Польські та українські свідки Голокосту в сільській місцевості дистрикту «Галичина». Реконструкція структури досвіду. Частина 1

Вступ [1]

– І гнали їх тудою на Бережани, ну та во дорогов.

– А Ви то так зблизька бачили?

– Ну, та виділа. Ну аякже. Виділа, як зараз вас вижу. І знаєте, як закрию очі, то все ще то вижу [2].

Софії Семиген було 12 років, коли влітку 1942 року в її рідне село Куряни (Тернопільська область) приїхали німці, витягнули з будинків кілька місцевих єврейських сімей і забрали їх до гетто в сусідніх Бережанах, де незабаром усіх розстріляли та поховали в братській могилі. Євреї, про яких розповідає жінка, не були для неї незнайомими – у Курянах їх мешкало небагато. Розмовляючи зі мною майже через 80 років після цих подій, Софія Семиген методично перераховує, хто де жив, чим займався і з якої кількості осіб складалася кожна єврейська сім’я. Поруч проживали Гершко, Лейба та Мошко. Гершко займався торгівлею, у нього була дружина Ройза та донька Фрейзі, її однолітка, з якою Софія гралася на одному подвір’ї.

Семиген не бачила самої страти, але під час подальшої розмови детально її описує, також розповідаючи, хто з місцевих євреїв вижив, хто повернувся і що сталося з будинками інших. Вона бачила одночасно і багато, і мало. Вона знала майже все, хоча не брала безпосередню участь ані в допомозі, ані у викритті євреїв, а тому не мала причин щось приховувати від мене. Саме про таких людей, як вона, йдеться у цьому тексті. Його метою є реконструкція структури досвіду польських та українських свідків убивства євреїв у галицьких селах. Я хотіла б відповісти на такі запитання: що в той час відчували поляки та українці? Що вони бачили зблизька, а що – здалеку? Які відголоси вони чули і які запахи відчували? Що вони розказували одне одному? Про що знали всі, а що було відомо лише небагатьом? Як вони реагували на те, що відбувалося навколо них? Які емоції переживали? Словом, що насправді означала для них загибель на їхніх очах євреїв – їхніх найближчих сусідів, а не абстрактних мешканців Генерал-губернаторства? Я хочу спробувати дати визначення сусідству там і тоді у контексті Голокосту.

Окреслені дослідницькі питання потребують, по-перше, визначення поняття «свідок», по-друге, висвітлення історії та демографії регіону, про який ідеться в тексті, по-третє, пояснення того, у чому полягала специфіка перебігу Голокосту в селах і чим вона відрізнялася від того, що відбувалося, наприклад, у Львові чи Чорткові. У визначенні поняття «свідок» відправною точкою для мене є класичний підхід Рауля Гільберга: свідок – це той, хто не є ані жертвою, ані винуватцем [3]. Однак визначення Гільберга дуже нечітке і неодноразово критикувалося за те, що воно занадто інклюзивне та розмите [4], тож щоб стати практичним, воно вимагає необхідної операціоналізації. Залишаючись в його межах, я виключаю з аналізу тих поляків та українців, які були прямими й добровільними винуватцями у смерті євреїв під час Голокосту: витягували їх з домівок, супроводжували, били, стріляли (під час погромів влітку 1941 року, в лавах української допоміжної поліції (Ukrainian Hilfspolizei), партизанів УПА та в рамках окремих актів насильства, вчинених сусідами впродовж усієї окупації). Те ж саме стосується людей, яких Мері Фулбрук описує як «фасилітаторів», тобто тих, хто сам не брав участь в актах насильства, але своїми свідомими діями – незалежно від того, були вони мотивовані прагненням до наживи чи антисемітизмом, – сприяв тому, що хтось загинув [5]. У якості другої модифікації визначення Гільберга я вирішила виключити з аналізу людей, безпосередньо і особисто причетних до порятунку євреїв. Звужене у такий спосіб поняття набуває необхідної чіткості та врівноваженості.

Я не досліджую досвід ані тих поляків та українців, які були злочинцями, ані тих, хто, допомагаючи, ризикував своїм життям [6]. Однак залишаю в рамках свого дослідження людей, яких змушували опосередковано брати участь у злочинах і яких Патрік Дебуа називав «реквізованими цивільними особами» (requisitioned civilians) [7]: саме вони за наказом німців перевозили тіла, копали ями або сортували й обшукували одяг убитих. Також опишу досвід ненадання допомоги і проживання в будинках, залишених євреями, та в матеріальному просторі після Голокосту, об’єднавши ці ситуації в колективну категорію «втягнутого свідка» (implicated bystander) [8]. Отже, цей текст стосується людей, які знаходилися осторонь або принаймні намагалися там знаходитися: я описую, наскільки близько було це «осторонь» в реаліях Голокосту в східногалицькому селі. Я називаю тих, хто стояв осторонь, незважаючи на всі недосконалості цього терміна (як переклад слова bystander, а не witness), свідками, вважаючи, що попередні спроби ввести інші поняття в польську термінологію не є повністю задовільними [9].

Цей текст стосується східної частини Галичини, яка сьогодні знаходиться на території України приблизно в межах довоєнних Тернопільського, Станіславівського та західної частини Львівського воєводств (у вимірі окупаційних адміністративних поділів – дистрикт «Галичина»). Ці території були населені українцями, поляками та євреями, причому поляки і євреї традиційно переважали в містах, а українці – в сільській місцевості та були загалом найчисленнішою групою. Залежно від інтерпретації використаних даних (загальний перепис населення 1931 року запитував про релігію і мову, а не про національність) можна констатувати, що частка трьох основних етнічних груп у Східній Галичині була приблизно наступною: євреї – 10 %, поляки – 30 %, українці – 60 % [10].

Я зосереджую увагу на сільській місцевості. До 1939 року євреї жили майже в кожному галицькому селі, становили чисельну громаду. Зазвичай це було кілька або кільканадцять сімей, але були також і села, де єврейська громада складалася з декількох десятків сімей. За переписом 1931 року в Львівському воєводстві у сільській місцевості проживало 24,7 % усіх євреїв, у менш урбанізованих Тернопільському і Станіславівському воєводствах – 29,8 % та 26,9 % відповідно [11]. Частка євреїв стосовно загальної кількості населення у цій місцевості становила 8,38 % у Тернопільському воєводстві, 9,44 % – у Станіславівському та 11 % – у Львівському [12]. Підходячи до статистики з дещо іншого ракурсу, можна стверджувати, що, наприклад, 3,6 % усіх сільських жителів у Львівському воєводстві були євреями. Враховуючи загальну чисельність єврейської меншини у трьох східних воєводствах Другої Речі Посполитої, під «євреями сільської місцевості Галичини» маю на увазі групу 150–200 тис. осіб залежно від використовуваних даних та періоду (1920-ті, 1930-ті роки, початок радянської окупації) [13].

Чому я вважаю перспективу сільських громад такою важливою? До війни село забезпечувало близькість контактів, а в умовах Голокосту – вимушену близькість до смерті. Ближчий аналіз сільських громад дає унікальну можливість поглибити перспективу дослідження у мікроісторичниму вимірі. Хоча цей текст не є мікроісторією в sensu stricte (детальніше в розділі про джерела та методологію), невеликий розмір громад, яких стосуються аналізовані джерела, дозволяє набагато краще зрозуміти, що насправді в них відбувалося. Крім того, Голокост у селі мав іншу динаміку, аніж у місті. Євреї в сільській місцевості Галичини жили розпорошено між польськими та українськими сусідами; лише в дуже великих селах їхні будинки були зосереджені в центрі поселення. У сільській місцевості не створювалися гетто, бо не було для кого. Також там не було постійної присутності німців: порядок охороняла максимум українська допоміжна поліція (у менших селах її могло й не бути) – формування, створене німцями і суворо підпорядковане німецькій адміністрації, еквівалент польської гранатової поліції. 

У деяких селах перші масові вбивства були здійснені солдатами вермахту, службовцями айнзатцгрупи С та підрозділів СС одразу після німецького вторгнення влітку 1941 року, коли Галичина ще перебувала під військовим управлінням [14]. В окремих населених пунктах антиєврейське насильство починалося з убивств, здійснених місцевими боївками Організації українських націоналістів – підпільної організації в Другій Речі Посполитій, метою якої було створення етнічно однорідної української держави, а діяльність окупантів після вторгнення обмежувалася переміщенням місцевих євреїв до найближчого містечка. Траплялося, що підрозділи ОУН співпрацювали з німецькими підрозділами [15]. Були також місця, де єврейські мешканці сіл залишалися полишеними самі на себе до початку акції «Райнгард» у березні 1942 року, коли їх або поступово змушували переміститися до найближчого гетто, або ж убивали на місці. 

Схоже, що політика німецьких окупантів стосовно євреїв у сільській місцевості Галичини була значно хаотичнішою, ніж у випадку євреїв, що жили у містах, і сьогодні важко висновувати про те, чи вона стала результатом непослідовно реалізованої стратегії, чи наслідком її відсутності та рішень, прийнятих на місцях. Це питання потрібно ще окремо досліджувати. Історики, які вивчають Голокост в Україні, серед іншого звертають увагу на особливі труднощі у реконструкції хронології процесу вигнання євреїв із сіл та концентрації їх у навколишніх гетто [16]. Цілком очевидно, що, хоча залишки гетто існували в містах дистрикту «Галичина» до осені 1943 року, євреї офіційно зникли з сіл до листопада 1942 року – після того, як Фрідріх Крюгер (старший командир СС і поліції в Генерал-губернаторстві, Höherer SS- und Polizeiführer) видав положення про створення колективних єврейських житлових районів, тобто так званих вторинних гетто [17].

Хоча в цьому тексті йдеться про свідків, а не про виконавців злочинів, для повного розуміння ситуації в Галичині необхідно приділити певну увагу питанню місцевого колабораціонізму. Правовий статус поляків та українців у дистрикті «Галичина» був різним, і це відбивалося як на їхніх можливостях інституційної колаборації [18], так і на індивідуальному ставленні членів цих етнічних груп до євреїв під час Голокосту. На відміну від інших українських територій під німецькою окупацією (наприклад Рейхскомісаріату «Україна»), в цьому дистрикті українці були привілейованими відносно інших етнічних груп: саме їм німці довіряли посади в цивільному управлінні, вони вступали до лав української допоміжної поліції, яка безпосередньо була задіяна в убивстві євреїв, а в сільській місцевості часто де-факто виступала єдиним представництвом німецької влади [19]. Після виникнення у 1943 році Української повстанської армії, збройного утворення ОУН (б) (фракції ОУН, пов’язаної зі Степаном Бандерою, на відміну від ОУН (м), підпорядкованої Андрію Мельнику), українські поліцейські масово дезертирували та вступали до лав УПА, яка – відповідно до ідеології України, вільної від національних меншин, проголошеної ОУН, – не тільки проводила етнічні чистки поляків на Волині та в Східній Галичині, а й протягом багатьох місяців після закінчення акції «Райнгард» ловила і вбивала євреїв, що переховувалися в селах та лісах [20].

Така картина владних відносин в галицькому селі дозволяє краще зрозуміти контекст Голокосту, який там відбувався, і те, які позиції в цій ієрархії займали свідки, що належали до певних етнічних груп. Голокост у сільській місцевості здійснювався в середовищі, в якому домінувала українська більшість, котра з 1930-х років значною мірою перебувала під ідеологічним впливом ОУН і підтримувала діяльність УПА. Це, звичайно, не означає, що тільки українці були співучасниками Голокосту в Східній Галичині – поляки також здійснювали акти насильства проти своїх єврейських сусідів. Однак лише українці спочатку мали можливість інституційної співпраці з окупантами й використовували її, пізніше створивши збройну структуру, яку підтримувала значна частина цивільного населення і однією з цілей якої було знищення етнічних меншин, зокрема євреїв. Тож хоча в цьому тексті я надаю слово як полякам, так і українцям, статус та ставлення цих груп до Голокосту були різними.

Неоднакова участь у Голокості в статті не відображена – згадані в ній поляки та українці говорять і пишуть про Голокост досить подібно. Ризикну стверджувати, що досвід тих поляків і тих українців, які стали свідками Голокосту, був схожим. Це результат, як уже зазначалося, виключення з аналізу розповідей рятівників та виконавців [21]. 

Аналіз ситуації на селі також є важливим, оскільки ця тема досі не була комплексно досліджена. Наявна література про євреїв у сільській Галичині більш раннього періоду (переважно до 1918 року) [22]; питання вбивства євреїв у сільській місцевості також частково висвітлюється у більш загальних працях, присвячених Голокосту в Галичині, зокрема в дослідженні Анни Запалєц, яке стосується Золочівського повіту [23]. Але більшість робіт про різні аспекти Голокосту в Галичині, включаючи монографії, є студіями штетлів [24]. Винятком є книга Патріка Дебуа [25], в якій ідеться майже виключно про села та містечка, але вона не є академічною, а записи з проєкту «Яхад-Ін Унум», хоч і використовуються дослідниками, до сьогодні не дочекалися комплексного узагальнення у вигляді наукової монографії. Єдине дослідження, про яке мені відомо і яке присвячене виключно Голокосту євреїв у сільській місцевості Генерал-губернаторства, – це праця «Такий гарний сонячний день…» Барбари Енгелькінг [26]. Однак ця книга (аналогічно до паралельно опублікованого колективного видання під редакцією тієї ж авторки та Яна Грабовського і монографії Яна Грабовського про повіт Домброва-Тарновська) присвячена етнічно польській частині Генерал-губернаторства, а дистрикт «Галичина» знаходиться на маргінесі уваги авторки, яка свідомо опускає всі теми, що стосуються українсько-єврейських взаємин [27].

Моя мета – представити свідчення про Голокост в міру можливості з точки зору свідків та їхніми словами, відтак основною джерельною базою статті є різні польські й українські спогади. Звичайно, найкращим джерелом були б щоденники, але такі записи з територій, що мене цікавлять, автор яких перебував би у селі під час війни, є рідкісною знахідкою і не всі автори згадують у них про своїх єврейських сусідів. Тому я використовую як письмові, так і усні джерела (oral history). Перші включають щоденники та спогади з колекції Східного архіву Центру Karta, щоденники і спогади з відділів рукописів польських бібліотек (Національної бібліотеки, Оссолінеуму та Ягеллонської бібліотеки), а також розпорошені (і дуже нечисленні) українські спогади. Усні джерела включають інтерв’ю з колекції «Поляки на сході» й інтерв’ю зі співрозмовниками зі східних регіонів Польщі з Архіву усної історії Центру Karta та Будинку зустрічей з історією (записані з 2007 року) [28], інтерв’ю проєкту «Яхад-Ін Унум» (понад 150 записів із Галичини, зроблені за останні 15 років), інтерв’ю, записані у 1990-х роках Інститутом історичних досліджень у Львові (кілька десятків записів). Окрім інтерв’ю «Яхад-Ін Унум», більшість oral history, які я аналізую, є біографічними (вони не зосереджені виключно на Голокості або будь-якій конкретній події загалом).

Колекція, яку я найчастіше використовую, – це інтерв’ю, записані мною та моїми колегами під час польових досліджень у Східній Галичині у 2017–2019 роках (загалом близько 150 інтерв’ю, з яких більше половини записані в сільській місцевості). Розмови були частково структурованими біографічними інтерв’ю, тема яких зосереджувалася на періоді війни та початку післявоєнного періоду; Голокост був лише однією з обговорюваних тем, не центральною. Критеріями відбору свідків були вік та перебування на території даної місцевості під час війни. Найстарша співрозмовниця, яка цитується у цьому тексті, народилася у 1921 році, а наймолодша – у 1937; інтерв’ю та неформальні бесіди з молодшими людьми, які нам вдалося записати, є цінним додатковим джерелом для вивчення механізмів передачі пам’яті. Серед осіб, які давали свідчення, переважали жінки, що пов’язано з різницею у середній тривалості життя жінок і чоловіків в Україні; це мало досить важливе значення для змісту отриманого наративу, адже багато чоловіків у 1944 році були забрані до Червоної Армії і їхні розповіді про долю рідної місцевості (наприклад, повернення вцілілих) у цей період є неповними.

Використання спогадів oral history як джерела для вивчення історії Голокосту, не лише як біографічної пам’яті про неї, потребує особливої уваги. Навряд чи проведені через багато років інтерв’ю з людьми, які під час війни були дітьми або підлітками, допоможуть встановити фактичні дані – такі, як точні дати або цифри [29]. Цей матеріал може бути набагато кориснішим для вивчення проблем соціальних відносин або індивідуальних та колективних емоцій. Кваліфікований дослідник здатний провести й проаналізувати інтерв’ю таким чином, щоб мати можливість максимально відокремити спогади про багаторічну давнину від пізніших нашарувань, якими обростає розповідь [30]. Крім того, велика джерельна база даних дає можливість визначити, чи цей досвід є типовим та унікальним для певної групи людей. Ще один спосіб перевірити достовірність пізніх інтерв’ю – порівняти їх з іншими джерелами: у випадку з цим текстом таку роль відіграють свідчення євреїв.

Оскільки дослідження проводилося в місцевостях, про які раніше було зібрано найбільше інших матеріалів, вони з’являються в тексті частіше, ніж інші, певною мірою наближаючи аналіз до мікроісторичного аспекту. Додатково я використовую, хоча і значно меншою мірою, польські та німецькі судові джерела [31]. Звертаюся також до спогадів євреїв. 

Дезінтеграція громади: приниження, сепарація, вигнання

Три етапи процесу вбивства європейських євреїв, описані Раулем Гільбергом [32] (дегуманізація та позбавлення ресурсів, ізоляція, вбивство), у меншому масштабі знаходять своє відображення в тому, що відбувалося в галицькому селі. Перед масовим убивством відбувається дезінтеграція, яка включала насмішки, ізоляцію та вигнання. Хоча у сільській місцевості деякі бар’єри (наприклад, щодо укладання шлюбів) загалом не порушувалися [33], я ризикну висунути тезу про те, що євреї в селах були більш інтегровані зі своїми неєврейськими сусідами, ніж євреї в містах. На це впливала як фізична близькість, так і спосіб життя євреїв у селі [34]. Більшість із них, хоч традиційно і займалися торгівлею, також обробляли землю, а багато хто був залучений виключно у сільське господарство, тож нічим, окрім релігійної та ритуальної сфери, не відрізнявся від своїх християнських сусідів. У той час, як у містах євреї асимілювалися (чи також акультурувалися) до польськості, в сільській місцевості повсякденною (поза домом) мовою більшості була українська, яку також широко використовували поляки, що жили у змішаних громадах [35]. Жінка зі змішаної польсько-української сім’ї, яка народилася у 1926 році в селі Ушня Львівського воєводства (Львівська область), пригадує, що подруга-єврейка, яка мешкала в сусідньому господарстві, не тільки пасла з нею корів, а й допомагала їй у школі і з польською, і з українською мовою, бо не змішувала ці мови між собою [36]. З очевидних причин євреїв не запрошували на релігійні свята, але їх відвідували з колядою. Майже всі єврейські діти ходили до польської початкової школи [37] і гралися з неєврейськими дітьми. 

Фізична та функціональна близькість, звісно ж, не означала відсутність конфліктів. Як і в етнічно однорідному селі в Центральній Польщі, в польсько-українському селі у Східній Галичині існував традиційний народний антисемітизм, що базувався на релігійних засадах. Ба більше, у той час як в місті радянська окупація принесла – принаймні для молодшого покоління – розширення сфери контактів між євреями та неєвреями [38], у сільській місцевості це спричинило зміни, неминуче спрямовані на кінець традиційної сільської громади: змінювалася організація і способи продажу сільськогосподарської продукції, порушувалися моральні норми, підривалися сільські ієрархії та авторитети. 

Коли в 1941 році німці увійшли до Галичини, село було спустошене грабіжницьким радянським господарюванням, а також наповнене внутрішніми заворушеннями, невдоволенням та претензіями. Приниження євреїв і їхнє символічне виключення з громади є одним із перших елементів дезінтеграції, спрямованої на визнання екстермінації як частини існуючого морального та правового порядку. В багатьох місцевостях цей процес розпочався влітку 1941 року одразу після вступу вермахту. У Берездівцях (Львівська область) німецькі солдати задля розваги скидали літніх євреїв з мосту в річку, а тим, хто вижив, наказували лягати на мулисте дно й обкладати один одного болотом. Респондентка з Берездівців (1930 р. н.) згадує, що її мати з жахом впізнала в одній із жертв свого сусіда: «І той жид, той Ліліан, виліз і каже до мої мами: «В., дивіться, що зі мною зробили. Та шо я кому зробив?». А мама  [повернулася додому і каже]: ту звідси, бо то мамине тут, а він звідтам. І каже: «Боже. І миється він, чорний в болоті. Боже, я думаю, о Господи, до чого [дійшло], щоб так знущалися?» [39].

У Берездівцях принижений старий єврей цього разу повернувся додому, а місцеві євреї у 1941 році не гинули там en masse. Але в інших місцевостях євреїв спочатку принижували, а потім убивали. Приниження часто супроводжувалося вигнанням їх із села: все відбувалося так, ніби німці хотіли, щоб сусіди пам’ятали євреїв як людей, позбавлених гідності. В Осівцях (Тернопільська область) на чолі колони місцевих євреїв поставили молодого чоловіка, в руки йому вклали квітучий будяк і наказали співати: він мав бути схожим на Мойсея, який виводить свій народ із Єгипту. Українка Теодора Канак (1927 р. н.) пригадувала, що євреї, яких гнали німці, співали пісню, що починалася словами «Червона ружа, білий цвіт. Вже ся не повернем на цей світ». Оповідачка наспівувала першу строфу і плакала [40].

Мотив примушування євреїв танцювати і співати повторюється у багатьох розповідях сусідів про те, що сталося з євреями перед тим, як вони були вбиті (по суті це було копіювання антисемітської поведінки солдатів вермахту в перші місяці війни у Центральній Польщі). Тоді як у місті євреїв зганяли для чищення тротуарів або туалетів, старшим чоловікам прилюдно відрізали бороди, у сільській місцевості переважали дії, підтекст яких був дещо іншим – вони показували, що старі правила перестали діяти, наступив світ à rebours. Ідучи на смерть, вони повинні були співати і танцювати. Українка, яка народилася в 1923 році у Стратині (Івано-Франківська область), розповідає, що німці витягли місцевих євреїв з домівок, зігнали їх у центр села,  поставили у дві шеренги перед будівлею сільради і наказали танцювати «єврейський танець», яким вони його собі уявляли [41]. У селі Добринів, розташованому за кілька кілометрів від Стратина, ще одна українка (1921 р. н.) стала свідком подібної сцени. Німці наказали добринівським євреям стати в коло і танцювати. Жінка розповідає:

Як німці були, вони німцям танцювали – німці їх заставляли, жидів, і я бачила ту Лайку, і тих дочок, і всіх, які були. Ви то запишіть, бо я була там.  Я навіть бачила, як вони танцювали […] Люди плакали за ними, бо такі хороші жидівки були […] Ті жиди мали ще дітей – хто більших, хто менших дітей, і танцюйте. Як їй танцювати, як їй небо відкриється на завтра? Плакали. Німці з нагаями ходили і [казали]: «Співай!» [42].

У розповідях свідків помітне не лише на співчуття до долі жертв, а й на певна недовіра та незгода зі зміною порядку у вигляді їхнього приниження. Насильство тією чи іншою мірою завжди було елементом сільського життя (згадати хоча б антисемітське насильство Першої світової війни), чого не можна сказати про приниження.

Приниження символічно виключає потерпілих із громади, позбавляючи їх місця у ній і соціальних ролей. Далі відбувається фізичне виключення: поляки та українці бачать, як їхні єврейські сусіди ізолюються, чекаючи, що буде (зазвичай на цьому етапі ані жертви, ані свідки ще не знають, йдеться про страту на місці чи вигнання). У вищезгаданому Добринові євреїв зібрали перед будівлею сільради й вивісили оголошення про те, що їм не дозволяється самовільно залишати пункт збору, а інші жителі не повинні надавати їм притулок. Свідкиня тих подій (1923 р. н.) пригадує: «Їм сказали, що якщо вони будуть ходити по хатах, то їх розстрілюватимуть – їх і того, до кого вони прийдуть» [43]. У Стратині в перший день євреїв відпустили на ніч додому, наказавши з’явитися наступного дня [44]. У Вишнівчику (Тернопільська область) місцевих євреїв (кілька десятків сімей) зібрали у так званому містечку, тобто в центрі села; в сусідніх Осівцях українська поліція зігнала місцевих євреїв (кілька сімей) з навколишніх сіл на так звану Оболонь, тобто луг перед фільварком, який до 1939 року належав родині Цєнських. Українка Юстина Дерецька з Осівців (1926 р. н.) згадує: «Там, я кажу, як то посідали, де во, як кажуть, той пан сидів. То вони так з книжками все молилися, махали, а ми так, як діти, бігали дивитись. Так читали сиділи» [45].

Фінальним актом драми дезінтеграції, розписаним на багато сцен, є вигнання. У деяких місцях це відбувалося одразу, ще влітку 1941 року. Поляки та українці бачили, як їхніх колишніх сусідів виганяли не лише з їхніх домівок, а й з рідної місцевості; іноді вони самі брали в цьому участь. Ті, хто тільки спостерігав, найчастіше не знали, куди і навіщо гнали євреїв. Наприклад, у Доброполі (Тернопільська область) місцевих євреїв вигнали з села в липні 1941 року. Священник Юзеф Анчарський, тоді молодий вікарій, що служив у місцевій католицькій парафії, 26 липня записав у своєму щоденнику:

Сьогодні під вечір несподівано зігнали всіх євреїв села і погнали кудись. Куди? Те ж саме зробили з усіма євреями з навколишніх сіл. Неможливо було на це дивитися. Виганяли цих нещасних людей, як кого схопили, хто в чому стояв […] Усе робилося дуже таємно. Ніхто не знав, що будуть робити з євреями. Євреї були впевнені, що йдуть на смерть. Коли їх гнали, я стояв у дверях костелу. Справді кровоточило моє серце від цієї людської недолі [46].

Українські боївки ОУН гнали добропольських євреїв до сусіднього Вишнівчика, де більшість із них була розстріляна, а решту погнали далі, до гетто в Підгайцях. Однак влітку 1941 року про це знали лише ті, хто супроводжував колони жертв. Польські та українські сусіди, як-от священник Анчарський, спостерігали за видовищем з певним нерозумінням. Українці Теклі Чайківській тоді було всього сім років. Вона почула крики й вибігла на дорогу: «Пам’ятаю, пам’ятаю, о вийшли з мо тут на асфальт, так гонили їх тут, так багато їх було, з дітьми і то всьо […] Десь гонили, як туда, а де гонили, не знаю. Я соромилася тим займати, бо то була ще дитина. А ми, діти, бігли дивитися, як то діти, цікавитися. То діти цікаві машини увиділи, машини їдуть… Поляки, як втікали, машинами втікали» [47].

Старшій на рік від Теклі Наталії Кульчицькій не треба було виходити на дорогу: вона стояла на порозі, а євреї, коли їх гнали, проходили безпосередньо під її вікнами. Дівчинка зі здивуванням упізнала молодих українців з Доброполя, які супроводжували бранців [48]. Українець Володимир Добринський (1931 р. н.) також звертає увагу насамперед на те, що серед супроводжуючих він бачив «своїх»: 

– Тих жидів гонили?

– І були такі партнери, шо там просто мітлами їх гонили, та як насміховисько.

– А то наші були?

– Наші, ну а шо ж.

– Шо мітлами їх гонили?

– Ну.

– То наші хлопці?

– Наші були.

– Тут добропільські?

– Так. Було два добропільських [49].

Іноді, як це не парадоксально, вигнання в короткостроковій перспективі уберігало євреїв від смерті. Батько Ганни Борущак (1926 р. н.) з села Ляцьке-Шляхетське поблизу Станіславова під час німецької окупації був війтом, а в її рідному селі жило багато єврейських сімей. Жінка не пам’ятає, коли саме, але одного окупаційного літа [50] її батько зустрів на сільському мосту групу збуджених господарів, які «йшли бити і нападати на Іцка», заможного місцевого єврея. Війт заспокоїв їх і сказав повертатися додому, а наступного дня наказав селянам виділити підводи, щоб відвезти всіх євреїв до гетто у Станіславові [51].

Наскільки влітку 1941 року поляки та українці не знали, що чекало на вигнаних у невідоме євреїв, настільки наступного літа вони, безумовно, здогадувалися про це. Саме тоді відбулася найбільша хвиля вигнання з сіл до міських гетто та навколишніх місць страти. Машина знищення прискорювалася, євреїв виганяли з сільської місцевості: вони йшли пішки, їхали на возах, а іноді навіть на відкритих вантажівках. Українка з села Хлопчиці (Львівське воєводство) стала свідком того, як єврейські сім’ї з її села завантажували в автомобілі і перевозили в гетто в сусідні Рудки. Одна з єврейських жінок, Рухля, втекла з машини і знайшла притулок у місцевого українця, який наступного дня видав її українській поліції [52]. У Бариші та Коропці (Тернопільська область), коли деякі євреї вже були вислані до бучацького гетто, влітку 1942 року надійшла черга тих, хто залишився. У Коропці українська поліція витягнула єврейських мешканців з будинків, після чого їх перевезли на возах у глибокий яр в околицях маєтку Потоцьких. Українці Євгенії Садівській у той момент було п’ять років. Вчепившись у хвіртку на своєму подвір’ї, вона спостерігала, як перевозили євреїв:

– На фірі везли. Я вам кажу, везли їх і дітей, то всьо вайкало і яйкало і так…

– І дітей, і всіх…

– […] То ми стояли все на дорозі, а тато мій небожчик, мама: «Діти, заберіться!». Вони вайкають, бідні, плачуть.

– То Ви то самі бачили?

– На свої очі. 

– То їх не повезли в Бучач, їх тут стріляли на місці?

– Так, там вивезли, постріляли, скидали і всьо…

– А то не страшно було дивитися?

– Та страшно, як не страшно. Як воно вайкає і плаче, знає, що то вже їх везуть там… і діти, всьо… купа…[53]

У Бариші, як і в Коропці, євреїв гнали до місця страти головною сільською дорогою. Їх бачили і чули всі, хто жив поруч. Пунктом призначення було єврейське кладовище. Євгенія Блага (1930 р. н.), полька, яка після війни не виїхала на Захід, як і інші, вийшла на дорогу і спостерігала за тим, що відбувається:

То як тих євреїв з цього боку, з цього боку німці озброєні, а серединою – ціла колона євреїв і маленьких дітей. То їх там вивели за село, туди на кладовище. Вони викопали рів […] Це було жахливо, як їх багато так йшло. Такі малі, такі… Ми дивимося, а вони [німці] такі страшно озброєні в одну сторону [дивляться], в іншу. Ой! Ой! Ой! [54]

Вигнання та масові вбивства завершують акт драми дезінтеграції сільських громад, але до кінця окупації поширеним елементом сільського ландшафту були «блукаючі» євреї. Поляки та українці, які також постраждали від репресій окупантів, але переважно залишалися на своїх господарствах, час від часу бачили все більш виснажені і лякливі постаті, що виходили з лісу й прокрадалися через село, затримуючись на узбіччі. «Блукання» вивело євреїв за межі громади, підтвердивши факт, що в ній для них немає місця. Священник Анчарський зазначає у своєму щоденнику у серпні 1941 року, що до Доброполя повернулися дві єврейки з дітьми, намагаючись заселитися у свої домівки; він зауважує, що для сільської влади це був клопіт, тому що їхнє майно вже було розподілено [55]. Про їхню подальшу долю нічого не відомо. Зате відомо, яка доля спіткала іншу єврейку, що приблукала до села. 16 жовтня 1942 року Анчарський пише: «До Доброполя забрела якась старенька єврейка, безпритульна. Вона здавалася не зовсім нормальною. Сільські українські підлітки вбили її на очах старших. Спочатку була дика забава з приблудою» [56].

Схоже, що на цьому етапі «блукаючі» євреї для поляків та українців були проблемою, яка викликала дискомфорт. Невідомо, звідки вони приходили, і також краще було не знати, куди вони йдуть – у прямому і переносному сенсі. Ця проблема стосувалася як селян, так і тих небагатьох землевласників, що все ще залишалися у своїх маєтках. У Лешкові (Львівська область) під час втечі загинула невідома мешканцям маєтку молода єврейка, яку розстріляли прямо під вікнами садиби Журавських [57]. У Курянах час від часу з лісу виходили місцеві євреї, які якимось чином уникнули смерті після вигнання до Бережан. Вони були не такими абстактними постатями, як «приблуда» з Доброполя чи незнайома дівчина з Лешкова, але у підсумку їх спіткала така ж доля. У ставленні до них також спостерігалася відстороненість їхніх християнських сусідів. Жінка (1930 р. н.), яка походить зі змішаної польсько-української родини, так розповідає про те, що сталося з дітьми її єврейських сусідів: «То дівчина сі їдна з’явила. То десь потому десь її хтось приймив. Десь кудась пішла. А хлопец десь в лісі туво над фільварком, над колгоспом, десь ту в лісі здох. Ходило бідне, голодне хлопчинє» [58].

Вбивство: насильство сусідів, індивідуальні вбивства, масові екзекуції

Дезінтеграція, яку пережили свідки Голокосту в Галичині, насправді є прелюдією до сутності досвіду Голокосту – а цим для поляків та українців у контексті Голокосту є близькість геноциду. Вони проживали досвід спостереження смерті євреїв від початку і до кінця німецької окупації. Євреїв почали вбивати на їхніх очах незабаром після того, як радянська влада відступила на схід у червні 1941 року. Саме тоді східними околицями колишньої Другої Речі Посполитої прокотилася хвиля погромів й окремих актів насильства, виконавцями яких були сусіди – у співпраці з Німеччиною чи ні [59]. Ті, хто не долучився до вбивств, а отже герої цього тексту, у невеликих сільських громадах повинні були усвідомлювати їх, спостерігати за ними, чути про них, бачити тіла. Розповіді тих, хто вижив, сповнені описів звірств, які місцеві неєвреї вчинили проти євреїв [60]. Польські та українські автори рідко і небагато пишуть про період безвладдя в селах, а співрозмовники під час інтерв’ю стверджують, що нічого не пам’ятають, ніби не хочуть погано говорити про членів своєї громади. У Глібові (Тернопільська область), де до війни проживало близько 30 євреїв [61], влітку 1941 року від рук українських боївок загинули три сім’ї. Ян Ґенсіцький зазначає у своїх мемуарах: «Ніякого порядку не було, армія марширувала, а цивільні українці ходили зі зброєю в руках з німцями і робили, що хотіли, стріляючи в тих, хто був їм незручним […] Тієї ж ночі [коли були вбиті польські сім’ї] українці забили три єврейські сім’ї, які жили в селі, не жаліючи жінок і дітей, і розграбували їхнє майно» [62].

У Доброполі о. Анчарський записує у своєму щоденнику 18 липня 1941 року:

Бідні ці євреї. Українці ріжуть їх, де тільки вдається. У різних місцевостях вирізають цілі єврейські сім’ї: жінок, чоловіків, людей похилого віку та дітей. Навіть у навколишніх місцевостях [вже] немає євреїв. У Доброполі до такого ще не дійшло, хоча тут є кілька єврейських сімей. Однак у передостанню ніч трапився антиєврейський інцидент. Українське військо [63] намагалося забрати деяких євреїв, які виконували різні функції при більшовиках. Євреї втекли з їхніх рук, нікого не вбили [64].

Жителі сіл ставали свідками вбивств євреїв своїми земляками часто ще до того, як їх починали вбивати німці. Дехто також був свідком регулярних погромів у навколишніх містечках [65]. 18-річний українець Іван Микитів із села Малі Ланки (Львівське воєводство) у липні 1941 року вештався по околиці зі своїми друзями. Почувши, що щось відбувається, вони прийшли до сусідньої Бібрки, де в місцевій в’язниці щойно знайшли тіла українських політв’язнів, убитих відступаючим НКВС [66]. Наляканий, Микитів хотів повертатися додому, коли на тюремне подвір’я почали  зганяти євреїв: 

– Я на то подивився і втік, на Ланки побіг і всьо. 

– А скільки їх було?

– Я не знаю. Казали, що тих жидів на подвір’ї били, але я того не бачив, я вже втік. Настрашився, а мама кричала: «Тобі треба того? Сиди в хаті! Хто знає, що ще може бути» [67].

Однак літо 1941 року було не лише про сусідське насильство. Хоча масові страти, ініційовані німцями, тоді відбувалися рідко, вбивство окремих євреїв стало повсякденним явищем майже одразу після приходу німецької армії в Галичину. Поляки та українці бачили, як євреїв убивають за примхою, показово, з ненависті, випадково. В Яворові (Львівське воєводство) жінка 1924 р. н. стала очевидицею того, як одразу після вторгнення німці витягли з будинку навпроти єврейського хлопчика її віку і на місці його вбили [68]. Казімєж Залевський, який провів війну в Озерній (Тернопільське воєводство), невдовзі після вступу німців став свідком того, як «привезли місцевого лікаря Літвака, який щось сказав солдату – не знаю, що, бо [це] було за вікном і на певній відстані, – але напевно щось образливе, тому що есесівець ударив його в живіт багнетом так, що не потрібно було стріляти» [69].

Найбільш драматичний досвід свідків, які стояли осторонь, – спостереження за масовими вбивствами. У братських могилах, викопаних на околицях сіл, опинилися тіла євреїв, з якими неєвреї десятиліттями взаємодіяли у повсякденному житті. Деякі люди стали свідками випадково, коли пасли корів, працювали в полі чи йшли дорогою біля того місця, де відбувалося вбивство. Полька Владислава Созаньська (1925 р. н.), яка до 1945 року жила у Маткові (Львівська область), через роки пригадувала:

Ой, у нас було, можливо, з десять сімей, а може і більше євреїв. І вони гарно жили. То вже пізніше, коли німець почав бити… Ой, Боже […] Одного разу в полі з сестрою копаємо щось, бо ми були великі, а інші діти були малі. Йдуть євреїв бити, кладуть євреїв – поліція якась німецька, я не знаю. Це було в стороні десь за кілометр – там такі болота були, не такі небезпечні, але болота. І там євреї копали собі ями, і там їх усіх били, а ми [у той час були] в полі. Діти пищать, ми втекли з поля. І це було жахливо. Єврей – теж людина, його Бог дав [70].

Трохи молодший за неї (1926 р. н.) українець з Радлович (Львівська область) не втік з поля, а здалеку спостерігав за стратою місцевих євреїв. На момент розповіді він міг чітко сказати, хто стріляв, скільки людей охороняло жертв і яким чином складалися тіла у викопаних ровах [71]. Поляк Владислав Скіба, який у 1942 році проживав у Бариші, теж не втік. Поле, що належало його батькам, німці обрали місцем страти. Скіба, якому тоді було 10 років, спочатку побачив колону бариських євреїв, котрих гнали дорогою біля його будинку, а потім спостерігав за екзекуцією. Після страти йому з батьком довелося засипати землею ями з тілами жертв:

– З дітьми на руках, того… Ви знаєте, це… Це було для нас, католиків, для нормальних людей, таких, як ми, моя мама і наших тих… це було дуже… Ведуть, і ми… 

– Чи пан бачив це?

– Так. І ми згодом… Ці неприкриті тіла, і ми прикривали, як це на нашому полі було. На нашому полі був такий безлад, бо війна колись ще. І їх там… І таке було… дві ями на тому полі, дві такі. І там ми… І ми були якраз такі, що всюди ходили, бігали, дивилися і так далі [72].

У сільській місцевості розстрілювали не лише місцевих євреїв. Як правило, єврейське населення, зігнане з навколишніх сіл до найближчого гетто, разом з євреями з цього гетто потім гнали на околиці іншого села, щоб там розстріляти. За кілька кілометрів від міста, на території навколишніх сіл, загинули євреї з гетто Підгайців, Скалата, Жовкви, Перемишлян, Бережан та багатьох інших галицьких містечок. Свідками екзекуції ставали місцеві селяни: переживаючи цікавість, страх, здивування, часто вони все ж були менш шоковані, ніж коли німці вбивали «їхніх» місцевих євреїв. Дорослі зазвичай ставали свідками випадково: вони працювали в полі, коли на горизонті з’являлися кати і жертви. У Новосілці (Тернопільська область) влітку 1942 року німці вбили кілька сотень євреїв із сусіднього Скалата. Коли відбувалася страта, один з очевидців, 20-річний українець, якраз прополював буряки; разом з іншими чоловіками вони припинили роботу і стали спостерігати за екзекуцією. Страта проводилася наступним чином: євреїв ставили по чотири людини на дерев’яну кладку над викопаною глибокою ямою і розстрілювали кулеметними чергами. Після страти чоловік підійшов до не дуже ретельно засипаної могили і побачив руки й ноги жертв, що стирчали з неї [73]. Цю саму сцену спостерігала 11-річна українська дівчинка: вона сиділа, сховавшись у кущах на сусідньому пагорбі, і дивилася [74].

Діти ставали свідками масових убивств частіше, ніж дорослі: з одного боку, для цього ніби було виправдання («вони просто діти»), з іншого – німці не надто цим переймалися й не обшукували кущі, щоб вигнати дітей-свідків. Сільські підлітки і сільські собаки бігли за євреями, яких вели на смерть, та німцями, що їхали за ними на машинах. Українка Євгенія Залуцька (1929 р. н.) із села Старе Місто (Тернопільська область) вилізла на дерево, яке росло біля братської могили, виритої посеред поля, і спостерігала за загибеллю декількох сотень євреїв, пригнаних із сусідніх Підгайців [75]. Навіть невеликі діти часто ставали очевидцями масових страт. Українцеві Дмитру Дурисвіту з Раю біля Бережан ще не було десяти років, коли він крадькома спостерігав за розправою. Поляку Францішеку Шозді з Пленикова біля Перемишлян (Львівське воєводство) було сім років: він приглядався до «стріляння євреїв» з кущів, а коли німці пішли, з друзями шукав гільзи й набої в м’якій землі біля братської могили [76]. Коли у 1943 році в селі Стрілки вбили останніх євреїв з гетто Бібрки, 12-річний українець не бачив саму страту, але зі свого поля бачив голого чоловіка, якому вдалося втекти з місця екзекуції [77].

Близькість вбивства піддається градації: смерть однієї людини, пережита зблизька (або смерть однієї близької людини), западає в пам’ять сильніше, ніж смерть багатьох, побачена здалеку. Можна бачити, як люди йдуть на смерть, але тільки здогадуватися, що з ними сталося; можна спостерігати за вбивством зблизька; можна дивитися здалеку. Зрештою, можна не бачити сам процес убивства, і все ж майже бути свідком цього. Не всі поляки та українці бачили вбивство євреїв на власні очі, деякі тільки чули. Українка Катерина Скорохода під час війни проживала у селі Войцеховіце (Львівська область). До 1939 року власниками місцевого земельного маєтку були євреї Ліпа та Моше Стрикери. Сім’я Скороходів знала всіх Стрикерів і сезонно у них працювала. Чоловікам та їхнім сім’ям вдалося пережити радянську окупацію неушкодженими. У 1942 році фільварок захоплює Йозеф Гржимек, на той час комендант трудового табору для євреїв у Якторові (пізніше також комендант інших таборів, зокрема у Львові, засуджений до смертної кари та повішений після війни у Польщі), якому сподобався зручний будинок, оточений мальовничими садами. Ліпі вдається вижити, але Моше загинув. Дім, у якому проживала Катерина Скорохода, знаходився по сусідству з фільварком. Скороході було заледве п’ять років, коли вона пекла з матір’ю хліб, аж раптом з панського саду почувся голос Моше Стрикера, який благав зберегти йому життя. За мить – наказ, виданий Гржимеком українському поліціянту, і постріли. Того дня хліб пригорів [78].

Дехто не бачив саме вбивство, але бачив тіла. Іноді це були частини трупів, які стирчали з братських могил, як у Новосільцях; інколи поляки та українці з’являлися на місці злочину, коли тіла ще не були прибрані. В Ушні кільканадцять місцевих єврейських сімей залишалися в селі досить тривалий час; драма Голокосту, що розгорталася в декількох діях, відбувається лише влітку 1942 року, коли в селі починають дислокуватися німецькі солдати. Саме тоді загинула сім’я Цайзелів: двоє українських поліціянтів нагадали про неї німецькому військовому офіцеру під час пиятики в корчмі і разом вони пішли до будинку, де мешкали євреї. Абрахам Цайзель, його сини Гершко й Іцек, а також онук були жорстоко побиті, дружина Абрахама загинула. На місце подій потрапив поляк Юзеф Косар: «Зайшовши до помешкання Цайзи, я побачив, що дружина Цайзи Абрахама (її імені я не знаю) була вбита на смерть, а двоє синів, Іцко та Гершко, були дуже тероризовані, і одна мала дитина покалічена ножем. Цайза Абрахам був побитий так, що втратив свідомість» [79].

Українські поліцейські забрали Цайзелів до гетто в Золочеві, і ймовірно там вони загинули. Але в більшості подібних випадків євреїв убивали на місці, на очах усієї громади. Недаремно Омер Бартов називав Голокост у масштабі штетлу (а тим більше в сільському масштабі!) communal genocide – геноцидом на очах громади. Це стосується зокрема періоду з листопада 1942 року, коли євреїв, що переховувалися, ловила українська поліція та видавали колишні сусіди чи випадкові люди. В умовах поступової ліквідації гетто спійманих євреїв часто не було куди відправляти, тому їх убивали там, де знаходили. Так було, наприклад, у селі Куткір (Львівська область): влітку 1943 року двоє євреїв, які втекли з гетто в Буську, переховувалися в полі. Знайомі селяни приносили їм туди їжу. Про це дізналися дві молоді українки, які мали дружні стосунки з німцями з Буська та Красного, і донесли їм про це. Леон Цемнєвський, тодішній адміністратор Куткора, згадує:

Я якраз був у полі на прополці буряків, коли приїхала вантажівка, з якої вийшла група німців з собаками. Їх супроводжували обидві дівчини з Куткора. Миттєво оточивши лан з житом, вони влаштували ніби полювання на зайців і почали йти до центру. Не бажаючи бути свідком цього полювання, я повернувся до господарських будівель. Аж тут одна з дівчат пробігла повз мене з криком: «Тут! Тут! Hier! Der Jude hier!». З розпущеним волоссям і зарум’яненими щоками, витягнутим пальцем вона показувала на місце, де злегка похитувалися колоски жита. Я прискорив крок, а коли дійшов до перших будівель села, то почув серію пострілів [80].

Тіла вбитих євреїв, спійманих під час галицького Judenjagd, також були виявлені  в Коростятині (Тернопільська область): наприкінці 1943 року трьох євреїв, які переховувалися в стайні у місцевого поляка, знайшли і вбили, ймовірно, члени місцевої банди грабіжників. Тіла скинули в полі біля залізничного насипу, а вранці на них ходила подивитися половина села [81]. Польські та українські свідки стали звикати до вигляду мертвих євреїв.

Ті, хто не бачив тіла, бачили свіжозасипані могили. У Коропці останні євреї – яких не вигнали в Бучач і не вбили раніше – загинули у глибокому яру на околиці села і там були поховані; після закінчення стрілянини польські та українські діти бігали подивитися на свіжі могили [82]. Полька з-під Бібрки, якій у 1942 році було вісім років, таємно від батьків пробралася в село Волове, де щойно загинули євреї з Бібрки; в її пам’яті ніби зараз земля, якою були засипані тіла її єврейських сусідів, рухалася і хиталася [83].

В окресленому контексті виникає питання, чому люди добровільно споглядають смерть інших? Чому не втікають, не відвертають погляд? Чому ходять дивитися на трупи? Бувало, що німці примушували поляків та українців допомагати у вбивствах, але – на відміну від страт людей тої самої національності, на які місцевих жителів часто зганяли з метою залякування, – я ніколи не зустрічала спогадів про те, що неєвреїв змушували спостерігати за вбивствами євреїв. Ті, хто не був випадковим свідком, робили це з певною метою, а відтак спостереження за смертю задовольняло певну їхню потребу. Коли під час одного з інтерв’ю в Коропці я запитала свою співрозмовницю, якій було 12 років на момент розстрілу тамтешніх євреїв, про те, чи не боялася вона дивитися, як її сусідів гнали на смерть, вона відповіла, що звичайно боялася, але водночас щось змушувало її дивитися. І вона дивилася, як загіпнотизована. Схоже, що у випадку людей, які не раділи Голокосту (тому що, безумовно, такі були), добровільне споглядання екзекуцій або тіл убитих є частиною ігрової моделі поведінки людей під час війни. Люди дивляться не тому, що це їх розважає, а тому, що їх приваблює сама незвичайна подія, пов’язана з насильством. Вони так само збиралися, щоб подивитися на тіла інших осіб, убитих під час довгих років насильства у східних регіонах Польщі (поляків, в’язнів НКВС, радянських вчительок); приблизно так само спостерігають за пожежею [84].

Звичайно, ця рефлексія стосується лише тих, хто йшов дивиться на смерть з власної волі. Наскільки у випадку споглядання свідок повинен хотіти цього, настільки у випадку запаху у нього немає вибору. Бувало, що ті, хто не бачив могил, відчували їхній запах. Українка (1934 р. н.) згадує, що коли розстріляли останніх в’язнів з єврейського табору праці, розташованого поблизу її рідного села Кам’янки (Тернопільське воєводство), місцеві жителі тривалий час відчували сморід тіл, які розкладалися в братських могилах [85]. Те ж саме відбувалося в Стрілках біля Бібрки, де у березні 1943 року в братських могилах були поховані останні бібрські євреї. Коли настало спекотне літо, селяни, поля яких знаходилися поруч, відчували сморід розкладання. Німці наказали їм засипати гашеним вапном ями, які западали [86]. Коли в Кам’янках сморід від масових тіл став нестерпним, тіла вбитих євреїв палили і над навколишніми селами піднімався страшний запах горілого людського тіла [87].

Зрештою ті, хто не бачив убивств, не чув звуків, не відчував запаху і не бачив братських могил, найчастіше знали і чули про те, що відбувалося. Публічний досвід Голокосту в сільській місцевості полягав саме в тому, що те, що сталося з євреями, було загальновідомим, а не прихованою таємницею. Це було результатом як невеликого розміру громад, так і драматичності пережитого досвіду свідків: побачене справляло настільки сильне враження, що змушувало розповідати про це іншим. Під час польових досліджень я неодноразово чула історії, які виявлялися історіями з чужих слів, хоча їх розказували так, ніби свідки бачили події особисто. У селі поблизу Бібрки співрозмовниця (1932 р. н.) детально розповіла мені про розстріл у їхній місцевості декількох сотень бібрських євреїв; на моє запитання, чи була вона свідком цього, вона з подивом відповіла, що ні – у той час вона була дитиною і не ходила одна по околицях. Коли я запитала, від кого вона знає про ці події, дізналася, що їй розповіла про це її мати. Через деякий час з’ясувалося, що мати також почула про вбивство від сусідів [88]. У Войцеховіцах українка Ольга Ляхович (1930 р. н.) одразу обумовлює, що сама вона нічого не бачила, проте бачила її бабуся:

– Я пам’ятаю, мені бабця розказувала, шо вів чоловік, то десь з сусіднього села, ото з Розсох, четверо жиденят. І ті жиденята вів на кольонію – там були дійсно тиї, видно, жандарми, шоби вбили. Шо той жандарм також каже: «Ой, нашо ти мені то привів?».

– А хто то привів?

– То якийсь чоловік, бачте, з Розсох.

– А то просто наша людина?

– Так, українець. І так жорстоко. Бо він біля нас, там я живу в кінці. Моя бабця казала, хтіла дати тим дітям хліба, а він каже: «Йдеш, стара, бо тобі ше таке буде». І бабця, не знаю, чи кинула той хліб тим дітям, чи вже ні. Не знаю. Отакий був час, Ви знаєте, дуже тяжкий.

– То страшно було дивитися навіть.

– То страшно дивитися, страшно жити, бачте, такий період.

– А Ви то бачили, як їх вели, тих жиденят?

– То бабця мені розказувала, я не бачила. Бабця бачила, як він вів […] А вбили їх під лісом, тут недалеко ліс Брюховецький [89].

Люди постійно розповідали одне одному про вбивство євреїв: говорили про те, що відбувається в селі, а також про те, що бачили, коли їхали в місто. Найближчим містом до Войцеховіц були Перемишляни. Українка Юлія Філь (1932 р. н.) згадує, що під час окупації батько кілька разів повертався з міста наляканим і розказував про те, що бачив у перемишлянському гетто [90]. Подібну ситуацію описує Марія Замрозевич із Курян:

Тато мій був тоди в Бережанах і прийшов тоди, то гет не знав си, шо робити, і сі надивив, як тих жидів били. Йшло їдно за другим. Їден стояв і стріляв. І вони в яму падали. Падали, а дітей кóпали і кидали в яму і тоди загортали, і всьо. Яму загорнули. Тато казав, же був живий – то живий, ранений – то ранений. Який там був, такий впав в тую яму. Вони жидів мучили, най Бог боронит. То було страшне. То страшне було [91].

Про розстріл євреїв у місті розповідали як члени сім’ї, що опинилися там випадково, так і родичі, сусіди. Історія, яку розказала українка Йосіфа Федорович (1927 р. н.) із села Вишнівчик, напрочуд схожа на розповідь Марії Замрозевич: яма, викопана на околиці міста, кладка, постріли, ще живих євреїв штовхають прямо в могилу. Це свідчить про схожість перебігу страт у різних місцевостях Галичини і про те, що у цих місцевостях про Голокост розповідали подібним чином. Пам’ять про Голокост, передана сусідам, родичам або наступним поколінням, у такий спосіб формувалася як спільна, узгоджена; можна говорити про феномен communal genocide, геноциду на очах громади, і водночас communal witnessing – колективного споглядання вбивства спільнотою. На запитання, від кого вона дізналася про страту в Підгайцях, Федорович відповідає: «Родичі розповідали. Вони бачили і навіть туди ходили» [92].

Отже, поляки та українці добре знали, що відбувалося з їхніми єврейськими сусідами: їм не тільки було відомо, куди євреїв погнали на загибель, вони знали й про долю конкретних осіб, історії окремих зрад і драм. Українка Ольга Герус із Глібова (1930 р. н.) говорить, що Янкеля, єврея, який жив по сусідству (і в якого було дві дочки – Сура і Хана), розстріляли в Скалаті. На запитання, звідки вона знає, що в Скалаті, а не в Глібові, як і кілька десятків інших місцевих євреїв, відповідає: «Ну та люди говорили. Я ше сама молода була, але вже сі інтересували, де, хто, шо» [93]. Схожа ситуація і в Ушні: співрозмовниця (1926 р. н.) детально розповідає про долю своїх єврейських сусідів, з дочкою яких Тонею дружила до війни. У 1942 році вони переховувалися за межами села, в лісі. Хтось доніс на них, їх знайшли, і все село бачило, як їх вели на розстріл. Респондентка зазначає: «Я цього не бачила, але казали, зрештою люди казали, як їх вели» [94]. У тій самій Ушні всі знали про вбивство і насильство проти родини Цайзлів. Коли в 1949 році польські прокурори допитували свідків у цій справі в Західній Польщі, лише декілька людей підтвердили, що бачили, що сталося, і кільканадцять – що чули. Наприклад, Войцех Мікода свідчив: «Про ці факти я дізнався від місцевого населення з громади Ушня, а хто мені про це розповів, сьогодні я точно не пам’ятаю. Але місцеве населення на тему цього вбивства багато розказувало» [95].

Отже, євреї зникли з галицьких сіл – їх убили, а спосіб, у який це сталося, не був таємницею. Про це говорили і під час самого Голокосту, і після. Про те, що сталося з євреями, також нагадував простір: війна закінчилася, але залишилися братські могили, ніхто не проводив ексгумацію. На «єврейських пагорбах» паслися корови, а з часом почали будуватися будинки (наприклад, у Коропці після 1991 року побудовано житловий будинок в яру, де розстрілювали євреїв). Післявоєнне життя в атмосфері близькості до смерті добре відображено у словах українки Богдани Когут (1935 р. н.) з Войцеховіц: «Ну я не знаю, я не скажу того. Але я знаю, бо казали, бо там якби межа Добряничі і Утіховичі і там пасовисько до Добрянич, а наш то таковий ліс був, корчі, то там такий рів глибокий був і то казали – от тут побили жидів, поховали в тім рові. То ми пасли корови» [96].

Переклад з польської Петра Губича.

Літературна редакція Ольги Дячук.

У публікації використано світлини з особистого архіву Авторки та з відкритих джерел.