Передумови ліквідації здолбунівського гетто

Гетто в здолбунівському гебіті проіснували чи не найдовше з усіх у західній Волині. Цикл їхньої ліквідації тут відбувається 13–15 жовтня 1942 року. Станом на цей час були ліквідовані майже всі гетто навколо. Після 10 жовтня окрім гебіту Здолбунів у західній Волині євреї мали змогу легально жити лише в невеликих просторах гетто Володимира та Дубно (остаточна ліквідація тамтешнього останнього гетто з кількома сотнями євреїв припадає на 25 жовтня 1942 року). Скоріш за все саме незавершені будівельні проєкти, на яких німецький підприємець та інженер Герман Грабе використовував переважно працю євреїв, спонукали нацистський окупаційний режим відтермінувати акцію. Проте так не могло тривати вічно.

Ще 16 серпня 1942 року в умовах затяжної німецько-радянської війни вище керівництво Німеччини ухвалило рішення про те, що армія має задовольнити більшість своїх продовольчих потреб за рахунок експлуатації окупованих територій СРСР. У зв’язку з цим райхскомісар Еріх Кох закликав убити всіх євреїв в окупаційній зоні. Планували залишити життя лише поодиноким кваліфікованим ремісникам, працю яких було важко замінити. Масове вбивство мало на меті скоротити споживання харчів [1]. Проте це лише ситуативна раціоналізація геноциду. Насправді всі євреї Європи повинні були загинути з міркувань расової ідеології нацизму, й відповідне рішення було прийняте раніше на рівні вищого керівництва Німеччини на чолі з Гітлером.

28–31 серпня під час засідання гебітскомісари округу «Волинь–Поділля» вирішують впродовж наступних п’яти тижнів убити всіх євреї регіону, окрім 500 кваліфікованих робітників. Це було зобов’язання гебісткомісарів перед командиром поліції безпеки та СД (Зіпо-СД) Рівного д-ром Карлом Пютцем [2]. Відтак долю здолбунівських євреїв було вирішено. Звісно, йшлося радше про імплементаційне рішення-домовленість, аніж про щось стратегічно важливе в процесі розгортання Голокосту. Адже в західній Волині в кінці серпня й без того вже тривала друга хвиля насильства — відбувався цикл ліквідацій гетто у різних містах і містечках. Ця хвиля почалася ще в травні 1942 року.

Більшість убивств здійснювали німецькі службовці спеціальних команд СД, які базувалися в Рівному, Луцьку та Бресті. Саме вони розстрілювали євреїв. Оскільки йшлося про невеликі групи, встановлювався певний графік виконання з урахуванням логістичних особливостей. Мабуть, згадане вище засідання гебітскомісарів мало на меті створення логістичного плану дій на найближчі п’ять тижнів. Час здолбунівського гетто настав 13 жовтня. 11 жовтня 1942 року командування СД в Рівному віддало наказ окружному начальнику жандармерії Йозефу Пауру встановити посилену охорону в усіх трьох гетто гебіту — здолбунівському, мізоцькому та острозькому [3]. Здається, на той час вже було визначено точні дати ліквідації цих гетто. 

Отримавши розпорядження, Паур віддає наказ комендатурі районної поліції посилити охорону гетто, а також стягнути до Здолбунова у день розстрілу більшу кількість поліцейських із районних комендатур. Петро Пивоварчук на той час служив у комендатурі поліції с. Здовбиця. Він свідчить про ці події так:

…прийшов наказ від німецької жандармерії ввечері, дату не пам’ятаю, щоб комендант Бухало на наступний день о 5-й годині ранку вислав п’ять озброєних поліцейських. Він, як завжди, обрав найкращих, а саме:

1. Миськов Микола (знаходиться в банді [4] «Черноти» [5]).

2. Бищук Дмитро (в Німеччині) [6].

3. Рудий Володимир (у Німеччині).

4. Тихонюк Григорій (не знаю, де знаходиться).

5. Галабурда Сергій (у Німеччині) [7].

Для посилення позицій здолбунівської поліції жандармерія переводить до міста деяких поліцейських з інших районів. Зокрема з Острога на службу в здолбунівський підрозділ відправили Костянтина Броновицького. 

Поліцейським наказують 12 жовтня о 4-й годині ранку прибути до сусіднього зі Здолбуновом села Старомильськ для викопування ям. Про це зокрема свідчить Костянтин Броновицький [8]. З його слів, процесом викопування могил керували заступник коменданта Юрій Буксим та унтерофіцер поліції Іларіон Король.

Ближче до полудня водій гебітскомісара Микола Кравченко випадково дізнається, що в Старомильську копають велику яму для розстрілу євреїв Здолбунова. Він поспішає повідомити про це свого близького товариша годинникаря Мейєра Сойфера, який перебував у гетто. На захист Кравченка 3 серпня 1944 року Сойфер засвідчив радянським слідчим органам наступне: «…я можу дати позитивний відгук про Кравченка Миколу. Коли він служив у гебітскомісара, він ввів мене в курс того, що готується німцями стосовно єврейського населення, і попередив мене про це… Хвилюючись за свою долю та долю своєї сім’ї, я підтримував зв’язок із Кравченком Миколою і просив його у разі справжньої загрози для нашого життя попередити про це. Він так і зробив: коли дізнався про те, що в Старомильську готується яма для розстрілу євреїв, то прийшов до мене в майстерню годинників і сказав, що мені і всім євреям загрожує велика розправа. Він також запропонував, якщо мені потрібна буде його допомога, щоб я прийшов до нього в гараж, і він вивезе мене машиною за місто в безпечне місце» [9]. Сойфер не скористався пропозицією допомоги, але самостійно здійснив втечу з гетто 13 жовтня о 4-й ранку, збагнувши, що слова його українського товариша були правдивими.

Напевно, завдяки повідомленню Кравченка й іншим просочуванням інформації у гетто стали ширитися чутки про підготовку могил. Після обіду до Елізабет Яблонської, яка у цей час працювала в офісі німецької фірми «Юнг», прибігли знайомі з гетто. Їй розповіли про копання могил у Старомильську, і вона негайно пішла на прийом до Германа Грабе та повідомила йому про це [10]. Останній поспішив на зустріч до гебітскомісара Георга Маршала. Той не надав йому ніякої конкретної інформації, заявивши, що нічого не знає, й відправив його до свого заступника Отто Келлера. Келлер також не повідомив Грабе нічого конкретного. 

Стривожена, ближче до вечора Елізабет Яблонська повертається в гетто. До неї приходить один із бранців гетто Судобитський, в будинку якого вона мешкала, і пропонує сховатися в його домі. Це саме той чоловік, у якого раніше Елізабет знімала житло [11]. Мабуть, до вечора чутки про підготовку розстрілу євреїв стали загальновідомими. Елізабет йде у схованку в будинку Судобитського, який розташовувався неподалік від залізничного вокзалу, й перебуває там разом із ще 24 євреями впродовж кількох наступних днів. Вона пригадує, що готувати цей сховок і переховуватися їм допомагали й чеські сусіди.

Таким чином Елізабет та невеликій групі євреїв вдалося пережити масове вбивство. Відтак однією зі стратегій виживання в переддень розстрілу став завчасний пошук схованки з допомогою християнських сусідів. Наявність друзів серед останніх також дозволила бранцям здолбунівського гетто завчасно отримати попередження про копання могил у Старомильську. 

Із наближенням вечора 12 жовтня кілька шоферів вантажівок, які працювали на цементному заводі або ж інших підприємствах Здолбунова, отримали наказ заздалегідь підготувати свої машини і 13 жовтня рівно о 6-й ранку прибути до приміщення німецької жандармерії. Серед них були: Костянтин Єрмаков, який працював водієм автомашини «ГАЗ» в крайсляндвірта Здолбунова; шофер здолбунівського цементного заводу Сергій Леляков, росіянин за етнічним походженням, який народився і все життя мешкав у Здолбунові; ще один шофер здолбунівського цементного заводу Антон Ясінський, етнічний поляк, уродженець с. Тесів Острозького району; шофер чавуноливарного заводу Микола Печенюк, етнічний українець родом із с. Богдашів. 

Усі четверо отримали від своїх безпосередніх керівників на підприємствах одне і те ж розпорядження: прибути на шосту ранку до приміщення жандармерії. Люди різного етнічного походження виявилися втягнутими у процес розстрілу. Їм доручили виконувати те, що в інших місцевостях часто робили селяни на запряжених кіньми підводах: перевозити євреїв до місця розстрілу, а згодом — їхні речі у складські приміщення. Разом із копачами могил вони стали ще однією групою з місцевих людей, яких силою залучали до геноцидного процесу.

Ліквідація здолбунівського гетто

День 13 жовтня 1942 року розпочався в Здолбунові дуже рано — о 4-й годині. Саме у цей час німецькі жандарми на чолі з керівником посту жандармерії в м. Здолбунів Вільгельмом Вакером разом зі службовцями допоміжної поліції оточили гетто і взяли його під посилену охорону. Вакер «…наказав своїм людям зайняти точки виходу та розставити пости навколо гетто, особливо в напрямку річки Горинь [12]. Людям на постах було наказано розстрілювати кожного, хто намагався втекти від евакуації до місця розстрілу…» [13]. 

Один із учасників подій поліцейський Адам Прокопчук розповідає про це так: «Восени 1942 року одного дня о 4-й ранку за наказом коменданта німецької поліції Завадського Леоніда… нас, усіх поліцейських, у тому числі й мене, підняли, а потім… я та інші німецькі поліцейські пішли до [гетто]… Підійшовши до гетто, частина німецьких поліцейських, у тому числі і я разом з німцями-есесівцями, залишилися із зовнішнього боку гетто з завданням не допустити втечі. А частина поліцейських (хто саме, я зараз не пам’ятаю) разом з німцями-есесівцями пішли всередину гетто і стали виганяти ув’язнених на площу, розташовану біля гетто. Потім, коли ув’язнені різного віку — старі, діти — були зігнані на площу, туди під’їхали автомашини, на які почали вантажити в’язнів» [14].

Тим часом о 6-й ранку біля приміщення німецької жандармерії зібралося п’ять вантажівок. Про ті події детально свідчить один із водіїв Сергій Леляков: «Я подав до 6-ї години ранку машину точно туди, куди її вимагали. Біля будівлі жандармерії окрім мене зібралися Єрмаков Костянтин Іванович, Печенюк Микола Філіпович… Ясінський Антон і Ковалець Ян, які працювали шоферами гебітскомісара Маршала. Окрім наших, там стояла… автомашина гестапо. Через деякий час із жандармерії вийшов німець-жандарм і запитав нас, куди ми їдемо. Я відповів, що не знаю. Тоді він сказав: “Будете євреїв возити, а поки слідуйте за нами”. Попереду поїхала легкова автомашина німецької жандармерії і вантажівка гестапо, а за ними поїхали й ми» [15]. Легковий автомобіль поїхав першим у напрямку до входу в гетто. У легковій машині міг бути сам Йозеф Паур та керівництво СД з Рівного, адже Вакер із жандармами й частиною поліції вже перебували у гетто, а Келлер і Маршал прибудуть туди значно пізніше іншим службовим авто.

Як тільки загін СД разом із вантажівками прибули до гетто, усіх євреїв почали виганяти на площу «…біля залізничної гімназії на вулиці [Адама] Міцкевича» [16]. Це робили працівники загону СД з Рівного разом із частиною службовців допоміжної поліції, які увійшли в гетто. Напевно, це були ті поліцейські, про яких свідчив вище Прокопчук, що сам, з його слів, залишився охороняти кордони гетто, маючи розпорядження стріляти в усіх втікачів. Чи виконував він це розпорядження, на жаль, нічого не відомо, але втікачів було чимало. 

Очевидно, процес збору євреїв міг розпочатися ближче до 7-ї ранку. У євреїв відбирали цінні речі, після чого їх розділяли на дві колони: чоловіки по один бік, жінки та діти — по інший. Цей процес описує Кравченко, який о 10-й ранку привіз до гетто Отто Келлера і здалеку помітив алгоритм дій німців: «Перший раз я приїхав туди із заступником гебітскомісара Келлером о 10-й годині ранку, причому я в гетто не в’їжджав, а зупинився на вулиці, звідки мені було видно, що на площі гетто стояв невеликий стіл, за яким сидів жандарм німецької жандармерії. По один бік стола стояв натовп чоловіків, а по інший бік стояли жінки. Жандарм відбирав у євреїв перед відправкою їх на розстріл усі цінності, які в них були» [17]. 

Як розповідає Костянтин Єрмаков, усі цінні речі забрали з собою службовці СД з Рівного. Їхня вантажівка була пригнана в гетто саме з цією метою: «…відібрали у євреїв усі цінні речі, поклали в мішки і завантажили на вантажівку гестапо, щоб відвезти кудись» [18]. Службовці СД та поліція спочатку почали заштовхувати на вантажівки жінок і дітей. У гетто почався сильний хаос. Лунали крики й плач. Не всі бранці хотіли виходити на площу, і декого з них силоміць витягували з будинків. 

Службовці СД підпалили частину будівель, у яких забарикадувалися євреї. Тому на території гетто розгорілося кілька пожеж. Люди намагалися втікати врізнобіч, і в гетто розпочалася хаотична стрілянина. Поліція й СД стали стріляти у втікачів безпосередньо на вулицях міста. Дуже швидко накопичилася велика кількість тіл убитих. Як свідчить Пивоварчук, його колеги по службі, що прибули зі Здовбиці, згодом хвастали про те, як стріляли в євреїв: «Тоді сам Миськов Микола [19] почав говорити, що “сам вже сьогодні розстріляв десять євреїв і награбував, що мені тільки потрібно”» [20].

Один із шоферів вантажівки Сергій Леляков також засвідчує: «Поки ми возили на розстріл євреїв, німці та українська поліція розстріляли сотні людей, у тому числі жінок і дітей, прямо на вулицях міста» [21]. Проте багато кому вдалося втекти вже на цьому етапі ліквідації гетто. Серед таких — Меїр Вельтфройд. Його поранили, проте він зміг вибратися [22]. Надзвичайно драматично розгорталися події для Естер Барішман. Почувши стрілянину в гетто, вони разом з матір’ю та сестрою стали втікати, спотикаючись об тіла загиблих, які у великій кількості лежали на вулицях міста. Мати тримала Естер та її сестру за руки. Вони стали бігти, але в якийсь момент через хаос Естер не втримала руку матері й залишилася сама у цій колотнечі [23]. Їй вдалося просидіти у чиємусь сараї з кроликами щонайменше добу, поки ситуація на вулиці трохи не заспокоїлася. Тоді вона вибралася зі схованки посеред білого дня і попрямувала до однієї чеської сім’ї, яка товаришувала з її батьками й обіцяла за потреби допомогти. Наявність у батьків Естер цього заздалегідь продуманого плану дій допомогла їй зорієнтуватися в екстремальній ситуації абсолютного хаосу. 

Мейєру Цикеру також вдалося втекти. Він розповідає про ці події так: «Це сталося 13 жовтня. Ми почули кулемети, побачили, що горить гетто. Міліція і СС зайшли в гетто, почали вбивати і розстрілювати людей. Намагаючись втекти, євреї підпалили гетто, щоб під завісою диму дістатися до лісу. Чимало людей змогли втекти. На жаль, частину з них вбили в лісі українці, які працювали на німців. Їм не вдалося вижити. На щастя, моя сім’я вижила завдяки селянам та стосункам, які мій батько і моя сім’я мали з селянами» [24]. Мейєр зміг втекти на етапі перевезення євреїв до місця розстрілу в Старомильську — вони з братом розштовхали охоронців, зістрибнули з вантажівки і втекли до лісу. Також Мейєр озвучує іншу версію про причини пожежі в гетто: він каже, що підпал вчинили не співробітники СД, а самі євреї, щоб покращити шанси на втечу. Така версія розгортання подій також цілком вірогідна, адже євреї на Волині часто вдавалися до підпалів гетто як до форми опору.

Попри наявність багатьох втікачів, більшість євреїв Здолбунова все ж загинули або у результаті стрілянини в гетто, або ж змирилися зі своєю долею й у відчаї йшли на вантажівки. Спершу на розстріл вивозили жінок і дітей, а після них — чоловіків. Коли уродженець Здолбунова шофер Сергій Леляков описує радянським слідчим ці події, в його розповіді можна вловити елементи жахливої психологічної травми, яку він отримав, будучи втягнутим у те, що трапилося. Для нього ця «робота» була нестерпною, адже люди, яких він віз на смерть, були його друзями дитинства, однокласниками чи просто знайомими здолбунівчанами. Цей фрагмент його свідчень заслуговує на розлоге цитування:

Тут я побачив жахливу картину: євреї, відчуваючи свою загибель, стали розбігатися й кричати не своїм голосом, особливо матері і діти. Серед них я помітив багатьох своїх знайомих і друзів дитинства зі школи. Багато з них впізнавали й мене. Зустрічаючись поглядами зі своїми знайомими, приреченими на смерть, я відчував себе, як на ножах: в їхніх очах я бачив незабутній для пам’яті докір у ставленні до мене. Особливо мені запам’яталися два випадки зустрічі зі своїми знайомими. До моєї автомашини підійшли дві сестри Зільберверг: Рахіль, разом з якою я навчався у школі, і друга, імені якої я не знаю. Звертаючись до мене з кузова автомашини на шляху до місця страти через заднє вікно кабіни, Рахіль сказала мені: “Сергію, якщо тобі вдасться побачити мого брата, який встиг евакуюватися в глибину СРСР, то передай йому, що я до останньої хвилини пам’ятала про нього і що вся сім’я наша загинула. А від мене передай йому мій останній посмертний привіт” [25].

Травматичні свідчення про ті події дає й Костянтин Єрмаков, який наводить радянським слідчим деталі, про які міг би й не згадувати, але, мабуть, вони надто міцно закарбувались у його пам’яті: «При розвантаженні автомашини одна молода жінка, намагаючись врятуватися, хотіла залізти в кабіну авто. Я відштовхнув її від машини, і вона впала. Інші, вже голі, коли їх гнали в яму на розстріл, підходили до мене з благаннями: “Врятуйте нас, ми хочемо жити”. Я не міг допомогти, і відштовхував їх від себе» [26]. Врятувати в такій ситуації напевно означало б кинути виклик озброєним німцям та допоміжній поліції, які в цей час здійснювали розстріли й навряд чи толерували б подібну поведінку. Загалом описана Єрмаковим ситуація демонструє надзвичайну складність неможливого вибору, в якій може опинитися втягнута до геноцидного процесу людина. 

Службовці поліції та німецької жандармерії супроводжували євреїв на розстріл, їдучи разом з ними на вантажівках. Про це свідчить поліцейський Адам Прокопчук: «Я разом з двома німцями-есесівцями сів на одну з автомашин і повіз приречених за село Старомильськ, де в кілометрі від села Старомильськ Здолбунівського району біля кладовища була заздалегідь приготовлена яма» [27]. 

Очевидно, що синхронно з цими подіями в гетто жандармерія вранці віддала наказ частині службовців поліції завчасно їхати до місця розстрілу й оточити периметр, аби унеможливити втечу. Сергій Леляков свідчить: «Коли ми привозили людей до величезної заздалегідь підготовленої ями, то вся ця місцевість була оточена ланцюгом з української поліції. Всіх приречених підводили недалеко до ями німецькі жандарми й есесівці, роздягали догола, і через спеціально підготовлений вхід зі східцями гнали їх у яму» [28].

Розстріл відбувався буквально на очах у мешканців села. Можна припустити, що багато з них також могли бути на все життя травмовані почутим і побаченим. Броніслав Латишкевич, який жив неподалік від місця розстрілу, свідчить про процес вбивства так: 

…У жовтні 1942 року німці почали проводити масове знищення єврейського населення [міста]. Розкажу [комітету НДК], як це сталося: близько 8-ї ранку я вийшов на дорогу і побачив, що вулицею села Старий Мильськ їде машина, повна жінок і дітей. Я спостерігав, як ця машина з людьми всередині повертає до яру. Мені стало цікаво, що відбувається. Я пішов на ділянку, взявши з собою сапу для збирання картоплі. Таким чином я зміг підійти ближче, [щоб побачити], що відбувається з цими людьми. Підійшовши, я побачив таку картину: один український [допоміжний] міліціонер забирав документи у приречених, а інший міліціонер змушував їх роздягатися догола. Потім троє [?] загнали людей у ​​яму (всередині ями були висічені сходи). Потім людей змусили лягти обличчям до ями, і німець вистрілив [їм] у голову з кулемета. Якщо хтось [із євреїв] намагався піднятися, він [німецький кат] негайно їх розстрілював [29].

Леляков свідчить про те, що 13 жовтня впродовж дня він 13 разів возив євреїв із гетто до місця розстрілу [30]. Антон Ясінський — 18 разів [31]. За словами Єрмакова, він перевозив євреїв п’ять разів, а на одну вантажівку вміщалося близько 20 людей. Отже, за день він перевіз приблизно 100 євреїв [32]. Микола Печенюк возив «живих» людей чотири рази, і ще вісім разів його змушували відвозити до місця розстрілу тіла вбитих на території гетто, які збирали ближче до вечора після завершення розстрілів у Старомильську [33]. 

Якщо транспортування жінок пройшло для реалізаторів масового вбивства відносно «безпечно» й без зайвих проблем, то перевезення єврейських чоловіків виявилося непростим завданням. За словами Єрмакова, «…з однієї машини в мене всі порозбігалися, побивши при цьому поліцейських» [34]. Можливо, одним із втікачів і був Мейєр Цикер, який свідчив, що разом з братом зістрибнув із вантажівки. 

Втікали не тільки на шляху до розстрілу, але й безпосередньо з розстрільної ями. Зокрема Яніна Тарновська розповідає, як її дідусь, який мешкав неподалік, ввечері ходив до могили й привів звідти пораненого чоловіка [35]. Дуже поширеним явищем було те, що під час масових убивств німці не могли проконтролювати, чи всі, у кого вони стріляли, дійсно загинули. Тому ввечері принаймні ті люди, які лежали ближче до верхньої частини могили й не були придавлені іншими тілами, могли вибратися.

Відтак упродовж дня і мало не на всіх етапах розстрілу євреї намагалися чинити опір та за будь-якої нагоди тікати. Очевидно, що 13 жовтня загинули далеко не всі бранці гетто. Чи не найбільш об’єктивні відомості про статистику загиблих у цей день дає у своїх свідченнях Паур: він зазначає, що у Здолбунові загинуло близько 1 000–1 200 євреїв і ще 700–800 — у Мізочі (14 жовтня) та Острозі (15 жовтня) [36]. Проте згідно акту НДК кількість загиблих у Старомильську становила до 1 700 осіб [37].

Ймовірно, 13 жовтня в Здолбунові загинуло біля 1 200 євреїв, а близько 500 змогли втекти на різних етапах організації вбивства: 12 жовтня, коли ширилися чутки про викопування могил, 13 жовтня під час хаосу й стрілянини в гетто, під час перевезення вантажівками, безпосередньо з місця розстрілу або ж навіть із розстрільної могили. Їх було вбито впродовж наступних кількох тижнів. Масову могилу не закопали, а залишили лише трохи прикритою землею. Мабуть, це зробили через велику кількість втікачів, на яких розгорнулося справжнє «полювання». Виявлених вцілілих євреїв спершу відводили до жандармерії, допитували, де переховуються інші, а вже звідти везли на розстріл до масової могили в Старомильську [38].

Ще один мешканець Старомильська Володимир Дмитрук розповідає про це так: «Коли німці… засипали цю яму людьми [людськими тілами], вони не закривали її повністю, а залишили… готовою для нової групи [жертв]. Я підійшов до ями і побачив, що вона була заповнена багатьма [мертвими] людьми, які були вкриті невеликим шаром землі, але яма не була заповнена повністю. До цієї ями щодня звозили людей. Так тривало кілька тижнів, поки німці не вбили всіх євреїв міста Здолбунова» [39].

Можливо, рішення не засипати яму повністю ухвалили Маршал та Келлер, які приїздили на місце розстрілу в Старомильску ближче до вечора, коли вбивства вже завершилися. Шофер Маршала свідчить про це так: «Коли ми приїхали до місця страти, я залишив машину біля кладовища, а Маршал і Келлер пішки пішли до самої ями, де відбувалися розстріли» [40]. Поспілкувавшись біля ями деякий час, обоє повернулися в машину й поїхали в Здолбунів. І Маршал, і Келлер добре знали про велику кількість втікачів і могли планувати «полювання» на них. «Полювання» відбувалося переважно силами місцевої жандармерії та поліції, адже загін СД із Рівного 13 жовтня виконав свої основні вбивчі функції в Здолбунові.

Отже, в цілому впродовж жовтня – початку листопада 1942 року німці могли розстріляти в Старомильську близько 1 700 євреїв. Лише після того, як схопили й розстріляли більшість утікачів, масову могилу повністю засипали землею. Так загинула більша частина єврейської громади містечка. Вціліти вдалося лише небагатьом у дуже виняткових випадках [41].

Вечір 13 жовтня ще не був кінцем роботи ані для співробітників рівненської СД, ані для здолбунівської допоміжної поліції, ані для шоферів вантажівок. Поліцейських, жандармів та СД ввечері відправили до Мізоча для участі у ще одній акції [42]. Шоферам віддали розпорядження 15 жовтня прибути в Острог для виконання такої ж «роботи». Саме на ліквідації острозького гетто 15 жовтня закінчиться цикл акцій у Здолбунівському гебіті.

Після подій 13–15 жовтня гебіт Здолбунів, як і більшість території західної Волині, оголосили «вільним від євреїв». Відтепер на жодному клаптику його території євреї не мали право легально залишатися живими.

«Ухилянти» від геноцидної роботи

У своєму дослідженні «Звичайні люди» американський історик Крістофер Браунінг описує поведінку службовців 101-го резервного батальйону поліції на території окупованої Польщі. Коли командир батальйону отримав розпорядження розстріляти євреїв, він спершу пояснив характер та специфіку завдання своїм службовцям і запропонував тим, хто не бажає брати участь у розправі, відійти в сторону і зачекати. Дійсно, знайшлося 10 чи 12 поліцейських, які відійшли в бік. Вони залишалися на місці розстрілу, проте не брали в ньому участь [43]. 

Німецький соціолог Тімоті Вільямс спробував пояснити таку поведінку солдатів, які ухилилися від виконання вбивчих обов’язків. Зокрема від стверджує, що в моральному сенсі вони не стали вбивцями. Проте як актори геноцидного процесу ці люди залишилися пасивними споглядачами на місці розстрілу, себто частиною машинерії убивства. Адже ці чоловіки відмовилися вбивати не тому, що не схвалювали таку практику, а обґрунтовуючи це власною «слабкістю». Принаймні саме так їхню поведінку могли потрактувати інші поліцейські, адже «ухилянти» не заявили жодного публічного протесту чи в будь-який інший спосіб не продемонстрували своє несхвальне ставлення до практики вбивства беззбройних людей [44].

Під час ліквідації гетто в Здолбунові також існували легальні шляхи ухилитися від виконання вбивчих обов’язків. До них вдалися принаймні дві людини — керівник відділу праці здолбунівського гебіту Ганс Раабе та службовець допоміжної поліції Іларіон Король. Раабе, коли дізнався, що рівненська СД віддала Пауру розпорядження про підготовку до розстрілів, нібито був чи став дуже хворим і провів увесь період розстрілу в своєму помешканні в ліжку [45].

Іларіон Король у день ліквідації гетто виконав усі розпорядження жандармерії, проте особисто не брав участь в розстрілах та ліквідації гетто. Він відсторонився, маючи таку можливість. Король був унтерофіцером поліції, відповідальним за чергування у в’язничному приміщенні жандармерії й комендатури поліції (нині – приміщення Здолбунівського районного краєзнавчого музею). Саме він призначав чергових та затверджував графіки чергування. Мабуть, 13 жовтня Король скористався посадовими обов’язками й призначив себе черговим. Сам поліцейський стверджував, що йому «випало» чергувати в цей день. Його слова підтверджує інший поліцейський Адам Прокопчук [46].

Отже, Король здійснив очікувані від нього дії з організації підлеглих поліцейських, задіяв їх для участі в розстрілах, але ухилився від виконання таких обов’язків особисто. Він не протестував проти вбивства євреїв публічно чи в будь-який інший спосіб, як і Раабе. Обоє усамітнилися — у себе вдома та на чергуванні в приміщенні комендатури й в’язниці. З точки зору розгортання геноцидного процесу їхня роль полягала радше в легітимації практики вбивства у поєднанні з особистим відстороненням від неї під різними приводами (хвороби та виконання обов’язків чергового). Як і поліцейські 101-го батальйону, які обґрунтували психологічною слабкістю свою відмову вбивати, Раабе та Король знайшли свої приводи для ухилення від обов’язків безпосередньої участі у вбивствах. Проте в очах колег вони, мабуть, виглядали ухилянтами від геноцидних обов’язків.

Пограбування й розпродаж майна євреїв під час та після ліквідації здолбунівського гетто

Під час та одразу ж після вбивства жертв відбувався ще один процес — пограбування й розпродаж майна вбитих. Полишене майно манило оточуюче населення, і люди часто в нелегальний спосіб привласнювали те, що «погано лежало». З іншого боку, нацистський режим з прагматичних міркувань повсюдно влаштовував розпродажі вживаного єврейського майна, аби отримати з цього хоч якийсь зиск. Адже вбивство євреїв потребувало мобілізації ресурсів поліції, СД, жандармерії, а нацистський режим прагнув звести свої затрати на геноцидний процес до нуля, виконуючи вбивства коштом євреїв. До того ж тривали важкі бойові дії на східному фронті, й вермахт потребував усіх можливих ресурсів. Тому практика продажу майна вбитих євреїв була повсюдною в окупованій Європі.

Ці розпродажі майна вбитих, як і нелегальний грабунок, могли відігравати ще одну важливу роль — закріплення нового статус-кво «світу без євреїв». Беручи / грабуючи / купуючи речі євреїв, люди визнавали й ніби швидко мирилися з тим, що єврейських сусідів більше немає поряд. Проте на мікрорівні людської поведінки матеріальні стимули відігравали вкрай амбівалентну роль. Далеко не всі учасники розпродажів та пограбувань були «поганими» людьми, які хотіли нашкодити євреям або ж залишалися повністю байдужими до їхньої долі. Ситуація виглядала значно складнішою.

Загалом існувала певна ієрархія привласнення речей та цінностей євреїв, у якій за службовцями німецької адміністрації було зарезервовано перше місце. Вони відібрали основні цінності ще на етапі збору на площі в гетто, про що йшлося вище. Згодом вантажівка СД відвела все це у невідомому напрямку. Найцінніші речі відправляли до Німеччини, у процесі чого їх частково грабували самі німецькі службовці. Інше менш важливе майно конфісковувалося й надалі розпродавалося місцевому населенню.

Ближче до вечора, закінчивши з перевезенням приречених до місця розстрілу, шофери отримали розпорядження возити речі євреїв. За цим мав можливість спостерігати Кравченко, який вдруге приїхав до гетто з Келлером та Маршалом вже після завершення його ліквідації [47]. Зі слів шофера Антона Ясінського, він вантажівкою відвозив речі з гетто до приміщення німецької жандармерії. Можливо, у підвальному приміщенні влаштували склад, де зберігали те, що потім продавалося населенню [48]. Наявна інформація, що ще одним «складським приміщенням» стала будівля гебітскомісаріату, куди також возили майно вбитих [49].

Проте час легального розпродажу прийде дещо згодом. У день ліквідації гетто чимало місцевих жителів також отримували можливість привласнити щось із єврейського майна. Найпершими в ієрархії місцевими вигодонабувачами від убивства ставали безпосередні виконавці геноцидної роботи — службовці поліції. Для багатьох із них отримані речі були здобутими трофеями. Як свідчить Петро Пивоварчук, коли його колеги повернулися з розстрілу назад до Здовбиці, вони буквально хизувалися своїми здобутками: «Тоді [Миськов] вийняв із кишені три золоті годинники і близько 50 штук золотих п’ятірок. Услід за ним інші почали показувати золоті годинники й п’ятірки» [50]. Таке хизування засвідчує, що матеріальний чинник відігравав важливу роль у мотивації поведінки службовців поліції, а саме спонукав їх ревніше виконувати свої обов’язки, які вони, мабуть, сприймали як певний «простір можливостей».

Також поліцейським зі Здовбиці й, можливо, з інших сільських комендатур дозволили забрати з місця розстрілу чимало речей євреїв. Про це зокрема свідчить той же Пивоварчук: «Коли інші поліцейські, а також «Чернота» привозили в поліцію награбовані єврейські речі, я, користуючись тим, що чергував, коли поліцейські їздили назад в м. Здолбунів для доставки награбованих речей, грабував із цих награбованих речей і доставляв їх до себе додому; так, наприклад, я взяв із цих награбованих речей шерстяний костюм сірого кольору, светр зеленого кольору, дві сорочки, пальто дамське для моєї дружини чорного кольору (вона й зараз носить його, тільки перешила), валізу синього кольору (донині знаходиться у мене вдома в селі Тайкури у моєї сестри Федорової Євгенії Остапівни)» [51]. В обігу в сільській місцевості з’явилося чимало «миколаївських золотих п’ятірок» — золотих монет номіналом у п’ять карбованців чеканки часів Російській імперії, коли існував золотий стандарт. Сам Пивоварчук використовував ці монети для виготовлення обручок у 1942 році, коли одружувався.

Можливості для грабунку також отримали й службовці гебітскомісаріату з числа місцевого населення. Про одного з таких свідчить Пивоварчук: «Стельмах Михайло при німцях працював у гебітскомісаріаті при паровому опаленні. Під час масового розстрілу єврейського населення награбовані єврейські речі привозили в приміщення гебітскомісаріату, а Стельмах три рази привіз до себе додому на підводах награбовані єврейські речі. Дуже багато з цих речей він обміняв на різні продукти, а частина… у нього десь закопана біля його дому» [52]. Отже, у день розстрілу та в перші дні після нього найкращі шанси на грабунок часто мали співробітники різних створених німцями окупаційних організацій, які відповідали за зберігання цих речей. Вони скористалися з вдалої нагоди і взяли те, що, як часто кажуть, «погано лежало». 

Також можливості для нелегального привласнення речей власне в день убивства мали водії вантажівок. Всі вони скористалися з цієї нагоди. Сергій Леляков, який дав радянським слідчим дуже емоційні й травматичні свідчення про вбивство у Старомильську його друзів дитинства, на місці розстрілу привласнив собі деякі цінності євреїв: «…Один знайомий єврей, прізвище якого я не пам’ятаю, перед тим, як його розстріляли, кинув мені згорток, в якому виявилися черевики і сорочка. Потім у такий же спосіб невідомі мені євреї дали платочок, в якому було 25 золотих п’ятірок царської чеканки і ручний годинник, що були відібрані в мене при арешті, краватка шерстяна зелена, яка в мене, і запальничка плоска металева, яку я загубив» [53]. Скоріш за все така поведінка була продиктована усвідомленням невідворотності загибелі євреїв. У якийсь момент ситуативний контекст — розуміння того, що цих людей вже не врятувати — взяв гору в поведінці Лелякова, й він вирішив забрати собі речі, які належали його знайомим. Мабуть, він усвідомлював, що такими діями не зможе ані допомогти, ані нашкодити їм. Радянським слідчим органам він обґрунтував свою поведінку тим, що «при німцях було дуже важко жити». 

Микола Кравченко не перевозив євреїв Здолбунова на місце розстрілу, проте пізніше возив частину їхніх речей до когось із німців: «Все, чим я скористався з речей розстріляних євреїв, — це дитяча коляска, яку я взяв в гетто, коли возив звідти вантажівкою меблі розстріляних євреїв на квартиру до одного німця… Уповноважений управління гебітскомісаріату Файт [54] продав мені диван… за який з мене взяли 300 рублів грошима» [55]. Перевезення найцінніших речей «на квартиру до німця» ще раз підтверджує ієрархію, що існувала у процесі привласнення майна вбитих: найцінніше одразу ж забирали собі німці. 

Також за два місяці до розстрілу товариш Кравченка Сойфер віддав йому на зберігання чимало своїх цінних речей, які той повернув на першу ж вимогу. В умовах виживання після ліквідації гетто наявність матеріальних цінностей часто гарантувала кращі шанси знайти притулок, тому така допомога була вкрай важливою [56]. Поведінка Кравченка дуже промовиста: він не відмовився від можливості отримати щось із майна вбитих, проте виконав свої зобов’язання перед живим єврейським товаришем. Далеко не всі так чинили, але це ще раз потверджує складний та амбівалентний характер поведінки людини в умовах розгортання геноцидного процесу. 

Інші водії також скористалися ситуативним контекстом і присвоїли собі різні цінності приречених на смерть. Зокрема Микола Печенюк викрав на місці розстрілу такі речі: «годинник кишеньковий сріблястий, три золоті каблучки, золоту брошку, 10 доларів, суконний піджак на хутрі» [57].

Насамкінець звичайні мешканці Здолбунова також стали вриватися на територію гетто, поки там не було належної охорони, й грабувати речі євреїв. Така практика в регіоні була дуже поширеною. Масові грабунки майна траплялися, наприклад, у Мізочі й Корці після ліквідації тамтешніх гетто. Складніше пригадати випадки, де вони не відбувалися. Не стало винятком і здолбунівське гетто. Зокрема Вінсентій Романовський свідчить про випадок, як ввечері 13 жовтня одна необачна жінка, забравши собі в спорожнілому гетто шубу, забула зняти з неї жовту нашивку. Її застрелили поліцейські зі Здовбиці, які поверталися з розстрілу в Старомисльку: «У моїй пам’яті закарбувався незабутній момент зустрічі з ротою українських міліціонерів, які ввечері 13 жовтня 1942 року поверталися з села Старомильськ на свою квартиру в Здовбиці… Українка зайшла в порожню хату й одягла шубу, яку там залишили. Вона поспішала і не помітила, що на спині був диск з жовтої тканини, який попередня власниця одягу повинна була носити. На найближчій вулиці її сприйняли як єврейку-втікачку» [58]. 

Дуже часто євреї облаштовували собі схованки на території гетто. У більшості випадків їх виявляли під час ліквідації гетто, але, зважаючи на те, що часу в жандармів і поліції бракувало, декому щастило. Саме грабіжники майна, котрі вривалися в спорожнілі волинські гетто одразу після того, як їх залишали німці та поліція, часто випадково виявляли схованки євреїв. Побачивши євреїв, ці люди найчастіше викривали їх. До того ж далеко не завжди грабували спорожнілі приміщення вже вбитих євреїв. Частина втікачів переховувалася в інших місцях і потім поверталася по цінні речі, які в паніці не встигли забрати. Так зробила Елізабет Яблонська: «Я вийшла зі схованки якраз перед комендантською годиною і повернулася в квартиру. Там все було розтрощено. У квартирі було багато грошей, золотих доларів. Це були гроші мого чоловіка, які були вшиті в одяг. Проте увесь одяг був розірваний. Єдина річ, яку я змогла забрати, — лише хустинка» [59]. Не знайшовши жодних цінностей, Елізабет була у розпачі. Купівля підроблених документів, квитків на потяг, оплата за їжу — далеко не повний перелік тих речей, на які вцілілим євреям потрібні були кошти, аби вижити. Пограбування гетто суттєво знижувало їхні шанси на виживання.

Після нелегального і напівлегального привласнення у Здолбунові настала черга легальної торгівлі майном убитих. Напевно, вже через декілька тижнів у місті розпочнеться «аукціон» вживаних речей. Зазвичай процедура була проста: потрібно було прийти, обрати те, що потрібно, узгодивши ціну з міською управою, яка в таких розпродажах часто була посередником у комунікації з гебітскомісаріатом, та придбати. Таким чином усе, що не було розграбовано німцями, поліцією та службовцями гебітскомісаріату, продавалося місцевому населенню. 

На жаль, в окупаційних фондах ДАРО не збереглися заяви, які люди повсюдно в західній Волині писали на ім’я гебітскомісара з проханням придбати майно євреїв. Однак акт Надзвичайної комісії містить інформацію про те, що такий розпродаж мав місце: «Майно з убитих вантажили на автомашини, возили до міста Здолбунів, після чого найгірші речі продавали мешканцям міста Здолбунів, а найкраще майно відвозили до Німеччини, а також одягалися німці та забирали собі» [60].

В кінці 1942 – у 1943 роках відбувся і розпродаж нерухомості вбитих. Цим було остаточно закріплено новий статус-кво Здолбунова як «вільного від євреїв». Багато хто отримав вигоду від убивства. Проте навіть ті люди, які брали участь у грабунках, дуже по-різному оцінювали свою поведінку. Різні наслідки вона мала й для тих євреїв, що вціліли. У багатьох випадках втрата майна унеможливлювала подальше виживання, яке потребувало ресурсів. Тому ті мешканці міста, які грабували будинки євреїв, знаходили їхні речі, могли понижували шанси вцілілих на виживання. 

Службовці поліції часто були схильні сприймати отримані цінності як трофеї — винагороду за свою діяльність. Вихваляння ними перед односельчанами надалі тільки мотивувало інших службовців та окремих селян до участі в «полюванні» на євреїв після ліквідації гетто. Проте були й люди, які просто скористалися ситуативним контекстом і забрали те, що вже, на їхню думку, нікому не належало. Можливо, багато з них не обтяжували себе моральними дилемами про долю колишніх власників цього майна. Але, як показує приклад шофера Миколи Кравченка, траплялися й особи, які брали лише речі вбитих і повертали те, що належало живим. Маємо ще один приклад надзвичайно складної комбінації мотивів і ситуативних факторів, що впливали на поведінку людей під час пограбування майна євреїв.

Цей текст є одним із розділів книги «Життя та загибель єврейської громади Здолбунова», яку буде опубліковано наприкінці осені 2024 року. 

У публікації використано світлини з приватного архіву Автора та з відкритих джерел