Формування антиромської політики у Райхскомісаріяті Україна в період 1941–43 рр. Частина 2

СС-поліція та “цигани”. Ревні виконавці обох хвиль убивств

Згадаймо, що цивільна влада була не єдиним центром, від якого виходили ініціятиви та визначалися окупаційні правила. Якщо чиновники РКУ відповідали радше за економічну експлуатацію та управління повсякденним життям, то інші окупаційні відомства мали відмінні завдання. Насамперед це були СС-поліцейські формування (Sipo-SD, Orpo та ін.), які принаймні формально підпорядковувалися відповідним структурам RMfdBO, але фактично звітували райхсфюреру СС та отримували вказівки від нього. Документи, що кидають світло на їхнє сприйняття “циган” та процес прийняття рішень щодо них, на сьогодні невідомі (за винятком вищезгаданих документів 1938–39 рр. для кримінальної поліції Райху, що лежали в шухляді письмового стола в офісі райхскомісаріяту та генерал-комісаріятів і що з причини застарілости, зарозумілости та невідповідности місцевим реаліям мали низьку практичну цінність). Проте порівняння двох ситуацій — вказівок цивільної адміністрації щодо “циганського питання” та фактичних результатів окупаційної політики щодо ромів — може допомогти реконструювати смертоносний внесок апарату СС-поліції.

За наявними джерелами нам відомо сьогодні про більш ніж 140 випадків масових убивств ромів у межах сучасної України. [1] З них в історичних джерелах приблизну дату чи хоча б місяць розправи вказано щодо 111 місць. Складена з використанням відомостей про ці 111 місць діаграма (див. Іл. 1) дозволяє сформувати уявлення про динаміку масових убивств. Як видно, весна 1942 р. стала часом значної інтенсифікації антиромських акцій. Це не означає, що до весни вони не відбувалися. Однак тоді це було переважно справою айнзатцгрупи D під командуванням Отто Олендорфа в південній Україні та в Криму — мобільного підрозділу СС-поліції, який здійснював у другій половині 1941 р. свій смертоносний шлях у тилу німецької 11-ї армії та румунських збройних сил із сучасної Молдови, по південному заходу України (Одеська, Миколаївська, Херсонська області) та на Кримському півострові. Лише нечисленні свідчення в оперативному ареалі інших підрозділів СС-поліції також свідчать про вбивства ромів. У звіті айнзатцгрупи В від 23 вересня зазначалося, що тринадцять “циган” і десять “циганок” в окрузі Мінська були розстріляні за те, що “вони вчиняли численні крадіжки і тероризували сільське населення”.[2] Шість “циган” згідно з іншим повідомленням, датованим кількома днями пізніше, були розстріляні як “асоціяльні елементи”. 30 серпня за грабіж розстріляли шістьох “циган”. Штаб HSSPF “Росія-Центр” звітував райхсфюреру СС, що за три дні 12–14 жовтня 1941 р. страчено було серед інших жертв 53 “цигани”. [3]

Іл. 1. Динаміка масових убивств ромів у німецькій зоні окупації України, 1941–43 рр.

Однак з квітня 1942 р. в РКУ роми — як кочові, так уже й осілі — стали об’єктом систематичного винищення. Ці події відображені як у звітах німецьких відомств і радянських повоєнних державних органів, так і в свідченнях тих, хто вижив, та очевидців масових убивств. Отже, квітень-грудень 1942 р. і 1943 р. стали смертельно небезпечним часом для всіх українських ромів. З яких причин? Фатальну роль відіграла їхня комбінація, що призвела до майже повного винищення спільноти.

Насамперед те, що “цигани”, як було показано вище, стали предметом “особливого” інтересу з боку цивільної адміністрації як безпосередньо в окрузі Волинь-Поділля, так і в усій РКУ, і на вершині цієї системи — в Імперському “східному” міністерстві. Сам факт виокремлення ромів із місцевого населення, їхня реєстрація, спроби збирати дані про них та проєкт рішення про їхню ізоляцію стали першим кроком до ескалації насильства. Ситуація, однак, могла розвиватися в різних напрямках, про що свідчить листування в окрузі Волинь-Поділля у травні 1942 р. Не маючи наміру знищувати ромів, цивільна адміністрація округу схилялася до того, щоб використовувати їх як робочу силу.

“Циганська політика” на тлі радикалізації “єврейської політики”

Чому ж німецька окупація стала для ромів фатальною? Щоб відповісти на це питання, недостатньо розглядати становище ромів без урахування ширшого контексту — у цьому випадку ескалації політики щодо євреїв, заходи якої визначалися консенсусом, досягнутим після Ванзейської конференції у січні 1942 р. Як показують дослідження Голокосту, у Берліні вищі чини Східного міністерства були схильні радше якнайшвидше знищити навіть кваліфікованих єврейських працівників, необхідних для роботи, аніж залишити їх на примусових роботах навіть на короткий час. Крім того, фатальний результат окупаційної політики щодо “циган” слід пояснювати не лише й не так позицією цивільної адміністрації РКУ, як взаємодією між її певними ланками та апаратом СС-поліції в Райхскомісаріяті.

На думку німецького історика Дітера Поля, попри бажання цивільних чиновників контролювати “єврейське питання”, після Ванзейської конференції стало ясно, що Гіммлер і Гайдріх (шеф РСХА, Головного управління імперської безпеки) претендують на першість у його “розв’язанні” в зоні цивільної адміністрації. Крім загальних обставин, у Райхскомісаріяті Україна радикалізація “єврейської політики” отримала свій локальний імпульс завдяки тому, що можна назвати своєрідним тандемом у розв’язанні “єврейського питання” між очільником РКУ Еріхом Кохом (відомим своєю жорстокою політикою) та командувачем СС-поліцією (HSSPF) на цій території Гансом-Адольфом Прюцманном. Попри деякі розбіжности, які часто виникали між головою цивільної адміністрації та відповідним командиром СС-поліції (хоча останній формально підпорядковувався першому, але фактично виконував накази Гіммлера), Кох офіційно передав повноваження щодо “єврейських питань” Прюцманну, який, своєю чергою, делеґував цю відповідальність за заходи безпеки і насамперед за “єврейське питання” підзвітним йому управлінням Зіпо-СД.[4]

Висновки Поля проілюстровано внутрішньою документацією РКУ. 1 березня 1942 р. райхскомісар України Еріх Кох підписав адресоване генеральним округам циркулярне розпорядження (з копіями для гебітскомісарів, а також для командувача СС-поліції в Україні та підлеглим йому командирам СС-поліції (SSPF) та поліції охорони порядку, що визначало повноваження начальника СС-поліції в Україні та підвідомчих йому структур. Циркуляр посилався на спільне рішення райхсфюрера СС Гіммлера та міністра окупованих східних територій Розенберга від 19 листопада 1941 р. і передавав до компетенції HSSPF в Україні “усі політико-поліцейські та кримінальні питання” (серед яких разом з “комунізмом”, “саботажем” та “опором” фігурували і питання “євреїв” та “національні питання”). При виконанні своїх обов’язків командувач СС-поліцією отримував право користуватися найширшими примусовими заходами — від концтабору та взяття заручників “аж до заходів з упокорення всього населення окупованої території”.[5] Чи варто говорити, що це розпорядження розв’язувало руки СС у радикальному вирішенні будь-яких питань, хай і не названих прямо?

Внаслідок цього євреїв РКУ накрила “друга хвиля” смертоносного насильства. З кінця весни 1942 р. їхнє становище стало набагато трагічнішим, ніж навіть ув’язнення та перебування в ґетто. Приблизно 20 травня в генеральних комісаріятах Волині-Поділлі та Житомира розпочалася нова хвиля масових убивств, яка до кінця літа вилилася в тотальне знищення майже всіх євреїв у РКУ.[6]

Додатковим імпульсом, який додав швидкости цьому процесу, стало те, що наприкінці серпня 1942 р. квоти на постачання продовольства до Райху для Райхскомісаріяту Україна були підвищені. Відповідно Кох, який отримав безпосередньо від Гітлера це завдання, мав намір досягти поставленої мети позбавленням від “зайвих” їдців та продовольчого навантаження, навіть шляхом ліквідації кваліфікованої єврейської робочої сили, якої цивільна адміністрація потребувала.[7] Через три дні командир Зіпо-СД у генеральному окрузі Волинь-Поділля сказав підлеглим:

Акції повинні бути прискорені так, щоб […] закінчити їх протягом п’яти тижнів. На нараді районних комісарів у Луцьку з 29 по 31 серпня 1942 року було роз’яснено, що загалом рішення мають виконуватися на сто відсотків. Присутній заступник райхскомісара — райхспрезидент Даргель — повідомив районним комісарам, що ці стовідсоткові рішення [Bereinigungen] також відповідають настійному бажанню особисто райхскомісара.[8]

Унаслідок таких дій влітку-восени 1942 р. більшість євреїв була вже вбита; небагато працездатних євреїв залишили для трудової експлуатації, щоб вони розділили цю трагічну долю пізніше, у 1943 р.

І, як видно зі звітів окупаційних сил безпеки або з радянської документації, саме цей період приніс смерть нечисленним ромам РКУ — як кочовим, так і осілим. Примітно, що “циган” серед категорій, згаданих у циркулярі Коха від 1 березня 1942 р., не було названо. Чому вони були включені СС-поліцією до жертв, які підлягали “особливому поводженню”? Як уже зазначено, прямих відповідей на це питання в документах німецьких есесівців та поліцейської влади досі не маємо.

Однак можна припустити, що таких документів взагалі не існувало, оскільки вони не були потрібні. Поєднання таких чинників, як: (1) виділення цієї групи із загальної маси населення та запровадження спеціяльних заходів щодо неї; (2) антициганські стереотипи та забобони, носіями яких тою чи тою мірою були службовці окупаційного апарату; (3) радикалізація курсу очищення від “расово неповноцінної” спільноти; (4) широкі повноваження СС-поліції; (5) узгоджена (попри окремі винятки) робота цивільної адміністрації з СС-поліцією щодо позбавлення від “небажаної” частини населення, — все це призвело до широкої кампанії зі знищення всіх ромів, до яких могли дотягнутися окупанти.

Спроба реконструкції мислення вбивць щодо “циган”: приклад командира айнзатцгрупи D Отто Олендорфа

На відміну від “колеґ” з інших айнзатцгруп та інших командирів СС-поліції, Отто Олендорф перейшов до тотального вбивства ромів (і кочових, і осілих) поряд з євреями у сфері оперативної діяльности своєї групи на півдні України та у Криму ще восени 1941 р. [9] Його краще, ніж інших керівників каральних органів, задокументована історія дає змогу уявити, як саме командири на місцях, подібні до Олендорфа, сприймали “циган”. Це важливо тому, що в ситуації максимально широких повноважень і розпливчастих інструкцій саме їхнє особисте сприйняття питань безпеки врешті-решт визначало долю тих чи тих груп. Продуктивну спробу проаналізувати його погляди зробив історик Деніель Гольдхаген, ґрунтуючись не лише на свідченнях Олендорфа Нюрнберзькому трибуналу, а й, що важливіше, на його особистих листах. За словами Гольдхагена, “попри те, що в наявних листах є лише один вислів, коли він використовує нацистське зневажливе слово “циган” з усіма його конотаціями, воно набагато більше розкриває його переконання, аніж усі його заяви”. Зокрема, Гольдхаген звернув увагу на враження Олендорфа від його перебування в Румунії (з її численним ромським населенням [10]), звідки айнзатцгрупа D продовжила шлях уже Україною. Олендорф вважав, що, попри бідність України, ця земля відрізнялася від Румунії: “Тут немає расової мішанини, немає циган, злидні не брудні і тому не грубі”. “Цигани” символізували дві неґативні цінності у сприйнятті Олендорфа — бруд та безладдя. Цигани були “мішаниною”, що для нацистів та Олендорфа (який найвище цінував чистоту) виглядало жахливо…. В очах Олендорфа німці були протилежністю циганам, оскільки тоді як цигани створювали бруд і безлад, німці жили за іншими стандартами. Олендорф розглядав світ через призму раси. Гарними були німці. Поганими були євреї та цигани”.[11] Очевидно, це дає відповідь на те, чому загін Олендорфа почав так завзято вбивати ромів, коли натрапляв на них уже з осені 1941 р., просуваючись півднем України в тилу 11-ї армії.

Проте в публічній сфері Олендорф презентував свої мотиви інакше, намагаючись зняти з себе відповідальність за вбивчі ініціятиви. Під час окремого процесу у справі айнзатцгруп (1947–48 рр. у Нюрнберзі) він заявив, що в травні-червні 1941 р. в Прецше під час формування айнзатцгруп їхні командири отримали від райхсфюрера СС Гіммлера і начальника РСХА Гайдріха через керівників відділів РСХА Штрекенбаха і Мюллера наказ захищати тилові райони армії і для цього вбивати євреїв, “циган”, партійних функціонерів, активних рядових комуністів та інших, хто становив загрозу безпеці.[12] Проте письмові розпорядження керівника РСХА Райнгарда Гайдріха від 2 липня 1941 р., у яких визначалися групи, що підлягали знищенню, наказів про вбивство “циган” не містять. У спеціяльній інструкції айнзатцгрупам про те, як складати щомісячні звіти про осіб, які підлягали “спеціяльному поводженню”, заступник Гайдріха Генріх Мюллер назвав п’ять категорій: партизани, комуністи, євреї, душевнохворі та “інші небезпечні для держави елементи”.[13] “Циган” серед них названо не було. Втім, оперативні групи мали право “в рамках завдань, що стояли перед ними, під свою відповідальність здійснювати репресивні заходи щодо цивільного населення”.[14] Це означало, що в кожному окремому реґіоні, у кожній конкретній ситуації командувач оперативної групи міг на власний розсуд визначати тих, хто “становив загрозу” вермахту. Це дозволило Олендорфу включити ромів у коло приречених.

Олендорфу було поставлено запитання про накази, інструкції та розпорядження щодо ромів. Здавалося, колишній командир айнзатцгрупи D мав би навести конкретну документальну основу, яка визначала його дії. Проте Олендорф показував інше. Цей фраґмент його свідчення доцільно навести лише з невеликими скороченнями, адже він важливий для реконструкції того, як командир великого карального формування раціоналізував публічно свої мотиви:

Запитання. На якій підставі ви вбивали циган — просто за те, що вони цигани? Чому вони становили загрозу безпеці вермахту?

Відповідь. Так само, як і євреї.

З. За принципом крові?

В. Тут я можу послатися на власні знання в європейській історії: євреї завжди під час воєн постійно шпигували для обох сторін.

З. Я запитав про циган, а не євреїв. Я хочу запитати: на якій підставі ви вирішили, що будь-який циган у Росії має бути знищений — через його небезпеку для німецької армії?

В. Між циганами та євреями не було відмінности. У той самий час для євреїв існував такий наказ. І я вже пояснив, що з європейської історії відомо, що євреї під час воєн постійно шпигували для обох сторін.

З. Ми зараз намагаємося зрозуміти, що ви скажете про циган, а ви весь час повертаєтеся до євреїв. Що, в європейській історії цигани теж завжди брали участь у політиці та військових діях?

В. У шпигунській діяльності під час воєнних дій.

З. Цигани?

В. Зокрема, цигани. […]

З. Ви можете навести нам приклад подібної діяльности груп циган на користь Росії в останній війні?

В. Тільки те, що можна сказати стосовно євреїв — що вони брали активну участь у партизанській боротьбі. […]

З. Як приклад того, коли цигани були включені в коло тих, хто підлягав знищенню, чи можете ви назвати об’єктивну причину для їх знищення?

В. У Росії я знаю тільки, як циганська проблема була вирішена в Сімферополі. Про інші акції проти циган не знаю, за винятком сімферопольської. […]

З. М-р Олендорф, ви кажете, що цигани — природжені розвідники? Хіба не так, що представники будь-якого завойованого народу — розвідники? Американці, чи німці, чи росіяни, коли їхня країна бореться?

В. Відмінність у тому, що ці народи — німці чи американці — мають постійні будинки, тоді як цигани не мають своїх будинків і готові швидко змінити місце проживання на таке, де краща економічна ситуація.[15]

Олендорф ухиляється від прямих відповідей, не посилається на будь-які накази та розпорядження керівництва щодо “циган” або інші підстави “раціонального” характеру для їх винищення, тому що їх і не існувало. Натомість він міркує про їх нібито шпигунські нахили і відсутність у цьому відмінностей між “циганами” та євреями (вбивства яких восени 1941 р. стали вже рутиною). Постійні посилання на нібито “шпигунські” якості циган показують, що на рішення ліквідувати ромів у реґіоні вплинула позиція вермахту — як згадувалося вище, серед німецьких військових думка про циган як про потенційно ворожі елементи була поширена. Однак ці обставини були не так причинами, як додатковими чинниками, які лише допомогли Олендорфу раціоналізувати своє рішення про включення “циган” у коло жертв. Справжньою ж причиною цього були передусім його антициганські упередження, які він або сам не усвідомлював повною мірою (і тому ховав їх від самого себе за безглуздими міркуваннями про “шпигунські” нахили “циган”), або вважав за краще не висловлювати їх вголос перед Нюрнберзьким трибуналом, розуміючи, наскільки слабкою може бути така арґументація про підстави вбивства цілої групи.

Не менш важлива така деталь. Здавалося б, якщо командир айнзатцгрупи  D сприймав ромів як загрозу безпеці, то згідно з такою, зрозуміло, збоченою логікою переслідуванню підлягали би лише кочові роми? Однак реальність була інша: протягом грудня 1941 р. — весни 1942 р. айнзатцкоманди та зондеркоманди у складі айнзатцгрупи D вбивали в Криму всіх ромів, причому більшу частину жертв cтановили не перехоплені на дорогах або в лісах табори, а осілі роми-колгоспники та мешканці міст.[16] Єдина відповідь, яку можна запропонувати, полягає у непоінформованості та стереотипній обмеженості мислення Олендорфа, що ґрунтувалося на расових забобонах. Розцінюючи мобільні групи ромів як загрозу безпеці, він не вдавався в нюанси різноманітности ромського життя та господарського устрою групи, частина якої — хто вже десятиліття, а хто й набагато довше — була інтеґрована в міське та сільське життя місцевого оточення. Цілком можливо, що коли Олендорф думав про “циган”, то в його уяві виникав саме образ марґіналізованих ромських груп, які він бачив у Румунії, помножений на расистські уявлення про те, наскільки побачене не відповідає його ідеалу правильного, “арійського” способу життя. Відповідно термін “цигани” був єдиним ярликом, який використовувано в його розпорядженнях про “особливе поводження” з цією групою. Підлеглі ж, своєю чергою, зіткаючись на місцях з осілими групами ромського населення, старанно виконували накази про їхню ліквідацію на тій підставі, що це також були “цигани”. Расистська стереотипізація шефа айнзатцгрупи D та ревність його підлеглих зумовила перехід від вибіркового вбивства членів групи, що базувався на критеріях “асоціяльности” (як це уявляли самі вбивці), до тотального знищення групи, основаного на етнічному критерії.

Істотно також, що Олендорф у Криму діяв в умовах, коли цивільна адміністрація була присутня на півострові, але не мала сили. Водночас саме за звітом цивільної адміністрації від 15 грудня 1941 р. роми Криму “були, очевидно, мешканцями міст. … 75 % кримських циган живе у містах, їх 1 465 (1921 р. налічувалося 3 076 осіб) лише у Сімферополі. Вони — візники, старі торговці, ковалі, ювеліри та музиканти”.[17] Очевидно, в цивільної влади напівокругу Таврія були плани на збереження цієї групи як робочої сили, але її маловпливовість не могла стати на заваді вбивчим намірам Олендорфа.

Той факт, що саме на півдні України та в Криму айнзатцгрупа D першою почала систематичне знищення і кочових, і, головне, осілих ромів навіть спонукає деяких дослідників обережно припустити, що така практика могла бути запозичена керівниками СС-поліцейських структур інших реґіонів за прикладом Олендорфа. Мартін Холер вважає, що Олендорф, можливо, здобув певний авторитет серед керівників поліції безпеки та СД, оскільки він найдовше з чотирьох командирів айнзатцгруп прослужив на цій посаді. Систематичність його заходів боротьби з “циганами”, що відбилася в Ereignismeldungen (звітах про діяльність айнзатцгруп до РСХА) могла послужити дороговказом для новачків серед командирів айнзатцгруп A, B і C. Отже, починаючи з весни 1942 р., на всіх окупованих територіях поліція безпеки почала ставитися до радянських ромів де-факто як до євреїв і намагалася повністю їх викоренити.[18]

Поширення геноцидної практики навесні-влітку 1942 р. на інших теренах: “Олендорф як джерело процесу” або “паралельна ескалація”?

Це припущення, на мій погляд, справедливе почасти: хоча не можна виключати запозичення командирами інших айнзатцгруп та інших СС-поліцейських формувань досвіду колеґ у розв’язанні тих чи тих завдань, радше відбувався паралельний розвиток, тобто ситуація, коли схожі причини й чинники призводили до аналогічних наслідків у різних реґіонах незалежно один від одного, хоча із затримкою на певний час. Розгляд позиції Олендорфа як моделі є важливим для розуміння ескалації антиромського насильства, але збереглися поодинокі відомості про внесок інших низових функціонерів силового апарату Німеччини на окупованих територіях. Схоже, що кожен з них на своєму рівні, керуючись власними уявленнями про “циган”, сприяв ескалації насильства. Наприклад, командир зондеркоманди 7a у складі айнзатцгрупи B Альберт Рапп неодноразово проповідував підлеглим у лютому — квітні 1942 р., що “євреї та цигани — це низькі, занедбані, антисоціяльні, хворі, брудні люди, які заслуговують на знищення”. Тому його підрозділ за цей час систематично вбивав ромів разом з євреями, військовополоненими, комуністами, пацієнтами психічних закладів та підозрюваними в підтримці партизанів.[19] Підлеглі наслідували приклад Альберта Раппа. На початку літа 1942 р. підрозділом зондеркоманди 7а, яка залишилася в Клинцях, керував Курт Мачке. Як згадували колишні учасники загону, тоді вони натрапили на кочову ромську родину з десяти-п’ятнадцяти осіб. Мачке під приводом того, що вони можуть бути шпигунами, наказав їх негайно розстріляти. Суд в Ессені 1966 р. встановив, що Мачке навіть не допитував ромів. Як він стверджував у суді, якби він справді не погоджувався з нацистськими правилами про знищення, він міг би відпустити “циган”, оскільки на місці не було жодного вищого за званням офіцера.[20] Вільгельм Вібенс, з лютого 1942 р. по січень 1943 р. командир зондеркоманди 9 у складі айнзатцгрупи B, на післявоєнному процесі свідчив з питання про вбитих за його наказом на початку квітня 1942 р. двадцятьох кочових ромів під Вітебськом: “Краще вбити того, хто не винен, ніж дати піти винуватому”. Західнонімецьке слідство 1966 р. встановило, що ініціятива стратити ромів походила саме від нього, а не була наслідком виконання якогось наказу згори.[21]

Отже, з весни 1942 р. ця вбивча політика стала поширеною і для керівників інших СС-поліцейських органів в РКУ (див. Іл. 1, в якій різке збільшення кількости розправ з ромами з квітня 1942 р. відображає події не в Криму, де вбивства ромів на той час уже завершилися, а на території РКУ та в зоні під управлінням вермахту). Свідоцтва про розправи з ромами трапляються в документації як стаціонарних відділень Зіпо-СД і Орпо, так і у звітах поліцейських батальйонів, що вирушали на схід. Як і у випадку з Олендорфом, поширенню практики поголовних убивств сприяли, серед іншого, укорінені в масових уявленнях виконавців нижчої ланки антициганські стереотипи. Дослідження історика Едварда Вестермана допомагає зрозуміти, чому відправлені на схід німецькі поліцейські Орпо, поліції охорони порядку, були готові включити ромів у коло об’єктів свого насильства навіть за відсутности наказів робити це: хоча “цигани” не посідали центрального місця в індоктринації поліцейських, проте масові професійні періодичні видання для них не оминали і це питання, малюючи “циган” у максимально непривабливому світлі. Наприклад, журнал “Німецький поліцейський”, систематично використовуючи расистську термінологію, 1 жовтня 1941 р. опублікував статтю під назвою “Циганський транспорт”, яку написав сержант поліції Вільгельм Дрекслер. Він описав свою участь у перевезенні групи з п’ятдесятьох двох “циган” до табору. Розповів про брудні “чорні пальці” дітей і про жінку, яка чистила себе ганчіркою, змоченою слиною. Дрекслер зробив висновок: “Правда в тому, що [справа] циган стосується асоціяльної раси або, краще сказати, змішання рас. Будучи нездатними залишатися на одному місці… [вони] ведуть паразитичне існування, поширюючи найгірші забобони”.[22] Цілком очевидно, що таке сприйняття “циган” у сукупності з іншими чинникам (широта повноважень окупаційних відомств, безкарність, бруталізація поведінки) прирікали ромів на смерть.

Не дивно, що, потрапляючи на схід, деякі поліцейські вже були готові застосовувати радикальне насильство щодо тих, кого нацистська пропаґанда малювала їм як “недолюдей”, зокрема й ромів — хоча інші ще мали зазнати такої еволюції в перші місяці “східної кампанії”. “…Ми тут не розслаблюємось. Щотижня 3–4 акції. То цигани, то євреї, партизани і подібний набрід…”, — писав 21 червня 1942 р. начальник жандармерії в гебіті кам’янець-подільський майстер жандармерії Фріц Якоб. Принагідно із задоволенням зазначив, що в нього склалися “прекрасні робочі відносини” з місцевим відділенням СД.[23] Поліцейські формування з Рaйху, що періодично мобілізувалися для служби на сході, на різних етапах “східної кампанії” з ентузіязмом включалися в смертоносні операції. Вони не тільки діяли відповідно до того, що від них чекали “зверху”, а й охоче виявляли ініціятиву щодо розширення кола своїх жертв.

Часом це призводило до того, що навіть керівництво виявлялося не готовим до розбещених ініціятив підлеглих. Це ілюструє історія дій 133-го поліцейського батальйону в західній Україні, мобілізованого влітку 1942 р. з Нюрнберґа. У звіті за період з 25 липня по 1 серпня наводиться кількість жертв 1-ї роти за тиждень: 9 “пособників партизанів”, 27 жебраків, 7 злодіїв, 13 волоцюг, 64 євреї, 2 душевнохворі, 1 звинувачений у зберіганні зброї та 24 “цигани”.[24] Ймовірно, вбивство “циган” як таких, без супровідного стереотипного представлення їх як “асоціяльних елементів” або “пособників партизанів” не влаштувало начальство, оскільки після 13 серпня генерал-лейтенант поліції Герберт надіслав телеграму підлеглим йому поліцейським командирам: “На думку райхсфюрера СС, поліція не має права вживати заходів проти циган тільки тому, що вони “цигани”.[25] Беккер, однак, зазначив, що це не перешкоджає “жорстоким діям” у випадках, пов’язаних зі злочинами чи підтримкою партизанів. На думку Е. Вестермана, 1-ша рота, очевидно, отримала сигнал про те, що її завдання — забезпечувати дотримання расової політики, а не диктувати її, оскільки у звіті підрозділу за період з 16 по 22 серпня згадується лише “арешт” шести “циган”, доля яких була передана до штабу полку для остаточного рішення.[26] Додамо, що це, зрештою, означало той самий летальний кінець для ромів і не могло припинити прагнення службовців батальйону до “особливого поводження” з ними надалі — лише спонукало звітувати про це в інший спосіб.

Утім, підбиваючи підсумки щодо питання чинників, які сприяли поширенню геноцидного насильства щодо ромів серед низових та середніх командирів СС-поліції, важливо підкреслити: наведені вище приклади мотивів та рішень Олендорфа, Раппа, Вібенса, Мачке та, можливо, багатьох інших (про яких історики ще не знайшли відомостей) не означає, що відповідальність за рішення вбити ромів покладається саме й тільки на них. Типологічно це питання абсолютно схоже на жваво обговорювану у студіях з вивчення Голокосту останні десятиліття проблему того, під впливом яких чинників антиєврейська політика на окупованих радянських теренах еволюціонувала від початкових вибіркових убивств до тотального геноциду впродовж липня-серпня 1941 р. Де перебував центр ухвалення рішень щодо “єврейського питання” в той період: у Берліні або “на місцях”? Відповідно до консенсусу серед науковців, який склався останніми роками, — і тут, і там: практика тотальних убивств євреїв сформувалася радше завдяки взаємодії між центром та периферією. Тоді як перший відчутно за посередництвом усних наказів надсилав низовим виконавцям сигнали про бажану радикалізацію антиєврейської політики, останні ревно та запопадливо їх засвоювали та втілювали найрадикальніші варіянти “розв’язання” — що, своєю чергою, було схвалено керівництвом та відповідно вже леґітимізувалося як єдина правильна практика.[27] Виглядає, що у схожий спосіб, але із запізненням на пів року та більше, цей процес відбувся і щодо ромів.

Імовірно, десь до липня 1942 р. цивільна адміністрація РКУ почала слідувати в руслі СС-поліції і розглядати “циган” як групу, яку слід піддавати “особливому поводженню”, тобто вбивству. Це може опосередковано підтвердити законодавство РКУ, яке реґулювало становище населення. 1 травня 1942 р. було видано наказ за підписом райхскомісара, який визначав розмір виплат українським робітникам у разі хвороби.[28] 18 липня того самого року до нього було видано доповнення, яке роз’яснювало, на кого ця ухвала не поширюється. Зазначалося, що разом з іноземними робітниками, військовополоненими та євреями з цієї постанови виключаються і “цигани”.[29]

Тут доречна відповідь на запитання, чому за такого розвитку ситуації ромів не стали ув’язнювати до ґетто, як обіцяв наведений вище циркуляр РКУ від 8 травня 1942 р., а вбивали в переважній більшості випадків так швидко. Історик Ерік Габерер, характеризуючи схожі процеси в Білорусії та виходячи зі сприйняття окупантами “циган”, вважає, що “попри їхню розсіяність і кочовий спосіб життя, з ними було легше впоратися, ніж з євреями, через їх нечисленність і передбачувану економічну марність […] У селекціях не було потреби. Якщо незамінність єврейської робочої сили, особливо кваліфікованих робітників та ремісників, уповільнила “остаточне розв’язання [єврейського питання]”, то для “циганського питання” такого відтермінування не було. Ця відсутність стриманости в поєднанні зі стереотипом про циган, що традиційно вкоренилася, цілком може пояснити їхню швидку ліквідацію жандармами і шуцманами”.[30]

Однак, на мій погляд, причина радше полягала в тому, що панівною на той момент окупаційною тенденцією навіть щодо євреїв було вже не ув’язнення їх у ґетто, а вбивство; можна сказати, антиромська політика “перестрибнула” фазу ґеттоїзації, і осередки СС-поліції почали її реалізовувати одразу в “екстермінаційній” стадії.

Водночас на найвищому рівні цивільної адміністрації у RMfdBO остаточного рішення про те, що робити з ромами на окупованих східних територіях, ще ухвалено не було. Майже через пів місяця, 31 липня 1942 р., з Міністерства окупованих східних територій в Берліні було відправлено відповідь на запит із Головного командування сухопутних військ (Oberkommando des Heeres) про те, яка політика міністерством здійснюється стосовно “циган”. Відповідь свідчила, що це питання ще перебуває на стадії розгляду і рішення ще не ухвалено; зараз “з циганами слід поводитися як з євреями, при цьому не має значення, чи живуть вони осіло або кочують. Циганських метисів слід прирівнювати до євреїв”. Передбачалося, що рішення про належність тієї чи тієї особи до “циган” ухвалюватиметься на основі самовизначення цієї особи або її соціяльного стану. Не виключалося проведення розслідування походження, рекомендувалося враховувати зовнішній вигляд особи чи родичів.[31] Помітно, що ця постанова (імовірно, підготовлена тим самим Отто Бройтігамом) була сформульована абсолютно кабінетною мовою, ніби написана для обставин Третього Райху і зовсім не враховувала реалії окупованого сходу, де СС-поліція не стала би завдавати собі клопоту будь-якими розслідуваннями, без зволікань прирікаючи на смерть людей десятками, сотнями й тисячами.

Лише 15 листопада 1943 р. у Міністерстві окупованих східних територій все ж видали розпорядження “про поводження з циганами в окупованих східних областях”. “Цигани та мішлінге, які проживають або мають постійне місце проживання на окупованих східних територіях і ведуть осілий спосіб життя, повинні розглядатися як звичайні жителі. Усі цигани, що кочують, і мішлінге повинні бути прирівняні до євреїв і поміщені в концентраційні табори”.[32] Проте берлінські ухвали RMfdBO виявилися вкотре відірваними від реальности. Для Райхскомісаріяту Україна це розпорядження вже не мало жодного значення, оскільки до осені 1943 р. майже всіх “циган” тут було вбито.

Місцеві органи управління, місцева допоміжна поліція і “цигани”: надання геноциду тотальности

Позиція місцевого населення — і на індивідуальному рівні (окремих людей, вчорашніх сусідів), і на організаційному, тобто залучених до роботи в адміністративному та поліцейсько-силовому апараті, могла істотно впливати на розв’язання “циганського питання”. Останні десятиліття з’явилися дослідження про роль місцевих органів управління та допоміжних формувань безпеки в нацистській політиці проти різних категорій населення, зокрема в “остаточному розв’язанні єврейського питання”, проте питання щодо ступеня їх залучення до геноциду ромів та мотивації цього залишається малодослідженим.[33]

Службовців місцевої української допоміжної поліції — формувань шуцманшафту —німці використовували для збирання, конвоювання та страти ромів. Аналіз джерел показує, що з понад 140 відомих нині випадків масових убивств ромів у німецькій зоні окупації України 56 розправ було здійснено лише німецькими виконавцями (вермахтом, айнзатцгрупами поліції безпеки та СД, або стаціонарними підрозділами Зіпо-СД, або поліцією охорони порядку та жандармерією). Німці провели 26 страт за участи місцевих поліцейських. У трьох випадках із ромами розправилися члени українського націоналістичного руху.

Нарешті, 15 страт — такі, коли місцеві поліцейські чинили арешти та розправи без наказу з боку німецького керівництва та участи німців, або принаймні в наявних джерелах про ці накази/участь не йдеться. Такі випадки відбувалися щонайменше від середини 1942 р. й пізніше. Непрямою ознакою, яка свідчить, що ініціятива вбивства виходила саме від місцевих управлінців або поліцейських, є те, що якщо накази згори все ж таки були, то в документах про це завжди містяться формулювання на кшталт “на виконання розпорядження гебітскомісара”, а в протоколах допитів пізніше заарештованих радянською владою обвинувачені наполягали, що діяли на виконання наказів німецького керівництва. Проте такі формулювання чи свідчення є зовсім не завжди.

Місцева допоміжна поліція мала подвійне підпорядкування: вона перебувала у структурі німецької поліції охорони порядку (Орпо), проте місцеві органи управління (районні, міські управи) також могли віддавати їй розпорядження. Наприклад, голова Корецького району 17 листопада 1942 р. видав такий наказ місцевій поліції містечка Корець щодо проведення заходів у Богданівці (село, що належало зоні компетенції його районної управи): “Пропоную вам негайно вислати Поліцію до Богданівки й перевести виселення двох циганських родин. Майно передати під розписку Старшині села Богданівки. Помешкання їх призначуються для переселенців”.[34] Зрозуміло, що як “виселення” глава району Ю. Галинський мав на увазі інше, але, можливо, не хотів брати на себе відповідальність прямо вказувати, які саме заходи потрібно було вжити щодо ромських сімей, та й поліція сама мала знати, як з ними вчинити.

Рідкісний у дослідженні геноциду ромів випадок: тут можна простежити долю “виселених” завдяки наявності джерел іншого походження. Повоєнна радянська Надзвичайна державна комісія зі встановлення злочинів німецько-фашистських загарбників Корецького району зафіксувала свідчення мешканки Корця, яка проживала біля єврейського цвинтаря. Вона описала, що бачила взимку 1942 р., як німці вбили на цвинтарі кількох ромів: двох чоловіків, трьох жінок та двох дітей 10–11 років.[35] Ураховуючи, що про інші випадки розправи з ромами в Корці невідомо, можна бути впевненим, що це були ті дві ромські родини з Богданівки. Очевидно, що (як це часто траплялося) корецька поліція привезла їх до райцентру, де передала до місцевого відділення Зіпо-СД, службовці якого ромів стратили.

Чому місцеві районні чи міські голови та начальники поліцейських органів вважали за потрібне позбутися ромів навіть у тих випадках, коли не отримували на це розпоряджень від німецького керівництва? Відповісти на питання складно через брак джерел, у яких викладалися б мотивації катів. Здається, на цю ситуацію можна екстраполювати комплекс чинників (антисемітизм, лояльність до нової влади, кар’єризм та спроби вислужитися, прагнення до панування та самоствердження за рахунок вразливих людей, майнові розрахунки та вигоди, для когось — садизм, а також динаміка бруталізації поведінки), які описав історик Олександр Прусін у дослідженні мотивацій антиєврейських акцій української місцевої допоміжної поліції [36] — тільки на місце антисемітизму треба помістити ромофобські упередження районних управлінців та поліцейських.

Не заглиблюючись у соціяльно-психологічні аспекти, можна констатувати, що до середини 1942 р. ставлення до “циган” як меншости, що підлягала знищенню, стало складником окупаційної політики і сприймалося місцевими колаборантами як рутинне завдання. Приблизно кожен десятий випадок розправ з ромським населенням стався з ініціятиви не окупаційних властей, а місцевих допоміжних управлінських та силових органів, які були готові розправлятися не тільки з таборами, що докучали та погано контролювалися, але й зі своїми сусідами, спосіб життя яких напередодні окупації нічим не відрізнявся від їхнього власного. Місцева адміністрація та поліція допомогли окупантам дістатись тих ромів, які залишалися непомітними для німців. “Забороняється циганам волочитися по селах. А як де появляться, негайно дати знати до Р[айонної] Служби Безпеки”, — йшлося про розпорядження українського шефа району Рожище 9 липня 1942 р. сільським управам району.[37] Це, своєю чергою, надало вирішенню “циганського питання” риси тотальности, що робило його схожим на розв’язання “єврейського питання”.

Висновки

“Цигани”, на відміну від євреїв, не були антиполюсом у націонал-соціялістичному світогляді. Відповідно на початку розгортання операції “Барбаросса” ані в реґулярної армії, ані в СС-поліцейських формувань, що просувалися в тилу, не було окремих вказівок щодо того, якою має бути політика щодо ромів. Вона формувалася “у процесі” та “на місцях” (хоча і в руслі уже накопичених у Третьому Райху расистських ідеологічних кліше і адміністративно-поліцейських практик). Проте в ситуації, що склалася у Райхскомісаріяті Україна навесні 1942 р., ромське населення на цій території стало об’єктом практично поголовного винищення.

Розгортання геноцидної політики щодо ромів у 1942 р. зумовили такі чинники:

1. У перші місяці окупації в тих місцях, де ромські групи були особливо помітні (особливо у випадку з кочовими таборами), вони привертали увагу армійського командування. При цьому останні керувалися уявленнями про ромів як про шпигунів та сприяли — безпосередньо або передачею структурам СС-поліції — їх убивству. Цим була зумовлена “перша” хвиля загибелі ромів (друга половина 1941 р. — середина весни 1942 р.), коли жертвами стали переважно члени кочової частини спільноти. У подальшому антипартизанська війна і бруталізація поведінки окупаційних сил, що її супроводжувала, помножена на расові уявлення, сприяли дедалі більш активному вбивству мобільної частини ромів.

2. Водночас розмитість уявлень про “циган”, расово зумовлена стереотипізація та відповідне слововживання у наказах, а також те, що “цигани” в них фігурували разом із євреями та подекуди прямо прирівнювалися до останніх, призводили до того, що розпорядження, які віддавалися щодо “кочових” ромів, подекуди призводили до вбивства всіх “циган”, тобто й осілого ромського населення. Поодинокі приклади цього спостерігаються ще наприкінці 1941 р. в зоні під контролем вермахту, але стійка тенденція до цього проявилася в той самий період в ареалі оперативної діяльности айнзатцгрупи D на півдні України, включаючи Крим.

3. На території оперативної діяльности інших формувань СС-поліції — як мобільних, так і стаціонарних — з весни 1942 р. почали розгортатися схожі процеси, і можна вважати, що вони відбувалися під впливом схожих чинників автономно один від одного (проте не можна виключати, що практика знищення ромів лише на основі їхньої етнічної належности була до певної міри запозичена командуванням інших СС-поліцейських органів з досвіду дій айнзатцгрупи D).

4. Цивільна адміністрація Райхскомісаріяту Україна, під керування якої поступово передавалися землі в тилу вермахту з осені 1941 р., спочатку не розглядала ромів як окрему категорію населення, яка заслуговувала на “особливе поводження”. Однак потужним імпульсом, який зрештою визначив фатальну долю ромів, стало те, що з весни 1942 р. вони стали предметом окремого розгляду в Міністерстві окупованих східних територій, збирання відомостей про їхній соціяльний статус і колективну поведінку. Ця ситуація вже створювала підстави для диференціації між “кочовими” і “осілими” ромами: тоді як перших розцінювали як небажаний “асоціяльний” елемент і вони підлягали ізоляції або передачі до органів СС-поліції, другі все ще мали шанс залишатися хоча й дискримінованими, але все ж не вбитими окупаційною владою.

5. Однак і ця крихка можливість була перекреслена активністю органів СС-поліції, які де-факто одержали першість перед органами цивільної адміністрації у розв’язанні питань, що належали до “сфери безпеки”, та визначенні тих категорій населення, які “становили загрозу”. Тоді як цивільна адміністрація Райхскомісаріяту Україна схилялася до заходів з дискримінації ромів (ґеттоїзація тощо), друга хвиля “остаточного розв’язання єврейського питання” на цій території поглинула і ромів, рішення про ліквідацію яких ухвалювали СС-поліцейські органи; це відбулося не стільки внаслідок виконання розпоряджень керівництва на рівні HSSPF при Райхскомісаріяті Україна (як це було у випадку з євреями), скільки через рішення командирів середньої та низової ланки завдяки однаковій логіці подій та паралелізму еволюції каральної політики.

Остання обставина особливо рельєфно підкреслює специфіку геноциду ромів на східних територіях та особливості механізму його реалізації. Ключовою відмінністю його від геноциду євреїв було таке. Тоді як щодо євреїв адміністративно-бюрократичний імпульс “згори”, з Берліна, оснований на потужному расово-ідеологічному ставленні до єврейства як до “антираси” та “стрижня більшовицької системи”, був значно потужнішим і залишав місцевим виконавцям свободу лише у його способі й термінах реалізації, щодо “циган” ця політика складалася вже радше на периферії (хоча і також з деяким впливом із центру), але з незаперечним переважанням значущости ініціятив місцевих чиновників та головне командирів органів безпеки, які, за рідкісними винятками, синхронно під впливом власних расово зумовлених стереотипів із палітри можливих заходів щодо стигматизованої групи обирали найрадикальніший — її вбивство. Образно кажучи, СС-поліція тільки й чекала бодай натяку з боку військової або цивільної влади на те, щоб їй показали на когось як на мішень; щойно хоча б частина ромів (“кочова”) опинялася у сфері особливої уваги останніх, органи безпеки накидалися на жертву та вбивали всіх “циган”, яких виявляли.

Така механіка геноциду ромів, за якої принципове значення мали не лише ідеологічні імпульси “згори”, а й рішення місцевих органів влади та управління, ставить на науковий порядок денний питання про значущість низових органів та їхніх мотивацій в організації масових переслідувань і є викликом не лише перед дослідниками долі цієї групи, але й привносить нову перспективу в загальнотеоретичне вивчення такого явища, як геноцид.

Текст статті вперше опубліковано в числі 34 часопису «Україна Модерна» з теми «Голокост в Україні: як (не)пишуть історію злочину» (Харків – Львів: Манускрипт-Львів, 2023): 76–116. Електронну версію журналу розміщено на сайті University of Toronto Press.

У публікації використано світлини з відкритих джерел.