“Ніколи такого не було, і от знову…”
Віталій Огієнко, історик з науковим ступенем, старший науковий співробітник Музею української діаспори, видає у поважному видавництві “Віхола” книжку про Голодомор на 600 сторінок. На обкладинці – його ім’я, але всередині – вкрадені в інших вчених результати їхньої інтелектуальної потуги та багаторічної праці над джерелами. Історик безсоромно (і часом дослівно) переповідає чужі ідеї, інтерпретації, класифікації, висновки, подає підраховані іншими дані і не ним встановлені факти так, наче все це – його власний дослідницький доробок. Науковець, який вже має чималий досвід, пише не лише без прямих цитат і належних посилань на вже оприлюднені праці, але навіть не згадує у тексті імен тих, чиїми результатами дослідницької праці наповнює книжку, видану під власним іменем. Як це назвати? Усі, хто має вищу освіту, без зусиль розпізнають у цьому плагіат – прямий (коли чужий текст копіюють без змін або з мінімальними стилістичними змінами) і структурний (коли чужі ідеї, способи аналізу, лінію аргументації, теорії, висновки, доведені факти чи віднайдені унікальні джерела представляють як власні).
“Я розумію, що сам формат, який не передбачає посилань, – нестандартний. Але я задумував цю книжку як словник, і відповідно такий формат обрав,” – виправдовується він у відповідь у дописі на Фейсбук на закономірні прямі звинувачення у плагіаті від британської історикині Дарії Маттінглі, яка першою виявила цю крадіжку. Утім, вона виявилася не єдиною окраденою дослідницею. Власні дослідницькі напрацювання у тексті Огієнка виявили також Наталя Романець, Оксана Кісь, Ірина Скубій, Тамара Вронська і John Vsetecka. Не виключено, що список пограбованих розшириться, коли інші дослідники і дослідниці Голодомору прочитають цей опус і виявлять в ньому фрагменти своїх праць.
Тим часом, призвідник скандалу, який і не думав ані вибачатися, ані каятися, спершу намагався “залагодити” справу шляхом позакулісних перемовин з потерпілими. Вочевидь, розмовляти тут нема про що – дослідниці, які вклали у свої публікації роки інтелектуальних і фізичних зусиль очікували цілком конкретних кроків: привселюдного вибачення та відкликання накладу книжки з продажу.
Скандал набув нового масштабу, коли та ж таки Дарія Маттінглі виявила явний плагіат з власної статті (“Жінки в колгоспах – велика сила”: хто вони – українські призвідниці Голодомору?) у тексті Огієнка, який увійшов до суто академічного видання – колективної монографії “Радянське «я» і радянське «ми» між ідеологією і реальністю”, яка щойно вийшла за загальною редакцією Наталії Шліхти у видавництві “ДУХ I ЛIТЕРА”. До честі упорядниць/ків збірки, наклад було відкликано, а сам розділ вилучено з електронної версії.
Це привернуло увагу до свіжих публікацій Огієнка інших дослідниць Голодомору. Оксана Кісь виявила власні ідеї, аргументацію та висновки, що були викладені у низці її давніших публікацій (зокрема й “Українські жінки в умовах Голодомору: безправність vs дієздатність”) у розділі про жіночий і дитячий досвід Голодомору. Фактично, запропонований Огієнком текст є примітивним переказом оригінального дослідження Кісь, такий собі школярський конспектик, де вибіркові тези з надмірними спрощеннями викладено у тій самій послідовності. Оскільки сам Огієнко ніколи не досліджував гендерних аспектів Голодомору, то на яких підставах він ставить своє ім’я на цьому куцому переказі чужого дослідження?
Приклади структурного плагіату також виявила Ірина Скубій. Її дослідження про виживання дітей та важливість взаємозв’язків з навколишнім та матеріальним середовищем в умовах Голодомору (“Матеріальний світ дітей та що врятувало їх від Голодомору”) також привернуло увагу автора дискусійної книги. Ідеї цієї статті Ірина у подальшому розвинула у своїй докторській дисертації про виживання, матеріальність та зв’язки людини і довкілля в умовах радянських голодів, яку захистила нещодавно в Університеті Квінс у Кінгстоні. Але тепер, очевидно, українські читачі цього науково-популярного видання вирішать, що авторство цих оригінальних ідей належить саме Огієнку.
До честі обох видавництв, вони зробили відповідні заяви щодо призупинення продажу книг (щоправда, Віхола просто чекає, поки Огієнко якось домовиться з Дарією Маттінглі, повністю ігноруючи ще принаймні чотирьох науковців, які виявили свою працю у тексті книги). Коли стало ясно, що тихо зам’яти скандал, який набирав обертів, не вдасться, Огієнко вирішив перейти від оборони і виправдань до наступу.
Про гендерну динаміку
Особливо цікаво, чому серед значної кількості різних дослідниць-жінок, які працювали над вивченням історії Голодомору, починаючи з початку 1990-х років, не згадано жодної історикині. Як і чому так сталося? Автор це пояснює тим, що було недостатньо місця для обширного огляду, що може бути лише частково виправдано. Звісно, саме на іменах тих, хто вклали роки своєї праці у дослідження, можна зекономити чимало місця в тексті! Включення кількох імен дослідниць історії Голодомору, чиїми напрацюваннями так активно послуговується Огієнко, навряд чи б суттєво збільшило обсяг видання, але стало б виявом визнання праці та поваги до колег, чий доробок експлуатує, достатньо було б в тексті принаймні згадати ім’я вченої (наприклад, “Дарія Маттінглі дослідила…”, “Наталія Романець встановила…”, “Оксана Кісь дійшла висновку…”
І тут варто нарешті звернути увагу спільноти на існуючу проблему в академії: внески жінок постійно применшують і знецінюють, коли доходить до професійного визнання. Вклад дослідниць (історикинь, демографок, етнографинь, фольклористок, антропологинь та ін.) у розвиток студій Голодомору справді солідний. Серед найбільш знакових імен – Олександра Веселова, Людмила Гриневич, Оксана Кісь, Кароліна Козюра, Наталія Левчук, Дарія Маттінглі, Наталя Романець, Тетяна Боряк, Ольга Бертелсен, Оксана Винник, Ольга Рябченко, Ірина Скубій, Вікторія Куделя-Свьонтек, Кристина Гук. Чому ж чоловік-дослідник привласнює собі їхню працю, не вважаючи за потрібне навіть згадати їх у тексті, на якому не вагаючись ставить власне ім’я? Саме на цей гендерний розподіл поміж сумлінними дослідницями, які заявили про крадіжку, і групою істориків-чоловіків, які стали на захист звичуваченого у плагіаті звернула увагу й Світлана Благодєтєлєва-Вовк, кандидатка економічних наук, координаторка антиплагіантної ініціативи “Дисергейт” в інтерв’ю для Українського Радіо 11 липня 2024. Свою (не)повагу до колег-жінок та їх праці Огієнко демонструє не лише заявляючи про своє “право” на довільне використання їхніх досліджень, але й тоді, коли “обома руками підтримує” мізогінні жарти про “махач в басейні з глиною” (у коментарях під дописом видавництва Віхола), тривіалізуючи серйозні обгрунтовані претензії дослідниць щодо порушення прав інтелектуальної власності до рівня якогось розважального шоу.
Ситуація з викриттям плагіату заскочила Огієнка зненацька (і чого б це дослідниці мали дорікати йому за використання їхніх праць?!), він наче не збагне, чому Дарія Маттінглі присікується і піднімає гвалт (“she chose to start this mess” пише він у коментарі до репліки Оксани Шевель), коли її думки ніхто не питав і не питає? Нарешті, втомлений кількаденним скандалом, який лише набирає обертів, Огієнко вирішив шукати примирення і кинути кістку особливо активним і безкомпромісним дослідницям, великодушно запросивши Дарію Маттінглі та Оксану Кісь на почесну роль наукових редакторок майбутнього другого видання його opus magnum!
Серед тих, хто вирішили виправдовувати Огієнка є й такі відомі постаті, як Володимир В’ятрович. Повторюючи основні аргументи Огієнка, В’ятрович висловлює свою “стурбованість” напрямком розвитку “надмірно емоційної дискусії” і “чутливістю теми” Голодомору, якою вочевидь маніпулюють наші вороги; він також закликає не “знецінювати роботи тих, хто робить наукові дослідження ближчими для масової аудиторії” (а як щодо знецінення роботи тих, хто власне ці дослідження реалізували), та скрушно констатує, що “ми не можемо собі дозволити такого взаємного інтелектуального знищення, в яке іноді замість критики переростають історичні дискусії.” Тут маємо кілька рівнів вибілювання: і натяки на “емоційність” жінок-викривачок, хоча від самого початку йшлося про конкретні факти і цілком логічні та обгрунтовані претензії; і про вимогу замовчування чи толерування неприйнятних наукових практик з політичних міркувань (хоча поганий текст про Голодомор насправді лише дасть поживу для ревізіоністів і принесе більше шкоди, ніж користі); і головне – позиціонування призвідника проблеми як жертви цькування, якого начебто безпідставно атакують, замість того, щоб, як в дешевих серіалах, “понять і простіть”.
При цьому сам винуватець цієї колотнечі чесно зізнається, що у книзі “моїх авторських текстів відсотків 30” (отже 70% належить іншим вченим), а його впливовий “адвокат” дещо скромніше визнає, що у книзі “є окремі авторські тези, які він сам розвиває у своїй творчості.” Головний висновок з цього допису – “мета виправдовує засоби”.
Про (не)правильну популяризацію
Від самого початку основною лінією захисту Огієнка був аргумент про “оригінальний нестандартний популярний формат видання”, який начебто не передбачає прямого цитування та покликань на конкретні праці. В одному з коментарів на Фейсбук, Огієнко пояснює: “Я брав ваші тексти і їх спрощував, стискав, прибирав непотрібні як на мене деталі (…) щоб ваше знання людям спростити і пояснити.” Зверхньо-поблажливе ставлення Огієнка до науковиць очевидне: самі дослідниці начебто застрягли у своїй “вежі зі слонової кістки”, вони засадничо не здатні викласти власні ідеї, знахідки, висновки зрозумілою для загалу мовою, а тому потребують отакого лицаря в сяючих обладунках, який перекладе їх химерну мову і донесе очищене від всього зайвого знання до світу. Питання лише в тому, хто просив чи уповноважив цього добродія на таке просвітництво? Чи потрудився він обговорити і узгодити формат використання праць своїх колег-жінок (деяких з них він знає особисто!) перед тим, як подавати рукопис до друку?
До слова, про потребу популяризації. Огієнко зухвало заявляє, що “коли справа починає стосуватися популяризації науки, то позиція частини академічних дослідників стає відверто ворожою.” Так із сумлінних дослідниць недовго й у вороги народу потрапити! Чи відомо Огієнку, що насправді усі окрадені науковиці активно оприлюднюють свої напрацювання у дуже різних форматах, в тому числі – через інтерв’ю для медіа, публічні лекції, конференції, презентації, і також у науково-популярних публікаціях. Навіть згадані наукові статті Дарії Маттінглі та Оксани Кісь з моменту їх публікації на сайті “Україна Модерна” прочитало відповідно 14 600 та 10 700 відвідувачів сайту. Навряд чи усі ці люди є фаховими істориками. І чомусь здається, що opus magnum від Огієнка навряд чи зможе похвалитися таким накладом.
Наталя Романець, докторка історичних наук і провідна наукова співробітниця Національного Музею Голодомору-геноциду, яка 30 років вивчає історію Голодомору, регулярно говорить про свої дослідження перед різними авдиторіями на публічних лекціях, у музеях, під час презентацій видань, але також активно співпрацює зі ЗМІ. Чи її інтерв’ю для “Радіо Свобода” та виступ на Радіо Культура не є доказом її вміння доносити свій доробок до українців? Авдиторія цих медій – мільйонна. Чи й цього замало для гідної популяризації?
Серед безлічі публічних виступів Дарії Маттінглі – відео, яке оприлюднив Ukrainian Institute London у якому Дарія Маттінглі доступно розповідає про Голодомор, і воно має понад 18 тисяч переглядів. Певно науковиця, яка здатна пояснити сутність і наслідки геноциду українців цілому світові з потужної медійної платформи СNN таки не потребує помічників, які беруться “осучаснювати” (як каже сам Огієнко) її доробок від свого імені. Дослідниця звертається також і до українського загалу: інтерв’ю з нею, оприлюднене лише 7 місяців тому, також має понад 1300 переглядів. Сама Дарія Маттінглі також допомагає донести погляди учених світового рівня до українців – її інтерв’ю з Енн Епплбом та Карло Гінзбургом оприлюднені в найуспішнішому науково-популярному журналі “Локальна історія” не залишає сумнівів у тому, що удоступнення знань про Голодомор є постійно у фокусі уваги вченої.
Найпростіший Гугл-пошук покаже, що Ірина Скубій та Оксана Кісь презентують свої напрацювання не лише в Україні, але й дослівно по цілому світу – в Канаді, у США, в країнах Європи та навіть в Австралії і Японії. Ірина Скубій навіть фізично перебуваючи за кордоном, продовжує говорити з українською авдиторією у форматі вебінарів і ділитися власними дослідженнями в онлайн-лекторіях. Її стаття “Голоди в Україні: що ще ми маємо знати” є саме таки науково-популярним, але водночас грунтовним викладом теми для посполитих європейців.
То ж закиди Огієнка до дослідниць за якусь “ворожість до популярного формату” є голослівними і безпідставними, або, простіше кажучи, він свідомо вводить в оману учасників дискусії, штучно протиставляючи “відірваних від народу” академічних вчених і “просвітників народу” в особі популяризаторів (дослівно “академічна наука не толерує популярний формат, тим самим рубаючи гілку на якій сама і сидить”, хоча тут дехто явно переплутав яйце з куркою), нацьковуючи і розпалюючи ворожнечу там, де для цього насправді немає грунту, якщо всі сторони з повагою ставляться до праці інших.
Зрештою, науково-популярний формат аж ніяк не є індульгенцією на компіляцію, реферування чи плагіат. Це дуже добре пояснила історикиня Юлія Юрчук, яка спеціально цікавилася цим жанром у Швеції і розуміє “правила гри”, прийняті в цивілізованому світі. Бо “наукпоп все ж таки має основний складовий елемент – науку (…) вищий пілотаж дослідників та дослідниць – це саме вийти на рівень наукпопу, коли ти цікаво вмієш розповісти про складне і (що головне) не втратити своє наукової integrity,” – підсумовує вона.
От наприклад, науково-популярна книжка під редакцією Оксани Кісь “Українські жінки в горнилі модернізації” (видана КСД у 2017) не лише здобула нагороду Форуму видавців у Львові восени 2017 як краща книга у ділянці історії як свідчення її наукової якості. При цьому книжка миттєво розлетілася багатотисячним накладом, що недвозначно вказує про доступність викладу, хоча всі без винятку авторки – професійні історикині з вченими ступенями. Написана за правилам науково-популярного жанру – без посилань і зі списком рекомендованого читання, вона підготована дослідницями, які самотужки вивчали відповідні теми і виклали власні ідеї у прийнятному для читачів стилі. При цьому вони згадують у тексті важливі імена та праці вчених, чий доробок включено у ці тексти, віддаючи належну повагу та визнаючи їхнє авторство. Отже, насправді науковиці цілком здатні самі впоратися з популяризацією свого доробку – їм не треба для цього “допомоги” спритних колег-чоловіків, які такими от “оригінальними і нестандартними” способами будуватимуть свою кар’єру на жіночій праці.
Прикладом відповідального, гідного і шанобливого до учених, чиї дослідження використано у суто науково-популярному виданні є книжка “Багатолика Україна” за редакцією Олени Палко і Мануеаля Ферез Гіла (англійською і іспанською мовами), де до кожного розділу подано не лише належні прикінцеві посилання, але й бібліографію ключових праць.
Бажання популяризації і просвіти вельми похвальне, але спосіб обрано негідний. У світі для цього використовують випробуваний і чесний формат читанки-хрестоматії (reader). Така книга містить фрагменти чи скорочені версії ключових праць різних дослідників/ць на певну тему, з належним бібліографічним описом і узагальнюючим коментарем редактора-упорядника, який контекстуалізує кожен текст, вказує на його роль для розвитку певної ділянки чи полемізує тощо. Так роблять чесні популяризатори-просвітники, які поважають своїх колег і цінують та визнають їх роботу.
Навіть сумлінні журналісти та вчителі (як от Володимир Назаренко, вчитель з Умані, який у своєму коментарі заявив про неприпустимість плагіату навіть у середній школі), тобто ті, чия праця засадничо спрямована саме на поширення знання, вважають своїм обов’язком згадувати тих, чиї ідеї переказують – це питання професійної етики. Тим паче науковець мав би розуміти, що “наука не належить народу”, бо за оригінальними ідеями, підходами, концепціями, висновками, фактичними знахідками стоять роки важкої професійної роботи реальних вчених. Вони вклали в це свої знання, витратили на це сили, час і ресурси, створюючи конкретний інтелектуальний продукт, і згадка їхніх імен та праць – це вияв поваги до їхньої інтелектуальної власності та внеску в науку. І це при тому, що будь-хто, попрацюваши в архіві, точно знає, яка це важка і шкідлива для здоров’я праця: дослідники потерпають через холод (взимку приміщення майже не опалюють), дихають пилом (старі документи страшенно запилюжені), втрачають зір, вчитуючись в нерозбірливий почерк в рукописах чи вицвілі букви документів. Тим часом спритники від науки дозволяють собі (не дуже) оригінальний прийом – просто привласнити результати цієї праці під вивіскою їх популяризації!
Про неякісний продукт і (не)повагу до читачів
У цій ситуації варто також звернути увагу на проблеми етики по відношенню до самих читачів не лише з боку (несумлінного) автора, але з боку видавництва. Обираючи і купуючи книги, читачі довіряють видавництвам, покладаючись на їхнє професійне ставлення щодо якості пропонованого інтелектуального продукту та дотримання чинних норм права (в тому числі – прав інтелектуальної власності). Іншими словами, споживачі, які вірять, що заплатили за оригінальний якісний товар (авторську книгу). Але у цьому випадку за свої кревні 600 грн вони отримали контрафакт, фальсифікат (підробку-плагіат), то ж природно почуваються обманутими. Про це з гіркотою і розчаруванням написала у Фейсбук докторка філологічних наук Валентина Хархун “Як читачка Вашої книжки, яку я беззастережно придбала на Книжковому Арсеналі (беззастережно, бо я не сумнівалася в Вашій інтелектуальній чесноті), я почуваюся глибоко ошуканою.” Тому у цій ситуації, попри те, що обидва видавництва ухвалили рішення призупинити продаж цих видань з плагіатом, варто підняти питання щодо якості роботи провідних українських видавництв, які допускають такі рукописи до публікації.
Чи має Огієнко, який декларує свій добрий намір просвіти “широких народних мас” про найтрагічнішу сторінку нашої історії, хоч трохи поваги до своїх потенційних читачів і читачок? Здається, він вважає українців інтелектуально недолугими, неспроможними сприйняти складних ідей (та чи таких вже й складних?), яким треба буквально “на пальцях” тлумачити про досвідчений мільйонами родин українців злочин Геноциду, наче про ядерну фізику чи нейрохірургію. Особливо цинічно виглядає ця заява про призначення книжки для широкого загалу, якщо взяти до уваги її обсяг 600 сторінок і особливо ціну – 600 грн!
Заявляючи про благий намір розказати пересічним громадянам історію Голодомору у стисло і в легкому для сприйняття форматі, Огієнко насправді пропонує досить сирий, кострубатий, належно невідредагований текст, де часом годі шукати логіки та послідовності. Історик Микола Горох, автор відомої книги про Торгсин, досить критично відгукується саме про стиль викладу:
“Віталій наголошує на донесенні до пересічного читача складної теми, понять, процесів через просте пояснення, простий текст, зрозумілі і не важкі, притаманні академічній науці, конструкції. Однак саме це йому, як на мене, не надто вдається, принаймні що стосується [розділу про] Торгсину. Текст, як на мене погано або зовсім не вичитаний. (…) дуже захаращений повторюваннями, зайвими конструкціями та словами. Інколи в одному реченні по три рази використовується одне й те є слово. Ніби автор починає думку, потім на щось відволікається, повторює думку знову і знову. А ще через сторінку чи дві її знову піднімає, або подає інформацію, що суперечить раніше поданій. Чимало і дрібних огріхів та неточностей. Я орієнтуючись у темі і то місцями губився, а до чого це? Якби вичитати цей же текст, то його можна було б ужати на третину без втрати будь-якого змісту. Тобто ідея про надання пересічному читачеві легкий та зрозумілий текст, як на мене, не працює.” (з електронного листа Миколи Гороха до Оксани Кісь, 11 липня 2024, публікується з відома кореспондента)
Про (не)оригінальний формат
Огієнко також наполягає, що ця книга репрезентує у сконденсованому вигляді найновіше і найактуальніше знання про Голодомор, начебто він підсумував результати найважливіших праць у студіях Голодомору. Однак фахові історики (як от Тамара Вронська і Надія Платонова), які присвятили роки доглибному вивченню певних аспектів Голодомору і чиї публікації є ключовими у відповідних темах, чомусь не знаходять ані своїх імен, ані праць у списках рекомендованої літератури (якими так пишається Огієнко), але знаходять у тексті встановлені ними факти!
Власні тези без згадки свого імені чи опублікованих досліджень про діяльність Комісії Конгресу США у справі українського Голоду (the U.S. Commission on the Ukrainian Famine) помітив у книзі Огієнка і John Vsetecka, про що повідомив у дописі на Фейсбук. Не виключено, що більше істориків Голодомору прочитає книжку, то більше виявиться тих, чию працю безцеремонно використано.
Окрім виправдань про “популярний жанр”, Огієнко також намагається переконати усіх, що ця книга – насправді словник чи енциклопедія, де начебто копіювати чужі тексти і видавати чужі думки за власні – нормальна практика. Та, перефразовуючи відому приказку, якщо “воно не виглядає як качка, не плаває як качка, і не крякає як качка, то мабуть це і не є качка”. Крім декларації про те, що це словник в авторському вступі, жодних інших ознак словника чи енциклопедії в цьому виданні не знайти. Ані за структурою, ані за формою текстів, ані навіть за стилем викладу книга не нагадує словник, ані на титульній сторінці чи обкладинці, ані в бібліографічному описі нема такої вказівки. Ще кілька тижнів тому сам Огієнко і не думав називати цю книжку словником, розповідаючи про неї в інтерв’ю для Громадського інтерактивного телебачення – тоді він говорив про її частини, розділи та 50 есе, з яких вона складається.
Не називають це видання словником і обидва автори коротких схвальних відгуків-рекомендацій, включених у книжку – Володимир В’ятрович та Гіроакі Куромія. Здається, автор винайшов якийсь новий – досі незнаний і навряд чи потрібний – тип словника, в якому пояснюються не терміни, а теми; і словникові статті розміщені не за абеткою, і тексти не лаконічні, а якісь есе на десяток сторінок. Та ще й фактичних помилок і перекручень повнісінько (про це буде окремий допис з детальним аналізом!)
Загалом, не дуже зрозуміло, чому дослідник, який сам має досить скромний доробок в студіях Голодомору, раптом вирішив узагальнити (чи то скомпілювати) і втиснути в одну книжку праці десятків істориків, антропологів, демографів, правознавців та інших фахівців, явно виходячи за межі своїх дослідницьких зацікавлень? Чому Огієнко вирішив, що може дати якісь вичерпні чи остаточні відповіді на запитання про історію і наслідки Голодомору? Чому б йому не зосередитися на тій ділянці, якою він начебто займається давно і доглибно – колективною травмою Голодомору і її віддаленими наслідками? Хоча припускаємо, у соціальних психологів, які вже роками вивчають цей аспект національної трагедії, також буде безліч запитань до історика, який береться за такий аналіз без профільної психологічної освіти.
Про (не)добрі наміри і токсичність
За кілька днів розгортання скандалу навколо плагіату почали лунати звинувачення на адресу тих, хто викрили плагіат і голосно заявили про свої порушені авторські права. Дарії Маттінглі та іншим окраденим науковицям закидають, що вони мовляв створюють нездорову атмосферу навколо чутливої теми, паплюжать нашу національну трагедію дріб’язковим з’ясуванням стосунків, руйнують важливу справу просвіти народу, нищать популяризаторів як клас чи вид, словом – роблять історію Голодомору токсичною. Як так сталося, що винною у всьому стає жертва несправедливості, а призвідник раптом постає в образі мученика за праве діло?
Мабуть, саме на це й розраховував Огієнко, що сакральність самої теми та усвідомлення важливості поширення знань про Голодомор спонукає усіх навколо мовчки прийняти факт виходу книги, не піднімати галасу з поваги до національної травми. Це дуже ницо – прикривати паразитування на чужій праці і негідний спосіб розбудови власної кар’єри нашою великою трагедією і (позірно) шляхетними намірами. Це якийсь новий (справді “оригінальний”) рівень експлуатації колективної травми. Чи не час нам нарешті подорослішати і навчитися розрізняти причини і наслідки. Треба називати речі своїми іменами: токсичними у студіях Голодомору є ті, хто дозволяє собі псевдонаукові тези, маніпулювання фактами, фальсифікацію даних, перекручування і плагіат. Ніякі добрі наміри не є підставою для толерування недостойних способів. Як історики, ми добре знаємо, до чого приходили суспільства, де великою метою виправдовували будь-які засоби.
А ще Огієнко вперто називає всю цю ситуацію результатом “непорозуміння і неуважності”, “помилкою”, і впевнений, що можна “вирішити проблему мирним шляхом”. Непорозуміння і неуважність – це коли вам у кафе подали газованої води замість замовленої негазованої, а помилку у чеку можна виправити поверненням коштів. Використання результатів чужої багаторічної праці під власним іменем без належного визнання авторства – це крадіжка інтелектуального продукту. Низька академічна культура і нерозуміння (чи незнання, чи нехтування) принципів академічної доброчесності не звільняє від відповідальності за негідний вчинок.
Неетична стратегія самозахисту Огієнка обурює й тих науковиць, кому не байдужа якість публікацій про Голодомор, хоча вони й не є безпосередніми учасницями цього конфлікту. Валентина Хархун, докторка наук і знана дослідниця історичної пам’яті, з гіркотою коментує: “Пане Віталію, я не знаю, що мене більше сприкрює, Ваша книжка, яку я придбала і меморіальну частину прочитала (до речі, вона вкрай слабка, Ваші статті були цікавіші), чи Ваші численні дописи з недолугими виправданнями, у яких Ви демонструєте абсолютне незнання засадничих аспектів наукових жанрів, наукпопу зокрема, неетично атакуєте колег звертаннями до тем Голодомору та російсько-української війни, не аргументовано включаєте питання «академічної свободи» у звинувачення в плагіаті (…) Мені дуже прикро, бо я вважала Вас чудовим науковцем, який вивчає памʼять про Голодомор.”
Принциповою є й позиція Лариси Якубової, докторки історичних наук, яка нагадує: “Наукпоп про Голодомор має бути якісним. Крапка. Те, що ми споглядаємо, свідчить, що він в даному випадку неякісний (…) І зрештою, не навʼязуйте оцей дискурс: все, що працює проти Росіі, може бути зробленим абияк. На все, що зроблене абияк ми дружно закриваємо очі і робимо вигляд, що все окей. Це абияк тридцять років боком виходить нам усім.”
Для багатьох вчених, які знали Огієнка раніше, його реакція була більшим розчаруванням, аніж сам факт викриття плагіату в його роботах. Адже відсутність елементарного уявлення про академічну доброчесність, небажання визнавати провину, і зухвала демонстрація власної необізнаності унеможливили конструктивну дискусію. Особливо після закидів у тому, що вимога дотримання принципів академічної доброчесності є, на думку Огієнка, зазіханням “на академічну свободу і свободу самовираження”.
Чи не єдиним випадком покарання за плагіат в судовому порядку є історія Ігоря Чорновола, який домігся фінансової компенсації за вкрадену працю. Оскільки доступні механізми обстоювання прав інтелектуальної власності дуже недосконалі, часто – недієві, а формальні процедури вкрай складні і тривалі, та ще й відповідальні за дотримання академічної доброчесності інституції дають підстави підозрювати їх корумпованість чи некомпетентність (як свідчать попередні кейси Дроздовського і Стасюк), нам доводиться покладатися лише на суспільний розголос щодо викритих фактів крадіжки, щоб академічна репутація несумлінного вченого зазнала суттєвих втрат. Здорова наукова спільнота має створювати атмосферу нетерпимості до плагіату. Кожен, хто відходить від принципів академічної доброчесності, має знати, що упійманий на гарячому, він чи вона може щонайменше зазнати публічної ганьби і відтак втратити повагу колег, статус експерта, а пляма на професійній репутації закриє двері до важливих можливостей професійного розвитку (стипендій, грантів, участі у важливих конференціях, тощо).
У всій цій історії з плагіатом є два моменти, які дають підстави для обережного оптимізму і засвідчують, що не все ще втрачено у дуже хворій українській науці, і що українське суспільство загалом таки намагається позбутися цієї болячки. По-перше, помітна загалом досить здорова реакція академічної спільноти, зокрема тих вчених, які є безумовними авторитетами у своїх царинах, з незаплямованою репутацією і значним власним доробком. Дослідниці і дослідники різних поколінь, які знають справжню ціну наукової праці, поважають працю колег і не толерують плагіату. Тамара Гундорова і Геннадій Єфіменко, які й самі ведуть нерівні битви з академічною недоброчесністю в науці, активно підтримали окрадених авторок. Своє обурення плагіатом та неадекватною реакцією призвідника на викриття висловили численні колеги-історики в університетах Кембриджу, Оксфорду, Бристоля, Чічестера і Манчестера, UCL і Глазго, Сорбонни, а також багатьох провідних університетів Північної Америки. Засудив плагіат і чи не найбільш відомий популяризатор української історії Вахтанг Кіпіані. При цьому оприявнилися й ті, для кого мета виправдовує засоби – це також добре знати.
По-друге, дуже втішає досить зріла і виважена реакція медіа, які щиро намагаються розібратися, у чому проблема, які її витоки і що з цим можна зробити. 11 липня 2024 вийшло принаймні два таких матеріали – публікація на Суспільне Культура (Авторка Олеся Котубей) та інтерв’ю з Світланою Благодєтєлєвою-Вовк з антиплагіатної ініціативи “Дисергейт” на Українське радіо у програмі “Сьогодні зранку” (ведуча Наталія Соколенко) – лінки в коментарях. Журналістки продемонстрували справді серйозний вдумливий підхід і етичність у висвітленні ситуації, яка на жаль є симптомом глибшої хронічної хвороби української науки.
Хоча й тут не обійшлося без химер. Улюблена шанувальниками історії “Історична правда” (також, вочевидь, керуючись добрими намірами) вирішила надати Огієнку майданчик для озвучення усіх своїх виправдань. Заявивши, що “публікує позицію обох сторін”, “Історична правда” насправді не була симетричною у своєму ставлені до цих “сторін”. З одного боку, було скопійовано раніше оприлюднений на Фейсбук допис Дарії Маттінглі, з іншого – подано свіжу розлогу відповідь-виправдання Огієнка, про яку він попереджав раніше і яку взяла на себе місію оприлюднити “Історична правда”. Цей крок виглядає щонайменше дивним, зважаючи на чітку позицію нульової толерантності до плагіату, яку висловив Вахтанг Кіпіані, один із засновників сайту і багаторічний редактор. То що (чи хто?) спонукало редакцію “Історичної правда” позиціонувати себе як платформу, де плагіат розглядають як варіант норми?
Наостанок
Плагіат дуже нагадує агресивну і винятково отруйну рослину борщовик. Як відомо, її штучно вивели вчені з добрими намірами, але не передбачили наслідків і не придумали ефективного способу боротьби з нею. Борщовик дуже невибагливий, швидко росте і стрімко поширюється, витісняючи будь-яку іншу природну флору. Кожен, хто пробував позбутися борщовика, знає, яка токсична ця рослина – навіть простий дотик залишає глибокі опіки, а ближчий контакт може мати важкі наслідки. Але це не означає, що з борщовиком не слід боротися. Так, це важко, це довго, це дуже неприємно і навіть небезпечно, але якщо опустити руки, то що залишиться навколо? Екосистема української науки також уражена паразитом, і ця проблема набула масштабів епідемії. Під прикриттям шляхетних (чи просто корисливих) цілей сотні несумлінних дослідників розбудовують свої кар’єри на краденій у інших праці. Замовчування таких ганебних практик (які аж ніяк не є приватною чи особистою справою тих, хто постраждали) чи толерування такого демонстративного паразитування на суспільно-чутливій темі з політичних міркувань – це зрада цінностей Майдану, серед яких насамперед Гідність, громадянська відповідальність і повага.
