості ООН на відповідність Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Ці приклади наочно показують, наскільки питання історичних оцінок та інтерпретацій геноцидальних дій переплелися із правовими категоріями та кваліфікаціями.
Не дивно, що саме геноцид в історії та праві став темою семінару-робітні Українсько-німецької історичної комісії, що відбувся у Вроцлаві 5–7 жовтня 2023 року та був організований спільно з Центром німецьких та європейських досліджень імені Віллі Брандта Вроцлавського університету. Керівниками семінару стали професорка Ґелінада Грінченко (Вупперталь), професор Мартін Шульце Вессель (Мюнхен) та професор Кшиштоф Рухнєвіч (Вроцлав). До участі в семінарі-робітні були запрошені докторанти у сферах історії та права з України, Німеччини, Австрії та Італії, що мало на меті забезпечити широке міждисциплінарне охоплення теми.
Семінар розпочався з дипломатичного прийому в Генеральному консульстві Федеративної Республіки Німеччина у Вроцлаві завдяки гостинності генерального консула Німеччини та за участі генерального консула України. Це стало свідченням, наскільки сучасна дипломатія приділяє увагу дискусіям щодо запобігання злочину геноциду та готова чути науковців. Невимушеність заходу також дала можливість учасникам познайомитися, щоб наступні два дні в камерній атмосфері конференц-зали Центру імені Віллі Брандта Вроцлавського університету вільно дискутувати на теми геноциду в історії та праві.
Програма передбачала поєднання виступів молодих істориків на теми досліджень, які вони проводять, з робітнями та лекціями запрошених професорів, що сприяло як широті охоплення тематики, так і поєднанню різних активностей протягом двох днів заходу.
Організатори семінару наголосили на особливій вдячності Вроцлавському університету за сприяння в його проведенні, оскільки зібрання такого широкого кола учасників в Україні за часів російської агресії було би неможливим.
Учасниця семінару Александра Пульвермахер з університету Клаґенфурта (Австрія) у своїй доповіді на тему «Життя та смерть радянських військовополонених в окупованій Україні 1941 – 44рр.» звернула увагу, що другою за чисельністю групою жертв нацистського правління є полонені чоловіки та жінки Червоної армії. Проте доповідачка поставила питання, наскільки правильним буде вживати щодо цього безсумнівно жахливого злочину , який забрав майже три мільйони життів, термін «геноцид». Цей термін все частіше використовують в інфляційній манері. Складається враження, що злочин вважається справді жахливим лише тоді, коли його називають «геноцидом». Зараз це призвело до справжньої гонки за визнання власного геноциду, яка, однак, зазвичай стоїть на заваді тверезому правовому аналізу. До теми Голокосту в Румунії звернулася у своїй доповіді Мішель Кеттнер з Мюнхенського університету. У виступі «Забуті голоси: жінки та діти під час румунського Голокосту та погрому в Яссах» доповідачка звернула увагу не тільки на долі жертв, але й на роль жінок з числа місцевого населення, які брали активну участь у погромі разом із чоловіками. Культура пам’яті вимагає більш ретельного представлення цих подій у музейних експозиціях, меморіалах та публікаціях. Автор цих рядків сфокусував дослідницьку увагу на дипломатичних зусиллях української галицької парламентарки, феміністки Мілени Рудницької в приверненні міжнародної уваги до трагедії Великого Голоду в Україні в 1933 році. Ішлося насамперед про її зусилля на Конґресі Європейських Національностей та в Лізі Націй, які, попри підтримку впливових груп німецьких меншин та всесвітніх жіночих організацій і навіть окремих урядів, спричинили лише «глибоку стурбованість». Державний суверенітет і невтручання у внутрішні справи великої держави й далі цінувалися більше ніж кілька мільйонів життів. Доповідь Франческо Спера (Лечче, Італія) на тему «Закони про пам’ять в Україні та на європейському континенті: як російське вторгнення в Україну вплинуло на українські та європейські закони про памʼять» розкрила дискусійність законодавчого втручання в історичну пам’ять та різні досвіди в різних частинах Європи щодо регулювання таких чутливих питань. Російська агресія спровокувала доповнення декомунізаційних законів в Україні деколонізаційними, що стало своєрідним виявом «демократії воєнного часу».
(Вроцлав, Польща)
Надалі учасники змогли взяти участь у робітні професора Мартіна Шульце Весселя, де розглядалися питання класифікації Голодомору як геноциду на основі праці австралійського історика Дірка Мозеса «Проблеми геноциду» з його наголосом на «перманентній безпеці», а також прослухати лекції професора міжнародного права Мюнхенського університету Крістіана Вальтера, які були присвячені зусиллям людства щодо криміналізації злочину геноциду на міжнародному рівні після жахів Другої світової війни, а також майбутнього міжнародного права в світлі агресії РФ проти України. На жаль, у міжнародному праві не знайшлося інструментів, які були би здатні запобігти новій широкомасштабній війні або ефективно її припинити. І хоча питання подальших шляхів розвитку міжнародного права в умовах фактичної недієздатності ООН в справі забезпечення миру набуває неабиякої актуальності, «момент Сан-Франциско» (як точка невідворотності у відмиранні старої моделі із необхідністю започаткування нової) ще не настав.
На початку другого дня семінару-робітні Ґундула Поль з університету Гаґена, Німеччина, також звернулася до сучасного досвіду політизації національної пам’яті у східній Європі, презентувавши доповідь на тему: «Історичні порівняння геноцидального насильства як політичного ресурсу: боротьба за визнання, політичний дискурс та історико-політична практика в Російській Федерації та Білорусі». Постійне звернення політичних акторів до досвіду Другої світової війни та Голокосту в оцінці сучасних подій стало вже «візитною карткою» цих країн. При тому ці актори не переймаються науковою історичною оцінкою подій, а використовують свої наративи виключно для внутрішньо-та зовнішньополітичної експлуатації. Масові вбивства на Волині 1943 року та емоціоналізація використання щодо них поняття «геноцид» у сучасній Польщі були у фокусі доповіді Інес Скібінскі з Боннського університету. Дослідниця розкрила як навколополітичні дискусії щодо цього питання в Україні і Польщі, так і наукові оцінки. Примирення, але не забуття злочинів звучить рефреном у цих дискусіях. Доповідь Ренати Ганинець з університету Віадріна з Франкфурта-на-Одері стосувалася дискурсів про єврейську спадщину в сучасному Львові. Спадщина – це дієслово і воно означає «вибір» пролунало у дискусії. Спадщина промовляє про минуле, але з погляду сучасності. Важливо розуміти, що і чого стало спадщиною і чому було відмовлено нею вважатися і з яких причин. Єврейська спадщина Львова через свою історію забуття та відродження надається вкрай вдало для цих досліджень.
Професорки Ґелінада Грінченко та Наталія Ханенко-Фрізен провели наступну робітню, яка була присвячена еґо-документам в усній історії і травматичному досвіду учасників таких інтерв’ю. Відповідальність… Моральна відповідальність історика, який бере на себе сміливість використовувати біль і травму людини для своїх академічних цілей, — на цьому загострили увагу учасників робітні професорки. Усна історія – поле діяльності фахівців зі специфічним інструментарієм та науковою методологією, які дають можливість «прочитати» мову респондента, який завжди під час інтерв’ю дає власний неповторний спектакль.
Професор Кшиштоф Рухнєвіч поділився досвідом багаторічної розробки та не завжди легкого впровадження через бюрократичні хитросплетіння спільного німецько-польського шкільного підручника з історії. Учасники робітні мали можливість погортати примірники, видані як польською, так і німецькою мовами.
(Кенессо, США)
На завершення семінару учасники змогли прослухати лекцію докторки Крістін Гук зі США на тему «Запобігання геноциду: дослідження, політика, право». «Чи ефективна Конвенція у виконанні свого основного завдання – запобігання геноциду?», «які перспективи невідворотності покарання Міжнародним кримінальним судом винних в геноциді?» – питання, які обговорювали учасники за результатами доповіді. І відповіді на ці питання не є очевидні. Їх досі треба шукати. Шукати заради майбутнього.
Два дні семінару-робітні Українсько-німецької історичної комісії у Центрі німецьких та європейських досліджень імені Віллі Брандта на березі Одри надали багато матеріалів для розмислів та подальших дослідницьких пошуків. Традиція їх проведення має бути продовжена наступного разу в Україні.
