Зазвичай рецензія – це професійний критичний відгук на опубліковане оригінальне дослідження, в якому фахівець аналізує й оцінює виконану роботу, наголошує її сильні сторони, новизну та внесок у розвиток певної наукової царини, але також вказує на вади, прогалини, помилки і полемізує з автором щодо обраних підходів, запропонованих інтерпретацій тощо. У випадку з книгою Віталія Огієнка, старшого наукового співробітника Музею української діаспори (м. Київ), для такої рецензії немає предмета, адже публікація є на дві третини компіляцією з фрагментів робіт інших дослідниць і дослідників Голодомору під іменем Огієнка, тобто не є оригінальним авторським текстом. До роботи над цим текстом не було залучено ні наукового, ні літературного редактора, відтак він містить численні фактичні, понятійні, стилістичні і навіть орфографічні помилки. Тому ця рецензія має на меті насамперед пояснити, чому видання (і потенційне перевидання, на яке натякає автор) книги шкодить популяризації знань про Голодомор. Така книжка дискредитує українських видавців і в Україні, і за кордоном, адже йдеться про плагіат робіт іноземних авторів, зокрема Енн Епплбом, авторки всесвітньо відомої книги про Голодомор «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України» (2018).
Почнемо з головного – із визначення плагіату. Дослівні фрагменти з робіт інших людей, які подаються як слова автора, тобто без лапок і посилання на джерело, – це плагіат. Те саме стосується використання результатів досліджень, оригінальних інтерпретацій і підходів інших істориків без зазначення авторства. У науково-популярних роботах існує безліч способів вказати на запозичені з робіт інших авторів факти, ідеї чи висновки. Так, у розділі про канібалізм Огієнко зазначає авторство інших дослідників фразою «науковці з’ясували» (с. 273). В інших розділах подекуди згадує у тексті імена дослідників, коли використовує їхні трактування чи знахідки: Андреа Ґраціозі, Роберт Конквест, Станіслав Кульчицький, Джеймс Мейс і Володимир Тиліщак. Однак у випадку з роботами Енн Епплбом, Оксани Кісь, Дарії Маттінглі, Наталі Романець та Ірини Скубій автор подав цілі абзаци з їхніх робіт і результати досліджень як власні.
У чому причина посилання на одних авторів і відсутність посилання на інших?
Огієнко намагається пояснити плагіат науково-популярним чи «словниковим» форматом книги. Такому виправданню плагіату бракує логіки: у тій самій книжці Огієнко визнає авторство концепцій чи ідей чоловіків, але не посилається на жінок (адже більшість обкрадених є саме жінками). Гендерний аспект плагіату помітно і в публічних висловлюваннях Огієнка щодо звинувачень у плагіаті. До того ж обсяг скопійованого був настільки великим, що Огієнку довелося б ставити авторство Епплбом, Маттінглі, Кісь і Романець над цілими темами.
Так, окремі розділи в книжці часто повторюють розділи з книги Епплбом «Червоний голод», повторюються її інтерпретації та припущення, не кажучи про дослівний плагіат багатьох абзаців (див. окремі приклади у порівняльній таблиці). У деяких випадках їх скопійовано з книжки Епплбом включно з цитатами, які вона взяла із поки що не перекладених українською мовою першоджерел. Мабуть, за винятковим збігом обставин Огієнко вибрав ті самі уривки і переклав їх так само, як і перекладачі «Червоного голоду», слово у слово, і тому автор не вніс книжку Епплбом навіть до списку літератури та джерел цього розділу. Водночас Огієнко применшує важливість книги Епплбом, означуючи її у розділі про найвідоміших дослідників Голодомору як «виклад історії Голодомору для західної публіки … [і тих], хто нічого не знає про Україну. А от дослідники теми Голодомору навряд чи знайдуть в ній щось нове для себе» (с. 482–483). Це не завадило автору використати цю книгу як шаблон для своєї.
У розділах про реалізацію Голодомору на місцях автор переказує, інколи дослівно, роботи Дарії Маттінглі. Але, привласнивши розроблену нею типологію мотивації учасників та її узагальнення про життя виконавців після Голодомору (с. 107), він у кількох розділах стверджує про відсутність робіт з даної теми: «насьогодні дослідники дуже мало знають про кількість, склад, мотивацію та природу ненависті представників цих груп…» (с. 314), «Немає про них [призвідців] і наукових досліджень» (с. 32) або «Абсолютно непроговореним залишається питання залученості українців до організації Голодомору, як на рівні тих, хто віддавав накази, так і тих низових активістів … Насамперед хотілося б побачити ґрунтовні наукові дослідження цього аспекту Голодомору, але їх ще немає» (с. 427). Але така «відсутність» робіт з цієї теми не завадила Огієнку скористатися дослідженнями Маттінглі і в своїх академічних публікаціях. Таким чином, ми спостерігаємо плагіат як звичний для Огієнка метод формування «власних» текстів.
Плагіат може мати різні форми. Якщо прямий плагіат передбачає дослівне або згрубша перефразоване копіювання тексту, то структурний плагіат означає відтворення структури чужого дослідження: та сама тема, та сама логіка викладу, аналогічні аргументи і висновки. Прикладом є розділ «Жіночий і дитячий досвід Голодомору», який структурно копіює логіку статті Оксани Кісь «Українські жінки в умовах Голодомору», оприлюдненої на сайті «Україна модерна». Огієнко реферативно і вкрай спрощено переповідає основні тези та представляє аргументи дослідниці як власні. Водночас через повне нерозуміння автором гендерного укладу тогочасного українського суспільства він подає хибне (буквально побутово-стереотипне) тлумачення деяких явищ. Зокрема, порівняно менш активну участь жінок у відкритих селянських (у тому числі збройних) заворушеннях він пояснює «браком фізичної сили і відповідних навичок» у жінок, а не гендерним розподілом ролей та функцій у сім’ї і громаді. Коли описувати гендерні аспекти певного явища береться людина, котра не розуміє сутності гендерного підходу, то не варто дивуватися деяким химерним поясненням та оцінкам, які висловлює автор. Наприклад, намагаючись пояснити негативні аспекти колгоспної праці, він заявляє: «Особливо важко доводилося жінкам, адже вони часто виконували чоловічу [sic] роботу» (с. 222), так наче саме це було найбільшою проблемою експлуатації селянок у колгоспах.
Огієнко не тільки не гребує «позичати» ключові ідеї дослідниці (навіть не згадуючи при цьому її імені і створюючи хибне враження власного авторства), але й безсоромно копіює цілі абзаци. Так, на с. 217 у книзі Огієнка дослівно відтворено наступний фрагмент зі згаданої статті О. Кісь: «жіночі прикраси та коштовності, добротний та дорогий жіночий одяг, якісні тканини, тощо. Саме вони ставали запорукою виживання родини. Люди, які пережили голод, раз-по-раз засвідчують, що їхнє життя було врятоване саме завдяки продуктам, отриманим в обмін на оті материнські хустки, спідниці, вишивані рушники, інший одяг, які віддавали за безцінь, тобто за безцінні у той час хліб, борошно, крупи, овочі». Така практика «клаптикових» запозичень з чужих текстів без будь-яких згадок про їхнє авторство – наскрізна проблема цієї книжки.
Подібний характер запозичень також можна побачити і щодо статті Ірини Скубій про дитячі практики виживання в роки Голодомору, яка була опублікована на сайті Студії Голодомору/Holodomor Studies. Переказ та спрощення ідей її дослідження містяться у розділах книги «Стратегії виживання» і «Жіночий та дитячий досвіди Голодомору». Звісно, можна сказати, що інформація про виживання завдяки природним ресурсам є загальновідомою, як і виживання в екстремальних умовах за рахунок вживання харчових відходів, але порівняння статті дослідниці та вказаних розділів рецензованої книги засвідчує ці запозичення. Так само Огієнко переказав і статтю Наталі Романець «Репресивні заходи щодо захисту «соціалістичної власності» в українському селі 1930-1936 рр.» у 12-му розділі книги. Як результати власного дослідження Огієнко навів проведений та опублікований Романець аналіз даних з архівних документів, з якими він, за словами колишньої голови Держархіву України і колишньої директорки Державного архіву Дніпропетровської області Ніни Киструської, жодного дня не працював.
Також переказ своєї статті у книжці Огієнка побачив і Джон Всетечка, доцент історії з Південно-Східного університету Нова (США). На с. 432–443 знаходимо майже дослівний переклад опублікованого дослідження Всетечки про Комісію США щодо Голоду в Україні та її роль у розслідуванні злочину Голодомору. Американський історик був неприємно вражений таким зухвалим плагіатом, адже Огієнко мав щонайменше згадати його ім’я, а краще – належно процитувати, взявши запозичені фрагменти тексту у лапки і вказавши джерело у примітках. До того ж, Огієнко проігнорував найновіші роботи з цієї теми, що свідчить про поверховість знань автора.
Спійманий на крадіжці фрагментів чужих текстів, чужих ідей, встановлених іншими фактів тощо, Огієнко і досі відмовляється визнати очевидне й вибачитися за плагіат. Якщо причина у нерозумінні Огієнком того, що саме є плагіатом, то ми радимо йому пройти курс з академічної доброчесності на освітній платформі Coursera або інших загальнодоступних ресурсах. Це дозволить Огієнку уникнути непорозумінь з дослідницями, роботами яких він послуговуватиметься у майбутньому. Книга з очевидним плагіатом підважує репутацію як автора, так і видавництв, які беруться видавати чи перевидавати книжку сумнівної якості.
По-друге, недбалий колаж з текстів різних авторів у результаті призводить до внутрішніх суперечностей у викладі, до спотворень фактів і логіки подій, важливих для розуміння Голодомору. Так, у деяких розділах стверджуються протилежні думки або неправильно трактуються спостереження та дані через те, що автор докладно не досліджував відповідні теми і має доволі поверхові знання цілої низки аспектів Голодомору. Огієнко плутає дати (наприклад, коли замість планів хлібозаготівель ввели податок, що зіграло важливу роль у закінченні Голодомору (с. 35), або коли затвердили план хлібозаготівель (с. 150), чи коли стверджує, що перший документальний фільм про Голодомор 1984 року зняли за мотивами книги, виданої у 1986 році (с. 439)); змішує поняття (наприклад, «національність» та «етнічне походження»; ОГПУ і НКВД в Огієнка постають окремими інституціями, які начебто існували одночасно (с. 25)), а інколи вигадує нові «факти» (наприклад стверджує, що на початку 1930 року в Україну з Росії направили близько 24 тисяч працівників міліції для проведення колективізації, що не відповідає дійсності (с. 147)). Можливо, автор мав на увазі двадцятипʼятитисячників? Про них автор згадує в іншому розділі, стверджуючи, що сім тисяч із них поїхали в Україну (с. 113). Але ці сім тисяч поїхали на село з українських міст, а не з-за кордону республіки. Автор вказує, що «рослинні замінники шукали майже виключно жінки та діти» (с. 217), тоді як дослідження Ірини Скубій ілюструє, що «до практик “співпраці” з природою більшою мірою вдавалися діти», оскільки саме вони мали час для таких пошуків поза домом на відміну від дорослих, які працювали. Варто звернути увагу й на те, що тексти деяких розділів повторюються, як, наприклад, ідеї про матеріальні речі та природу як засоби виживання в умовах голоду.
Прикрі помилки можна зустріти і тоді, коли автор намагається писати сам. Ці розділи відрізняються розмовним стилем, хибодруками і очевидно поверхневим знанням предмета. Так, Шейла Фіцпатрік стає американською дослідницею (с. 330), Володимир Винниченко згадується виключно як «політик-невдаха» (с. 286), а українські селяни – «просякнуті буржуазним духом відсталі селюки» (с. 61). Автор не розуміє, що, вживаючи такі словосполучення без лапок, він нормалізує епістемологію лексики Кремля, а не пояснює перспективу комуністичного режиму. Відійшовши від фрагментів з роботи Маттінглі, Огієнко пояснює мотивацію призвідців на місцях у цілком радянських традиціях: участь у Голодоморі була «добровільним рухом» і вмотивована «класовою ворожнечею» на селі, яка тривала з 1917 року (с. 108). Додавання автором власного розуміння процесів інколи призводить до суперечностей: «сільські активісти так само голодували і помирали, як і ті, кого вони розкуркулили. Втім, лише незначна частина активістів померла від голоду» (с. 112). За такою логікою, від голоду померла незначна частина селян? Напевно, автор і сам не знає відповідь.
Безумовно, донести історію національної трагедії Голодомору до широкого загалу – це шляхетна і потрібна справа. Можна пошкодувати, що книжка Огієнка не стала вдалою спробою популяризації знань про Голодомор. Можливо, причина криється не лише у нерозумінні автором того, що є плагіатом, а й у відмові від наукової редакції роботи та аматорському підході до написання, адже сам дослідник (який має науковий ступінь кандидата історичних наук!) публічно стверджує, що історія для нього є хобі. Безсумнівно, написання узагальнюючої науково-популярної книги про Голодомор – це величезна відповідальність, яка передбачає, по-перше, ґрунтовні знання предмета, по-друге, виняткові аналітичні навички для синтезування власної візії на основі численних праць інших дослідників без привласнення їхніх текстів та ідей і, нарешті, вимагає непересічного літературного хисту, який забезпечить добрий стиль викладу. На жаль, книга «Голодомор. Історія неусвідомленої травми» показала, що автор не має ні першого, ні другого, ні третього.
*Низку проблематичних аспектів цієї книги та дискусії навколо неї у соціальних медіа було розкрито в полемічній публікації Оксани Кісь, Дарії Маттінглі, Наталії Романець та Ірини Скубій «Страсті за плагіатом і “оригінальним форматом”», оприлюдненій 14 липня 2024 року на сайті «Україна Модерна».
**Порівняльна таблиця, наведена нижче, включає лише деякі приклади плагіату, знайдені у цій книзі.
| Віталій Огієнко. «Голодомор. Історія неусвідомленої травми». Київ: «Віхола», 2024. EBook. | Енн Епплбом. «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України». Київ: HREC PRESS, 2018. |
| … з усіх зернових регіонів СРСР від України очікували найбільше «куркулів»: за першою категорією мали заарештувати 15 тис. «найміцніших та найактивніших куркулів», 30–35 тис. заможних селян із родинами підлягали виселенню за другою категорією, 50 тис. — розміщенню в Північному краї. Ось для порівняння відповідна кількість «куркулів» у Білорусі: 4–5 тис., 6–7 тис. та 12 тис. (у Сибіру). У Центрально-Чорноземній області планували заарештувати 3–5 тис., 10–25 тис. виселити, до 20 тис. розселити в Північному краї. Ймовірно, вищі цифри для України відповідали більшому населенню та кількості куркулів. Можливо, вони віддзеркалювали московське сприйняття українських селян як джерела перманентної політичної загрози. С. 99. | З усіх зернових регіонів СРСР від України очікували найбільше куркулів: 15 000 «найміцніших та найактивніших куркулів» повинні були заарештувати, 30 000–35 000 куркулів з родинами підлягали виселенню, і ще 50 000 – депортації до Північного краю. Для порівняння, відповідні цифри куркулів у Білорусі були 4 000–5 000, 6 000–7 000 та 12 000. З Центрально-Чорноземної області було заарештовано 3 000–5 000, 10 000–25 000 було виселено, й до 20 000 переселено. Ймовірно, вищі цифри для України відповідали вищому відсотку селян серед населення. Також можливо, що вони віддзеркалювали московське сприйняття українських селян як джерела перманентної політичної загрози. С. 138–139. |
| Між 1933 і 1936 рр. в Україні закрили три чверті церков. Чимало церков між 1934 та 1937 рр. просто зруйнували. Тільки в Києві на початку 1930-х знищили 69 церков. І церкви, і синагоги перетворювали на приміщення для інших потреб. Голодним селянам повідомляли, що церкви відтепер ставали «зерносховищами». C. 256. | Між 1933 і 1936 роками три чверті всіх церков в Україні було закрито. Чимало церков між 1934 та 1937 роками просто зруйнували. Тільки в Києві знищили шістдесят дев’ять церков. І церкви, і синагоги були перетворені на приміщення для інших потреб. Голодним селянам повідомляли, що церкви відтепер ставали “зерносховищами”. С. 223. |
| … виконавці залишалися впевненими у тому, що діють за наказами держави, …, що партійне керівництво, зокрема на найвищих рівнях, санкціонувало надзвичайну жорстокість… C. 110. | … виконавці залишалися впевнені у тому, що діяли за наказами держави, її найвищих керівників. С. 239. |
| [Ерріо] побачив магазини, де полиці заздалегідь заставили продуктами, покатався на пароплаві по Дніпру та поспілкувався через перекладача зі спеціально підготовленими до зустрічі енергійними колгоспниками й робітниками… C. 339. | [Ерріо] побачив магазини, полиці яких заздалегідь наповнили продуктами, покатався на пароплаві по Дніпру та зустрівся зі спеціально підготовленими до зустрічі енергійними колгоспниками й робітниками. С. 302. |
| Головний показник загальної кількості населення виявився набагато меншим від прогнозованого. Замість прогнозованих 170 млн демографи нарахували 162 млн. Такі показники свідчили про «втрату» 8 млн… перепис 1937 р. назвали дефектним, погано організованим, непрофесійним і «з грубим порушенням елементарних норм статистичної науки». А в редакційній статті «Правди» заявили: «Вороги народу зробили все для того, щоб спотворити справжню цифру, що вказує на кількість населення». C. 329. | Загальна кількість населення СРСР зросла до 162 мільйонів – замість очікуваних 170 мільйонів. Такі показники свідчили про «втрату» восьми мільйонів. …а резолюція ЦК проголосила, що перепис був погано організованим, непрофесійним і з «грубим порушенням елементарних норм статистичної науки».22 … А в редакційній статті «Правди» заявили: «Вороги народу зробили все для того, щоб спотворити справжню цифру, що вказує на кількість населення».23 С. 294–295. |
| Після впровадження колгоспної системи вони вважали такий шлях правильним. У 1936 р. вони писали: «Досвід останніх трьох врожаїв, здається, підтверджує слова радянського уряду про те, що початкові труднощі цієї велетенської трансформації вже подолано. Насправді немає підстав сумніватися, що сукупне виробництво продовольства зростає великими темпами». С. 348. | Подружжя Вебб знало про голод, але применшило його значення, вихваляючи колективізацію. Зокрема в 1936 році вони написали: “Досвід останніх трьох врожаїв, здається, підтверджує слова радянського уряду про те, що початкові труднощі цієї велетенської трансформації вже подолано. Насправді, немає підстав сумніватися, що сукупне виробництво продовольства зростає великими темпами.”50 C. 301. |
| Дуже швидко куркулі стали для більшовиків цапом відбувайлом, групою, котру звинувачували і в нестачі продовольства, і кризі колгоспного життя, і у втраті урожаю тощо. С. 94. | Дуже швидко куркулі стали для більшовиків цапом відбувайлом, групою, котру звинувачували в нестачі продовольства та всіх помилках політики влади на селі. С. 60. |
| Дарія Маттінглі (різні роботи) | |
| … під час хлібозаготівель великі села поділяли на кутки і за кожним закріплювали бригаду активістів. Бригади були різного розміру, але в середньому налічували 4‒5 людей. С. 107–108. | Під час хлібозаготівель великі села ділилися на кутки, за кожним з яких закріплювали бригаду активістів. Розмір кожної окремої бригади коливався, …, в середньому бригада налічувала 4-5 осіб.“Жінки в колгоспах – велика сила”: хто вони – українські призвідниці Голодомору? |
| Селяни називали комнезамівців «п’яничками, ледарями і наволоччю» С. 110. | Згідно зі звітом, багато селян називають КНС “п’яничками, ледарями і наволоччю”[68]. “Жінки в колгоспах – велика сила”: хто вони – українські призвідниці Голодомору? |
| «Постулювати тезу про необізнаність Сталіна в тому, що відбувалося в Україні протягом 1932-1933 рр., означає нехтувати його феноменальною залученістю в організацію Голодомору.»С. 30. | “… припускати що Сталін не знав справжньої ситуації, чи валити все на низових бюрократів, це означає применшувати очевидну феноменальну залученість Сталіна …” «Чи можна вважати Голодомор геноцидом?»: транскрипт вебінару Німецько-української комісії істориків |
| За демографічним портретом, середній активіст був молодою людиною чоловічої статі, переважно з місцевих, із початковою шкільною освітою.С. 113. | Демографічний портрет активіста – молода людина чоловічої статі, переважно місцевий з початковою шкільною освітою. Трагедія українського села полягала в тому, що ніхто не міг уникнути Голодомору і опинявся або серед жертв, або у складі виконавців, – історикиня Дарія Маттінглі |
| Інколи бригади посилали в інший куток села або сусіднє село. Розрахунок полягав у тому, що активісти будуть ефективнішими в конфіскації хліба в незнайомців.С. 108. | In some cases, however, the brigades were relocated to work in the neighbouring villages or other districts so that the perpetrators would not be known to local peasants personally. Thus, they could be more effective. Дисертація |
| Багато хто посів ключові посади голів сільських рад і колгоспів, бригадирів, директорів сільських шкіл і вчителів, сформувавши цілі місцеві клани, поєднані круговою порукою й пам’яттю про колективізацію та Голодомор. C. 115. | Many of them retained or ascended tokey positions at the village level: as heads of collective farms and village councils, headmasters of schools, history teachers or collective farm brigade leaders. As such, they continued to shape – or even efface – the representations of the famine.Дисертація |
| Зберегли ці люди і свої зв’язки зі своїми безпосередніми начальниками зі складу ОГПУ та міліції, що останні використовували пізніше, зокрема під час Великого терору. С. 115. Чимало свідків згадували, що Бог чи доля в наступні після Голодомору роки покарали активістів за їхні злодіяння, що з ними стався нещасний випадок … Втім навряд чи це так і відсоток підлої смерті серед колишніх активістів перевищував середньостатистичний протягом наступних десятиліть. … Більшість же після Другої світової війни повернула владні позиції й зберігали їх аж до смерті. С. 115. | …were instrumental in executing the purges of 1937 on the village level. It is conceivable to conclude that the key perpetrators on the village level and most of the plenipotentiaries sought to accommodate themselves with the regime, collaborated with the DPU and were rewarded. Дисертація …що такими історіями люди радше компенсували відсутність справедливості і покарання виконавців у реальному житті. Ці розповіді не мали підґрунтя – кількість нещасних випадків серед виконавців не перевищує середньостатистичну. Дарія Меттінглі: «Голодомор був спрямований проти України як політичної нації» |
Дослідження геноцидів свідчать, що пропорційне число фанатиків, визискувачів, садистів і просто конформістів відносно незмінне в усіх випадках. Немає підстав вважати, що тут було інакше. Отже, від загальної кількості активістів 5 % були фанатиками, 5 % — садистами і злочинцями, 65 конформістами. Решта — кар’єристи й вимушені учасники.С. 107. | порівняльний аналіз із іншими випадками геноциду і масового насильства, коли особлива завзятість низових виконавців не є першопричиною, а пропорційне число фанатиків, визискувачів, садистів і просто конформістів (близько 60%) залишається відносно незмінним в усіх випадках. «Чи можна вважати Голодомор геноцидом?»: транскрипт вебінару Німецько-української комісії істориків а також … кар’єристи і визискувачі, фанатики (5% від загальної кількості призвідців),садисти і злочинці (5% від загальної кількості призвідців), конформісти (близько 65%), Вимушені учасники“Жінки в колгоспах – велика сила”: хто вони – українські призвідниці Голодомору? |
| Менше від 1 % усіх вичищених із партії були розстріляні, а більшість навіть за умови засудження, відбували не весь термін і поверталися додому за кілька років для того, щоб влаштувалися на посади, аналогічні попереднім. С. 257. | З 27 тисяч арештованих виконавців за невиконання наказів по хлібозаготівлях було розстріляно 0,6%. Здебільшого після показових процесів вони мали відпрацювати рік чи більше на аналогічних посадах… Трагедія українського села полягала в тому, що ніхто не міг уникнути Голодомору і опинявся або серед жертв, або у складі виконавців, – історикиня Дарія Маттінглі |
| Розділ 12 | Романець Н. Р. Репресивні заходи щодо захисту «соціалістичної власності» в українському селі // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. 2013. № 1/2. С.102–125. |
| Загалом в Україні станом на 1 січня 1933 р. за крадіжки громадської власності було засуджено 31 167 людей, із них 1143 (3,7 %) — до найвищої міри покарання, 2 806 — до 10 років позбавлення волі, решту — 27 218 людей (87,3 %) — покарали меншими термінами ув’язнення, здебільшого в таборах. Як видно з наведених вище даних, до дев’яти десятих засуджених були застосовані більш м’які заходи, ніж того вимагав закон. С. 120. | Всього, за даними Верховного Суду СРСР станом на 1 січня 1933 р. в Україні за крадіжки громадської власності було засуджено 31 167 осіб, із них 1 143 (3,7%) – до вищої міри покарання, 2 806 – до 10 років позбавлення волі, решту 27 218 осіб (87,3%) – до інших заходів. Судова статистика свідчить, що українські суди продемонстрували «м’якотілість» – до 9/10 засуджених були «застосовані заходи більш низькі, ніж вимагає закон 7 серпня». С. 122. |
| Втім це не була суддівська м’якодухість, а результат численних роз’яснень та інструкцій для суддів, які мали диференціювати справи відповідно до уявної тяжкості злочину, щоб уникнути плутанини через нерозуміння суддями застосування норм закону на практиці. Так, за однією із таких інструкцій до куркулів, звинувачених у розкраданні колгоспного майна й хліба, мали застосовувати найвищу міру покарання без виключення. Вироки одноосібникам і колгоспникам обмежувалися позбавленням волі на 10 років. Цікаво, що закон не підпадав під відому правову норму: «закон не має зворотної сили» і застосовувався щодо злочинів, скоєних до його ухвалення. Інші інструкції нормували підзвітність, вводили спрощену процедуру судового розгляду справ і скорочували терміни розгляду кримінальних справ до 15 днів.С. 121. | Оскільки подібні тлумачення зводили нанівець каральну сутність «закону про п’ять колосків», 13 вересня 1932 р. з’явилася таємна інструкція, яка регламентувала порядок застосування постанови від 7 серпня. Зокрема, стосовно куркулів, звинувачених у розкраданні колгоспного майна й хліба, передбачалося застосовувати вищу міру покарання без виключення. Вироки одноосібникам і колгоспникам обмежувалися позбавленням волі на 10 років …Водночас інструкція фактично скасовувала відому правову норму: «закон не має зворотньої сили», дозволивши застосування постанови ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня щодо злочинів, скоєних до його видання …Інструкція зобов’язала судово-слідчі органи розглядати справи за законом від 7 серпня у прискореному режимі – протягом 15 днів. Справи про крадіжки колгоспного майна вилучалися з підсудності сільських громадських і колгоспних товариських судів. С. 113. |
| Доля ж кожної конкретної людини навряд чи цікавила ініціаторів закону чи суддів. Тому в одному випадку могли засудити до розстрілу 17-річну вагітну дівчину, а в іншому — «куркулю і розкрадачу соціалістичної власності» виголошували «сміхотворно м’який вирок» — три роки позбавлення волі з обмеженням у правах та забороною в’їжджати за межі УСРР протягом п’яти років. С. 122. | Нерідко застосування цього закону залежало від суддівського сумління: у одних «рука не підіймалася, щоб на 10 років закатати людину за крадіжку колосків», інші – засуджували «до розстрілу 17-річних, вагітних, без будь-яких доказів». 4 вересня 1932 р., приміром, у Дніпропетровській обласній газеті «Зоря» вийшла стаття, в якій суддя Петриківського району Золотарьов звинувачувався у винесенні «сміхотворно м’яких вироків куркулям і підкуркульникам, розкрадачам колгоспного хліба». Наводився при цьому такий факт: куркуля І. В’язового з артілі «Радянське село», розкрадача соціалістичної власності, він засудив лише на 3 роки позбавлення волі з наступною поразкою у правах та забороною в’їжджати за межі УСРР протягом 5 років. С. 115. |
| У тексті «закону» згадувався його тимчасовий характер, тому після закінчення хлібозаготівельної кампанії 1932/33 рр., ліквідації спротиву та обезголовлення найактивніших опонентів режиму його застосування суттєво зменшилося. Уже з лютого 1933 р. його застосовували лише до організаторів крадіжок, а також «у випадках крадіжок громадської власності, здійснених організованою групою осіб; неодноразових крадіжок, здійснених хоча б однією особою; крадіжок у значних розмірах». У разі «дрібних, одиничних крадіжок» застосовували м’якші санкції, передбачені кримінальним кодексом. С. 122–123. | Практика застосування закону «про п’ять колосків» поступово змінюється після закінчення хлібозаготівельної кампанії 1932/33 р. Інструкція Наркомату юстиції УСРР від 9 лютого 1933 р. «Про організацію репресії у боротьбі за охорону соціалістичної власності» визначила, що закон від 7-го серпня 1932 р. належить застосовувати лише до організаторів крадіжок, адміністраторів, які не вживали заходів щодо охорони соціалістичної власності, а також «у випадках крадіжок громадської власності, здійснених: а) організованою групою осіб; б) неоднократних крадіжок, здійснених хоча б однією особою; в) крадіжок у значних розмірах; г) крадіжок за участю посадових осіб держустанов і колгоспів; д) крадіжок, які супроводжуються підробкою документів тощо». Водночас наголошувалося, що у разі «дрібних, одиничних крадіжок, скоєних трудящими, репресію належить застосовувати в рамках Кримінального кодексу», тобто за ст. 170 КК УСРР. С. 123. |
| Невдовзі наступні союзні та республіканські нормативно-правові акти значно розширили сферу дії закону. Крім селян різного майнового статусу (куркулів, середняків і навіть бідняків), його почали застосовувати проти «бухгалтерів, рахівників, комірників, голів колгоспів, завгоспів, саботажників сільськогосподарських робіт. Відповідно, почали варіювати й термін позбавлення волі. Фактично закон установлював позбавлення волі від 5 до 10 років у концентраційному таборі для широких прошарків населення, зокрема і впійманих на гарячому, і куркульсько-капіталістичних елементів, «що вдаються до насильства й погроз або проповідують застосування насильства і погроз до колгоспників, щоб змусити їх вийти з колгоспу та силоміць зруйнувати колгосп». С. 121–122. | Якщо спочатку «закон про п’ять колосків» застосовувався лише до розкрадачів соціалістичної власності, то наступні союзні та республіканські нормативно-правові акти значно розширили сферу його дії: – постанова ЦВК і РНК СРСР від 27 вересня 1932 р. дозволила карати за законом від 7 серпня посадових осіб, які допустили «незаконні витрати гарнцевого збору»; – постанова РНК УСРР «Про заходи до посилення хлібозаготівель» від 20 листопада 1932 р. поширила його дію на бухгалтерів, рахівників, комірників, завгоспів, вагарів, що приховують хліб від обліку, складають брехливі облікові відомості; – постанова ЦВК СРСР від 30 січня 1933 р. санкціонувала використання «закону про п’ять колосків» щодо саботажників сільськогосподарських робіт, розкрадачів насіння й шкідників; – директива Наркомату юстиції УСРР від 20 травня 1933 р. рекомендувала застосовувати постанову від 7 серпня 1932 р. у випадках «таємного викрадання з колгоспу колгоспником засобів виробництва, що були усуспільнені при вступі його до колгоспу», а також «до організаторів розбору колгоспного майна (масового виводу коней, самовільного повернення реманенту»). С. 117–118. |
| Один радянський високопосадовець визнав, що кількість судових вироків по УСРР за півріччя доволі неспокійного 1936 р. порівняно з півріччям 1933 р. становила лише 0,8 %. С. 120. | Наочним свідченням зменшення застосування закону від 7 серпня 1932 р. у постголодоморний період були і дані, наведені головою Верховного суду УСРР Ф. Шумяцьким: «Якщо судимість по УСРР у першому півріччі 1933 року вважати за 100%, то друге півріччя 1936 року у відношенні до першого півріччя 1933 року становить 0,8%». С. 124. |
У публікації використано світлини з приватних архівів авторок та з відкритих джерел.
