Вікторія Хітерер: «На жаль, війна зруйнувала плани будівництва музею Голокосту в Бабиному Яру»

«Моя бабуся десятки разів розповідала історію про те, як їй дивом вдалося врятуватися»

– Нещодавно ви опублікували книгу про Бабин Яр «Гірка війна пам’яті». Розкажіть, будь ласка, як Ваша особиста історія стосується подій у Бабиному Яру? Які персональні чинники спонукали дослідити цю проблематику? 

– Коли я росла у Києві, це був ніби секрет Полішинеля, тобто офіційно в радянській пресі 1970–1980-х років ніде не писалося про те, що євреї загинули в Бабиному Яру, але водночас усі про це знали. Моя бабуся десятки разів розповідала історію про те, як їй дивом вдалося врятуватися разом з моєю мамою, якій тоді було два роки, і як вони в останній момент змогли виїхати з Києва в товарному вагоні. Тоді вона навіть не усвідомлювала, наскільки їй як єврейці небезпечно залишатися разом з дитиною у Києві. Дідуся з початком війни одразу ж мобілізували. Він працював зубним лікарем на заводі «Арсенал», і коли почалася війна, лікарів стали забирати в армію. Бабуся не хотіла виїжджати з Києва з двох причин. По-перше, вона боялася втратити зв’язок із дідусем, який, як вона думала, буде писати їй на київську адресу. Якби вона виїхала з заводом «Арсенал», то втратила б із ним зв’язок (як член сім’ї вона мала право евакуюватися разом з цим військовим заводом на Урал у Воткінськ). По-друге, моя мама тоді саме сильно хворіла на інфекційне захворювання. Ба більше, бабуся боялася, що з хворою дитиною її висадять з потяга. 

Коли вона прийшла на завод, адміністратор сказав їй: «Ви єврейка, ви не можете тут залишатися. Чому ви ще досі в Києві?». Бабуся пояснила причини, і він посадив її в товарний вагон разом з обладнанням заводу «Арсенал». Це був чи не останній потяг десь у серпні 1941-го, тому що німецькі війська вже перебували під Києвом. Було навіть чутно звуки обстрілів. Два тижні вони їхали в товарному вагоні і нарешті дісталися до Воткінська. Бабуся завжди говорила про це як про велике диво. Адже їм з мамою вдалося врятуватися, тоді як дуже багато її друзів і рідних загинули в Бабиному Яру, зокрема і її вітчим, який відмовився їхати. Він сказав, що пам’ятає німців з часів Першої світової війни. Мовляв, вони культурні люди і нічого поганого нам не зроблять, а все інше – це чутки і радянська пропаганда. Він залишився в Києві і загинув разом зі своїм сином від першого шлюбу. Вони не пішли в Бабин Яр за наказом окупаційної влади, а переховувалися. Проте їх видали сусіди. Зрештою їх розстріляли у Бабиному Яру.

«Я думаю, що Голодомор і сталінські репресії підготували ґрунт для того, аби люди залишалися мовчазними свідками під час Голокосту»

– Ви згадуєте в книзі про Голодомор 1932–1933 років. Як кияни загалом та єврейське населення Києва зокрема реагували на події Голодомору? Як цей геноцид позначився на ставленні до євреїв у Києві?

– Якщо про Бабин Яр я чула з раннього дитинства і в 11 років батьки і бабуся відвезли мене на це місце, показали радянський пам’ятник, який поставили в 1976 році, то про Голодомор я не знала до 17 років. Тоді від якоїсь літньої жінки я почула, що в 1933 році був страшний голод і що тіла людей лежали на вулицях Києва. Це було вже під час перебудови, але жодні публікації на цю тему ще не встигли з’явитися. Я почала розпитувати своїх рідних. І тоді інша бабуся з Білої Церкви, також єврейка, розповіла, що вона ніколи так не голодувала, як під час цих подій 1932–1933 років. Вона настільки страждала, що буквально непритомніла від голоду. Звичайно, найбільше страждали селяни, але люди в містах залежали від поставок із сіл, а продуктів катастрофічно не вистачало. Мамина мама розповідала, що пам’ятає, як біля Бессарабки лежали опухлі люди. Їх було дуже шкода, але вони нічим не могли їм допомогти, тому що їхній сім’ї також надзвичайно бракувало їжі.

Я читала мемуари Наума Коржавіна, який писав, що за допомогу голодуючим карали, могли навіть притягнути до кримінальної відповідальності. Тобто люди боялися допомагати. Він описує ситуацію, коли в їхньому дворі з’явилася опухла жінка, що помирала. До неї зверталися російською, українською, але вона не реагувала. Подумали, що, можливо, вона єврейка і відправили батька Наума Коржавіна, щоб він поговорив з нею на їдиші і попросив, аби вона йшла з їхнього двору. Та жінка невдовзі померла. Вона нікуди не пішла, бо вже була не в змозі ходити. У Києві тільки в лютому 1933 року було знайдено 900 тіл загиблих євреїв [1]. А неєвреїв напевно було тисячі. Тіла збирали кожного дня – про це є величезна кількість свідчень. Ця трагедія зробила людей байдужішими, індиферентнішими, тому що є певна психологічна межа того, скільки людина може співпереживати. До цього прилучилися й подальші сталінські репресії. Якщо тоді люди мовчали, то зрозуміло, що вони мовчали і коли у 1941 році вбивали євреїв. 

Цей феномен описав Анатолій Кузнецов у своїй книзі «Бабин Яр». Він пише, що Голодомор, а потім сталінські репресії зробили людей індиферентними до чужого горя, тому що неможливо було на це реагувати. Також часто неможливо було допомогти, і це притуплювало чутливість. Такий самий психологічний феномен пізніше спостерігався у концентраційних таборах, де теж не можна було оплакувати кожного померлого, тому що люди помирали щодня і у великій кількості. Тобто схоже, що у людей притупляється чутливість для того, щоб вижити. Тому я думаю, що Голодомор і сталінські репресії підготували ґрунт для того, аби люди залишалися мовчазними свідками під час Голокосту.

– Ви пишете про дореволюційний Київ як місце поширення антисемітських поглядів. Їхнім джерелом були різні політичні сили, зокрема й проімперські політичні організації. Чи вдалося радянській владі послабити антисемітизм? 

– На мою думку, антисемітизм був придушений не повністю, але в міжвоєнний період була послаблена його активна форма. До революції більшість населення у Києві складали етнічні росіяни, і царський уряд проводив політику, згідно з якою Київ мав стати оплотом самодержавства, чорносотенного руху. У місті дуже активно діяли різні чорносотенні організації – «Двоголовий орел» та інші. І не випадково у Києві відбувся процес Бейліса, оскільки саме ці чорносотенні організації ініціювали звинувачення євреїв у ритуальному вбивстві. Бейліса було виправдано, але багато хто не знає, що присяжні позитивно відповіли на питання про те, чи було це вбивство ритуальним. Вони сказали, що Бейліс не винен – швидше за все, спіймали не того єврея. Але присяжні вірили в те, що ритуальне вбивство мало місце. У Києві були більш суворі обмеження для проживання євреїв, ніж в інших місцях, і сильніший антисемітизм, так що ця традиція йшла ще з дореволюційних часів. 

І був ще один аспект – релігійний. Київ вважався «Єрусалимом землі руської» – принаймні так називав місто Олександр II. До київських монастирів їхали на поклоніння. Вважалося, що євреї можуть осквернити це святе християнське місто своїм перебуванням і особливо будівництвом синагог. Тому дуже сильною була також юдофобія, тобто релігійний антисемітизм. Ця традиція після 1917 року не зникла, а була подавлена. Антисемітизм пішов з вулиць у квартири. Про це я також пишу в своїй книзі. Мій шкільний учитель історії Олександр Якович Кравець пригадував, як в шестирічному віці батьки залишили його в комунальній квартирі з сусідами, а самі пішли в театр. І сусідка розповідала, активно супроводжуючи розповідь мімікою, як «петлюрівці садили на палю жида». А шестирічний хлопчик не знав такого слова і почав запитувати, що означає «жид». Усі навколо стали сміятися, бо він був єдиним, хто не розумів значення цього слова. Це було у Києві в 1936 році. Тож антисемітизм існував, але він змістився з вулиць у приватний простір. Я бачила документи, що за антисемітизм навіть виключали з комсомолу. Тому якщо хтось публічно говорив щось подібне, за це могли покарати. А коли антисемітизм проявлявся у вигляді насильства, то особу могли притягти й до кримінальної відповідальності. Отже, радянська влада за це карала і здійснювала пропаганду, говорячи, що антисемітизм – це темна спадщина царського минулого.

«Без участі місцевого населення німці не змогли б знайти багатьох євреїв»

– Які ключові чинники, що формували поведінку неєврейського населення Києва в стосунку до євреїв під час нацистської окупації, Ви виокремили б? Як часто Вам траплялися випадки суперечливої поведінки і як Ви їх пояснюєте?

– Це дуже важливе питання, тому що без участі місцевого населення, яке знало, хто є євреєм, а хто – ні, вціліло б значно більше євреїв. Коли німці прийшли в Київ, вони не знали, хто єврей, а хто – не єврей. У місті на той час залишилося дуже мало релігійних євреїв, які носили ортодоксальний одяг. Більшість, особливо молоде покоління, були секулярними й неортодоксальними. Вони одягалися так само, як росіяни чи українці, говорили російською чи українською мовою. Загалом зовні вони не надто відрізнялися, адже не всі євреї мають яскраво виражену семітську зовнішність. Тож без участі місцевого населення німці не змогли б знайти багатьох євреїв. Вижили б, напевно, кілька тисяч, а так у Бабиному Яру вижило тільки 29 осіб. Ще декілька сотень заховалися у своїх неєврейських знайомих. На жаль, за моїми підрахунками, на одну людину із почесним званням Праведника припадає сто осіб, які видавали євреїв.

Можна зрозуміти поведінку місцевого населення, яке мовчки дивилося, боялося протестувати, побоюючись за власне життя. Проте багато хто активно видавав євреїв. Якось у телепрограмі «Останній свідок Бабиного Яру» йшлося про чоловіка, котрий по матері був єврей, а по батькові – українець. У нього було українське прізвище, і під час окупації Києва він був маленьким хлопчиком. Спочатку він пішов з матір’ю в Бабин Яр, але потім вони з братом звідти втекли, повернувшись до себе додому. Проте їх видала двірничка, і їх знову арештували. Потім хлопців хтось пожалів, сказавши, що вони українці, і їх відпустили. Таким чином вони з братом вижили, а їхня мати і сестра загинули в Бабиному Яру. Тому чоловік сказав, що вони більше боялися своїх – українців, росіян, тобто знайомих, – ніж німців. Німці не розуміли, хто є хто, і це дуже важливий фактор. У документах описано дуже багато випадків, коли євреїв видавали сусіди. Ба більше, в книзі Мордехая Альтшулера я знайшла німецький документ, у якому йдеться про те, що у німців взагалі не було ніякої проблеми з пошуком євреїв, тому що сусіди самі на них доносили, самі їх приводили, а іноді навіть убивали. 

Розстріли у Бабиному Яру відбувалися 29–30 вересня 1941 року, а 30 вересня – 1 жовтня 1941 року був єврейський погром на Подолі, який організували з власної ініціативи неєврейські жителі. Вони вважали, що допомагають німцям, видаючи тих, хто переховувався і не пішов у Бабин Яр, або ж навіть убиваючи їх. Одразу після звільнення Києва у 1943 році відбувся суд над активними учасниками цього погрому. Я ознайомилася з розсекреченими матеріалами КДБ у цій справі. Тоді заарештували і судили трьох найбільш активних учасників погрому – в листопаді 1943 року їх арештували, а в січні 1944 повісили. Але у погромі брало участь 200 осіб, тобто більшість учасників залишилися безкарними. Арештували тих, хто безпосередньо вбивав євреїв, а ті, хто вламувався в єврейські будинки і грабував майно, уникнули відповідальності. І тут виникає питання, чому так сталося? Тому що радянська влада після визволення Києва почувалася в місті не надто впевнено. Тут панували антирадянські настрої. Тому у влади не було бажання притягати до відповідальності надто велику кількість українських та російських мешканців, щоб не налаштувати проти себе значну частину населення. Арештували трьох осіб, сказавши, що це антирадянські елементи і виняток із правил (в одного з них було кримінальне минуле, а іншого ще до війни виключили з комсомолу за прояви антисемітизму). Але в справі багато свідків зауважують, що в погромі брало участь близько 200 осіб.

– Якою була доля дітей із мішаних сімей у Києві? 

– У Києві, звичайно, також були мішані сім’ї, і дітей із цих сімей відправляли в Бабин Яр. Я вже розповідала про двох хлопчиків, у яких батько був українець, а мати – єврейка, і яким дивом вдалося вижити. Але загалом якщо один із батьків був євреєм, то дітей відправляли в Бабин Яр. Деякі християнські родичі намагалися врятувати таких дітей. Вони навіть одягали на них хрестики, казали, що дитина – українець або росіянин, хрещений. Хоча, чесно кажучи, для нацистів не мало значення, чи дитина хрещена – якщо була єврейська кров, її все одно відправляли в Бабин Яр.

Цікаво також розглянути мотивацію рятівників. По-перше, щоб рятувати євреїв в окупованому Києві, треба було мати величезну мужність. Ось чому було так мало тих, хто наважувався. Є два підрахунки. За підрахунками Яд Вашему, у Києві було близько 150 рятівників, яким надали почесне звання Праведника. За підрахунками Іллі Левітаса – їх понад 400. Важко сказати точніше, тому що це питання почали вивчати пізно, коли багато людей уже пішли з життя, і в деяких випадках немає документів, які могли б це підтвердити. Але в будь-якому разі для міста, де до війни жило 900 000 осіб, 400 рятівників – це дуже маленький відсоток. Ці люди наражали себе й власні сім’ї на велику небезпеку. Я бачила документи, коли українську сім’ю, яка переховувала єврея на прізвище Бродський, відправили до концтабору. Вони вижили, але це було дуже серйозне покарання, враховуючи умови в нацистських концтаборах.

Друга причина, чому було дуже складно допомагати євреям у Києві, полягала в тому, що на вас могли донести сусіди, які бачили, що ви когось ховаєте у себе вдома. Багато людей жили не в будинках, а в комунальних квартирах. Як там можна когось заховати? Також була третя причина. Якщо ти переховуєш єврея, він не може працювати, і ти повинен годувати його всю війну. А в Києві під час війни був голод, від якого, за підрахунками Карела Беркгофа, померло щонайменше 10 000 осіб. Є спогади і Анатолія Кузнецова, й інших людей, які пережили окупацію Києва, про те, що їжі катастрофічно не вистачало. Вони намагалися їсти кінські каштани, які практично неїстівні, і не могли дозволити собі купити навіть хліб, оскільки ціна на нього могла дорівнювати місячній зарплаті людини. Кузнецов розповідає про те, де і як працював, і всі ці два роки й два місяці окупації це була боротьба за виживання. Тобто важко було прогодувати навіть самого себе, а єврея, якого переховуєш – практично неможливо. Проте найбільша проблема навіть не в тому, що було небагато рятівників, а в тому, що на євреїв доносили. Можливо євреї, які зробили собі фальшиві документи росіян або українців, змогли б вціліти. Але, на жаль, на них доносили сусіди, і в таких людей було дуже мало шансів вижити.

«Філосемітизм передавався через сімейне виховання із покоління в покоління»

– У контексті порятунку євреїв неєврейським населенням Ви зазначаєте про те, що подекуди філосемітські традиції передавалися через сімейне виховання із покоління в покоління (с. 62–63). Наскільки цей чинник сімейного виховання був важливішим за офіційну систему освіти?

– Так, подекуди філосемітизм передавався через сімейне виховання із покоління в покоління. Наприклад, родина Глаголєвих – це сім’я священників, які жили у Києві ще в дореволюційний період. Отець Олександр Глаголєв намагався зупинити погроми в Києві у 1905 році. Я бачила архівні документи, які це підтверджують. Він звертався до натовпу погромників, говорячи, що це нехристиянська поведінка, що не можна вбивати, грабувати тощо, тобто просив їх мало не на колінах, щоб вони перестали громити євреїв. Натовп не чинив погроми там, де він просив, але йшов на територію іншої поліцейські дільниці. Тобто вони, на жаль, не дуже до нього дослухалися. Під час Другої світової війни його син Олексій переховував єврейські сім’ї у себе вдома. Тож ці погляди передавалися із покоління в покоління. 

Мотивація дуже різнилася. Якщо говорити про цю родину, то вони були дуже релігійні, вважаючи, що вбивати людей – не по-християнськи. Існував такий мотив, як любов. Описується поведінка жінок – українок, росіянок, – які були одружені з євреями і переховували своїх чоловіків. Так само християнські бабусі переховували власних онуків наполовину єврейського походження. Ще один мотив – дружба, коли переховували своїх друга чи подругу. Але траплялися випадки, коли за послуги з переховування брали гроші. У своїй книзі і статті я пишу про те, як один зубний лікар якийсь час платив своїм рятівникам золотом, коронками – тим, що у нього було як у лікаря. А потім він наклав на себе руки. Можливо через те, що гроші чи коронки закінчилися. Але він писав, що платив людям, які його переховували.

Коли я ще жила в Києві, то мала нагоду попрацювати інтерв’юеркою у Фонді Спілберга. Мене відправили в сім’ю Чехових-Бондаренків, які під час війни переховували Раїсу Дашкевич і які визнані Яд Вашемом Праведниками народів світу. Я повинна була записати там відеоінтерв’ю. Але коли я прийшла, то чоловіка, який переховував Раїсу Дашкевич, уже не було серед живих, і я розмовляла з його сином та невісткою. Невістка мені сказала: «Так він же з нею спав». Тобто ця жінка вибралася з Бабиного Яру і прийшла вся в крові. Вона була дуже молода і приваблива, і батько Бондаренка, у якого я брала інтерв’ю, вирішив зробити її своєю коханкою, тому й переховував. Отож мотивація у людей, які переховували євреїв, була дуже різною.

– Як у повоєнному Києві відбувалися процеси повернення майна, зокрема житла? Наскільки вцілілим євреям було реально повернути квартири через суд?

– Якщо говорити коротко, то неєврейське населення нічого не хотіло повертати. Проте в деяких випадках повернути майно ставало можливим, особливо якщо люди, які його привласнили, під час окупації відкрито співпрацювали з нацистською владою і якщо євреї, які поверталися, мали когось із членів сім’ї на фронті. Але це також не завжди допомагало. Наприклад, коли моя бабуся, татова мама, приїхала з сином до Києва з евакуації у 1944 році, в їхній квартирі жила якась сім’я. Голова цієї родини вже сидів за співпрацю з нацистами – він був поліцаєм. Але його сім’я все ще мешкала в квартирі, і вони не хотіли нічого повертати. Бабуся близько пів року жила з сином у своєї подруги. Коли дідуся на кілька тижнів відпустили з фронту, він прийшов у цю квартиру з міліціонером. І тоді та сім’я швидко звідти виїхала. Бабуся з моїм татом змогли заселитися. Точніше, це була навіть не квартира, а велика кімната у комунальній квартирі на Ярославовому Валу. Оскільки більше ніхто з родичів не зміг повернути собі житло, в кімнату заселилися батьки мого дідуся і сестри моєї бабусі. Врешті-решт у цій кімнаті після війни мешкали 13 осіб. Вона була розділена фанерою на відсіки, і в кожному відсіку жила окрема сім’я. Мій батько і дитина, яка народилася у бабусі після війни, моя тітка, спали під столом, бо іншого місця не було. Так жила сім’я офіцера: мій дідусь був старшим лейтенантом Червоної армії, воював під Сталінградом, звільняв Київ, закінчив війну в Чехословаччині. Вони жили так довгий час, лише пізніше отримавши хрущовку.

Що стосується сім’ї моєї мами, то вони нічого не змогли повернути, хоча суд постановив, щоб їхню двокімнатну квартиру розділити між сім’єю, яка заселилася туди під час війни, і сім’єю моєї бабусі, дідуся, мами і тітки. Тобто чотири людини мали жити в одній кімнаті. Незважаючи на рішення суду, чоловік, який там мешкав, погрожував, що коли вони заселяться в кімнату, то він вночі вб’є їхніх дітей, і вони так і не наважилися оселитися там. Мій дідусь, який працював зубним лікарем на заводі «Арсенал», свого часу лікував директора цього заводу, який потім став головою міськради. Останній виділив їм підвал на Ярославовому Валу, де бігали великі пацюки, і після війни вони жили там певний час. У своїй книзі я описую десятки випадків того, як євреї нічого не змогли собі повернути, навіть якщо у них члени сім’ї загинули на фронті. Наприклад, у Цилі Соколовської загинуло на фронті шестеро рідних: чоловік, брати і старший син її чоловіка від першого шлюбу. Вона писала про це, але їй нічого не повернули. Після війни їй довелося знімати кімнату в Києві, а її син-підліток пішов працювати, інакше у них не вистачало грошей на житло. Тож багато хто повернувся взагалі в нікуди. Вони думали, що повертаються в рідне місто, а коли приїхали, жити було ніде.

«Коли державний антисемітизм злився з антисемітизмом місцевого неєврейського населення, ми отримали небезпечну суміш»

– Які причини, перебіг та наслідки київського єврейського погрому 1945 року? Марчін Заремба у книзі «Велика тривога» описує низку причин зростання антисемітських настроїв у повоєнній Польщі, серед яких наводить повоєнну бідність, голод, непевність у завтрашньому дні, травму війни та низький рівень цінності людського життя, які породжували «магічне мислення» і схильність вірити у розмаїті антисемітські міфи, популярні ще з часів середньовіччя. Чи можна стверджувати щось подібне про повоєнний Київ? Чи дійсно йшлося тільки про житлове питання (як випливає з багатьох джерел), чи це лише вершина айсберга?

– Я вважаю, що це дуже символічно і багато чого пояснює, що погром (30 вересня – 1 жовтня 1941 року) супроводжував початок Голокосту в Києві, і період Голокосту закінчився також погромом у Києві у вересні 1945 року. Можна провести паралелі з Польщею. Київ після війни був дуже зруйнованим містом, у якому було майже 200 000 бездомних людей. Страждали не тільки євреї, адже у неєврейського населення домівки також були зруйновані. Але євреї страждали більше, тому що тоді як в інших була проблема, де знайти житло, перед євреями до того ж поставала проблема, як вижити, щоб їх не вбили. Побиття євреїв, крім цього погрому, відбувалися на вулицях і наприкінці 1940-х, і на початку 1950-х років. Є спогади різних авторів, що євреям у ті роки було страшно навіть вийти на вулицю, тобто ситуація була дуже важкою. Після війни Київ став столицею антисемітизму в Радянському Союзі. 

Чому ж стався погром у Києві в 1945 році? Влада ніяк його не заохочувала – навпаки, вона його зупинила. Це був, так би мовити, стихійний рух місцевого населення. Отже, з фронту приїхало двоє українців, яких викликали їхні рідні, бо євреї, які повернулися з евакуації, відсудили у них квартиру, і тих переселили в гірше житло. І ці двоє українців намагалися повернути квартиру своїм рідним, але у них нічого не вийшло. Тоді вони стали зганяти злість на євреях, які просто проходили повз, побивши при цьому єврея на прізвище Розенштейн. Він був у цивільному, але виявилося, що це співробітник НКВС. Він працював там лише радіотехніком, проте у нього був пістолет, тож він вирішив доставити своїх кривдників у міліцію. Він намагався супроводити їх до відділку, але вони не надто підкорялися і продовжували його ображати. Розенштейн не стримав емоцій і розстріляв їх. Це стало тригером до початку погрому. Мати одного з убитих, яка була очевидицею розстрілу, стала кричати: «Євреї вбивають українців, росіян!». Одразу ж зібрався натовп, який поводився агресивно. Безлад швидко зупинила кінна міліція. Натовп встиг побити дружину Розенштейна і ще кількох євреїв, що опинилися поряд, але до вбивств справа у цей день не дійшла.

Через кілька днів була організована похоронна процесія, яка спеціально йшла через єврейські частини Києва, як-от Галицький базар, який називали Єврейським базаром (нині – Галицька площа). Учасники процесії били і вбивали євреїв, які траплялися їм на шляху, вривалися в єврейські будинки, били там вікна. За офіційними даними, було вбито п’ять євреїв і ще 100 осіб госпіталізовано. Історик Соломон Шварц писав, що загинуло 16 євреїв [2]. Можливо, згодом померла частина тих, хто був госпіталізований.

Можна сказати, що спочатку місцева влада була навіть дещо спантеличена і розгублена, бо побоювалася, що її покарають за те, що на вулиці відбулося насильство. Представники влади писали численні доповіді в МДБ, в Центральний комітет Комуністичної партії України, особисто Микиті Хрущову, який на той час був першим секретарем Комуністичної партії України, про те, що в Києві весь час панують передпогромні настрої і періодично відбуваються побиття євреїв. Наприклад, були спроби влаштувати єврейський погром 22 червня 1944 року, в день нападу Німеччини на Радянський Союз, коли Київ уже було звільнено від нацистської окупації. Тоді побили кількох людей, але влада зупинила насильство. У вересні 1945 року погром вдалося зупинити не так швидко.

Радянська влада пояснювала це тим, що населення Києва «отруєне» нацистською пропагандою ще з часів нацистської окупації. Під німецькою окупацією в Києві видавалися україномовні антисемітські газети і працював музей перехідного періоду, де євреїв представляли як «кровопивців», «експлуататорів» і винуватців Голодомору. Проте не варто редукувати проблему лише до цього фактора. Погром у Києві 30 вересня – 1 жовтня 1941 року також свідчив про те, що антисемітизм мав глибше довоєнне коріння. Ще до появи нацистської пропаганди частина населення намагалася, як вони говорили, «розібратися з євреями» і «показати їм їхнє місце в суспільстві». Це все, звісно ж, було підсилено нацистською пропагандою. Після війни додалася ще й житлова криза – і події переросли в погром 1945 року.

– Якими були настрої в Києві під час розгортання «текстильної справи» та «справи лікарів»? Чи могли б Ви коротко розповісти про ці події?

– Мартін Блеквелл у своїй книзі «Київ як режимне місто», яка описує Київ у повоєнні роки, пише, що державний антисемітизм почасти став відповіддю влади на запити місцевого населення [3]. І це стосується не тільки України, а й Росії та інших радянських республік. Справа в тім, що за роки війни й німецької окупації рівень антисемітизму серед населення дійсно суттєво зріс. Радянська влада спершу намагалася його придушити. Коли Лазаря Кагановича прислали в Україну, він говорив, що антисемітизм – це неприпустимий прояв канібалізму і що потрібно боротися з цим темним минулим. Але потім почалися як приховані, так і відкриті виступи проти Кагановича. Тому Сталін швидко прибрав його з України: він пробув менше року на посаді першого секретаря Центрального комітету Комуністичної партії України (з березня по грудень 1947 року). І тоді, пише Мартін Блеквелл, – і я також приходжу до схожих висновків – влада вирішила слідувати інтересам більшості населення задля полегшення процесу легітимації радянського режиму в повоєнні роки. Тобто почалися кампанії державного антисемітизму, які були підтримані більшістю неєврейського населення республік, особливо в Україні. І коли державний антисемітизм злився з антисемітизмом місцевого неєврейського населення, ми отримали небезпечну суміш. Саме тоді на вулицях почалося масове побиття євреїв, які не могли розраховувати на захист від держави. 

«Текстильна справа» почалася у 1951 році. Швидше за все, Хаїмом Ханіним, який був відповідальний за збут тканин у легкій промисловості України, дійсно була організована певна корупційна схема, коли частина виробів не надходила в магазини, а приховувалася і продавалася на чорному ринку. За рахунок цього він став дуже багатою людиною, особливо як на той час: мав власну машину, а під час обшуку у нього знайшли майже 14 кг золота. У його кримінальній справі стверджується, що він зі своїми підручними вкрав 7 млн руб. Із цієї справи зробили показовий процес, який назвали «текстильна справа». Ханін був заарештований у 1952 році. Головні троє обвинувачених у справі були євреями, які отримали вищу міру покарання. Ще двом дали по 25 років таборів.

Але їх звинувачували не тільки у контексті кримінальної справи, а й в тому, що вони єврейські націоналісти, що вони обговорювали закриття єврейського театру. Крім того, один із них виражав сіоністські настрої і хотів виїхати до Ізраїлю. Тому із кримінального процес перетворився на політичну антисемітську справу. Це був відкритий процес, і дістати квитки на нього виявилося важче, аніж квитки у Великий театр. Населення втішалося, що євреїв нарешті притягнули до кримінальної відповідальності, що ці євреї, звісно ж, не тільки злодії, а й сіоністи, «буржуазні націоналісти», «зрадники батьківщини» тощо. Тобто процес роздули, і це ще більше розпалило антисемітизм у Києві. Оскільки чимало людей жили в умовах бідності, а в магазинах бракувало нормального одягу, інформація про якісні товари на чорному ринку та збагачення за їхній рахунок кількох конкретних людей породила серйозне суспільне обурення. Почали лунати звинувачення в бік усіх євреїв у тому, що це їхні дії спричиняють погане життя і бідність. Після війни більшість населення – євреї, не євреї – дійсно жили в жахливій бідності. Батько пригадував, що замість портфеля у нього була сумка від протигазу, бо зовсім не вистачало коштів на портфель. Дідусь, який до 1956 року перебував в армії, не мав грошей навіть на те, щоб купити собі пальто: після війни він майже 16 років ходив у тій шинелі, яку йому видали під час служби. А тут якийсь єврей організував таку схему з надприбуткового збуту товарів. Тому все вилилося у великий антисемітський процес.

– Хаїм Ханін зміг двічі відкупитися, як Ви пишете. Це цікавий факт корумпованості системи в епоху сталінізму. У мене виникло припущення, що, можливо, він міг би уникнути будь-якого переслідування, якби не політичний запит на такий публічний антисемітський процес.

– Я думаю, що Ви абсолютно праві, що не було б цього публічного процесу. У всякому разі, кримінальну справу могли б розглянути тихо, призначивши найвищу міру покарання без розголосу, висвітлення в газетах і продажу квитків. Тобто антисемітизм населення свідомо розпалювався, і це була дуже небезпечна для євреїв суміш державного й суспільного антисемітизму, особливо зважаючи на життя в умовах тотальної бідності.

«Наприкінці 1940-х років почалися антисемітські кампанії, коли публічно сказати хоч щось про Голокост було неможливо»

– Які дії радянської влади в перші повоєнні роки найбільше сприяли замовчуванню пам’яті про єврейських жертв Бабиного Яру? Чи дійсно радянська влада забороняла пам’ять про Голокост або ж радше маргіналізувала її, як стверджує у своєму дослідженні Аркадій Зельцер?

– Невдовзі після звільнення Києва в Бабин Яр почали водити екскурсії журналістів, до того ж не тільки радянських, а й західних, щоб показати західним країнам, союзникам Радянського Союзу, масштаб геноциду, який чинили окупаційні війська. Цікаво, що коли представники радянської влади спілкувалися із західними журналістами, вони завжди стверджували, що там убиті євреї, а під час екскурсій своїм громадянам вони зазвичай говорили «кияни», «мирні жителі», «радянські громадяни», використовуючи різні терміни, аби тільки не вживати слова «євреї». Чому? Тому що слово «єврей» дратувало. Я народилася й виросла в Києві, і в дитинстві – у 1970–1980-х роках – і навіть на початку 1990-х не раз стикалася з антисемітизмом. Пам’ятаю, як один із викладачів на той час Київського педагогічного інституту (зараз – Український державний університет ім. М. Драгоманова), який я закінчувала, говорив, що серед революціонерів було багато євреїв, називав імена. Це було наприкінці 1980-х років, ще існував Радянський Союз, а отже бути революціонером вважалося «добре». І коли він перелічував прізвища, в аудиторії лунав сміх, тобто навіть назвати єврейське ім’я було дуже складно. Тому говорили «радянські громадяни», «мирні громадяни», «кияни».

Планувалося побудувати монумент у Бабиному Яру. Навіть більше, це мав бути музей-монумент у вигляді чи то призми, чи то піраміди. Всередині цієї будівлі мав постати музей, а на будівлі – барельєфи. Кошти на це виділили ще в березні 1945 року, до того, як закінчилася Друга світова війна. Хрущов особисто відвідав Бабин Яр у листопаді 1943 року, відразу після звільнення Києва, пообіцявши у присутності журналістів, зокрема і західних, що там буде побудовано монумент. Але потім про це враз забули, тому що наприкінці 1940-х років почалися антисемітські кампанії, коли публічно сказати хоч щось про Голокост було неможливо. Якщо в цей час десь будували пам’ятники, наприклад у Мінську, то це була повністю ініціатива євреїв за їхні ж гроші, і вони зробили це відразу після війни. Тих, хто будував цей пам’ятник, потім посадили в кінці 1940-х років, коли почалися кампанії проти буржуазного націоналізму і космополітів. Ті люди постраждали, вони були в таборах, тому про пам’ятник у Бабиному Яру не говорили аж до хрущовської «відлиги».

Перша стаття на цю тему з’явилася в «Літературній газеті». Це стаття Віктора Некрасова «Чому це не зроблено?». Чому немає монумента в Бабиному Яру? Він пише, що був у Майданеку і що там є монумент. У Бабиному Яру загинуло 100 000 людей. Чому там немає пам’ятника? Але в статті немає слова «євреї». Йдеться про те, що там загинули мирні жителі, військовополонені тощо. Можливо, Некрасов боявся, що статтю не опублікують, тому писав так, як було прийнято в радянській історіографії і в тих політичних умовах. А потім вийшла поема Євгенія Євтушенка «Бабин Яр», яка розбурхала громадську думку. Були люди, які активно захищали автора, і євреї, які від руки переписували його вірш, бо газету неможливо було дістати. Існували патріоти на кшталт поета Маркова, який написав, що Євтушенко – зрадник, який зрадив інтереси російського народу. Чому він пише про євреїв, а не про росіян, які загинули під час війни?

Геннадій Естрайх навіть опублікував статтю на цю тему. Він пише, що дійсно була боротьба в громадській думці, тому що половина підтримувала Євтушенка, а інша половина була на боці Маркова: мовляв, не треба писати про цих євреїв – це зрада інтересів усього радянського і російського народу. Як відомо, Хрущов тоді скликав спеціальне засідання ідеологічного комітету комуністичної партії, який засудив твір Євтушенка «Бабин Яр». Хрущов особисто заявив Євтушенку, що той провокує антисемітизм, додавши, що сам у молоді роки був свідком єврейського погрому на Донбасі і бачив, як робітники захищали євреїв від чорносотенців. Мовляв, не потрібно порушувати це питання, тому що воно вибухонебезпечне і провокує антисемітизм. Таким чином Хрущов підтвердив мою теорію, чому не будували пам’ятник у Бабиному Яру: тому що в роки сталінізму існував жахливий державний антисемітизм, а коли настала «відлига» і начебто атмосфера стала більш ліберальною, в Радянському Союзі все одно боялися антисемітського вибуху.

У 1976 році в Бабиному Яру зрештою побудували пам’ятник, написавши на ньому, що він присвячений 100 000 киян, які там загинули. Знову ж таки, ні слова «євреї», ні згадки про національність. Талановитому скульптору Михайлу Лисенку не дозволили зобразити на пам’ятнику жодних єврейських образів: його підштовхували створити пам’ятник у стилі героїчної боротьби радянського народу з нацистськими окупантами – на передньому плані виступали робітник, матрос і партизан. А початковою ідеєю пам’ятника було зобразити голу жінку із зав’язаними руками, яка грудьми годує дитину. Ідея скульптора – торжество життя над смертю. Такий пам’ятник мав символізувати, що в Бабиному Яру загинули найбільш беззахисні – жінки, діти, люди похилого віку. Віктор Некрасов писав, що трагедія Бабиного Яру – це трагедія беззахисного населення, тому що чоловіки були на фронті, а в Києві залишалися жінки з малими дітьми й люди старшого віку.

«Кравчук розумів: щоб отримати путівку в європейську спільноту, треба визнати Голокост» 

– Що саме змінилося з проголошенням Україною незалежності в 1991 році? Адже подекуди при владі в Україні у 1990-ті роки частково залишилися ті ж самі представники комуністичної номенклатури.

– Багато українських дослідників пише, і це дійсно було так, що у 1991 році на черговій річниці трагедії в Бабиному Яру президент України Леонід Кравчук, який раніше був завідувачем ідеологічного відділу ЦК КПУ, вибачився перед євреями і відверто сказав, що ми приховували правду. Мовляв, ми знали, що більшість тих, хто там загинув, були євреями, але раніше про це ніколи не говорили. Ба більше, розганялися мітинги євреїв та неєврейських активістів у Бабиному Яру і про це заборонялося говорити. Чому приховували правду і чому Кравчук у 1991 році вибачився? Коли Україна здобула незалежність, Кравчук розумів: щоб отримати путівку в європейську спільноту, треба визнати Голокост, бо зараз це політично вигідно. Політизація Голокосту тривала з часів Другої світової війни. Це не новий феномен, який вигадав Путін, котрий інструменталізує й політизує Голокост. Коли радянській владі було вигідно, вони про це говорили, коли невигідно – замовчували. Все це пов’язано з політикою холодної війни й подальшим розпадом Радянського Союзу. Визнання Голокосту, як пише Владислав Гриневич, стало квитком у європейську спільноту. Отож люди, які до цього не визнавали Голокост і не дозволяли євреям говорити про нього, раптом визнали геноцид з міркувань політичної вигоди.

– Тобто влада більше не боялася, що своїми діями спровокує публічні прояви антисемітизму?

– Справа в тім, що атмосфера почала змінюватися – я це помітила в роки перебудови. Пам’ятаю, з якою лютою ненавистю в моєму дитинстві і в підліткові роки ставилися до тих, хто виїжджав в Ізраїль. Їхніх дітей цькували інші діти в школі, а вчителі називали їх зрадниками батьківщини. Пізніше, десь у 1987–1989 роках, коли я вчилася на заочному відділенні і працювала лаборантом у школі, то помітила, що громадська думка почала змінюватися, люди стали говорити: «Євреї виїжджають в Америку і правильно роблять, тут все розвалюється». А до того Америка була ворогом номер один. Тобто під впливом політики гласності і публікацій в суспільстві дуже багато чого змінилося, зокрема і ментальність людей. Пам’ятаю перші телемости між Філом Донахью і радянськими телеведучими, між американською і радянською аудиторією. Змінилося ставлення до Америки, й можливо під впливом цього змінилося ставлення і до євреїв.

Коли я вчилася в педінституті, то написала курсову про Ізраїль (це був десь 1991–1992 рік). Під час обговорення хтось зі студентів зі старим мисленням спробував атакувати мою роботу, говорячи, що Ізраїль – це ж імперіалісти, вони знущаються над палестинським народом тощо. На що інші відповіли, що це старе мислення, радянська пропаганда, пора забувати всі ці радянські штампи і стереотипи, змінювати мислення й розуміти, що все, що нам говорили – неправда. Тобто мислення дійсно змінилося, і не тільки стосовно євреїв, а й стосовно багатьох інших питань: ставлення до Америки, Ізраїлю, питань сімейного життя тощо. Це були цікаві роки, коли мислення людей змінювалося практично у мене на очах. Пам’ятаю, як в кінці 1980-х доводила людям, що євреї постраждали більше, що був Голокост, а мої українські колеги тоді говорили: «Всі страждали, це був геноцид». А потім через кілька років ці ж люди казали: «Ми були в Голландії і там відвідали музей Анни Франк. І таки зрозуміли, що євреї страждали більше».

«Путін спекулює на темі Голокосту, використовуючи її в політичних цілях»

– Як російська агресія 2022 року позначилася на ситуації із вшануванням пам’яті жертв Голокосту в Україні? Які, на Вашу думку, перспективи появи в Бабиному Яру повноцінного меморіального комплексу? Як можна примирити різні візії меморіалізації та зрештою досягти консенсусу?

– На жаль, війна зруйнувала плани будівництва музею Голокосту в Бабиному Яру. Я думаю, що якби не було війни, навіть при тому, що Карел Беркгоф звільнився через суперечності з керівниками проєкту, музей створили б. Я бачила публікації в різних журналах про те, що починалося його будівництво, а потім усе заморозили, тому що в тих умовах, у яких зараз живуть люди в Україні, нічого будувати неможливо. Так, був спротив з боку деяких місцевих істориків і частини громадської думки, які хотіли створити музей Бабиного Яру, а не музей Голокосту. Дехто говорив, що треба побудувати два музеї. Було кілька проєктів: проєкт, яким керував Геннадій Боряк, котрий пропонував побудувати там просто музей Бабиного Яру, і проєкт Меморіального центру «Бабин Яр», щоб побудувати музей Голокосту. У результаті, звісно, нічого збудовано не було. Під час війни, наскільки мені відомо, на Бабин Яр уже двічі падали ракети.

Загалом можна сказати, що Росія все ще залишається радянсько-кагебістською державою. Там домінує радянський наратив про те, що страждали всі люди. Нещодавно Путін знову виступив з промовою, де говорив про страждання радянського народу і не згадував слово «євреї». З цього приводу навіть вийшла стаття американського історика, яка називається «Голокост без євреїв». Тобто нічого не змінилося. Вони нічого не зрозуміли і нічого не навчилися, як говорив Маркс про династію Бонапартів. Те саме зараз можна сказати про істориків у Росії, які підтримують цю концепцію Путіна. А якщо не будуть підтримувати, то не зможуть працювати істориками, бо це авторитарна держава. Тож коли вигідно, Путін спекулює на темі Голокосту, використовуючи її в політичних цілях, як було і в роки холодної війни. Дуже шкода, що так відбувається, тому що коли в 2016–2017 роках починався проєкт «Бабин Яр», я сподівалася, що зрештою буде увічнена пам’ять жертв Голокосту і створено музей, так само як є музей Голокосту у Вашингтоні в США і в багатьох інших країнах. Бабин Яр – одне з найбільших місць Голокосту на території Радянського Союзу і в Україні. Я працювала над наративом для цього музею, написала чотири статті. Але, на жаль, наратив залишився наративом і ніякого музею не створено.

Складно сказати, що буде в майбутньому, тому що все залежить від того, коли закінчиться війна, скільки часу знадобиться Україні для відновлення і хто буде фінансувати музей. Наприклад, Геннадій Боряк, український історик, пропонував, щоб фінансувала держава, але за 30 років незалежності України у держави ніколи не було грошей на музей Голокосту. Зараз головне, щоб настав мир і щоб були достойні умови життя для людей в Україні, чого я всім бажаю.

Розмовляв Петро Долганов.

Літературна редакція Ольги Дячук.

У публікації використано світлини з відкритих джерел та приватного архіву авторки.