Брати в полон і бути в полоні

Наративи про полон перебувають у полі неабиякого зацікавлення широкої громадськості, мас медіа обох воюючих сторін російсько-української війни. Представляють вони значний інтерес і для спеціалістів в галузі усної історії, антропології війни. Методологічні принципи дослідження таких неоднозначних тем ще перебувають на стадії розробки, проте деякі теоретичні засади були встановлені науковою спільнотою Антропології миру, конфлікту і безпеки [1] при Європейській асоціації антропологів, Асоціаціями та науковими спільнотами усної історії, тощо.  Ця стаття є значною мірою логічним продовженням моєї попередньої роботи в галузі антропології війни [2]. Джерельною базою став цикл інтерв’ю (усього 7 загальною тривалістю 8 год. 33 хв.) [3], проведених у 2023 році з Андрієм Фролковим (далі – АМ),  Ігорем Мокренком (далі – ІМ), Валерієм Позняком (Далі – ВП), а також зі Світланою Фролковою [4]. Для вивчення узято 5 наративів, практично 5 версій однієї і тієї ж події (перебування і визволення з полону, з одного боку, а також взяття в полон ворожих бійців, з другого), які в сукупності трактуються як колективний наратив. Цей термін вже був апробований мною в попередніх працях [5], певною мірою він співвідноситься з північноамериканським терміном co-narration [6], з тою лише відмінністю, що  йдеться не про одночасну спільну комунікативну (оповідну) акцію (joint activity [7]), а роз’єднану в просторі й часі.  Окрім головної теми, оповіді містять цінні фактичні дані про діяльність добровольчих, а також партизанських загонів, створених цивільним населенням в ситуації бліцкриг; про звичаєве право часів війни тощо. І в такому ключі робиться спроба окреслити основні характеристики колективного наративу про взяття в полон ворога і про перебування в полоні. 

Учасники подій

Українська сторона  – це добровольчий загін з 6-ти осіб: Андрій Фролков (командир), Ігор Мокренко, Сергій Лазаренко, Валерій Позняк, Олег Солонар, Дмитро Квітченко. Загін утворився ситуативно. Ядро складали друзі, а також близькі й далекі знайомі. Серед них – один досвідчений держслужбовець, що довгі роки працював на керівних посадах, а також три офіцери української армії (за званнями «майор») на пенсії за вислугою. Ці професійні чинники надали їхнім діям, а також подальшим свідченням професійний характер. Усі вони були свідомі того, щоб давати чіткі, максимально інформативні, недвозначні відповіді, при цьому їхні усні тексти зберігають риси якісного наративу. Усі свідчення збігаються між собою, розбіжності виявилися лише в запам’ятовуванні імен супротивників.

Друга сторона включає, по-перше, екіпаж танку Т90 ЗС РФ, члени якого були взяті в полон добровольчим загоном. За свідченням Ігоря Мокренка, командиром танка був сержант з міста Старий Оскол.

По-друге,  це військова батальйонна тактична група (далі – БТГ) ЗС РФ, в яку входив підрозділ військової поліції, саме до них члени добровольчого загону потрапили в полон. Персонально учасниками російської сторони є: командир БТГ – за званням майор; командир підрозділу військової поліції – старший лейтенант, молодші офіцери, рядові. Як з’ясувалося, в загін входили переважно контрактники (за свідченням ІМ, чоловік 8–10), серед яких були також люди з шевронами мусульманського з’єднання (чоловік 8), один – з шевроном ДНР («8 рота спецпризначення»), а також солдати строкової служби, зокрема, механіки-водії бронетехніки (чоловік 8–10). Як показали події, зокрема, поведінка в бою, серед особового контингенту РФ  були як «всі оці контрактники, що уже пройшли Крим і Рим» (ВП), так і «необстріляний», практично непідготовлений до воєнних дій особовий склад. 

Особливістю аналізованого колективного наративу є те, що він відображає не лише позицію українських респондентів (оповіді від першої особи), а й включає російські наративи  – свідчення російських солдатів та офіцерів, – що, відповідно, подаються від третьої особи. Тож ще одним предметом дослідження мимоволі стає таке усномовленнєве оповідне явище, як «наратив у наративі».

Взяття в полон російських військовослужбовців добровольчим загоном Андрія Фролкова  

Від перших днів російської агресії значна частина населення міста Суми, розташованого за 30 кілометрів від російського кордону, дізнавшись про танкові колони, які рухалися в напрямку міста, піднялася на спротив. Повсюдно самоорганізовувалися добровольчі загони, люди самотужки намагалися роздобути зброю. Її роздавали в певних пунктах, зокрема на території «СумиЛіфт», однак вона значною мірою була розкомплектована.

АФ: В нас був кулемет калібру 7.62, а патронів до кулемета не було.  

ІП: Там 5 автоматів 5.45, патрони 7.62. Тобто гора зброї, а стрілять нічим (сміється).

Тож добровольці паралельно виготовляли коктейлі Молотова, знайшовши «рецепти» на платформі YouTube (ІП). 

Загін під командуванням Андрія Фролкова, займався розвідкою, моніторингом ситуації, збором інформації у місцевого населення про рух танкових колон ЗС РФ.

За словами Валерія Позняка, зброї протитанкової було мало, тому завдання стояло знищувати (в основному трансерами) російські бензовози, без яких «танки перетворюються в кучу металобрухту». 

ІМ: Багато танків виходило з ладу, бо танки – вони не призначені для далеких маршів. Так: його привезли – на платформі або залізничним транспортом до місця бойових дій, – і він поїхав у бій. Тобто танки не для далеких переходів.

Залишившись без супроводу бензовоза, танк стає легкою здобиччю супротивника. Добровольчому загону Андрія Фролкова вдалося взяти в полон екіпаж танку Т90, що лишився без палива і без зв’язку зі своєю колоною, яка лишила їх напризволяще. За словами Валерія Позняка, «рація була в них робоча, вони довго чекали на своїх, потім позамерзали, голодні, і щось треба робить і вже вирішили кинути танки і іти куди очі бачать». 

МГ: Вони не опиралися?

ВП: Ні, ні, вони не опиралися. 

МГ: Тобто вони підняли руки, коли ви підійшли?

ВП Да, да. Вони підняли руки, все, ми їх роззброїли, зняли бронежилети з них, познімали. 

АМ: Документи у них були всі (відчувається, що з посмішкою чи з іронією) в наявності, і коли я їх продивлявся, зрозумів, що у них був паспорт громадянина Росії, військовий квиток, тобто весь повністю комплект документів. Всі були молоді. Ну так от. І оце ж ми їх привезли. Вони розказували, що: «ми не знали, ми були на ученіях, їхали, «самі не знаєм, як ото тут опинились»… Ну таке.

За словами командира сумського добровольчого загону, процедура взяття в полон була такою:

АФ: Хлопці їм надали команду лягти, не знаю, там стріляли над головою, не стріляли, здається, хтось стрільнув над головою, ті попáдали, зброю кинули, хлопці їх роззброїли. Ну, ми тоді ж (а це ж третя доба війни, двадцять сьоме число), ми тоді трошки були ще не так сконцентровані, і ми їм навіть руки не зав’язували. Тобто ми забрали всю зброю, обшукали, документи всі забрали, завантажили їх в два багажники джипів і повезли. 

Командира завезли на базу державної служби охорони, решту двох членів екіпажу завезли в штаб 150-го батальйону, передали полонених командирові батальйону зі словами: «Приймайте полонених». Сюди ж прибула команда журналістів місцевого телеканалу «Суспільне. Суми», які зняли на цю тему телерепортаж [8]. Згодом з’явилася публікація на цю тему на «Українській правді» [9].

Таким чином, поведінка бійців сумського добровольчого загону відзначається професійністю: дії були чіткими і відповідними до інструкцій, без порушень прав полонених. Єдине що: під час поїздки з місця затримання до міста сумчани не втрималися, щоб не пожартувати:

ВП: Ми поки їхали, поки в машині його везли. Ми казали: «Скажи «Слава Україні!» Не хотів говорити, тобто такий був. Він нормально себе тримав. Тобто він не впадав ні в які…. Видно, що людина… вже не перша війна у нього…

Тепер цікаво порівняти описану вище ситуацію взяття в полон російських військовослужбовців українським добровільчим загоном з колективним наративом про те, як військова поліція Армії РФ брала в полон місцеве населення з окупованої ними територіями.

В російському полоні

27 лютого 2022 року затримано добре озброєний український добровольчий загін (ІМ: «А у нас же в машинах вони познаходили зброю: автомати і кулемет, коктейлі Молотова, гранати. Повний комплект бойовий»). 

Як зазначено вище, ситуація відбувалася в умовах бліцкригу, який, як відомо, провалився. Зокрема, у цього російського підрозділу, за даними української контррозвідки (АФ), було завдання «взяти Суми», однак через непідготовленість операції, зокрема, відсутність зв’язку, ця частина опинилася в ізоляції. Її головним завданням стало повернутися в Росію з найменшими втратами. Саме ця ситуація спричинила можливість порівняно безболісного визволення з полону українських бійців. 

Процедура взяття в полон російською військовою поліцією (за Женевською конвенцією 1949 року це називається «початок полону» [10]) характеризується сценами насильства. Власне, самі респонденти були свідками інших затримань на тому самому блокпосту, і там спостерігалося грубе ставлення до затриманих, проте не жорстоке. Насильницька поведінка у випадку з цими шістьма бійцями зумовлена тим, що це був бойовий загін. 

Для характеристики ситуації 27-го і ранку 28-го лютого респонденти у своїх оповідях використовують відповідну лексику агресії:

ВП: Перед нами стояло дві самоходки, 2С19 називаються, (…) за ними виїхали зразу до нас на центр дороги два танка, (…)   і почали бігти солдати і стріляти в нас над головами. І наказали лягти. Ми вийшли з машин, лягли, вони зразу вдягли на нас кайданки. І так як ми з Сергієм були перші, вони відірвалися на нас, тобто побили нас обох. А Сергій ще після онко, йому робили дві операції. (…)  Вони і по печінці… у нього і печінки частина відрізана (…). Так, у мене два ребра зламали, чоботом ударили по голові. (…)  Ну як, я повернув голову, щоб подивитись, і він мені вдарив носком по голові. (…) можу сказать, разів три точно вже прощався з життям. Було кілька разів, що думав вже «всьо!»

АФ: І вони одразу (…)  його вдарили зразу, і потім вдарили мене. На кожного з нас було по дві людини. Потім вони почали стріляти нам біля голови, тобто вже біля голови вже лежачих, кричати: «Руки за голову!» Почали вивертати нам кармани, вони одразу побачили, що у нас зброя в машині, крикнули: «Зброя!» І вони почали нас бити і стріляти біля голови, намагаючись налякати чи ще щось.

ІМ: Нас поклали на землю, почали роздягати, забирати все, що в нас було. (…)  Все, роздягли до спіднього… до спідньої білизни.

АФ: У Валерія Сємьоновіча було розбите обличчя, і він був весь окровавлений. (…)  А в нас же були куртки, а на куртках були жовті пов’язки. Жовті пов’язки – це знак, який відрізняє нас від орків: у нас – жовті, а у орків були або білі, або червоні.

Повз місце, де відбувалися події, проходила розвідрота російської армії. Це були представники іншого військового підрозділу ЗС РФ. Лексика агресії присутня в повній мірі і тут.

ІМ: зухвалі, молоді, дуже гарно екіперовані, – розвідники, я так розумію. І вони  потом  сказали, що вони розвідники. Сказали: «Шо вы с ними тут церемонитесь? Раз были с оружием – расстрелять на хрен и, типа, никаких церемоний». А ті говорять: «Да ладно,  мол мы дождемся своего командира, потом будем принимать решение». Оце вони приїхали, ходять там, на нас дивляться, збираються групами, як в  зоопарке типа.  Дивляться, пальцями тичуть. Злі: «По нам такие вот стреляли! Со всех сторон! А вы с ними церемонитесь!»

АФ: Це була їхня розвідрота, і там також був старлєй, і він такий весь був на шарнірах, весь такий модний, в перчатках без пальців (…). І він біжить до нас, знімає автомат, передьоргує затвор: «Їх зі зброєю взяли, виводьте їх в поле, «не надо их тянуть» до себе в Росію». Я так зрозумів, що він хотів нас розстріляти. Але старлєй його затримав, сказав, що він доповів командуванню, і командування сказало, щоб чекали. Ну він щось там вилаявся.

Назагал лексика агресії є узвичаєною для ситуації взяття в полон. На противагу принципам Женевської конвенції, на практиці панує воєнний звичай жорстокого, або, принаймні, жорсткого ставлення до полонених. Специфіка аналізованої колективної оповіді колишніх полонених щодо цього, найагресивнішого, етапу полону, полягає в тому, що українські бійці не намагаються гіпервіктимізувати ситуацію, не зображують страждання, аби вразити інтерв’юера, вони просто чітко ведуть оповідь, представляють свій наратив, часом навіть жартуючи. Текст розшифровки інтерв’ю пересипаний контекстуальним словом сміється.

АФ: Ну і все, і ми стояли, і це ж всю ніч простояли в полі біля того бронетранспортера. Було десь шість – сім градусів мороза, вітерець з поля, було дуже некомфортно (сміється).

ВП: Ну, це ж були різні, ті ж давали команду раз зі зброєю були, то ФСБшники само собою, а ці (сміється), мене тоже коли поклали перше біля машини, а в мене ж багато, сто кілограмів, довге пальто, наручники ззаду, і він мені приставляє до голови автомат і каже: «Считаю до трёх!» Прямо сюди приставляє, до голови.

Щодо 28 лютого в наративі кожного з респондентів, значною мірою під впливом опитувальної тактики інтерв’юера, відбувається зміна оповідної поведінки. Полонені починають розрізняти і, відповідно, характеризувати і класифікувати представників російської військової поліції. Превалює лексика, що демонструє досить високу описову майстерність оповідачів з багатим прикметниковим фондом. При тому, що в оповідях присутні влучні порівняння і навіть зрідка метафорика, все-таки відчувається тенденція характеризувати супротивників не за допомогою експресивної та емоційної лексики, а раціонально, шляхом вербалізації їхніх вчинків. 

Перший персонаж: командир поліційного загону, в колективній оповіді фігурує під назвами командир, старлей (ІМ: Зухвалий, наглий, безпринципний… ну, таке. Неприємна людина». АФ: Він нас лаяв різними словами). Насправді він не мав бойового досвіду, але поводився зухвало, поки не потрапив у бій.

ВП: Я би сказав молодий, «дикорастущий старший лейтенант» (сміється).

МГ: А що це значить?

ВП: Ну, як би такий дуже багато понтів, но видно, що ще це для нього перша війна. Тобто такий, з одного боку, показує, який він служака, а з іншого боку, – ні досвіду, нічого. 

ІМ: А потім, коли ми їхали, коли почався обстріл колони, – це вже потім уже, – коли бій, – він обісцявся тоді. В прямому сенсі.

Другий образ – збірний, що фігурує в категорії мусульмани, яка об’єднує чеченців та старшину узбека.

ІМ: Чеченці –  всі ті хлопці, що були мусульмани, – вони краще всіх до нас відносились, і там був дядько, який… ну дядько?  За сорок йому було… Він нам і чай приносив у термосі, і якісь там  печенья  приносив, світер свій давав тим, хто позамерзали, тобто дуже… тобто дуже по-людськи до нас відносився. Так що мусульмани краще всіх відносились.

АФ: Потім на ранок прийшов узбек старшина, потім я спитав його: «Шо ти? Хто ти?» Він каже: «Я узбек» І приніс термос чаю гарячого. Наливає мені, каже: «Попєй». А вони нам навіть води не давали, тому що у них у самих не було води. І він мені: «Попєй». Я кажу: «Давай, у нас он хлопці поранені, давай спочатку їм». І він напоїв і Сергія, і Валерія Семеновича, і самі по глотку. Він каже: «Я зараз ще заварю чаю». Пішов, багаття розпалили.

Третій персонаж – ДНР-івець, контрактник. 

ІМ: А там (ім’я. – МГ) був, він був, у нього була написано «восьмая рота специального назначения ДНР» – шеврон у нього такий був. Я з’ясував – він сам з Донбасу, з 14-го року воює, тіпа – отъявленный такий хлопець, без голови, як то кажуть. Без голови – в тому плані, що він убеждённый такий ДНР, тіпа ми «бомбили Донбасс».

АФ: А потім той, котрий ДНРовець з Макїївки, він розмовляв на українській мові краще, ніж я. Тобто він підійшов і каже: «Ну шо там, полуниця – ягодиця». (…) Я на нього дивлюся, а він: «А шо ти дивишся!? У мене мама вчителька української мови в Макєєвкє». – «Так а чого ти тоді?» – «А я ж оце з п’ятнадцятого року оце ж воюю» – «А чого ти воюєш?» – «Так а шо ж, мені замайтися більше нічим, а мнє так хочеться поїхати в Одесу відпочити, позагорати. (…) В нас роботи нема, нас на вулиці хапають, нам нема шо робити».

ВП: ДНРівець – повна протилежність взагалі. Я зрозумів, що з цими людьми вже мало що можна зробити.

У передостанній цитаті бачимо, як оповідачі-інтерв’юери вмонтовують у свою оповідь російський / ДНРівський наратив. 

Четвертий персонаж – контрактник, що воював у Сирії 

ВП: Третій був (…) оцей, що мене бив (мається на увазі при взятті в полон. – МГ), він сам боксер, тричі був в Сирії, воював. Він просто ногою бив по голові. (…) Людина, яка вже тричі воювала в Сирії, я думаю, що все одно це накладає на психіку.

П’ятий персонаж – «історик».

ІМ: Він – така цікава людина був. Він сам з Києва родом, а жив в Білорусі, потім навчався у Москві. Він сам історик за фахом. Закінчив історичний факультет. І потім пішов, він каже «Я пішов у армію, щоб… це ж у Росії, там пільги, … контрактником на півроку в армію, думав, каже, піду у військову поліцію, там де більш-менш спокійно. Він  образованный, інтелектуально розвинений, історію добре знає. (…) Він такий доволі адекватний був хлопець і допомагав там – і медичну допомогу надавав і там їжу, ну таке.

ВП: Я розумів, що у нього це роздвоєння відбулося, коли тітка в теробороні Києва, а він тут. Каже: «Я не знаю, що я їй зможу сказати, коли я з нею зустрінуся!? Я просто навіть не знаю, що їй скажу». 

Оповідна поведінка респондентів змінилася не лише щодо намагання прописати образи персонажів протилежної сторони. 

Лімський синдром

Колективний наратив про 28 лютого вже не містить лексику агресії, натомість демонструє лексику комунікації. 

ІМ: ми полягали, вони, хто свободний у них від вахти – чоловік шість-сім коло нас згуртувалися, посідали, закурили, вели душещипательные беседы. 

Ми – я, Фролков – спілкувалися про історію України, про Гетьманщину – ну таке. Дуже  глибоко спілкувалися (…) про побут, про життя – у них, у нас, вони всі ненавидять того Путіна, ну, з їхніх слів. Тіпа матюкають, матюкають все (…)  Ми розказуєм, що ми вас не чекали, (…)  Ми кажем: ми розмовляєм російською мовою. В таком плані. Тобто я не можу якось деталізувати розмови: як люди зустрічаються в вагоні поїзда і розмовляють. Десь так воно було. Фролков, Андрій там намагався їм розповідати, на мій погляд, що для тих умов і не потрібно було розповідати – якісь патріотичні такі речі. Вони доволі спокійно це сприймали. Без агресії, нічого. Агресія була спочатку, при затриманні.

АФ: я бачу, що вони, ну, нормально реагують на те, що ми намагаємося з ними розмовляти. І так обережно кинув: «Вот ви все «бандерівці», «бандерівці». А що ви знаєте про Бандеру?» Я розпочав з того, що: «Ви знаєте, що Бандера всю війну, Велику Вітчизняну (…) просидів у німецькому концтаборі. Що він воював і з комуністами, і з фашистами». Вони на мене дивляться. І потім я трошки їм, ну я і хлопці там додавали деталі. І ми почали вже вночі їм розповідати історію, я їм розказав про останнього гетьмана, про Калнишевського. Про те, що він двадцять п’ять років просидів в кам’яному мішку, що його Катерина посадила. Що людина була настільки вольова, що в сімдесят років сіла, а дев’яносто шість чи дев’яносто сім його вивільнили, і він уже сліпий був, але не здався і прожив до ста чотирьох років. Ну, тобто почали їм трошки розповідати, що таке Україна. Вони ж: «Росія! Росія» А ми їм – коли Київ був заснований, а вони тільки – Москву.

Судячи з колективного наративу, бійці підрозділу військової поліції ЗС РФ не приховували бажання до комунікації з українськими полоненими. Вони з інтересом, без агресії вислуховували українську сторону, а зі своєї сторони, виявляли розгубленість, а також стрес.

ВП: оцей, що тричі був в Сирії, він знає, що до чого. Він каже: «Порушені мої права. Я не був попереджений, я нічо не підписував про те, що я в бойових діях буду приймати участь». І всі практично, що з нами спілкувалися, всі були не настроєні на те, щоб воювать взагалі. Тобто настільки був такий, ну, я так розумію, вони не розуміли, чого вони тут і що вони тут роблять. І яка мета взагалі цієї війни.

З оповідей респондентів складається враження, що солдати і молодші офіцери підрозділу військової поліції вже на другий день, 28 лютого, почали демонструвати лімський синдром. (Лімський синдром – це зворотний варіант стокгольмського синдрому; ситуація, коли у викрадача виникає співчуття, симпатія чи навіть любов до своєї жертви).

ІМ: на другий день, вони вже з нами розмовляли на «Ви» і вибачалися, що погарячились.

ВП: І вже наступного ранку вони, наприклад, до мене зверталися тільки по імені, по батькові. Я не знаю, з чим це було пов’язано, може, тому що я був найстарший. Мабуть, у військовому квитку вони прочитали, як моє по-батькові.

ВП: (про боксера, що бив його в перший день. – МГ) Потім вже на другий день, як мене оглядав, дивився там, як каже, «чи відслоїлася у вас там сітчатка», все роздивлявся мої очі.

АФ: (про нього ж. – МГ) ну і був ще двадцятитрьохлєтній малотєтка, такий напищений, і такий хвост як у павича. І він каже, що в нього було вже три ходки в Сірію, що він такий вояка, і тепер оце ж він тут. Але потім також він просив пробачення.

Цікаво, що всі респонденти, не змовляючись, звернули увагу на зміну форми звертання до них, зокрема, на перехід з «ти» на «ви», а також вживання разом з іменем, форми «по-батькові». Складається враження, що звертання на «ти», що є узвичаєним в російській армії, для них було образливим. 

Що саме вплинуло на зміну поведінки росіян?

Аргументи (по суті це були відповіді на питання інтерв’юера) різні. «Чеченців», наприклад, зачепило таке:

ВП: Ви розумієте, от наприклад, той же чеченець, який приніс нам зранку чай, і він говорить, що: «Так, я вважав, що тільки чеченці – це воїни, до моменту війни в Україні. Тепер я, – каже, – зрозумів, що ще є нація воїнів таких, як і ми (сміється)». Тобто такі слова.

АФ: Був один чеченець, потім ще один з’явився, він почав, шо ми прийшли вас визволяти від бандерівців, я йому сказав, шо, друже, ти пам’ятаєш, як ви боролися за свою незалежність в дві чеченські війни? Ти пам’ятаєш, що українці, наші браття: і «Правий сєктор», і ОУН прийшли вам на допомогу, допомагали вам у вашій війні проти загарбницької політики Росії? Що ти тепер від нас хочеш? Ми на своїй землі». І він подивився на мене, і каже: «Брат, у меня вобще к вам никаких претензий! Я всё понял, извините» Він розвернувся, пішов і більше не підходив.

Ідеалізувати ситуацію з чеченцями не варто. Коли наступного дня колона БГТ, разом з поліційним підрозділом і полоненими, опинилися в ситуації обстрілу з боку українських партизанів, чеченці (ті самі чи інші – невідомо) поводилися вже інакше, вживаючи фразу «Будем резать» (АФ цитує Олега Солонаря).

Інші аргументи, які спричинили до лімського синдрому серед солдатів і молодшого офіцерського складу поліційної роти: полонені були значно старші за віком (ВП називає себе «пенсіонером»), а також старші за званням. Як не дивно, їх здивувала російська мова в побуті українців, відзначили вони також особистісні якості полонених (гідність, побратимство, освіченість). Судячи з усього, подіяв на них і історичний «лікнеп», який проводив Андрій Фролков. Так чи інакше, колективний наратив колишніх українських полонених містить свідчення про паростки симпатії та поваги з російської сторони.

Переговори

Наступний етап перебування в полоні і, відповідно, наступна структурна частина колективного наративу, пов’язана з а) прибуттям командира БТГ, б) появою можливості звільнення з полону українських бійців в обмін на «зелений коридор» для БТГ, яка хотіла вийти з території України, а також в) звільнення з українського полону сина російського військового високопосадовця. З цього часу полонені де факто переходять в категорію заложників. Гуманне ставлення до них вже не можна кваліфікувати як прояв доброї волі зі сторони утримувачів, тепер це гарантує їхню особисту безпеку. Тож з цього моменту говорити про «лімський синдром» не має сенсу, оскільки на першому місці стає пріоритет особистої безпеки. 

Оповідь колишніх полонених від моменту прибуття командира БТГ практично вже не містить свідчень про попередніх учасників розмов, тобто нижчого кадрового складу поліційної роти. Відтепер мова йтиме про комунікацію виключно з ним.

Усі респонденти відзначили, що це був досвідчений бойовий офіцер.  

ІМ: …був командиром миротворчого підрозділу, був десь і в Сирії, тобто миротворець сам по собі. Отакий більш-менш, путініст, але як людина більш-менш нормальна.

АФ: Він більш-менш адекватний, він без лайки нецензурної. Він абсолютно незухвалий, доволі таки більш-менш інтелігентно поводився. 

ВП: …взагалі оцей майор, що командував батальйонною групою, він взагалі в миротворчих військах Росії. І як би там що не говорили, це людина з якоюсь ще офіцерською честю. І бійці говорили, що так, він ніколи не кине пораненого, не кине вбитого. Тобто ще з поняттями, до яких ми звикли, нормальними тобто. 

ІМ: Це збіг обставин, що там (ім’я сина російського військового високопосадовця, що потрапив в український полон. – МГ) був і командир адекватний попався, що не кровожадний і всіх вбиває, не тупорилий якийсь. Цей попався вихований, нормальний, хоть і росіянин. 

Позиція командира російської БТГ і, відповідно, висловлювання попервах були досить жорсткими. 

ВП (цитує командира БТГ): «У мене ось двохсотий, 18 років. І, тіпа, ви зі зброєю, і я вас розстріляю».

ІМ (цитує командира БТГ): «Мы тут приехали ваше гамно розгребать, а вы тут сопротивляетесь». Це його слова були такі.

ВП: Ну, він спочатку зайняв таку (позицію. – МГ), тобто ми сидимо в кайданках, він оце нам каже, що «ми прийшли в вашем гамнє навести порядок, а вы нас так встречаете».

Але, зрозумівши, що є можливість вивести свій ізольований БТГ з України в Росію і визволити з українського полону свого підлеглого («замкомвзвода», сина російського військового високопосадовця), він змінює поведінкову тактику і, відповідно, мовну поведінку. Тепер його мовлення містить переговорну лексику.

АФ: «Мы хотим уйти к себе. На нас крови нет. Мы ничего такого не делали». 

Тут варто дати важливі пояснення і відійти від усталеної в масовій свідомості, популярній культурі й, до речі, в народознавчих дисциплінах бінарної опозиції «свої – чужі». Це типовий стереотип людей, яким пощастило не потрапити в м’ясорубку війни. Професійну військову спільноту такий чорно-білий поділ не задовольняє. Зокрема, на військових картах НАТО використовуються чотири кольори для символічної афіліації сил чи суб’єктів, залучених так чи інакше у воєнний конфлікт: синій (дружні сили), зелений (нейтральні), червоний (ворожі) і жовтий (невідомі). Більше того, як показує практика ведення військових дій в гарячих точках, скажімо, на Близькому Сході, ці кольори є не постійними, а ситуативними. Також узвичаєною є ситуація коли в умовах війни «червоні» стають «зеленими», а «жовті» – «синіми» і навпаки. Щодо  аналізованого випадку респонденти добре усвідомлюють, що командир, представник ЗС РФ, не перейшов у розряд «дружніх» («синіх»), він ситуативно став на позицію «зелених», тобто нейтральних, так само, як і українські полонені. Тобто склалася ситуація, за якої «червоні» стають «зеленими» задля досягнення переговорних цілей, які влаштовують обидві сторони. Тому не можна трактувати цей комунікативний процес як «синій», тобто дружній. Йдеться виключно про ситуативну нейтральність («зелений»). Переговорний процес поміж російською стороною (командир БТГ) і українською (керівництво Сумської тероборони, посередники – Андрій Фролков, що лишався в полоні, та його дружина Світлана Фролкова, яка займалася процесом визволення полонених у Сумах) так само відбувається в умовах, максимально наближених до стану нейтральності. Для прикладу наведемо цитату командира українського загону що потрапив у полон, Андрія Фролкова про фінальну сцену обміну українських полонених на російського військовополоненого.

АФ: Я кажу: «То приводьте наших хлопців». Вони привели всіх наших, Підходить цей майор і такий діалог. Цей (тут ім’я російського полоненого. – МГ) каже йому: «Здравия желаю, товарищ майор!» Йому відповідає: «І тобі не хворать. Якби ти знав, яку тут операцію провернули по твоєму спасінню. Це «такие люди нам попались і такую операцию нам провернули. Всё, иди грузись». Потом поворачивается, нам тоже поснимали наручники всем. И он мне суёт, тянет мне руку, типа – всё, до свидания. Ну, я ему пожал руку и сказал: «Майор, лучше больше не приходи!» (сміється). Тот головой покивал, больше ничего не сказал.

Висновки

Дослідження колективного наративу бійців Сумської тероборони про взяття в полон російських військовослужбовців і про перебування в полоні сумського добровольчого загону у лютому–березні 2022 року було здійснене шляхом опитування респондентів – чоловіків, колишніх військовослужбовців. Чоловічі наративи про полон [див. також 11] мають свої особливості. Оповідачі уникають віктимізації, намагаються бути точними і конкретними у висловлюваннях. Їхні оповіді, незважаючи на шоковий стан, в якому вони перебували в якості полонених, характеризуються спокійним і точним викладенням подій. Щодо проаналізованих у статті кейсів свідчення всіх учасників подій збігаються і хронологічно, і подієво. Інтерв’ю бралося через рік після подій, однак спогади епізодичної пам’яті українських бійців не стерлися, завдяки тому, що відразу після повернення з полону вони дали свідчення відповідним українським воєнним і безпековим органам. І в цьому випадку всі вербалізовані деталі епізодичної пам’яті закріпилися в довготривалій пам’яті. І в такий спосіб оповідь усіх інформантів позбавлена конфабуляції та конструювання пам’яті [12]. Це надає свідченням респондентів даного кейсу максимальної правдоподібності, що є особливо цінним в умовах війни. 

Зокрема, дякуючи їхній експертній оцінці, наша контррозвідка отримала докладну інформацію щодо складу,  кількості, якості озброєння й техніки, а також якості і морального стану особового складу відповідного російського військового підрозділу. Також, завдяки їхнім переговорним процесам, українській стороні після відступу ворога було залишено кілька одиниць військової техніки. Усі шість бійців сумського добровольчого загону були нагороджені Почесною відзнакою «Захисник України. Герой міста Суми». 

Цей кейс також складає інтерес з погляду а) персоналізації образу ворога, а також б) присутності в загальному українському воєнному наративі наративу російського. Навіть бійці, що воювали в Другій світовій війні «на нулі», як правило, характеризують ворога як «абстрактну силу, яка є втіленням зла», як «ворожу техногенну силу» (див. 4, с. 164,165). В аналізованому кейсі ми отримуємо максимально персоналізований образ ворога. Він досить несподіваний, але підстав не довіряти респондентам немає. Крім того, треба врахувати, що у другому випадку йдеться про дві ворожі сторони, які негласно домовилися про нейтральну («зелену») позицію задля вирішення взаємовигідних угод. Представлений вище колективний наратив українських бійців про полон складається як із «я-наративів» (тобто прямої мови учасників подій), так і включає в себе російські військові / воєнні «він-наративи» (тобто від імені солдатів та офіцерів ЗС РФ).  

Щодо стилістики оповідей. В усіх інтерв’ю присутня лексика як агресії, так і лексика комунікації. Превалює логіка над емоціями, при цьому не можна сказати про абсолютну беземоційність оповідей. Але емоції тут тяжіють не до посттравматичного синдрому, не до травматизації, а навпаки, до висвітлення подій з гумором, іронією, але без зухвальства. Ці висновки стосуються виключно наративу. Не можна сказати, що самі учасники подій не пережили ПТСР. Так, один із них, Дмитро Квітченко, нещодавно пішов з життя. Його побратими делікатно говорять про це так: «Причина смерті мені не відома. Що мені відомо, то це те, що він морально так і не зміг оговтатись після тих подій зі всіма вибігаючими з цього наслідками…» (АМ).

Цей текст є доповненою версією раніше публікованої статті: Гримич М.В.  Особливості наративу про перебування в полоні (кейс: Сумський добровольчий загін). У: Війна, наука та емоції: (не)проговорене Збірник матеріалів Міжнародного воркшопу (м. Чернігів, 21–22 лютого 2024), Київ: ТОВ «Юрка Любченка», 2024. С. 63–75.

У публікації використано фотографії, надані Авторкою.