Транскрипт дискусії, яка відбулася під час круглого столу «Освіта про Голокост в часи війни Росії проти України»

Андреа Льов: «Ми не можемо продовжувати нашу дослідницьку та просвітницьку роботу про Голокост так, ніби немає війни в Україні»

– Мені приємно вітати вас від імені Центру вивчення Голокосту Інституту сучасної історії Лейбніца в Мюнхені на сьогоднішньому круглому столі «Викладання Голокосту під час війни Росії в Україні». Надалі наш круглий стіл буде модерувати моя колега Марта, яка запропонувала обговорити і разом подумати над складним питанням про те, який саме вплив має жорстока війна Росії проти України на викладання та дослідження Голокосту і як ми можемо впоратися з цим впливом.

Ми як редакційна колегія журналу «Східноєвропейські дослідження Голокосту» були дуже раді організувати цей важливий захід, і ми раді прийняти його на базі нашого Центру вивчення Голокосту. Питання, які ми збираємося обговорити сьогодні ввечері, знаходяться в центрі нашої діяльності, і ми намагаємося відповісти на них. Я вважаю, що ми не можемо продовжувати нашу дослідницьку та просвітницьку роботу про Голокост так, ніби немає війни в Україні, де відбувся Голокост, звідки походить велика кількість його жертв і де досі живуть люди, які пережили геноцид. Вони знову під загрозою, цього разу через агресію Росії. Важливі місця пам’яті також під загрозою або вже зруйновані. Сьогоднішній захід організований Меморіальним центром Голокосту «Бабин Яр», журналом «Східноєвропейські дослідження Голокосту» у співпраці з нашим Центром вивчення Голокосту в Мюнхені, а також за підтримки Федерального агентства громадянської освіти, яке виступає співорганізатором. Я хотів би щиро подякувати своїм колегам Анні Ульріх і Катаріні Кезерич з центру, а також Флоріану Забранскі з федерального агентства за їхню величезну підтримку в організації цього заходу. Німецький переклад стенограми цієї події буде доступний на сайті федерального агентства, а українська версія буде опублікована в часописі «Україна Модерна». І, щоб більше не забирати час нашої дискусії, я передаю слово Олексію Макухіну з меморіального центру в Україні. Дякую.

Олексій Макухін: «Як організація ми зараз зосереджені на оцифруванні наших архівів та освітніх ініціативах»

– Ми дуже раді, що цей захід відбувається, тому я дуже вдячний всім його організаторам. У нашого фонду, звичайно, зараз важкі часи, оскільки ми в Україні, і в ці важкі часи ми впевнені, що освіта стає все важливішою. Як організація ми зараз зосереджені на оцифруванні наших архівів та освітніх ініціативах. Я говоритиму дуже коротко, тому що попереду у нас набагато цікавіші і яскравіші спікери. Тому я хочу надати слово директору одного з наших науково-дослідних інститутів, відомій дослідниці та науковиці Марті Гавришко. Будь ласка, Марто.

Марта Гавришко: «Викладачі Голокосту стають свідками інструменталізації історії Другої світової війни та Голокосту режимом Путіна, який намагається виправдати свою жорстоку агресію проти України»

– Я дуже рада бути сьогодні тут і говорити про таку складну для мене тему як викладачка Голокосту та дослідниця історії Голокосту з України, яка була змушена залишити свою країну через війну й російську агресію.

Ця війна сильно вплинула на викладання та дослідження Голокосту. Багато тих, хто пережив Голокост, були змушені залишити Україну, щоб врятувати своє життя. Чимало вцілілих під час Голокосту сильно постраждали. Вони страждають, як Ванда Об’єдкова, яка загинула під час облоги Маріуполя. Війна викликала у них травматичні спогади про минуле. Водночас ми бачимо, що агресія Росії знищує і завдає шкоду не лише живій пам’яті про Голокост, а й таким пам’ятним місцям, як Бабин Яр у Києві, Дробицький Яр у Харкові, різноманітні єврейські цвинтарі та синагоги. Викладачі Голокосту стають свідками інструменталізації історії Другої світової війни та Голокосту режимом Путіна, який намагається виправдати свою жорстоку агресію проти України, створюючи наратив жертви. Водночас український уряд, українська влада намагаються використати історію і пам’ять про Другу світову війну для національної мобілізації в часи екзистенційної загрози. Наш сьогоднішній круглий стіл буде зосереджений на проблемах, які стоять перед викладачами та дослідниками Голокосту в Україні, Європі, Північній Америці й в усьому світі, і ми обговоримо стратегії боротьби з викривленням історії та проаналізуємо термінологію, яка використовується для виправдання цієї агресії.

Сьогодні у нас чудові спікери, я представлю їх усіх.

Наш перший гість – Аня Балліс, професорка і завідувачка кафедри вивчення німецької мови Мюнхенського університету імені Людвіга-Максиміліана. З 2018 року вона відповідає за проєкт «Навчання за допомогою цифрових свідчень», досліджуючи, як інтерактивні презентації свідчень тих, хто пережив Голокост, впливають на навчання учнів. Вона також відома як редакторка журналу «Holocaust Education, Historical Learning, and Human Rights Education».

Наш другий спікер – Томас Чопард. Він є доцентом Вищої школи соціальних наук в Парижі. Його дослідження присвячені антиєврейському насильству в Україні та у Східній Європі під час Голокосту, громадянської війни, а останнім часом він зосередився на єврейській міграції з Центральної та Східної Європи у ХХ столітті, кілька років співпрацюючи із Меморіалом Шоа в Парижі.

Наступний спікер – Габріелла Комолі. Вона соціологиня, яка спеціалізується на вивченні Голокосту і збирає численні свідчення тих, хто пережив Голокост, та очевидців. Зараз вона очолює міжнародні й дослідницькі програми у Фонді Захор, зосереджуючись на викладанні на основі свідчень.

І нашим останнім спікером є Патрік Зігелє. З 2014 по 2021 рік був директором Центру Анни Франк у Берліні. Він також був координатором незалежної експертної групи з антисемітизму, створеної німецьким бундестагом. Із червня 2021 року Патрік очолює відділ викладання Голокосту в австрійському Агентстві з питань освіти та інтернаціоналізації.

Давайте розпочнемо нашу розмову з таких важливих питань: Як змінилося викладання Голокосту внаслідок загарбницької війни, що ведеться проти України під приводом «денацифікації»? Які існують виклики та які ресурси?

Аня Балліс: «Поточний конфлікт між Росією й Україною ускладнює викладання Голокосту в німецьких школах»

Я маю підкреслити, що на мої міркування вплинуло моє бачення викладання в університеті та студенти, які навчаються на вчителів у Німеччині. Я маю на увазі саме німецький контекст формальної освіти. Для мене також важливо, щоб навчальні заклади були не лише місцем, де ми передаємо академічні знання, але й де ми виховуємо дітей.

Я хотіла б розглянути тему, коротко зосередившись на трьох питаннях. По-перше, що ми знаємо про поточну ситуацію в німецьких школах? Учні з України переважно записані на спеціалізовані курси з вивчення німецької мови, але все більше дітей також відвідують звичайні класи, причому деякі з них все ще продовжують навчатися онлайн в українських школах. Ці учні пережили втечу, вони живуть проміжним життям, пов’язані через соціальні медіа, вони хвилюються за свою сім’ю вдома та сумують за друзями. Хоча обмежена взаємодія між українськими біженцями та місцевими учнями може свідчити про розрив у спільному досвіді, це підкреслює важливість освіти як інструменту для виховання розуміння і співпереживання. Це особливо важливо для вивчення таких тем, як Голокост, особливо під час цього конфлікту, коли реалії війни можуть здаватися близькими для одних, водночас залишаючись абстрактними для інших.

Це спонукає мене задуматися про зацікавленість учнів темою Голокосту загалом. Дослідження показують, що молодь у Німеччині все ще цікавиться цим періодом історії. Проте Голокост і нацистську епоху вони сприймають через призму сучасності. Їхні запитання на ці теми часто стосуються сьогодення, і учні також проводять паралелі з іншими випадками масового насильства, з якими стикалися вони або члени їхніх сімей. Отже, війна та травма присутні в тканині нашого суспільства.

Ми визнаємо, що викладання Голокосту стикається з проблемами в контексті міграційних процесів у суспільстві, які досі не вирішені належним чином. І це підводить мене до другого запитання. Якою мірою підготовка вчителів може вплинути на процес викладання та навчання в школах у ці складні часи? Вирішення цього питання є важливим, оскільки шкільний кабінет часто є першим місцем, де сходяться різноманітні наративи. Тому необхідно підтримувати вчителів, коли вони стикаються зі складнощами, поєднуючи минуле і сьогодення, локальні та глобальні проблеми.

Розглядаючи ситуацію в Німеччині, можна побачити неоднозначну картину щодо підготовки вчителів, які викладають проблематику Голокосту і нацистських злочинів. З одного боку, студенти під час навчання в університеті можуть вільно обирати курси на цю тему. Але, на жаль, не всі університети в Німеччині мають достатньо навчальних матеріалів та медійних інструментів, пов’язаних з історією Голокосту. Однак вони усвідомлюють, що часу обмаль. Це спонукає багатьох виступати за більш ранню інтеграцію викладання Голокосту в навчальну програму. У Німеччині ця проблематика, як правило, вивчається у 8–9 класах, коли учні досягли віку 14–15 років. Через безсистемне навчання з одного боку та брак часу – з іншого, виникає складна проблема. Ситуація ще більше ускладнюється тим, що вчителі часто відчувають невпевненість, розглядаючи поточні події, пов’язані з Голокостом й антисемітизмом. Це непроста ситуація для вчителів, яку важко вирішити лише за допомогою змін у навчальній програмі.

Отже, це підводить до останнього запитання, яке я хотіла б тут підняти: який методологічний підхід найкраще підходить для навчання під час війни? І мені дуже цікаво, що про це думають інші. Я вважаю, що нам потрібний цілісний підхід, який поєднує історичну й політичну освіту з лінгвістичним і медіааналізом, а також саморефлексією щодо упереджень і стереотипів. Цей комплексний підхід особливо очевидний в епоху домінування цифрової комунікації, коли історичні наративи легко можуть бути спотвореними, неправильно інтерпретованими або викривленими із пропагандистських міркувань. У світлі цих факторів концепція «цифрового текстового суверенітету», запропонована Йоргом Брюггеманом і Фолькером Фредеркінгом, пропонує модель для вивчення поточних конфліктів.

Я хочу структурувати свої прикінцеві думки за трьома елементами: цифровий, текстовий і суверенітет. Концепція цифрових технологій дуже пов’язана з проблемами й інтересами покоління Z. Ця основа допомагає знайти спільний знаменник для всіх учнів, які навчаються в школах, незалежно від їхнього культурного та міграційного походження.

У контексті текстового елементу під час конфлікту між Україною і Росією ми часто зустрічаємо емоційно та історично заряджені терміни, такі як «загарбницька війна», «геноцид» і порівняння з націонал-соціалізмом, які часто супроводжуються поєднаннями з відповідними візуальними образами. Ці комбінації тексту та медіа використовуються для пропаганди, а також з метою фіксації гостроти ситуації. Роздуми над подібними питаннями є особливо актуальними для викладачів і студентів, які прагнуть зрозуміти поточний конфлікт у його ширшому історичному та медійному контексті. Це приводить мене до суверенітету, третього елементу моделі.

Залучаючи студентів у такий комплексний спосіб, педагоги сприяють розвитку подвійного набору навичок. По-перше, це здатність розуміти історичний контекст і його резонанс у сучасному світі, що ближче до інтересів сучасної молоді, яка звертається до теми Голокосту. По-друге, це навички медіаграмотності, щоб розрізняти добре підтверджену інформацію та сенсаційні або оманливі наративи. У певному сенсі студенти навчаються ставити запитання, перевіряти інформацію та, сподіваюся, відповідально робити свій внесок у дискурс. Це готує їх до відповідального цифрового громадянства, яке вимагає наш світ. Отже, завершуючи, я вважаю, що поточний конфлікт між Росією й Україною ускладнює викладання Голокосту в німецьких школах, змушуючи нас узгодити історичні звірства і сучасну кризу для учнів, які стикаються з проблемами різноманітності та міграції і пов’язані з багатьма травмами й насильством.

Томаc Чопард: «Наш підхід до викладання Голокосту був відповіддю, спрямованою головним чином на французьку громадськість, а не підходом, який мав враховувати інтереси ще й українських учнів»

– Дозвольте мені почати зі згадки про те, що у Франції значна частина досліджень та викладання Голокосту зосереджена на самій Франції. Починаючи з 2014, а особливо з 2022 року, спостерігається справжній інтерес до української історії загалом і до історії Голокосту в Україні зокрема.

Отже, йдеться про тривалий процес, в якому 24 лютого, безперечно, вплинуло на переорієнтацію викладання Голокосту як європейського проєкту, а також України як ключового місця вбивства євреїв. Зокрема йдеться про намагання передати особливості Голокосту в Україні, а саме так званого «Голокосту від куль», або специфіку його перебігу в Західній Україні. Відтак викладання Голокосту було одним зі способів позначити Україну на карті та спробувати інтегрувати її в європейську історію, що, чесно кажучи, є досить складним завданням у французьких класах.

Зрушення у дослідженнях Голокосту відбулося принаймні 30 років тому, але французький контекст залишається центральним у викладанні Голокосту з причин меморіалізації та політики. Важливим питанням тут також є те, що тепер ми маємо витрачати більше часу на розвінчання неправильних інтерпретацій і неправдивих тверджень про Україну. Викладання Голокосту завжди було в діалозі з нашим безпосереднім контекстом, у процесі чого намагалися відобразити сучасні занепокоєння, провести паралелі, а нещодавні картини масових звірств в Україні, звинувачення в геноциді, здійсненому російською владою, чітко повторюють те, що ми знаємо про Голокост. Було багато питань у класах, у середніх школах, а також в університетах. Одним із напрямів діяльності Меморіалу Шоа і моєї поточної діяльності у Вищій школі соціальних наук, а також в інших навчальних закладах у Франції є поширення відповідних інструментів аналізу масових звірств у ХХ столітті та в сучасну епоху загалом. І нинішня війна в Україні, здається, підштовхує до такого підходу до «досліджень геноциду» у Франції, якого на теперішній момент в інституційному вигляді насправді не існує. Я хотів би згадати те, що можна вважати негативним аспектом, особливо через російську пропаганду: це той факт, що багато в чому російська пропаганда, російські звинувачення, російські викривлення історії Голокосту націоналізували наш підхід до Голокосту. Дозвольте згадати лише один приклад: погроми 1941 року та антисемітизм місцевого населення загалом – ключовий аспект російської пропаганди. Незважаючи на те, що причетність українських націоналістів і місцеві моделі насильства є темою, яка становить великий інтерес, принаймні для мене, перед повномасштабним вторгненням ми почали розробляти порівняльний підхід до антиєврейського насильства на територіях, анексованих Радянським Союзом у 1939–1941 роках.

Зараз я відчуваю, що в цих питаннях ми повертаємося до національного фокусу. Національний фокус, на мій погляд, не може пояснити проблему місцевого антисемітизму та наслідків радянсько-німецького пакту. І багато в чому те саме можна сказати про місцевих спільників під час Голокосту і, ймовірно, про інші теми.

Отож, незважаючи на нещодавні спроби націоналізувати історію Голокосту та історію антисемітизму у Східній Європі, мала місце й інша реакція – просування порівняльного підходу до осмислення Голокосту. Порушуються гострі теми Голокосту в Україні та Голокосту загалом і водночас пропонується нюансований та ґрунтовний спосіб аналізу нинішнього насильства у світі і в Україні зокрема.

Також я хотів би зауважити, що українських біженців загалом і українських учнів зокрема у Франції значно менше, аніж у Німеччині, Австрії та багатьох країнах Європи. Ми не стикалися з конкретними проблемами з учнями, а також із великими групами, з якими нам потрібно було співпрацювати. Тому наш підхід до викладання Голокосту був відповіддю, спрямованою головним чином на французьку громадськість, а не підходом, який мав враховувати інтереси ще й українських учнів.

Габріелла Комолі: «Історії тих, хто вижив, мають справді сильний вплив, і ми можемо обдумано використовувати їх у навчанні»

– Я працюю в освітній неурядовій організації в Будапешті, Угорщина. Ми використовуємо свідчення архіву візуальної історії Фонду Шоа, який складається з 55 000 інтерв’ю переважно з тими, хто пережив або був рятівником під час Голокосту, а також інших геноцидів ХХ століття.

Я хочу поміркувати про роль свідчень у навчанні. Питання про те, як змінилося викладання Голокосту у результаті війни Росії, яка ведеться під фальшивим приводом денацифікації, дійсно складне. На мою думку, це питання включає три аспекти. 

Перше, на що слід звернути увагу, – це те, як змінилося викладання внаслідок війни. Я вважаю, що це дійсно дуже важливо. Оскільки я представляю практичну сферу освіти та освітню організацію, це було перше питання, з яким нам довелося зіткнутися. Очевидно, що в Україні освіта кардинально змінилася через фізичне знищення шкіл, тому що приміщення були зруйновані, а учні та вчителі не мають доступу до багато чого з того, що пов’язано з викладанням і навчанням. Але нам також потрібно озвучувати та враховувати той факт, що постраждав увесь регіон, і, як зазначила Аня, сьогодні тисячі українських учнів навчаються в Німеччині, а також в Польщі, Угорщині, Чехії та інших країнах Європи.

Таким чином, йдеться не лише про біженців, які опинилися в цих країнах. Ми також маємо говорити про учнів, які прийняли біженців і які стикаються з абсолютно новою ситуацією. Був запит на швидку реакцію, а потім усе більше прохань вчителів і вихователів надати їм допоміжні матеріали, щоб мати змогу розглянути питання війни та її наслідків. Наша цільова аудиторія – це учні та вчителі, які перебувають в Україні, ті, хто приймає біженців в інших країнах, і, звичайно, самі біженці. У відповідь ми створили освітню сторінку на платформі Фонду Шоа під назвою iWitness. Це було одним із наших рішень у контексті ситуації, що склалася.

Ми вважали, що першочерговим завданням було не викладати політичне чи ідеологічне підґрунтя подій, а радше створити навчальні модулі на основі свідчень, за допомогою яких учні зможуть навчитися стійкості та способам вирішення складних ситуацій загалом. Ця сторінка і всі наявні напрями діяльності локалізовані чеською, польською, угорською та українською мовами. Вони створені для конкретних місцевих потреб, і ми також включаємо свідчення, які стосуються місцевого контексту.

Освітня сторінка дає відповіді на такі питання: Що може допомогти вам, коли ви стикаєтеся з проблемами та труднощами в житті? До кого можна звернутися за підтримкою? Кого ви можете підтримати? Яка роль громади у подоланні викликів? Використання історій тих, хто вижив, і свідків Голокосту створює сприйнятливе та співчутливе мисленнєве середовище, у якому ми можемо розвивати ці історії, особливо у складних ситуаціях.

Перейдемо до другої частини нашого питання: як змінилося викладання Голокосту через війну. Я сказала б, що те, як ми викладаємо Голокост, досі є дуже складною проблемою, особливо якщо брати до уваги контекст. Більш широке питання полягає в тому, якою мірою ми можемо адаптувати викладання Голокосту до сучасних проблем, і якщо ми використовуємо під час викладання свідчення, важливо розуміти мету цих інтерв’ю. Це пов’язано з тим, що згадав Томас стосовно важливості включення викладання Голокосту під час розгляду поточних питань, таких як війна в Україні, і того, як це змінює наш підхід до подібних тем та їх обговорення. Я хотіла б розповісти коротку історію. Минулого літа ми організували благодійний концерт в Польщі для українських дітей-біженців. У нас є українська колега, яка була там і поділилася своїм досвідом. Вона багато років використовувала свідчення у викладанні, і коли почалася війна, багато історій спливали в її голові й одразу ставали актуальними з точки зору подолання наслідків та виховання стійкості за допомогою історій тих, хто пережив війну в минулому. Я наводжу цей приклад не для того, щоб провести спрощене порівняння, а радше щоб проілюструвати, що історії тих, хто вижив, мають справді сильний вплив, і ми можемо обдумано використовувати їх у навчанні.

Як відповісти на третє питання, яке фактично втілює в собі всю проблему цілком: як змінилося викладання Голокосту в результаті війни, яку Росія вела під фальшивим приводом «денацифікації»? Я сподіваюся, що тепер ви бачите важливість деконструкції всього питання, щоб зрозуміти, що ми повинні розглянути все вищезазначене, щоб дати обґрунтовану відповідь, аби мати можливість долучитися до критичного осмислення, тому що викладання Голокосту є хорошим способом покращення навичок критичного мислення та розуміння тонкого підходу до такого складного питання.

Патрік Зігелє: «Більшість учителів розповідали мені, що війна насправді не вплинула на те, як вони викладають Голокост і націонал-соціалізм»

– Мабуть, я також спочатку трохи розкажу про свою організацію та її діяльність. Програма викладання Голокосту «ERRINNERN:AT» працює в межах Австрійського агентства з питань освіти. Ми є державним агентством, яке підпорядковується Міністерству освіти, і працює на замовлення Міністерства освіти й австрійського Агентства з питань освіти та інтернаціоналізації. Нашим головним завданням є спроба зробити викладання історії Голокосту і націонал-соціалізму більш професійним. Тому наша основна задача полягає в підготовці вчителів у співпраці з університетами й педагогічними інститутами. Ця діяльність включає навчальні візити до Ізраїлю, Польщі, Німеччини та інших країн, а також розробку навчальних матеріалів, наприклад, з одним із наших партнерів – Фондом Шоа.

Це перспектива, з якої я хочу долучитися до обговорення. Коли я готував свій виступ, я роздумував, як мені це зробити, оскільки я не працюю вчителем у школі. Отож я зробив чимало телефонних дзвінків у межах нашої величезної мережі австрійських учителів та поставив їм запитання, які ви поставили мені.

Наведу трішки загальної інформації про викладання історії в Австрії, де, як і в Німеччині, викладання Голокосту та націонал-соціалізму є обов’язковим. Це частина навчального плану, і якщо вам не розповідали про Голокост на уроках релігії, етики чи німецької літератури, то ви будете мати справу з історією Голокосту зазвичай у 8-му класі середньої школи, а потім в 11-му або 12-му класі. Особливістю Австрії є те, що у нас багато професійно-технічних шкіл, де навчається більше третини учнів. На історію в них виділяється менше часу, ніж, наприклад, у загальноосвітніх школах. Інша особливість Австрії полягає в тому, що історія ніколи не викладається окремо як предмет. Здебільшого вона поєднується з politische Bildung (політичною освітою), громадянською освітою, іноді з соціологією чи географією. Такий підхід має свої переваги і недоліки, але у контексті теми, про яку ми сьогодні говоримо, це може мати більше переваг.

По-друге, я хотів би поділитися кількома теоретичними думками про вивчення історії й історичну діалектику в Австрії загалом. Сьогодні викладання історії – це набагато більше, ніж навчання фактів. Якщо ви подивитесь на австрійські навчальні програми, то всі вони оперті на принципи компетенцій, навичок, якими учні повинні оволодіти, як-от медіаграмотність, наративні навички, навички розрізняти факти і фейки тощо. Наведу кілька прикладів. Викладання історії завжди дотримується певних принципів, наприклад, воно має бути мультиперспективним, має стосуватися сьогодення, учнів та їхніх життєвих справ, має розв’язувати проблеми сьогодення, працювати з прикладами, особистими історіями, воно завжди повинно бути якомога ближчим до сучасних наукових знань. Петер Ґаучі, професор дидактики історії зі Швейцарії, який водночас є головою нашої наукової ради, коротко формулює це таким чином: вивчення історії має дозволити студентам, по-перше, вміло, компетентно мати справу з історією, по-друге, розмірковувати над проблемами сьогодення, і, по-третє, відповідально ставитися до майбутнього.

Я сказав би, що хороший вчитель історії завжди має починати урок історії запитаннями із сьогодення. Дійсно, всі педагоги, з якими я спілкувався, завжди казали, що мали справу з війною, було багато невпевненості, а також виникали питання, пов’язані з історією, на кшталт того, чи дійсно Путін – це новий Гітлер. Хороші вчителі історії взялися за вирішення цих питань. Але дуже часто вчителі казали, що робили це в цілому, а не стосовно історії націонал-соціалізму й Голокосту. На щастя, австрійське міністерство освіти та шкільна система досить швидко відреагували на початок війни, і нам пощастило, що ми завжди можемо покладатися на матеріали з німецькомовного світу, як-от Федеральне агентство громадянської освіти, яке також надало австрійським вчителям багато матеріалів.

Якщо переходити до конкретного питання про те, який вплив на історичну освіту має війна в Україні, я поставив би його на двох різних рівнях. Перший рівень – особистий. Коли я опитував викладачів, не було жодного, у кого не було б українського учня. Усі вони мали в школах і класах учнів-українців. Учителі розповіли мені, що виклики, з якими їм доводиться стикатися, є набагато масштабнішими. Йшлося про ситуацію, у якій опинилися учні.

В австрійських школах навчається близько 13 тисяч українських учнів: третина – у початковій, третина – у середній і третина – у старшій школі. Навчання загалом було для них дуже важким через страхи, сум за сім’ями та родичами. Потрібен був певний час, поки ці учні змогли інтегруватися в шкільну систему, але вони отримали цінний досвід. Багато з них тепер є частиною шкільної спільноти. Старші вчителі також розповіли мені, що це трохи нагадало їм ситуацію на початку 1990-х років, коли багато боснійських учнів потрапили до австрійської шкільної системи. 

По-друге, і ми не повинні забувати про це, ситуація на особистому рівні також впливає на російських учнів в австрійських класах. Багато вчителів казали мені, що конфлікт між Україною та Росією прийшов у школи на дуже особистому рівні. У нас широкий діапазон – є учні із сімей, які некритично ставляться до війни або навіть дружні до Путіна. З іншого боку, у нас є учні, на яких нападали або звинувачували в тому, що вони росіяни. Після цього вони більше не розмовляли російською в школі, тому що боялися реакції інших. Деякі вчителі сказали мені, що їм доводиться мати справу з практичними питаннями, такими як візові обмеження для їхніх російських учнів, які не могли поїхати у подорожі для вивчення мови тощо. Отже, є багато рівнів, і, звичайно, це також впливає на австрійських учнів, і, як сказала Габріелла, у школах було багато солідарності, багато благодійності, щоб показати, що учні хочуть змінити ситуацію, вони хотіли продемонструвати підтримку, наскільки могли.

Цікаво, що більшість учителів розповідали мені, що війна насправді не вплинула на те, як вони викладають Голокост і націонал-соціалізм. Один вчитель сказав, що коли він розповідав учням про примусові трудові табори, то використовував особисті історії українських примусових робітників, щоб пов’язати цю тему з сьогоднішньою Україною, але загалом вчитель зазначив, що Голокост в Україні і Голокост загалом усе ще викладаються в Австрії в країноцентричній чи національній манері. У навчальній програмі сказано, що ми повинні мати європейську перспективу щодо націонал-соціалізму та Голокосту, але на практиці це трапляється рідко.

Вчителі розповіли, що до війни Голокост в Україні не був темою, якою вони справді займалися, і це не змінилося через війну. Вони стикаються з проблемами спотворення Голокосту, наприклад із тим, що відбувається в соціальних мережах, як-от TikTok та інші. Але це виклики, з якими вони мали справу протягом багатьох років, і нічого не змінилося, принаймні за словами тих вчителів, з якими я спілкувався. Це не означає, що заперечення й викривлення Голокосту як загальна політична та суспільна проблема не є важливими для викладання Голокосту. Проте як з цим боротися та які відповіді ми можемо дати на цю загрозу – це питання, що заслуговують на глибше обговорення.

«Педагоги стикаються з проблемами, коли їм потрібно пов’язати тему Голокосту з поточною політикою»

Марта Гавришко 

– Дуже дякую, Патріку. Тепер перейдемо до другого кола питань. Патрік порушив дуже важливе питання про маргіналізацію української історії. Ті, хто погано знає історію України, легко купуються на російську пропаганду, на путінську пропаганду. Тому ми думаємо про те, як зробити Україну видимою, як висвітлити складність історії України та які аспекти української історії мають бути присутніми в наших навчальних програмах з вивчення Голокосту. Аню, будь ласка, не могли б ви детальніше розповісти про це питання?

Аня Балліс 

– Марто, питання, яке ви поставили, є справді дуже складним. Починаючи з німецьких навчальних програм – я хочу на цьому наголосити, я можу підтвердити результати Патріка, – я відчула те саме й отримала подібні результати. Педагоги стикаються з проблемами, коли їм потрібно пов’язати тему Голокосту з поточною політикою, особливо коли ці дискусії проводяться в класі, де є представники спільноти мігрантів.

Я вважаю, що ми повинні прислухатися до учнів у класних кімнатах. І стосовно того, що сказала Габріелла: деякі учні хочуть поговорити про свою травму, вони хочуть поміркувати над цим, тоді як інші просто хочуть, щоб їм щодня надавали допомогу. Тож у цій конкретній ситуації, коли війна все ще триває, вчителям здається дуже складним «робити правильні речі».  Я вважаю, що автобіографії та свідчення можуть прокласти шлях до цього. Наприклад, я читала книгу Доні Розен «Ліс, мій друг», вона також є в німецькому перекладі. Авторка жила на території, яка відійшла до України під час Другої світової війни. Там вона зазнала різних форм переслідування з боку німецьких військ, поліції та місцевого населення. Єдиним її притулком був ліс, де вона ховалася довгих чотири роки. Ця історія розкриває тонкощі переслідування поза таборами та, як може показати подальший огляд літератури, вплив цих травм на її життя. Рефлексія над текстами про переслідування крізь призму окремих життєвих історій можлива. Це сумна розповідь, сповнена великої кількості насильства, яка наочно демонструє, наскільки заплутаною є історія. 

Повертаючись до викладання в школах, різні предмети повинні добре поєднуватися разом, показуючи не лише переслідування за часів нацизму, але й відображаючи довготривалий вплив історії, переплетеної з культурною спадщиною. Тому я хотіла б відкрити для обговорення цю тему. Це не стільки питання навчальної програми, скільки питання змісту й бажання займатися цим змістом. Тому зміст має бути підготовлений таким чином, щоб був зрозумілий зв’язок між історією та сучасним життям. На додаток до цього змісту вчителям потрібні навички, щоб відчувати впевненість у викладанні, реагувати на потреби учнів, які пережили травму або мають різні країни походження. Я поставила б це в центр уваги. А під час викладання літератури та мови я хотіла б включити заняття мистецтвом, що допомогло б зосередитись на важкій історії на додаток до відвідування меморіалів й інших місць пам’яті. І, нарешті, ми маємо суттєві можливості, як-от використання оцифрованих матеріалів, віртуальної реальності, щоб об’єднати різні місця та подумати про культурну спадщину і роль пам’яті.

«Найважливіше – це не пропонувати чітко визначені знання, а почати дискусію»

Марта Гавришко 

– Дуже дякую, Аню, за ваші думки. Моє наступне запитання до Томи. У мене був чудовий досвід співпраці з Меморіалом Шоа, і я вдячна цій інституції за організацію тренінгів для українських вчителів. Під час цих семінарів я була свідком того, що деякі українські вчителі досі розриваються між національною лояльністю та універсальним правозахисним підходом до української історії. Не могли б ви поділитися своїми знаннями й думками про те, як змінилася ситуація через війну в Україні? Чи змінив центр свою навчальну програму та методи роботи, наприклад, з українськими вчителями, які зараз, як відомо, використовують термінологію Другої світової війни й Голокосту для пояснення своїм учням поточних подій, і яким чином змінилися підходи у вашій роботі та підходи в роботі Меморіалу Шоа загалом через війну в Україні?

Томас Чопард 

– Дуже дякую за це важливе запитання. Ви маєте рацію, Меморіал Шоа пропонує таке партнерство в Україні, але також і в решті країн Європи, і навіть у Північній Африці. Водночас ми пропонуємо загальну навчальну програму, яка є однаковою для всіх, про порівняльну історію масових звірств у Європі, здебільшого розмірковуючи про поняття геноциду, воєнних злочинів, злочинів проти людяності тощо, і ми намагаємося адаптувати цей підхід до місцевого контексту. 

Минулого тижня я був у Києві зі студентами університету імені Тараса Шевченка, і ми намагалися адаптуватися до місцевого контексту, пропонуючи конкретні сюжети про колабораціонізм в Україні, Голокост в Україні та порівняльний підхід із інтеграцією Голодомору, наприклад, чи війни в Україні й інших масових злочинів. Викладання Голокосту та знання про Голокост загалом тут можливо використати для порівняння, щоб запропонувати належне розуміння інших контекстів загалом.

Це програма, яку просуває Меморіал Шоа. Коли ми пропонуємо таке порівняння, на мій погляд, вчителі або учні середньої школи реагують краще, тому що вони не лише стикаються з іноземними фахівцями, які навчають їх чомусь із підходом зверху вниз, але починається діалог у місцевому контексті за допомогою спеціальних інструментів, з конкретними поняттями, які ми всі намагаємося використовувати в усьому світі, щоб зрозуміти масові звірства загалом.

Іноді проблемою може бути національний контекст, національний чи навіть націоналістичний рефлекс. Але, пропонуючи порівняння, ми досягаємо кращого результату. На завершення я хочу згадати нашу зустріч стосовно співпраці. Звичайно, колабораціонізм під час Голокосту в Україні є головним питанням. Це було важливим питанням до 2014 року, а з 24 лютого воно стало ще важливішим. Але, порівнявши колабораціонізм в Україні з аналогічним явищем у Франції (колабораціонізм насправді французьке слово), Австрії та інших країнах Європи, нам вдалося розпочати плідну дискусію з учнями.

Я вважаю, що важливо зрозуміти, що для танцю потрібні двоє. Ви повинні запропонувати щось для обговорення і залучити учнів до поточної дискусії. На мій погляд, найважливіше – це не пропонувати чітко визначені знання, а почати дискусію.

«Використання російською пропагандою поняття «денацифікація» є відвертим прикладом викривлення Голокосту»

Марта Гавришко 

– Дуже дякую, Томо. Тепер я звернуся до Габріелли: не могли б ви поділитися з нами своїми знаннями про те, як розвінчати пропагандистське гасло «денацифікації»? Ми знаємо, що деякі російські солдати, наприклад, дійсно вірять, що вони учасники «священної війни» проти нацистів. Як нам бути з цим викривленням і необґрунтованими заявами, які використовуються для виправдання порушень прав людини та воєнних злочинів, скоєних Росією в Україні?

Габріелла Комолі 

– Коли я готувалася до цього запитання, я помістила його в ChatGPT, оскільки штучний інтелект зараз відіграє дуже важливу роль у створенні спотвореного контенту, і  учні з цим стикаються. ChatGPT дав досить цікаві відповіді про те, як зламати цей пропагандистський лозунг: він запропонував мені десять пунктів, з яких я виділю п’ять, оскільки вони є найбільш актуальними. Перший – визначити термін «денацифікація». Другий – надати контекст, а потім спробувати узагальнити. Четвертий пункт – протидія дезінформації, тобто перевірка фактів та надання надійних джерел, і п’ятий – заохочення критичного мислення. Це п’ять пунктів, які я виокремила, але інші також актуальні. Ці кроки можуть бути очевидними, оскільки ми виходимо з дослідницької й академічної точки зору, але, переходячи до освітньої та практичної площини, нам дійсно необхідно деконструювати підхід до того, як розглядати такі запитання і відповідати на них.

Ця ж методика застосовується, коли в освіті мова йде про аналіз зображення або коли ми споживаємо вміст соціальних мереж. Тоді нам потрібно відповісти на ці запитання та спробувати визначити, контекстуалізувати те, що ми там бачимо. Ймовірно, важливо ставити запитання «Хто?», «Що?», «Де?», «Коли?» і «Чому?». Хто створив це зображення? Чому сказали «денацифікація»? Хто це сказав? Потрібно спробувати віднайти все, що за цим стоїть, і разом з тим сприяти розвитку критичного мислення. У цьому сенсі ChatGPT дав нам досить гарну відповідь, щоб задати тон для розуміння природи викривлення та релятивізації Голокосту, оскільки використання російською пропагандою поняття «денацифікація» є відвертим прикладом викривлення Голокосту.

Тепер я хотіла б повернутися до інших рекомендацій Міжнародного альянсу пам’яті жертв Голокосту, про які я вже згадувала, щодо того, як протистояти викривленню. Нам потрібно розвивати знання про Голокост і забезпечити точність історичних фактів та індивідуального розуміння. Коли ми вивчаємо історію Голокосту та її спотворення, нам важливо створити середовище залучення. Важливо розвивати навички критичного і рефлексивного мислення про Голокост, зокрема здатність протистояти викривленням. Ми можемо контекстуалізувати розуміння відповідальності: хто дійові особи, чому вони зробили те, що зробили, що означає співучасть, роль жертв, а також актуальність Голокосту для розгляду сучасних питань і як ми можемо звернутись до цього.

Це питання, яке порушувалося більшістю з нас стосовно України, так само як і питання про те, як включити саму історію України до навчальної програми. Питання актуальності та методів розгляду теми також є важливими. Як приклад наведу коротке відео зі свідченням Ружици Бреєр [1] із Хорватії, яку запитали, якою була її мотивація дати свідчення. Вона відповіла: «Найбільше мене мотивувало те, що, на жаль, сьогодні ви знову можете побачити багато того, що ми пережили. Сьогодні знову стільки людей насправді проходять через те саме: їх виганяють, убивають, катують і так далі». Цей зв’язок є актуальним, тому що вона так каже. Ми самі не повинні робити спрощені порівняння, але вона розмірковує над власним досвідом – і учні, і ми теж можемо про це поміркувати. Я вважаю, що спосіб, у який ми можемо впоратися з цим поняттям «денацифікації» і в який ми можемо протистояти цьому викривленому наративу, полягає в комплексному розумінні глибших шарів значення, що дозволяє нам деталізувати наше розуміння.

«Іноді ми думаємо, що минуле допомагає нам краще зрозуміти сьогодення, але й сьогодення також може допомогти нам краще зрозуміти історію»

Марта Гавришко 

– Дуже дякую, Габріелло. Тепер я хочу запитати Патріка: ви згадали, що хороші історики завжди встановлюють зв’язок із сьогоденням. Ми спробуємо розглянути поточні події та обговорити, як минуле впливає на сьогодення. Ми розуміємо, що в умовах нинішньої війни у нас є нові виклики. Наші викладачі Голокосту, вчителі Голокосту мають нові виклики. Вони повинні боротися із спотворенням, неправильним використанням та інструменталізацією історії й пам’яті про Голокост. Ми знаємо від вчителів, з особистого досвіду учнів, що вони стикаються з ворожнечею, коли учні в різних європейських країнах називають їх нацистами. Учні не розуміють значення цих слів. Яку роль мають відігравати освітяни та вчителі, що вони повинні робити сьогодні, щоб подолати цю ворожнечу, поглибити знання нашої молоді про Голокост в часи масових злочинів?

Патрік Зігелє 

– Я хочу роз’яснити, що є певний аспект зв’язку історії з сьогоденням. Історія завжди починається із сьогодення; ми повинні допомогти учням усвідомити, що як ми не дивилися б на історію, історія не є данністю. Історію завжди розглядають з певної точки зору, пов’язаної з політичними та іншими обставинами сьогодення. Отже, коли ми навчаємо про націонал-соціалізм і Голокост, нам завжди доводиться робити вибір. Нам ніколи не вдасться впоратися з усією складністю історії.

Як вчитель я завжди стикаюся з проблемою, що я можу, а що не можу зробити. Тому підручники такі важливі, адже часто вони приймають це рішення за мене, і тільки професійні вчителі історії можуть відійти від того, що їм дають підручники, і зробити інший вибір.

Гайдемарі Уль, яка передчасно померла місяць тому, була однією з провідних історикинь Австрії в сфері культурної пам’яті. Близько року тому вона зазначила: іноді ми думаємо, що минуле допомагає нам краще зрозуміти сьогодення, але й сьогодення також може допомогти нам краще зрозуміти історію. Я вважаю це дуже цікавою думкою, тому що те, що відбувається сьогодні, дає нам інший погляд на те, що відбувалося в 20-х чи 30-х роках. Ми дивимося на історію під іншим кутом і через іншу призму завдяки подіям, які відбуваються сьогодні.

Ми запитали Аню Балліс про те, що варто змінити в навчальних програмах. Я вважаю, що проблема не в навчальних програмах, принаймні не в шкільних. Якщо ви подивитеся на них в Австрії, учням так багато чому необхідно навчитися. Програми навіть передбачають, що вони повинні дізнатися, який вплив мала Друга світова війна на Африку та Азію. Є дуже багато тем, якими мають займатися вчителі, але я вважаю, що важливіше ознайомитись із навчальним планом педагогічної освіти, тому що дуже часто, як зазначила Аня Балліс, вчителі недостатньо підготовлені до розгляду цих тем у школі.

Також ми повинні бути реалістами. Що можна зробити за ті кілька годин, коли вчителі розглядають Голокост? Що вони мають робити, коли йдеться про Україну? Тут ми стикаємося з дилемою. В історичній освіті все більше підсилюється тенденція локалізації історії, оскільки ви повинні зробити її значущою для учнів. Для цього варто розглянути їхні школу й регіон: що вони знають про єврейських учнів, яких виключили зі школи? Хто став жертвою Голокосту? Що вони знають про концтабори, які були поблизу чи в тому ж самому селі?

Вчителі повинні дивитися на оточення, і тоді завдання полягає в тому, щоб викладати Голокост з європейської перспективи. Наведу вам приклад: в архіві візуальної історії Фонду Шоа є інтерв’ю з українським примусовим робітником. Він був змушений працювати у дуже віддаленому районі Австрії і вирішив залишитися там після війни. Це дуже локальна історія, але водночас вона пов’язана з Європою, з Україною. Подібні історії – можливість впоратися з проблемою «діяти локально, мислити глобально» на рівні викладання історії.

Нам потрібно підтримувати вчителів і програми, подібні до програми Фонду Шоа та Меморіалу Шоа. Ми також були частиною міжнародної програми під назвою «Голокост як відправна точка». Добре мати такі міжнародні програми обміну для вчителів, щоб вивчати нові перспективи. Це складне і важке завдання. Нарешті, ми також стикаємося з дилемою вирішення цифрових потреб. Зараз в Австрії цифрова грамотність є обов’язковим предметом у школах. Він був започаткований восени цього року. Я вважаю, що це важлива новація, оскільки використання цифрових медіа для викладання історії має вирішальне значення, але в той же час ви повинні дати студентам медіаграмотність, щоб вони могли критично розглядати медіа, які використовують. Якщо ви це зробите, то зможете працювати з TikTok та Instagram, а також іншими мережами. Але ви повинні бути обізнаними й навчати студентів, щоб вони знали, з чим вони мають справу та в яких обставинах використовують медіа.

Аня Балліс 

– Важливо, щоб у викладанні історії вчителі завжди зосереджувалися, особливо в Німеччині, на змісті та на тому, як цей зміст доноситься до учнів. Я хочу підкреслити, що, як сказав Патрік Зігелє, надзвичайно важливо долучатися до різних програм із вчителями та учнями, а також знаходити шляхи задоволення потреб учнів у класі. Це досить складно для вчителів, і вони потребують значної підтримки.

«Одне з головних питань, з яким учні повинні мати справу, – “Як це могло статися?”»

Марта Гавришко 

– Давайте продовжимо нашу дискусію, оскільки маємо ще декілька важливих запитань. Перше стосується вебсайту та матеріалів «Яхад-Ін Унум»: чи користуються цими матеріалами ваші учні або ви самі, і як учні реагують на такий місцевий вимір, на те, що сталося в їхніх рідних регіонах? Вони досліджують це питання?

Томас Чопард 

– Я розпочну, оскільки це французький проєкт. Насправді відповідь буде простою: дуже мало людей використовують матеріали Патріка Дебуа в класі. Ці свідчення використовують лише історики. Таким істориком є, наприклад, Марі Мутьє-Бітан, яка колись працювала з Патріком Дебуа над цим проєктом. Вона отримала ступінь доктора філософії у Вищій школі соціальних наук в Парижі й нещодавно видала книгу про Голокост у Західній Україні, базуючись на цих свідченнях, але не лише на них. На жаль, на мій погляд, їх важко використовувати в класі. Ми радше використовуємо матеріали Меморіалу Шоа, які є більш «типовими» свідченнями тих, хто пережив Голокост, хто був дитиною під час Голокосту. Відсторонені спостерігачі зазвичай не є основним центром уваги під час презентацій.

Марта Гавришко 

– У нас є ще одне питання стосовно порівняльної перспективи, про яку багато хто з вас згадував. Як ми маємо підкреслити структурні подібності та відмінності між, наприклад, Голокостом і Голодомором? Чи можна взагалі порівнювати ці два випадки масових злочинів й екстремального насильства?

Габріелла Комолі 

– Я не вважаю, що ми можемо їх порівнювати. Повертаючись до свідчень Фонду Шоа, зазначу, що це інтерв’ю про історії життя, які були проведені в 1990-х роках. Опитувані розповідають про своє довоєнне життя. Вони також розповідають про звірства під час війни і повоєнне життя. Це означає, що одна й та ж людина пережила багато насильства, тому що у Східній Європі після Голокосту до влади прийшли суворі комуністичні режими. Зі свідчень ми можемо отримати розуміння таких аспектів, оскільки ті, хто вижив, порівнюють свій власний досвід про те, як змінилося їхнє життя до війни та після неї. Я вважаю, що це можна порівняти. Але інакше – я сказала б, що це неможливо.

Марта Гавришко 

– Дуже дякую, Габріелло. Ми маємо справу зі зростанням ультраправих груп у Європі та захистом націоналістичних поглядів на історію, тому стикаємося з проблемою етноцентричного трактування та висвітлення історії. Наше запитання стосується Німеччини і впливу «Альтернативи для Німеччини» – Alternative für Deutschland – на свідомість молоді. Але я розширю це питання, тому що подібною є ситуація в багатьох країнах, де ультраправі групи хочуть відбілити незручну історію, маргіналізувати або замовчувати певні аспекти, – отже, це більш універсальна проблема. Як нам з цим впоратися? Як нам боротися з викривленнями з боку політично вмотивованих та ідеологічно заряджених груп?

Аня Балліс 

– Це питання стосується педагогічної освіти: студенти стають учителями і йдуть у класи, а ми повинні знайти способи залучати та краще пізнавати наших студентів, я кажу це зі своєї точки зору викладача мови. Це не завжди можливо. Чого, на мою думку, бракує багатьом дебатам, так це контакту й діалогу зі студентами, які вивчають історію, критичну мову чи інші теми. Іноді вони висловлюють свої ідеї та ідеологію на заняттях, що є досить шкідливим, і ми не маємо способу це виправити чи почати про це говорити. Потрібно багато розмірковувати над тим, якою є педагогічна освіта сьогодні. Ми зосереджуємося на змісті та на тому, як цей зміст сприймається студентами. Але нам бракує саморефлексії. До того ж ми повинні включити актуальність демократії в підготовку вчителів у Німеччині значно більшою мірою. Для мого предмета це означає вивчення того, як ми говоримо на складні теми, наприклад такі, як дезінформація й теорії змови. Потрібно наголошувати на подібних темах і підходах, щоб ми могли говорити в групах і працювати разом, аби критично обговорювати та розмірковувати над цими питаннями.

Марта Гавришко 

– Дякую, Аню. Одна з ключових цілей викладання Голокосту – спонукати людей до рішучих дій, не відводити очі, коли бачиш несправедливість, коли хтось страждає. Але ми знаємо, що багато людей досі поводяться як так звані відсторонені спостерігачі або просто спостерігачі через різні мотивації. Як мотивувати людей діяти? Як мотивувати їх захищати права людини та бути активними громадянами у цьому світі? Які ваші думки?

Патрік Зігелє 

– Для мене це одне з ключових питань вивчення націонал-соціалізму і Голокосту. Повертаючись до навчальних програм, одне з головних питань, з яким учні повинні мати справу, – «Як це могло статися?». Це також одне з основних питань, яке часто задають учні. Ось чому так важливо перенести це на особистий рівень, розглянути історії жертв, а також помічників, відсторонених спостерігачів, винуватців, щоб зрозуміти, що навіть при такій диктатурі, як нацистський режим, ви мали певний діапазон дій і могли змінити ситуацію.

Працюючи зі студентами, у мене завжди було враження, що як тільки вони це усвідомлюють, вони легко прокладають міст у сьогодення. Звичайно, сьогодні ситуація дуже відрізняється від тих часів, вони повинні розуміти, що щодо порушень прав людини та цінності прав людини при демократії легше діяти й не бути відстороненим спостерігачем. Ми знаємо з історії, особливо з історії націонал-соціалізму, що під час диктатури діапазон дій жертв, а також відсторонених спостерігачів постійно зменшується, поки не стає надто пізно.

У програмі «ERRINNERN:AT» один із наших найуспішніших навчальних матеріалів, який ми розробили разом з учителями, називається «Хто винен у смерті Едіт Вінклер»? Едіт Вінклер була восьмирічною єврейською дівчинкою з Відня. Її сестра змогла втекти до Палестини, де вижила. Едіт залишилася з батьками, її депортували та вбили в Кульмгофі (Хелмно). Ми зібрали біографічний матеріал, у якому показали, хто був причетний до процесу, який у підсумку призвів до того, що восьмирічна дівчинка з Відня загинула. Учні усвідомлюють, що була людина, яка керувала поїздом, людина, яка сиділа в муніципалітеті, щоб реєструвати євреїв Відня, людина, яка забрала в євреїв усе майно тощо. Це можна перенести на дуже особистий рівень, і саме тут ми можемо спробувати зробити все можливе, щоб студенти зробили висновок відносно сьогодення.

«Минуле завжди пов’язане із сьогоденням і прочитується через сьогодення»

Марта Гавришко 

– Як майбутня кліматична криза, що призведе до збільшення міграції та змішування населення, вплине на освіту? Унаслідок війни ми вже маємо приблизно 6 мільйонів українських біженців. Як ми вже згадували, біженці перебувають у країнах по всій території Європи. Як їхня присутність впливає на викладання Голокосту, і як різні загрози, такі як кліматична криза, можуть змінити викладання Голокосту?

Патрік Зігелє 

– Це справді важливе питання, на яке я спробую відповісти словами Джонатана Сафрана Фоера, який сказав, що, з його точки зору, основний спосіб підготуватися до майбутньої кліматичної кризи – це мати хороші демократії, де захищені права людини. Через кліматичну кризу ми будемо стикатися з дедалі більшими викликами, міграцією та біженцями. Іноді я думаю, що освіта розвиває нас, дає нам навички, щоб бути готовими до майбутнього світу, якого ми ще не знаємо. Я вірю, що освіта в сфері Голокосту, присвячена звірствам у минулому, допоможе нам захистити наші демократичні цінності та демократії. Люди в Україні знають, наскільки це великий виклик.

Марта Гавришко 

– Дуже дякую. Моє останнє зауваження стосується етичних проблем і повторної травматизації або травматизації наших учнів. Розповідаючи їм факти про травматичні події, смерті, зради, демонструючи тривожні візуальні матеріали, ми несемо відповідальність. Ця відповідальність пов’язана з травмою, яку ми потенційно можемо завдати учням. Як нам з цим бути? Як не забувати, що ми можемо сильно вплинути на учнів негативним чином, піддаючи їх впливу цієї травматичної інформації? Чи варто уникати бентежних зображень? Чи повинні ми їх використовувати? Як правильно їх використовувати?

Габріелла Комолі 

– В освітніх рекомендаціях Міжнародного альянсу пам’яті жертв Голокосту зазначено, що ми не повинні показувати учням трупи, мертві тіла часів Голокосту, тому що це віддалить їх від теми. До того ж це призведе до потенційної травми, якої вони ще не переживали. Ми можемо використовувати особисті історії, але нам потрібно уникати надто наочних пояснень подій, тому що це не сприятиме засвоєнню знань, а радше змусить їх повністю закритись.

Патрік Зігелє 

– Я повністю згоден, і я додав би, що освіта й освітяни також мають свої межі. Це нормально, коли вчителі не завжди знають, як працювати з певними сферами. Міністерство освіти Австрії, наприклад, надає психологічну допомогу травмованим українським учням і батькам. Вони можуть знайти в цьому підтримку, як і вчителі. Ми не можемо просити вчителів боротися з цими травмами. У цьому випадку потрібна позашкільна допомога.

Марта Гавришко 

– Ця професійна підтримка дуже важлива. Я вдячна за ваші думки та експертні оцінки, а також за те, що поділилися своїми знаннями. Я вдячна усім нашим учасникам, які створили простір нашої розмови.

Андреа Пето 

– Дуже дякую, Марто, і велике дякую учасникам цього круглого столу. Я також хочу подякувати організаторам. Це був другий круглий стіл «Східноєвропейських досліджень Голокосту», перший – присвячений обговоренню концепції «Ніколи знову». Причина, чому цей круглий стіл такий важливий, полягає в тому, що ми живемо в часи нової холодної війни, яка ведеться не між двома різними державними блоками, іноді це блоки всередині однієї держави. Постає питання, що може зробити освіта, коли громадянська війна відбувається в галузі освіти та на полях культурного, політичного фронтів. У нас немає нічого, крім освіти, і ми не маємо ніякого іншого ресурсу, крім історії. 

Журнал «Східноєвропейські дослідження Голокосту» має важливу місію проводити такі дискусії істориків та практиків, і я вдячна нашим учасникам, які прийняли запрошення. Ми обговорювали різні шаблони пам’яті про Другу світову війну, яка була великою війною в Європі, і ми знову переживаємо велику війну в Європі. Ми вже обговорювали «Ніколи знову», але є й інші шаблони пам’яті, пов’язані з поняттям геноциду. Що таке геноцид? Як ми можемо використовувати це поняття? Ми також могли б розглянути питання про Нюрнберзький процес і про те, що буде, коли ця війна закінчиться. Якими є наслідки? Чого ми можемо навчитися? Усе це пов’язано з тим, як ми розуміємо нашу поточну ситуацію. Я хочу процитувати доктора Ґаучі, за словами якого минуле завжди пов’язане із сьогоденням і прочитується через сьогодення, воно пропонує відповідальність і вчить нас відповідальності та тому, як діяти.

Дуже дякую всім і продовжуйте виконувати роботу, яка веде до змін.

Переклад Дмитра Аладька.

У публікації використано світлини з відкритих джерел.