Польські та українські свідки Голокосту в сільській місцевості дистрикту «Галичина». Реконструкція структури досвіду. Частина 2

Мирне село: євреї в liegenschaft та трудових таборах

Всупереч поширеній приказці про сільський спокій, село під час Голокосту стало свідком багатьох не своїх драм. Однією з них була страта євреїв, привезених у сільську місцевість з міст; іншою – функціонування земельних маєтків, у яких єврейські робітники працювали примусово, та таборів праці для євреїв [1]. Після анексії Східної Галичини Радянським Союзом земля, що раніше належала великим землевласникам, була частково розподілена між селянами, а подекуди стала основою для створення колгоспів [2]. Коли німці увійшли до Галичини в 1941 році, колгоспи були розформовані: окупанти дбали про ефективність сільського господарства, щоб прогодувати армію, яка рухалася на схід. Тому у селян відібрали землю, яку їм роздала радянська влада, а великі земельні маєтки перетворили на liegenschaft (з нім. «власність», «нерухоме майно»).

Хоча в liegenschaft працювали здебільшого місцеві селяни (найчастіше ті ж, що і до війни), траплялося, що в певний момент поруч з ними з’являлися єврейські робітники. Іноді це могли бути лише кілька місцевих євреїв, яких замість того, щоб убити чи виселити, з якихось причин змушували працювати на фільварку, або поодинокі втікачі з міста, прийняті на роботу керуючим. Леон Цемнєвський, який до 1939 року працював управляючим маєтку графа Козібродського в Глібові, у 1941 році став керуючим маєтків у Куткорі, Безбродах та Русилові (нині – Львівська область). Кілька місцевих євреїв, присланих німцями з Буська, працювали на фільварку Куткір пів року, аж поки взимку 1942 року не надійшов наказ переселити їх до гетто в Буську [3].

Поодинокі єврейські робітники зазвичай не помічалися місцевими жителями, але коли їх ставало більше, це дещо змінювало динаміку життя в невеликій сільській громаді. Часто вони працювали на одному фільварку з місцевими польськими робітниками. Після ліквідації гетто в Копичинцях (Тернопільська область) понад сто євреїв потрапили до маєтку в Баворівщині. Частина з них жила у фільварку, але місця на всіх не вистачало, тож дехто мешкав у  селян [4]. У 1949 році на судовому процесі проти Болеслава Яловського, адміністратора маєтку, поляки з Баворівщини свідчили, що вони працювали разом із євреями, хоча й на інших умовах [5].

Важко було не помітити момент, коли єврейських робітників починали вбивати, а це раніше чи пізніше ставалося скрізь. У Глібові всіх євреїв, які працювали на фільварку, німці зігнали до глибокого яру, що знаходився неподалік, і розстріляли. Українка Євгенія Заплітна (1928 р. н.) пригадує, що євреї працювали, поки могли працювати, а потім їх безжально розстрілювали [6]. До Баворівщини двічі – у жовтні 1943 року і травні 1944 року – приїжджало гестапо з Копичинців і проводило акції. Під час другої акції було вбито всіх євреїв, які ще залишалися на фільварку. Гестапо «полювало» на євреїв, але цього боялися і польські робітники: Ян Перлінський, який працював у маєтку ковалем, під час акції сидів удома, закрившись на чотири обороти ключа, і стискав у руці «посвідчення особи, щоб мене не забрали з євреями» [7].

Liegenschaft були розкидані по всій Галичині, але найбільше їх знаходилося в околицях Товстого і Чорткова. Саме там німці намагалися вирощувати кок-сагиз – рослину, з якої отримували сировину для виробництва каучуку. У низці колишніх маєтків навколо Товстого були створені фільварки, де євреї мали вирощувати кок-сагиз [8]. До цих фільварків передусім потрапляли євреї з сусідніх містечок, які часто поставали перед альтернативою переселитися в гетто або ж шукати роботу в маєтку. Для селян із навколишніх сіл євреї з міст були чужими, але це не означає, що з ними не підтримували контакти. Селяни бачили, як єврейських робітників водили на роботу, а також торгували з ними. Особливо запам’ятався момент загибелі. Українка Корнелія Климчук (1934 р. н.) з Рожанівки поблизу Товстого, де був розташований один із фільварків, на якому вирощували кок-сагиз, згадує:

– Та я з ними не була знакома, але їх було багато. Такий стояв… колись там фільварок був, такий стояв, як Вам сказати, як вагон, якесь таке, шо як вагони ходять, таке стояло. Казали «лягри», чи як?

– Як? «Лягри»? А шо то таке «лягри»?

– Ну, той будинок, де вони жили […]

– А шо з ними сталось?

– З ким?

– З тими жидами.

– Шо було? Вбивали їх. Копали ями, вони брали просто хлопів з села, копали таку довгу яму, клали таку довгу дошку, і там вони ставали, і там їх стріляли. Вони падали – кого вбило, а хто живий. То страшно, хто впав, то було дуже страшно [9].

Климчук, як і багато інших поляків та українців, не бачила саму страту єврейських робітників. Але були ті, хто її бачив. Українка Марія Тимуш, якій у 1943 році було 13 років, мешкала у Ворвулинцях. Після п’ятого класу вона ходила до школи у містечко Товсте. Дорога до Товстого вела через село Головчинці, де знаходився один із легеншафтів, у якому вирощували кок-сагиз. Дівчинка щодня проходила повз бараки на краю села біля цвинтаря, де жили єврейські робітники. Одного дня вона побачила таке:

– І шо я запам’ятала, шо одного разу я вже йшла, ми вже йшли зі школи, а їх, тих жидів, вигнали так на прогулянку. І одна жидівочка заходила туди, і він її застрілив, і воно бідне аж тако присіло.

– Ви пам’ятаєте це?

– Так, то мені перед очима всьо ся відбувало.

– Боже мій…

– Пам’ятаю.

– Але то вони, то були з того лагеру жиди чи звідки? 

– З того лагеру, з того лагеру.

– А Ви знали їх особисто чи то були звідкись з інших місць? 

– Нє-нє, вони були загнані, ми їх не знали, звідки. Але то, шо я виділа, то я понині пам’ятаю [10].

Другим етапом проникнення німецької машини примусової праці в галицькі села стало розміщення там таборів примусової праці. Як і liegenschaft, табори примусової праці найчастіше використовували наявну в селах інфраструктуру. В Куровичах (Львівська область) знаходився табір праці для євреїв (переважно з сусідніх Перемишлян) та поляків. В’язнів різних національностей утримували окремо: євреїв – у колишній сільській світлиці біля церкви й побудованому поруч бараку, поляків – у колишній будівлі поліції. Табір для євреїв був огороджений колючим дротом, табір для поляків – звичайним парканом, й обидва охоронялися українською поліцією. Для євреїв спорудили шибеницю, яка знаходилася біля церкви, а в будівлі колишньої греко-католицької плебанії розмістили штаб табору. Таким чином табір фактично вторгався у сільський простір, а мешканці села жили в тіні табірної реальності. Поляк Ігнацій Марчіняк усе життя мешкав у Куровичах – у 1942 році йому було 36 років. Офіційно він ніяк не був пов’язаний з функціонуванням табору, але мав можливість бачити і чути багато з того, що там відбувалося. Одного разу він став свідком того, як німецький комендант табору пострілом з пістолета вбив молодого єврея, тому що той працював занадто повільно, розвантажуючи цемент. Через деякий час комендант, вважаючи, що інші також працюють надто повільно, вбив ще десять робітників. Марчіняк двічі бачив страту єврейських в’язнів через повішення. Влітку 1943 року він спостерігає, як комендант знову жорстоко знущається над в’язнями: двох євреїв прив’язали до дерева й насильно поїли водою з сіллю. Стояла спека, і чоловіки в муках помирали від спраги [11].

У таборі в Кам’янках (Тернопільська область) утримували кілька сотень євреїв з усього регіону, яких використовували на будівництві автомагістралі з Перемишля через Львів, Тернопіль, Підволочиськ до Одеси [12]. Цей табір був більш ізольованим: розташований у колишньому польському маєтку за селом, він був огороджений і охоронявся, а євреї жили в господарських будівлях, конюшнях, сараях. Проте місцеві селяни добре знали, а іноді навіть бачили, що там відбувається. Українець (1923 р. н.) з Богданівки, села, розташованого за 2 км від Кам’янок, пам’ятає, що в таборі були ув’язнені євреї з різних місць, зокрема його сусіди з Богданівки. Сам він був у таборі лише один раз, коли йому наказали принести готівку з банку в Підволочиську для одного з німецьких охоронців. Натомість він регулярно бачив, як євреї ходили на роботу, а в 1943 році, під час ліквідації табору, чув постріли, що лунали звідти [13]. Жителі Кам’янок мали змогу частіше бачити єврейських робітників. Українець (1928 р. н.) під час війни жив неподалік табору, розташованого на пагорбі. Щодня він мав можливість спостерігати за в’язнями, які йшли колонами з фільварку через село до місця праці, тобто до дороги, що з’єднувала Підволочиськ і Тернопіль. Він бачив, як їх супроводжували українські охоронці та єврейські «бригадири», які нерідко били ув’язнених [14]. 

Про жорстокість охоронців пам’ятає багато польських та українських свідків. Ще один житель Кам’янок, якому в 1943 році був 21 рік, возив до табору цукрові буряки, вирощені у своєму господарстві. Одного дня він став свідком того, як український охоронець бив єврейського в’язня, аж поки той не помер [15].

У пам’яті очевидців збереглася і надзвичайно жорстока ліквідація табору. Німці тоді оточили фільварок, щоб не дати в’язням втекти. Євреїв вивели за межі табору і направили до руїн замку, розташованого неподалік. Там їх змушували роздягатися й заганяли у викопану яму, де вбивали, розстрілюючи з кулеметів. Закопувати могилу довелося чоловікам з Кам’янок. Однак на цьому історія табору не закінчилася. Влітку під час спеки не дуже добре засипані землею тіла, що розкладалися, почали надзвичайно смердіти. Німці повернулися, щоб знову використати працю селян з Кам’янок: «Зібрали людей із села, з такими гаками, наказали витягувати ті трупи. Взяли дрова, два тижні то горіло. Коли був вітер зі сходу, витримати сморід в селі було неможливо» [16].

Німці мали проблему з пошуком людей для виконання цієї роботи. Вони ходили по селу, вривалися в будинки і насильно витягували чоловіків. Українець (1928 р. н.) пригадує, що так забрали його сусіда: «Люди ховалися, не хотіли йти, бо було страшно, огидно». Також він каже, що для витягування тіл з ями селяни повинні були брати своє знаряддя, яким щодня користувалися у господарстві. Він не згадує, чи використовували вони його потім у польових роботах [17].

Причетність: небажана співучасть, ненадана допомога, не те місце

Хоча до цього часу я реконструювала структуру досвіду незалучених поляків та українців, які фактично знаходилися осторонь, цей підрозділ стосується особливих ситуацій, коли хтось хотів перебувати осторонь, але це було (повністю) неможливо. Історія табору в Кам’янках, у якому – як і в багатьох інших – німці (й українська допоміжна поліція) вбивали ув’язнених, однак не хотіли бруднити руки прибиранням тіл, є хорошим вступом до цього аналізу. У цьому випадку ми маємо справу з примусовою співучастю – не добровільним співробітництвом або свідомим актом доносу, а саме з вимушеною співучастю [18]. Патрік Дебуа, творець архіву Yahad-In Unum, виділяє три групи свідків Голокосту: непрямі – ті, хто лише бачив, як євреїв вели на смерть; прямі – ті, хто бачив самі страти; requisitioned civillians – люди, яких німці насильно забирали для допомоги (копати могили, перевозити тіла, сортувати одяг тощо). Дебуа перераховує понад 20 видів діяльності, яку місцеве населення виконувало за дорученням німців, – від приготування їжі для екзекуторів до трамбування тіл у могилах [19].

Найпоширенішою роботою, яку змушені були виконувати жителі галицьких сіл, було викопування та закопування братських могил. За можливості німці використовували для масових могил існуючі ями – природні рови та яри або воронки від бомб, які треба було тільки закопувати. В протилежному випадку потрібні були люди для викопування і закопування могил. Така практика почалася невдовзі після приходу німців у Галичину, ще до появи німецької цивільної адміністрації й української допоміжної поліції. Займаючи населені пункти, німці проводили перші масові вбивства євреїв, часто знищуючи відразу цілі сільські общини. Так було у Кам’янках, де невдовзі створили трудовий табір. Відразу після приходу в село німці «…зігнали [єврейських] чоловіків, яма була така за селом, ще під час війни там бомба впала. Зігнали їх до цієї ями і розстріляли. А жінок зігнали у два будинки, протримали день чи два і погнали до Скалату […] А для засипання ями зібрали людей із села» [20].

Під час липневої екзекуції в Кам’янках убили євреїв не тільки з цього населеного пункту, а й із навколишніх сіл; копачів могил також привозили з інших місць. Поляка з села Хмелиська разом з іншими чоловіками заздалегідь привезла до Кам’янок українська поліція. Вони повинні були поглибити воронку від бомби, а після екзекуції – засипати землею тіла жертв:

У кожного з нас тремтіли руки, а старші чоловіки були блідими, як смерть. Як уже відбігли пів кілометра від місця злочину, всі перехрестилися, але ніхто не розмовляв. Ми побігли далі, щоб якнайшвидше дістатися додому. Наступного дня мій сусід помер від серцевого нападу. Він засипав могилу, і пов’язані з цим переживання стали причиною раптової смерті [21].

Поляки та українці закопували незліченні єврейські могили в Галичині: на початку окупації у 1941 році, після початку акції «Райнгард» у березні 1942 року та в 1943 році, коли німці проводили останні масові екзекуції, ліквідовували трудові табори й убивали вцілілих євреїв, спійманих українською поліцією. Подібне відбувалося, наприклад, у Новосілці, де в 1942 році були вбиті євреї зі Скалату: в селі з’явилися німці, які супроводжували євреїв; селян, що чинили опір, витягували з домівок і  наказували копати ями, а потім їх засипати [22]. Рити рови йшли люди як старшого, так і молодшого віку; вони були як випадково спіймані німцями, так і заарештовані. У Бариші під час однієї зі страт (на єврейському цвинтарі) євреї самі копали собі могили, а щоб засипати їх, українська поліція привезла поляків, ув’язнених у місцевій в’язниці за економічні злочини:

Службово мусів іти поляк, чи навіть і русини. Русини боронилися і мали виходи, українці. Бо, ви знаєте, німці… Саме українці керували у нас […] А поляків наймали, приганяли… А мали, що щось там було і в гміні, і хтось не заплатив щось, то мали такий арешт. І через той арешт пригнали їх, може чоловік з десять, і сказали прибрати за тими євреями і так далі [23].

Роль копачів могил, безумовно, найчастіше відводилася полякам та українцям. Однак поляки та українці робили й інші речі. Антоній Деренівський з Нараїва (Тернопільська область) возив трупи євреїв на місцеве єврейське кладовище і закопував їх там у великих могилах, викопаних іншими поляками [24]. Моти Штромер, єврей із Кам’янки-Струмилової (Львівська область), деякий час переховувався в селі у польського селянина на прізвище Варшавський. Одного разу той повернувся з поїздки з залитою кров’ю підводою, повною закривавлених шапок і капелюхів – німці зупинили його по дорозі, конфіскували віз і змусили перевозити тіла вбитих у Кам’янці євреїв до викопаних за містом братських могил. Як винагороду він отримав головні убори жертв [25]. Чоловік українки з Добринова возив живих і ховав померлих: німці спіймали його, коли він ішов у Рогатин, забрали в гетто і там змусили охороняти завантажених на вози євреїв, вивозити їх до місця страти за містом, а потім зіштовхувати трупи в яму й закопувати [26]. Поляки та українці також перебирали одяг, який жертви знімали перед смертю: вони сортували його на той, який можна було продати, передати місцевим фольксдойчам або відправити до Райху, і той, який був не потрібний німцям. У Підгайчиках (Терпнопільська область) місцеві українці спалили непотрібний одяг у ямі, викопаній прямо біля тієї, де спочили тіла жертв [27].

Однак найбільш моторошним заняттям було витягування трупів, що розкладалися, з масових могил і їх спалювання. У 1943 році це відбувалося у багатьох місцях Генерал-губернаторства: німці, побоюючись поразки на фронті та можливих наслідків за скоєні злочини, намагалися приховати сліди геноциду. У Белжеці, Собіборі і Треблінці це робили єврейські в’язні та члени зондеркоманд, а в Кам’янках й інших невеликих трудових таборах для євреїв у Галичині, в’язнів яких остаточно знищили, тіла спалювали польські та українські селяни.

Примусова співучасть показує, що навіть тих, хто не хотів мати нічого спільного з убивством (або порятунком) євреїв, можна було втягнути у процес Голокосту проти їхньої волі [28]. Тоді як німці мали ефективні способи, щоб змусити поляків та українців співпрацювати, до надання допомоги не можна було примусити. Євреї зверталися по допомогу до багатьох поляків та українців, але їм відмовляли. Звичайно, важко порівнювати накази, видані німцями (невиконання яких загрожувало смертю – це стосувалося як поляків та українців, так і фольксдойчів), з моральним тиском з боку єврея (відмова від прохання якого могла призвести лише до докорів сумління). Проте обидві ситуації – вимушена співучасть та відмова надавати допомогу – показали, що рішення залишатися незалученим не завжди можна було дотримуватися на практиці. Відмовляли чужим, але передусім сусідам і знайомим, тому що саме вони найчастіше просили про допомогу з огляду на стосунки, що існували до війни. Мирославі Островській у 1943 році було 13 років. Роком раніше вона переїхала на захід України з Варшави з двома сестрами та матір’ю-українкою після того, як її батько, поляк, загинув у вересневій кампанії. Вона жила в селі поблизу Кам’янки-Струмилової, її мати викладала в місцевій школі. Під час однієї з ліквідаційних акцій до їхнього будинку постукала незнайома єврейка: «То я пам’ятаю, що євреї ховалися, тікали […] І єврейка прибігла, принесла матері золото і просить, щоб її дітей заховати. А мама каже: «У мене троє дітей, у мене діти є. Я не можу». Бо, ви знаєте, якби знайшли, то розстріляли б усіх на місці. І ті діти, і ми [нас] так само» [29].

Незнайома єврейка просила про допомогу і в батьків Марії Тимуш з Ворвулинців: жінка вийшла з лісу й підійшла до них, коли вони працювали в полі. Батьки Тимуш переховували її у себе в господарстві, але недовго. Вони наказали їй піти, бо боялися [30].

Страх був найбільш очевидною причиною відмови в наданні притулку для євреїв (хоча, звичайно, не єдиною [31]). Відмовляти своїм, безумовно, важче, ніж незнайомцям: це викликає моральний дискомфорт, особливо якщо довоєнні стосунки були тісними [32]. Сусідом українки Наталії Кульчицької з Доброполя (1933 р. н.) був Дудзьо, батько трьох синів і двох доньок. Наймолодша з них після вигнання євреїв із села тривалий час крадькома приходила до своїх українських сусідів: «Усе до нас приходила, бідна. Така файна була, і так хтіла ся лишити, аби не тойво. Ну а то, боялисі так само, бо були би зараз побили або шо, я знаю, шо були би робили». Батьки Кульчицької давали їй їжу, але не наважувалися переховувати [33]. У Вишнівчику одним із найбагатших господарів був єврей на прізвище Кофлер. У нього було багато землі, він наймав неєврейських робітників на сезонні роботи і мав хороші стосунки зі своїми сусідами. Коли влітку 1941 року німці зігнали місцевих євреїв у центр села, де вбивали на місці або гнали до Підгайців, Кофлер, намагаючись врятувати себе і свою сім’ю, просив про допомогу у багатьох сусідів. Українець Іван Якименко (1927 р. н.) пригадує, що Кофлер пропонував людям великі гроші: «Ну схорони мене! – каже. – Схорони на пару день, би то-то саранча перейшла». Але ніхто його не сховав [34]. Одним із тих, до кого Кофлер звернувся з проханням надати притулок, був батько українки Ольги Цимбали (1930 р. н.). Чоловік, як і всі інші, відмовився. Жінка пам’ятає ранок після акції – люди ходили по селу дезорієнтовані, а батько плакав за сусідом, якому відмовився допомогти: «На рано – вже порожні двері і вже нема. І ше тато каже: «Не знати, чи мій бідний Кофлєр втік, чи живе» [35].

Відмовитися допомогти сусідам означало зіткнутися з усвідомленням того, що вони навряд чи виживуть. Кофлер не загинув у день облави, а деякий час переховувався з сином у копиці сіна. Проте зрештою його упіймали і вбили. Також загинув ще один єврей із Вишнівчика, якому відмовили у притулку, Шимон. Коли після війни повернувся з фронту його син, він ходив по селу і запитував, хто вбив його батька. Люди зачиняли перед ним двері [36]. У Курянах втік від облави молодий хлопець, сусід українки Марії Замрозевич (1927 р. н.). У селі йому теж ніхто не допоміг: «Їден цейво хлопец був у лісі. В лісі, бідний, аж до зими. В зимі замерз. А їх десь відти забирали. А хлопчина був втік до ліса. То ходив по лісі. Бо люди сі бояли їх ховати, жидів. Вони робили то саме з людинов, якшо переховували, німці» [37].

У крайніх випадках відмова допомогти єврею означала, що доведеться стати свідком його смерті. Українка з Берездівців (1930 р. н.) описує ситуацію, як їхній сусід Лілієн під час облави увірвався до них в будинок:

Він проситься: «Сховайте мене!».  А в нас нема де: хата – стріха чорна, така з соломи покрита, де його заховаєм, комина нема. І шкода його, на ходу стріляли […] І як його спіймали, і він там собі копав яму, і та яма… То ми ше всі діти ходили дивитися, мали тоді таку совість, хоч плакали, а так дивилися [38].

Син Лілієна пережив війну, але, на відміну від сина Шимона з Вишнівчика, не приїжджав з претензіями. Він повернувся через багато років, будучи зрілим чоловіком, і ніхто в селі його не впізнав. Син Лілієна шукав місце, де стояв їхній будинок. Прийшовши до своїх колишніх сусідів, він просив про допомогу, бо хати давно вже не було, а село змінилося до невпізнання: «І він пішов на город, і каже: «Покажіть, де моя хата». І тато показав, і я дивилася. Він так впав на землю, на той город, і так во – набрав землі, і так во плакав, так плакав» [39].

Син Лілієна не знайшов свій дім у Берездівцях, також ніхто на тому місці не побудувався. Однак багато євреїв, які пережили Голокост і після війни (відразу після відходу німців або пізніше) вирішили приїхати в рідне село, виявили, що сусіди привласнили їхні речі або ж навіть мешкають в їхніх будинках. Незаперечним є факт, що поляки та українці брали участь у грабунку єврейського майна під час Голокосту, у тому числі в селах. Це робилося у різний спосіб: грабували майно під час погромів, спорожнювали після облав єврейські хати та магазинчики, брали речі на зберігання і не віддавали, обкрадали втікачів, заселяли єврейські будинки й захоплювали єврейські поля [40]. Більшість цих дій були повністю свідомими і цілеспрямованими, тому вони не зовсім вписуються в досвід свідка, що знаходився осторонь. Однак інколи єврейським майном заволодівали люди, які не прагнули цього або які були змушені це зробити через зовнішні обставини. Знову ж таки, повністю перебувати осторонь у (після)воєнних реаліях виявилося неможливим.

У селі люди ставали «користувачами мимоволі» насамперед у випадку будинків. У порожні (часто спустошені грабіжниками) єврейські оселі переїжджали люди, яким не було де жити. Українці Анастасії Іванців з Бариша в 1942 році було 19 років, вона мала троє дітей і була вдовою. Вона не мирилася з матір’ю чоловіка, який загинув на фронті. Коли єдиного єврея Ушера, що жив у Голиївці (район Бариша), вигнали з будинку [41], Іванців з дітьми переїхала до покинутої хати. Ушер декілька разів вночі приходив до свого будинку, ночував там, отримував їжу; невідомо, чи вдалося йому вижити. Після повернення радянської влади в Бариш Іванців повинна була офіційно викупити будинок у сільради [42]. Українка Марія Замрозевич з Курян (1927 р. н.) також пішла жити «на єврейську хату» як молода заміжня жінка з дитиною, але її становище було трохи легшим: її батько був керівником колгоспу і закріпив за нею будинок, який раніше належав їхньому сусіду Іцку. Замрозевич в’їжджає туди у 1946 році: «Нічого там не було. Всьо люди були розібрали. Ніц там не було взагалі. Прийшла – була порожна хата. Я прийшла, побілила і зробила порєдок. І пішла там з чоловіком жити і з дитинов, і всьо» [43].

Бувало, що переселення «на єврейську хату» було спричинене не бажанням жити краще, а необхідністю жити хоч де-небудь. Коли проходив фронт, багато сіл згоріли повністю або частково. Втративши дах над головою, люди втікали, а потім поверталися на попелище. Осівці згоріли майже повністю: постраждали українські, польські та єврейські будинки. Коли родина українки Теодори Канак (1927 р. н.) повернулася в село, дім сусіда-єврея, який пустував упродовж двох років, був у кращому стані, ніж їхній, тому вони вирішили відновити єврейський будинок, а не свій [44]. Село Кам’янки, де знаходився трудовий табір для євреїв, влітку 1941 року бомбардували. Тоді серед інших згорів будинок 10-річної українки:

– І німці не казали тоді відбудовуватися, а дали нам єврейський будинок у Богданівці [сусідньому селі]. Давали [єврейські будинки] тим, хто постраждав під час війни. 

– А щоб отримати такий будинок, треба було звернутися до сільської ради? 

– Нам це район давав, а як німці втекли, а руські прийшли вдруге, ми купували ці будинки у держави, то вже держава видала нам документи на ці будинки. І ми заплатили – я не пам’ятаю, скільки, – і ці будинки вже перейшли до нас [45].

У Коропці в результаті партизанських дій у 1944 році було спалено декілька будівель, серед з них – будинок багатодітної родини українця Михайла Мацьківа (1936 р. н.) Коли батька чоловіка призвали в армію, влада виділила матері й дітям половину великого будинку в центрі села, в якому до 1941 року проживали заможні євреї. Будинок розташовувався поруч із порожньою ділянкою, купленою до війни сім’єю Мацьківа. Так сталося, що син власника був одним із небагатьох євреїв, які після війни повернулися в Коропець (з Сибіру):

І в 45-му році він приїжджає до нас осінню і каже… А сільрада знає, що це єврейська хата, а не наша… І каже: «Ви знаєте, я буду продавати хату» […] Ми все звідси брали воду [перед війною], то значить були друзі, як то кажуть, і він сказав: «Я, Ганю, хочу продати добрій людині цю хату. Купуй!». А вона каже: «Я не маю грошей». То мама позичила в начальства, в людей гроші [46].

Тож будинок було офіційно продано, і молодий чоловік виїхав. Під час інтерв’ю у 2019 році Мацьків довго шукав договір купівлі-продажу будинку, щоб згадати ім’я останнього єврейського власника, але йому не вдалося знайти документ. Поляки та українці жили у єврейських домах, бо до цього змушувала ситуація. Будинки, що залишилися після євреїв, не такі численні в сільській місцевості, використовувалися і в інший спосіб: у Вишнівчику в двох більших єврейських будинках, що стояли в центрі села, після війни була облаштована школа (попередня будівля згоріла під час проходження фронту); в Бариші у єврейських (і польських) будинках проживали українці, переселені з Польщі [47].

Проживання в будинках убитих людей було, зрештою, лише одним із аспектів життя в ландшафті після Голокосту. У той час як поляки (і нечисленні євреї, що вижили, – практично всі вони виїхали) після війни покинули Галичину в рамках значною мірою примусової акції репатріації, українці залишилися й жили не тільки в єврейських (і польських) будинках, а й біля єврейських (і польських) кладовищ та братських могил. Німці не питали, чи хотіли польські та українські селяни, щоб на їхніх полях були масові могили. Так само й радянська влада не запитувала, чи хотіли українські селяни жити на чиїхось кістках. У деяких місцях масових убивств, особливо ближче до міст або містечок, як у Підгайцях, одразу після війни з’являються скромні таблички та інші згадки, що встановлюються або вцілілими, які на певний час повертаються до рідного села (ці знаки пам’яті рідко збереглися до сьогодні), або радянською владою, яка однак вшановувала пам’ять «радянських мирних жителів, жертв німецьких фашистів». Набагато частіше масові поховання у кращому випадку залишають покинутими. В гіршому – розглядають як пустир, який не використовується, і з часом освоюють. У Щирці (Львівська область) після війни на братській могилі зведено робітничий готель [48]. У Коропці на краю яру, де розстрілювали останніх місцевих євреїв, зараз стоїть велика вілла місцевого лікаря.

У процесі масового упорядкування кладовищ, які не використовувалися, в 1960-х роках було ліквідовано сільські єврейські кладовища, що пережили війну [49]. У Бариші, де євреїв убивали в тому числі на місцевому кладовищі, мацеви витягували з землі і використовували як будівельний матеріал для колгоспних споруд. Жінка, яка народилася в 1940-х роках, з жахом розповідає: «Там вже всьо. Там знаку немає. Там всьо плити позбирали. Плити з написами. Будували колгосп, ферму будували, то там фундамент – так ми виділи в стайнях плити з написами жидівськими» [50]. У Вишнівчику, де до війни кладовище розташовувалося на декількох гектарах і там були поховані євреї з багатьох сусідніх сіл, у цей самий період надгробки були прибрані, а територія – передана колгоспу під сільськогосподарські угіддя. Українець Іван Якименко (1927 р. н.), який все життя пропрацював у цьому колгоспі, ще в 1970-ті роки під час польових робіт регулярно натрапляв на людські кістки [51].

Висновки

Героєм цього тексту мав бути своєрідний ідеальний свідок – незаангажований, який знаходиться осторонь, непомітний, не причетний до чиєїсь смерті. Теоретично здавалося можливим виділити таку категорію свідків. Однак реконструкція досвіду людей, які на початку відповідали критеріям цього визначення, показує, що в тих обставинах, в реаліях типового східногалицького села повна нейтральність під час окупації була фікцією, a незаангажованість не означала дистанцію. Полякам та українцям, які під час війни мешкали в галицьких селах, не потрібно було робити жодних дій, щоб прожити досвід Голокосту всіма органами чуттів – побачити, почути, відчути. Слушним здається твердження Майкла Менга про те, що в Центральній та Східній Європі Голокост певною мірою торкнувся всіх неєвреїв: убивство євреїв на цих територіях відбувалося у такий спосіб, коли ніхто не міг бути повністю ізольованим від цього процесу – навіть люди, які не виступали у ролі рятівників чи зрадників [52]. Проведений аналіз показує, що це мимовільне занурення в реальність Голокосту у сільській місцевості було інтенсивніше, ніж деінде. Спочатку неєвреї в галицьких селах були свідками виключення євреїв з їхніх громад через приниження, ізоляцію та вигнання. Потім бачили євреїв, які йшли на смерть, і спостерігали саме вбивство – як індивідуальне, так і масове, здійснене німцями чи сусідами. Вони могли бачити його як здалеку, так і зблизька. Якщо не бачили сам процес убивства, то чули постріли, благання помилувати, споглядали тіла, свіжозакопані могили, відчували сморід тліючих тіл. Також бачили єврейських втікачів, що шукали порятунок у селі, й чули плітки, історії та розповіді безпосередніх очевидців. Відтак вони повністю усвідомлювали, що відбувається, і все це відбувалося на відстані витягнутої руки, в сусідньому дворі, на очах. Важко визнати це за досвід, який дозволяє тримати дистанцію, і все ж ми говоримо про людей, які – не враховуючи дітей з характерною для їхнього віку бездумною цікавістю, котрі бігли дивитися на трупи, – нічого не зробили, щоб взяти участь у Голокості. Це радше Голокост вчинено там, де їм випало бути під час війни.

Крім того, як я намагалася показати, навіть якщо все вищесказане ми визнаємо як незалученість, велика група незаангажованих свідків була змушена брати участь у Голокості проти своєї волі: польські та українські селяни возили євреїв на місця масових розстрілів, перевозили тіла убитих і закопували їх в могилах, сортували й спалювали одяг, знятий з жертв, і навіть викопували частково розкладені трупи загиблих, щоб їх спалити. Найчастіше все це доводилося робити своїми руками, використовуючи власне спорядження (вози, лопати, гаки). Іноді німці давали за це винагороду у вигляді одягу жертв.

Незалученість порушувалася й іншим способом: євреї вперто відмовлялися помирати і просили про допомогу. Текст не включає історії людей, котрі її надавали, тому що це виходить за рамки дослідження й потребує окремого аналізу. Але і ненадання допомоги означало, що (гіпотетична) відстань між жертвою та свідком зникала. Зрештою, життя в просторі після Голокосту для тих, хто залишився після війни, тобто для українців, означало необхідність постійно стикатися з наслідками Катастрофи – жити в будинках убитих, ходити по братських могилах, виорювати з землі людські кістки. Важко припустити, що це дозволяло залишатися непричетним, стороннім, байдужим. Аналізуючи джерела, фігуру ідеального свідка слід вважати веберівським ідеальним типом. Можливо, таким ідеальним свідком міг би бути хтось, хто під час Голокосту приїхав у галицьке село з іншого терену. Місцеві поляки та українці не мали на це шансів.

Звісно, варто пам’ятати, що хоча текст фокусується на найбільш екстремальному й напруженому досвіді свідків, цей досвід був диференційований. Мало хто пережив досвід безпосереднього залучення в Голокост – копаючи ями, закопуючи тіла, дивлячись на страти. Набагато частіше зустрічався досвід опосередкований. Безсумнівно, були й місця, де з огляду на топографію чи специфіку процесу знищення євреїв поляки та українці – особливо ті, хто був дітьми, – взагалі могли не зіштовхнутися зі смертю євреїв. Так було, наприклад, у кількох віддалених хуторах села Бариш, у якому євреї мешкали майже виключно в центральній частині села. Деякі співрозмовники, які провели дитинство на бариських хуторах за кілька кілометрів від центру села, говорили, що нічого не знають про долю євреїв, окрім того, що їх убивали німці. Також дослідження наявних джерел усної історії показує, що поширеним було твердження «У нас євреїв не було, я нічого не знаю». Однак варто пам’ятати, що на відміну від Центральної Польщі у Східній Галичині села, де взагалі не проживали єврейські сім’ї, були винятками. Тому на цій території, як правило, був поширеним досвід проживання близькості Голокосту. Свідчення очевидців, як показує цей текст, нагадують кола, що розходяться по воді, якщо кинути в неї камінь: в самому центрі – нечисленні безпосередні свідки, трохи більша група – ті, хто був у безпосередній близькості, ще більша – на певній відстані, але в межах досяжності. Що важливо в цій метафорі, так це те, що легкі коливання води були скрізь.

У контексті викладеного вище виникає два питання. По-перше, чи можна розглядати відсутність нейтральності свідків у Галичині як щось виняткове, а їхню ситуацію – як таку, що відрізнялася від ситуації поляків з інших районів Генерал-губернаторства? По-друге, чи дозволяє окреслена таким чином відсутність нейтральності говорити про травму свідка? 

Відповіді на ці питання досить тісно пов’язані між собою. Безперечно, Східна Галичина виділяється масштабами знищення єврейської спільноти і тим, що більше половини галицьких євреїв загинуло не в Белжеці, а під час масових убивств на місцях, що Патрік Дебуа назвав «Голокостом від куль» (Holocaust by bullets) [53]. За висновком Олександра Круглова, який оцінював єврейські втрати в Україні, у Галичині пережили Голокост лише кілька відсотків довоєнних євреїв: у Станіславській області загинуло 94,2 % довоєнного єврейського населення, а в Тернопільській – 97 % [54]. Отже, відсутність нейтральності у Галичині була більш поширеним явищем, ніж в інших регіонах.

Друге питання пов’язане з тим, що в 1939–1945 роках у Галичині відбувся не тільки Голокост. Цивільне населення Східної Галичини могло спостерігати наступні події: вбивства польських землевласників, вчинені у вересні 1939 року НКВС та місцевими селянами; брутальні радянські депортації різних груп – польських державних еліт й інтелігенції, заможних селян, єврейських біженців та українських націоналістів; убивства у в’язницях НКВС; німецькі злочини, вчинені проти неєврейських цивільних осіб, зокрема умиротворення сіл; вбивства поляків українцями; польські акції відплати українцям; криваві сутички між НКВС та українським національно-визвольним підпіллям; екзекуції партизанів, здійснені совєтами; вбивства цивільних, яких УПА вважала зрадниками (наприклад голів колгоспів). І, звісно, Голокост. Варто зауважити, що роль жителів Галичини у цих процесах була змінною: в один момент вони могли бути винуватцями, а в інший – жертвами, і ключовою тут була невизначеність, коли ж відбудеться зміна ролей та декорацій. Війна для цивільного населення Галичини означала постійно бути свідком масового насильства різного походження – політичного, етнічного, расового чи економічного.

У цьому контексті питання про можливу травматизацію свідків Голокосту звучить дещо інакше, адже тут важко відрізнити травму причетності до Голокосту від травми причетності до насильства інших видів. Звичайно, для історика Голокост залишається наймасштабнішим масовим насильством із найбільшою кількістю жертв, винятковою подією з огляду на повне знищення єврейського світу в Галичині. Також з упевненістю можна сказати, що жертви залишаються найбільш травмованими. Однак первинність травматизації жертв не означає можливу вторинну травматизацію свідків (я опускаю в тексті питання про виконавців), а травма від споглядання смерті поляка, єврея чи українця може не сильно відрізнятися.

Тож чи означала близькість до Голокосту травмування насильством? Безумовно, це залежало від індивідуальної психічної структури свідка і того, що він конкретно пережив (образно кажучи, в якому колі, що виникло після кидання каменя у воду, опинився). Для більш вразливих й тих, хто проти своєї волі був близько до смерті, ситуація в якийсь момент могла бути надзвичайно важкою. Тоді як на деяких дітей масові екзекуції, за яким вони спостерігали, не справили великого враження, інші довго пам’ятали про те, що бачили. Глибоко переживали не тільки діти – дорослі, котрі стали свідками масових убивств євреїв, тривалий час не могли справитися з сильними емоціями, що мали відкладені психологічні наслідки.

Очевидно, глибокий шок був характерний для небагатьох – більш чутливих і тих, хто перебував у найбільш безпосередньому контакті з масовою смертю. З часом смерть стає повсякденним явищем. Теодора Канак з Осівців (1927 р. н.) згадує, що коли євреїв її села гнали на смерть, один з українських підлітків застрибнув на коня і їхав через усе село, кричачи: «Жидів забирають! Жидів забирають! Жидів забирають!». Частина людей пішла дивитися, частина хитала головою і плакала, а дехто знизував плечима, кажучи: «Та най там забирають, ну забирають, то най забирають» [55]. Проте звичайним явищем не став страх за своє життя і життя своєї сім’ї. Під час кожної наступної окупації поляки та українці з занепокоєнням приглядалися до змін екстермінаційної політики окупантів. Кого вивезуть цього разу? Кого вб’ють? Під час німецької окупації вони починають поступово переконуватися, що коли німці покінчать з євреями, то візьмуться за слов’ян. Багато хто з сьогоднішніх співрозмовників цитує слова часів окупації, які приписують євреям, що йшли на смерть: «Нами розчинять, а вами замісять» (або інші варіанти цього вислову). Що євреї насправді не говорили б в останні хвилини, ці історії показують масштаб страху того часу, забарвленого релігійно-магічним змістом [56]. 

Іноді страх конкретизувався і мав реальне підґрунтя, а іноді залишався абстрактним, але при тому – не менш сильним. В українки з Коропця (1935 р. н.), яка під час війни була малою дитиною, залишився у пам’яті цей всеохоплюючий страх. Розповідаючи про вбивство місцевих євреїв, вона зазначає: «Ми сі бояли страшне». На запитання, чого вони боялися, якщо були українцями, з ваганням відповідає: «Просто боялися… Не євреї, але страшно було, як так людям робили» [57]. Автор щоденників з Делятина додає, що після вбивства євреїв людей, котрі залишилися в місті, охопив сильний страх; коли на єврейському кладовищі викопали чергову могилу (як пізніше з’ясувалося, для групи схоплених євреїв), люди були переконані, що тепер будуть вбивати старих і хворих (неєвреїв) [58].

Чим насправді є тривалий контакт зі смертю, який пережили жителі Галичини за роки війни? Це просто неприємні переживання, до яких усі з часом звикають, навіть якщо на початку вони шокують, чи щось більше – індивідуальна психологічна травма? Хоча  існує багато визначень травми на особистісному рівні, дослідники зазвичай погоджуються з тим, що травма має раптовий і несподіваний характер, перевищує індивідуальні межі психічної витривалості й руйнує існуючу систему цінностей та відчуття безпеки [59]. На основі джерел тих часів і навіть сучасних інтерв’ю важко піддатися спокусі діагностувати психічний стан тодішніх жителів Галичини: у нас є лише більш-менш суб’єктивний опис зовнішніх проявів, які очевидці спостерігали в інших людей, або суб’єктивна оцінка власного досвіду, часто зроблена через роки. У Радянському Союзі зі зрозумілих причин відразу після війни не проводилося жодних досліджень впливу жорстокості війни на цивільне населення. Однак такі дослідження проводилися в Польщі: у 1945–1947 роках серед польської молоді було зібрано понад 6 000 анкет, у яких вивчався її психічний стан у контексті щойно закінченої війни [60]. Результати цих досліджень, звісно, не можна прямо екстраполювати на Галичину, але серед тих, хто брав у них участь, була значна кількість молоді, переселеної з західних областей України, зокрема зі Східної Галичини. 75 % обстежених заявили про різні види психічних розладів у себе та в своїх сім’ях. Найбільш поширеними були депресивні стани, психосоматичні розлади (безсоння, труднощі з концентрацією уваги, нервові тіки), тривожні та невротичні стани [61]. Хоча більшість описаних відхилень були зумовлені переживаннями через смерть або каліцтво членів сім’ї (73 % опитаної молоді втратила своїх близьких або дальших родичів!) [62], велика кількість проблем виявилася пов’язаною з ситуаціями, коли респондент був свідком насильства, яке не вплинуло на його найближчих родичів.

Час, звісно, загоює рани, і легше забути про кривду, заподіяну іншій групі, ніж своїй. Я не знайома з іншими післявоєнними дослідженнями польського суспільства, предметом яких були б довгострокові психологічні наслідки для свідків масового насильства в цілому (проводилися вивчення психічного стану жертв – у тому числі колишніх в’язнів концтаборів). Однак у дослідженні психічного стану людей, які пережили війну в Польщі (проводилося Майєю Ліс-Турлейською впродовж останнього десятиліття), частка осіб із симптомами ПТСР становила понад 32 % – у кілька разів більше, ніж в аналогічній дослідницькій вибірці в Німеччині чи Нідерландах. Хоча причиною травматичного досвіду понад третина опитаних вказала смерть близької людини, притому 31 % зазначили, що стали свідками поранення інших, 27 % – свідками екзекуції, а 21 % – свідками переслідування євреїв [63]. У нас немає подібних досліджень про Україну, однак можна припустити, що результати могли б показати таку ж або більшу травматизацію.

Певне уявлення про вплив травми свідка масового насильства й відчуття постійної загрози дає спостереження за реакціями деяких співрозмовників під час інтерв’ю, які були проведені у наш час. Розповідаючи про вбивства євреїв, очевидці плачуть, їхній голос тремтить, вони не можуть продовжити історію, особливо коли мова йде про смерть, побачену зблизька. Бувало, що вони відмовлялися далі вести розмову, обґрунтовуючи це тим, що не можуть говорити про події, про які запитує дослідник. У деяких випадках після першої з запланованих зустрічей телефонував хтось із родини, щоб повідомити, що наступна зустріч не відбудеться, бо очевидець не спав всю ніч, а від згадування мертвих тіл боліло серце.

Повертаючись до основного дослідницького питання, сформульованого на початку, – що насправді означало бути свідком Голокосту для незалучених поляків та українців у східногалицькому селі, можна дати наступну відповідь: це безумовно означало близькість до смерті, тому що процес знищення проводився у більшому масштабі, ніж деінде в Генерал-губернаторстві. Ця близькість була диференційована: найменше було тих, хто знаходився найближче до смерті, і напевно були такі, до кого відлуння Голокосту доходило здалеку (перебували в останньому колі, що утворилося на воді після того, як в неї кинули камінь). Набагато складніше, ніж реконструювати досвід свідків, є оцінити довгострокові наслідки, зокрема вплив на їхню психіку. Такий вплив, безперечно, був. Кшиштоф Швайца у своєму тексті про польських свідків Голокосту пише, що одним із наслідків тривалого впливу травматичної події є відмова від емпатії – це «інтуїтивна, прагматична, вигідна захисна» реакція, яка фактично передує травмі: лише здатний до співпереживання свідок може пережити травму та її подальші наслідки у вигляді ПТСР [64]. У цьому контексті можна припустити, що хоча, ймовірно, траплялися свідки, які залишалися емоційно байдужими до Голокосту – та/або інших проявів насильства і страждань під час війни – для деяких із них байдужість була способом емоційного виживання, вироблена під час спалахів масового насильства в Галичині. Хоча важко визначити, чи досвід проживання близькості Голокосту призвів до травми свідків у повному розумінні цього слова, напевно це означало причетність до процесу масового вбивства, що не закінчилося смертю жертв, а для деяких свідків тривало багато років. Безумовно, причетність також слід розглядати в контексті феномену постійного впливу масового насильства, яке відбулося в Галичині.

Переклад з польської Петра Губича.

Літературна редакція Ольги Дячук.

У публікації використано світлини з особистого архіву авторки та з відкритих джерел.