Володимир Кравченко: «Немає ніякого «кінця історії»: якщо він настане, це буде кінець світу»

«Історичний процес має не лише лінеарно-висхідний, а й циклічний характер»

– Нещодавно Канадський інститут українських студій опублікував збірку статей «The Unpredictable Past? Reshaping Russian, Ukrainian, and East European Studies». Ви є одним із редакторів та авторів цієї книги. Розкажіть, будь ласка, детальніше, як народилася ідея цієї публікації та яку мету Ви переслідували? Чому Ви назвали книгу «Непередбачуване минуле?..»?

– Це продовження мого попереднього проєкту, присвяченого дослідженню українських студій у північноамериканському академічному середовищі часів холодної війни. Я за професією історіограф, тобто я працюю в галузі інтелектуальної історії. Російська війна проти України змінила хід історії. Це подія глобального значення, яка вже привела до ревізії світового порядку, встановленого після Другої світової війни, та кризи його інституцій. Усі шукають відповіді на цей виклик. Історики не стоять осторонь. Багато з них намагаються зрозуміти й пояснити причини глобальної турбулентності, частиною якої є російсько-українська війна. Цього не можна зробити без чергової ревізії нашої професії. Необхідно подивитися на стан справ в україністиці та інших дисциплінах, які мають до неї стосунок, передусім російських та східноєвропейських. 

Ви, напевно, звернули увагу, що назва книги «The Unpredictable Past?» закінчується знаком питання. Отже, це лише запрошення до дискусії, а не готовий рецепт, що робити. Я й мій співредактор Марко Стех, директор CIUS Press, намагалися не втручатися в представлені тексти – нам було важливо, щоб вони репрезентували автентичні точки зору. Основною ідеєю збірки було показати поліфонізм різних дисциплін, методологій, країн, знайти людей, котрі представляють певні школи, наукові осередки, які займаються викладанням і дослідницькою роботою. Тому підготовлений читач знайде в книзі чимало відмінних інтерпретацій.  Це й було нашим головним завданням.

Проблема в тому, що ми всі є включеними оглядачами (involved observers), і не потрібно тішити себе ілюзіями про безсторонність, цілковиту об’єктивність – її немає й ніколи не було, навіть у «золотому» для істориків ХІХ столітті. Є лише більш або менш вдалі спроби наблизитися до істини та бути чесними перед собою. Оскільки історіографія належить до царини гуманітаристики, це означає, що вона глибоко контекстуальна, а політичний та інтелектуальний контексти завжди мають особливий національний характер. Відомо, що історію пишуть, як правило, переможці, але переможені її постійно ревізують. І тому минуле часто виглядає як поле битви, особливо там, де історія та географія переплетені (як в Україні) і де вони інтерпретуються інколи з діаметрально протилежних перспектив. Про роль істориків у процесах національної ідентифікації говорити зараз не буду, про їхню відповідальність також.

Особливо політизований характер має все те, що стосується частини світу, розташованої на схід від Європи, яка впродовж століть є джерелом неспокою: 1991 рік, Друга світова війна, Перша світова війна, перед тим наполеонівські війни, а ще раніше – три поділи Польщі, турецькі війни, татарські війни, козацькі війни і т. д. Не дивно, що для означення цієї частини світу ніяк не придумають сталого поняття. Вона перебуває в зоні турбулентності з часів розпаду комуністичного табору на чолі з Радянським Союзом. Але за той час, поки цей табір розпадався, а його частини намагалися реідентифікувати себе, світ вступив у зовсім інший період свого розвитку з непередбачуваними наслідками. 

Для мене як для історика те, що ми зараз переживаємо, є черговим «пришестям мас». Згадайте праці Хосе Ортеги-і-Гассета початку XX століття. Він писав про радикальні зміни політичного, економічного та культурного життя під тиском «мас», які потребували не лише «хліба й видовищ» (хоча і це теж), а й нової ідеології, політики, соціальної системи. Результати відомі: фашизм, комунізм, нові форми цивільної релігійності, авторитарні й тоталітарні режими. 

На жаль, нам нині бракує філософа такого рівня, який зміг би описати поточний феномен «звичайної» людини, озброєної мобільним телефоном. На початку XX століття це було кіно і радіо. Зараз – інтернет та соціальні медіа. «Звичайна» людина, озброєна новітньою технологією, є дуже небезпечною. Вона, як правило, шукає і знаходить прості рішення та пояснення для всього на світі. Я вже не кажу про войовничий антиінтелектуалізм, брак критичного мислення, а часто й совісті. Ми живемо, на жаль, в епоху дилетантів, які не соромляться невігластва. 

Сполучені Штати й Росію зараз об’єднує стирання різниці між інтелектуальною елітою та глибинною державою: «реднеки» і «совки» мають дуже багато спільного. Перш за все, вони мають «народних» лідерів. Багато хто звернув увагу на виступ віцепрезидента США Джеймса Девіда Венса на Мюнхенській конференції з безпеки. Більш чудернацької промови я давно не чув, і це випускник елітного Єльського університету, автор книжки, на основі якої створено фільм, ще кілька років тому – антитрампіст. Мені легше повірити в його цинізм, аніж недостатній рівень грамотності. Але він показує, що глибинна Америка недалеко втекла від «совка». Це ще один приклад того, що лінеарно-висхідна модель історії та уявлення про її раціональний характер – наївна утопія, породжена епохою Просвітництва.

Нині в світі простежується щось на кшталт чергової зміни просвітницької орієнтації на середньовічну романтичну. Це явище можна відстежити на прикладі модерної історії: французький раціоналізм просвітництва викликав до життя німецьку романтичну, а потім і східноєвропейську реакцію на нього. Щось подібне трапилося на початку ХХ століття з його глобальними хвилями націоналізму й комунізму. Схоже, що зараз ми спостерігаємо, як раціональні ментальні конструкти поступаються ірраціональним. Не дивно, що жанр романтизованого Середньовіччя переживає справжній бум. У Росії й Туреччині переважає імперський та релігійний сентимент, у балканських країнах свої королі і герої, щось на зразок Дракули, в Скандинавії, ясна річ, «Вікінги»… Навіть «Гра престолів» та різноманітні фільми в жанрі fantasy вписуються в цю парадигму. 

Ми інколи забуваємо, що історичний процес має не лише лінеарно-висхідний, а й циклічний характер. Історія повертається, і як історик я нічого хорошого в цьому не бачу. Немає ніякого «кінця історії»: якщо він настане, це буде кінець світу. Тому гасла «кінця історії» чи навіть «подолання історії» добрі для читача, але як можна «подолати» історію, яка є основою національної самоідентифікації? Це як витягти себе з болота за волосся.

«Для неслов’янського неукраїнського читача, особливо для англомовного, слово «Русь» – це термінологічна пастка»

– Русоцентризм студій Східної Європи у північноамериканських академічних середовищах є однією з магістральних тем книги. Які причини цього явища на думку авторів? 

– Поняття «русоцентризм» я поділив би на два, розрізняючи русоцентризм як інтерпретативну парадигму, тобто написання історії з позиції домінантного російського імперсько-національного дискурсу – з одного боку, і широту та різноманіття історичної тематики, яка ховається за фасадом дефініції «Російська імперія» – з іншого боку. Для неслов’янського неукраїнського читача, особливо для англомовного, слово «Русь» – це термінологічна пастка. «Російським» стає все,  що було на теренах Російської імперії. Так людина потрапляє в пастку русоцентризму, тепер уже інтерпретативного. Залишається питання, що таке Російська імперія? Хтось може придумати іншу назву для цього утворення? 

Значна частина західних істориків не розуміє або не хоче розуміти різниці в нюансах, схованих за фасадом «російської» термінології. Тому вони нерідко ототожнюють «Русь» із «Росією», а останню – з «Радянським Союзом». Подивіться на назви популярних підручників з «історії Росії та СССР» і відповідних навчальних курсів у західних університетах. Я не став би звинувачувати в цьому лише російську інтелектуальну еміграцію, яка перенесла свою ностальгію про «золотий вік» Російської імперії до американських університетських кампусів чи цілу плеяду західних «русофілів» у Британії та її колишніх колоніях. Проте стирання різниці між імперією і національною державою, «розвінчання» 1917 та 1991 років у ролі індикаторів різних історичних епох, «нормалізація» Росії як імперії, а СССР як її органічного продовження – це вже справа рук західних професорів, яким важко переписувати свої силабуси. «Нормативна» термінологія веде до тематичного русоцентризму – від цього нікуди не втекти. Але можна спробувати вплинути на їхні інтерпретації. 

– Автори статей, що увійшли до збірника, пропонують низку альтернатив до панівної русоцентричної парадигми вивчення історії Східної Європи (концепт «Північна Євразія» та нова поліетнічна імперська історія, транснаціональна історія, регіональна історія, концепція пограниччя культур, зміщення фокусу на перспективи недомінантних груп, дослідження політичного насильства, локальні й мікроісторичні студії із застосуванням антропологічних інтерпретаційних підходів, використання парадигми колоніалізму і більший акцент на антиколоніальних рухах та інші). Які з цих пропозицій Ви вважаєте найбільш продуктивними?

– До переліку різних дефініцій можна додати такі, як «Західна Євразія», «Слов’янська Євразія», «Нова Східна Європа», «територія між Сходом і Заходом», «територія Східного партнерства», «близьке зарубіжжя», «русский мир», «криваві землі», «shattering zone», «сіра зона» тощо. Тобто множинність і неусталеність, відсутність академічного консенсусу щодо термінології – свідчення того, що цей феномен поки що не піддається опису як цілісність. Усе залежить від конкретних місця і перспективи, з яких дивиться автор. 

Після розвалу комуністичної системи, для означення якої довгий час використовувалися назви «Східна Європа» та «СССР», відбулися зміни в ментальній географії цих територій. «Східна Європа» раптом стала «Центральною», оскільки всі її мешканці, як відомо, кинулися на захід, до ЄС і НАТО. Від цього вони не перестали бути «східними». Назва регіону змінюється, але його специфіка – щось не дуже. Вона має глибоке історичне коріння. Досить подивитися на Угорщину чи Словаччину, не кажучи вже про Балкани. 

Я добре пам’ятаю дискусію 20-річної давності щодо того, чи існує Східна Європа взагалі. Більшість учасників дискусії з радістю та якимось полегшенням запевняли, що ні. Їхні попередники в часи Паризького миру (1919) з таким же ентузіазмом стверджували протилежне. Східна окраїна Європи – це глибоко амбівалентна, мінлива категорія, що потребує, говорячи словами Ернеста Ренана, постійного плебісциту на тему власної геополітичної та геокультурної ідентичності. Всі пограничні країни і народи Східної Європи, які сьогодні бажають бути в її центральній частині, насправді залишаються там, де й були. А це означає, що вони перебувають між автентичною, тобто Західною, Європою та Росією, як і сотні років тому назад. 

До цього часу всі спроби реідентифікації східноєвропейського пограниччя наштовхувалися на Росію. Пам’ятаєте єльцинське риторичне запитання: «Что нам дєлать с Украіной?». Так-от, кожен із західних сусідів України не може не ставити питання: «Що нам робити з Росією?».

Росія – це держава, склеєна з історико-культурних периферій. Росія є історичним пограниччям, мозаїкою різних регіонів, релігій та етнічних груп. Разом із тим, це якийсь Левіафан, що демонструє стабільну циклічність свого буття. Я намагався привернути увагу до цього феномену в своєму есеї “The Russian War against Ukraine: Cyclic History vs Fatal Geography,” написаному по гарячих слідах у 2022 році [1]. Основи цієї консервативної стабільності треба шукати не лише в православ’ї та традиції насильства. Консолідоване пограниччя може бути лише імперією, оскільки існує межа консолідації, за якою пограниччя розпадається на національні держави. 

Росія в імперській іпостасі – це інтернаціонал історичних невдах і маргіналів. Слова пролетарського гімну немов для неї написані. Росія складається з народів, які є в перманентному конфлікті з модерністю. Вони не можуть або не хочуть перетворюватися на модерні нації. Етнічні росіяни – можуть, але лише за умови секуляризації, тобто обмеження впливу архаїчного православ’я, модернізації своєї ідентичності, яка застрягла десь на рівні ранньомодерної доби, засвоєння цінностей приватної власності та верховенства закону, тобто західних цінностей. Зараз Росія є черговою версією «слов’янофільської», а не «західницької» моделі. Вона прагне стати «четвертим Римом», якому, згідно з пророцтвом, «не бути»… Проте я не дуже вірю в перспективи її розпаду. 

Пошуки політичної чи інтелектуальної альтернативи російській імперській моделі поки що не виглядають переконливими. Перспектива розпаду Росії на національні політичні утворення нині є прийняттям бажаного за дійсне. Найбільш серйозною альтернативою Російській імперії свого часу став Радянський Союз. Але радянський проєкт не витримав тягаря історичної традиції. Поки що інші альтернативи з’являються лише на рівні наших інтелектуальних «ігор у бісер». Під час одного зі щорічних зібрань американської Асоціації славістичних, східноєвропейських та євразійських студій (ASEEES) відбулася дискусія щодо поняття «Північної Євразії», запропонованого редакцією «Ab Imperio». Як один із її учасників можу сказати, що ця дефініція не здобула належної підтримки, принаймні на той час. Спроби замінити категорію «Російської імперії» поняттям «імперської ситуації» – це пошуки того, як уникнути термінологічної мовної пастки «Русі–Росії». Проте для мене «імперська ситуація» виглядає дещо розмитим поняттям, її можна знайти всюди.

Зі свого боку, я не можу придумати нічого кращого, ніж спробувати протиставити «Росії» історичну «Великоросію». Я пропоную виділити зі складу багатонаціональної Російської імперії її великоросійське етнічне й історичне ядро і саме на його основі розвивати русистику на Заході. На термінологічному рівні це буде нелегко для англомовного автора й читача, але на історичному матеріалі – цілком можливо. Йдеться про те, щоб розділити категорії «Російська імперія», «Радянський Союз», «Російська Федерація» та «Великоросія» й акцентувати на їхніх відмінностях, а не континуїтеті. Щоб бути послідовним, «Росія в ХХ столітті» має означати Російську Радянську Федеративну Соціалістичну Республіку, а не «Радянський Союз». 

«Географія метрополії та колонії в Російській імперії завжди була розмитою»

– Автори книги дещо розходяться у своїх поглядах на те, чи придатна парадигма колоніалізму для інтерпретації російської імперської історії (відповідно чи можемо ми використовувати поняття «деколонізація»). У чому полягали основні дискусії щодо цього питання?

– Дуже модна й поширена концепція, яка сягає корінням у ХІХ століття і пов’язана з ідеями федералізації Російської імперії. Щоб відповісти на Ваше питання, треба домовитися про те, що таке Росія, що таке Україна, що таке колоніалізм і що таке колонізація. Географія метрополії та колонії в Російській імперії завжди була розмитою, а в українському випадку тим паче.

Давайте спробуємо пошукати історичні аналогії: чи Богемія була колонією? А Шотландія? А Фінляндія? Я не був би такий певний у тому, що аналітичні категорії колоніалізму й імперіалізму, розроблені на основі західного історичного досвіду в Азії, Африці та Америці, діють на окраїнах Європи. Колонізація як процес тісно переплетена з модернізацією, вона має результатом підключення колонізованих окраїн до більш динамічного й розвиненого простору. Але колоніалізм – це дещо інше. Це політика, що передбачає збереження домінування метрополії над колонізованими територіями шляхом дискримінації їхнього населення і хижацької експлуатації його ресурсів, тобто примусового обмеження розвитку цих народів та територій. І тоді, закономірно, локальні модернізовані еліти, які представляють місцеве населення, починають боротьбу проти метрополії під гаслом деколонізації в ім’я незалежності та прогресу.

Для цього потрібна також відповідна психологічна, емоційна мотивація. Якщо  місцеві еліти оголошують боротьбу проти колоніальної експлуатації, їм легше знайти підтримку всередині і ззовні. Подивіться на риторику президента Дональда Трампа: згідно з нею, нещасні Сполучені Штати Америки тільки те й робили, що страждали від безсовісного грабунку всіма іншими країнами і народами, особливо емігрантами. Виявляється, Росія та Китай також є жертвами, а не хижаками. За ними вже стоять інші «нещасні», яких модернізація і глобалізація позбавили впливу та територій. Навіть маленька Угорщина має геополітичні амбіції, прилипаючи то до однієї, то до іншої «акули». Якої компенсації всі ці «жертви» прагнуть, не зовсім зрозуміло.

Повертаючись до України, задамо собі питання: хто представляв її населення впродовж останніх двох із лишком століть – ранньомодерна «Малоросія» чи модерна «Україна»? Україна входила до складу Російської імперії у вигляді Малоросії, а представляли її світові православні церковна та козацька еліти. Обидві прагнули довести, що Малоросія – це і є справжня «Русь» у порівнянні з Великоросією, тобто обґрунтувати своє право на центральне місце в символічному просторі православно-слов’янської Русі, ідею якої придумали в Києві. У такому вигляді українці перетворювалися з іноземних прохачів-підданих на попередників і співтворців Російської імперії. 

Давайте пригадаємо, скільки етнічних українців посідали найвищі посади в Російській імперії: скільки канцлерів, міністрів, новоспечених графів і князів походило з числа української козацької старшини; скільки митрополитів та інших православних владик, що прийшли з України, піднялися на найвищі щаблі російської церковної ієрархії. Пам’ятаєте, хто був чоловіком імператриці Єлизавети? Можете уявити собі вождя зулу чи індійського раджу в ролі чоловіка імператриці Вікторії? Я – ні. Професори в університетах і вчителі в гімназіях, журналісти й письменники, художники й композитори – для абсолютної більшості з них поєднання етнічної та імперської ідентичностей було цілком нормальним явищем. На якій основі формувалася російська літературна мова? На основі оновленої традиції Києво-Могилянської академії. 

У Російській імперії «малороси» вважалися другими після «великоросів». Ви напевне пам’ятаєте, хто став Генеральним Секретарем ЦК КПРС після Горбачова. Натомість «українці-сепаратисти» викликали в росіян абсолютно негативні, ірраціональні емоції самим фактом свого існування. Ця тенденція зберігалася у Радянському Союзі й дійшла до крайнощів у путінській Росії. «Малоросійсько-український» дуалізм – це черговий приклад української амбівалентності, властивий будь-якому пограниччю: це стратегія виживання – з одного боку й свідчення запізнілої модернізації – з іншого. Українці прагнули вирватися з обіймів імперії, малоросам було і там добре. Чому? Тому що Росія – це країна запізнілого й архаїчного націоналізму, який залишав простір для локальних етнічних і релігійних культур.  

До речі, визнання малоросійської спадщини як частини української історії  передбачає прийняття співвідповідальності за імперську спадщину – і російську, і радянську. Етнічні українці рекрутувалися для колонізації Польщі, Кавказу, брали участь у русифікації євреїв та інших національних меншин. Іван Паскевич, виходець з козацької старшини Полтавського полку, придушував Польське повстання 1830 року і був князем Варшавським до самої смерті. 

– Ви озвучили дуже цікаву думку про співучасть українців у русифікації євреїв, хоча тривалий час навпаки побутує популярний стереотип про те, що це певні меншини, наприклад євреї, брали участь у русифікації українців. Чи могли б Ви прокоментувати це більш детально?

– Це залежить від того, що мається на увазі під «русифікацією» та про який період ми говоримо. У кінці XVIII – на початку XIX століття після поділу Польщі величезні території, населені етнічними релігійними єврейськими громадами, входять до складу Російської імперії і відразу потрапляють у своєрідне величезне гетто. Ті з них, хто намагався асимілюватися і приймав православ’я, могли покидати це гетто, їхати в Одесу чи Харків, Москву чи Петербург, отримувати там освіту та робити кар’єру. У Харківському імператорському університеті працювали етнічні росіяни, українці, поляки, євреї: вони були професорами, тобто входили до імперського «Табелю про ранги», викладали російською мовою за російськими підручниками й виховували російських підданих. Якщо їх посилали на службу до національних окраїн, там вони робили те саме.

Візьмемо для прикладу славнозвісну групу харківських романтиків. Усі вони зробили успішну кар’єру: один із них поїхав до столиці, другий на Кавказ, третій до Варшави; усі обійняли там високі посади в системі державної освіти. Куди поїхав Куліш? Куди поїхав Костомаров? На історичні терени колишньої Речі Посполитої. Вони їхали туди для того, щоб деполонізувати й русифікувати Правобережну Україну та її різношерстне населення. Малоросіяни для цього надавалися якнайкраще. Інша річ, що наслідок цього процесу виявився несподіваним і непередбачуваним. Через польське посередництво засвоювалися сучасні уявлення про націю та націоналізм. Ось тут і потрібно враховувати різницю між «Руссю» та «Росією». 

Інтелектуальна спадщина «Русі» створювала ґрунт для континуїтету української історії та федералізації Російської імперії. Друга означала її централізацію та уніфікацію під гаслами модернізації, але ця політика ніколи не була послідовною, оскільки російське суспільство постійно розривалося між середньовічною архаїкою та європейським модерном. Так що, повертаючись до Вашого запитання про те, хто кого русифікував, все залежало від системи й характеру русифікації на рівні чи то інституційному, чи то культурно-мовному. Імперська lingua franca сама по собі ще  не означала зміну ідентичності, хоча й прокладала шлях до цього. «Історія Русів» – цей «Старий Завіт» українського модерного націоналізму – написана модерною російською мовою. Проте кожна людина на державній службі була гвинтиком в імперському механізмі, а сфера приватності в Росії завжди залишалася вузькою. 

«Я волів би бути більш обережним у висновках щодо впливу русоцентризму на західну академічну спільноту»

– Як русоцентризм академічних студій у США та Канаді вплинув на експертні оцінки і громадянські позиції багатьох вчених після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року? Чому чимало вчених не повірили даним розвідки й заперечували ймовірність цього вторгнення?

– Для мене це два різні питання. Я почав би, як завжди, здалеку. Китайські астрономи епохи Середньовіччя вивчали небо, керуючись міфологією про його створення. Зірки, які не вкладалися в міфологічну картину світу, просто ігнорувалися, хоча їх було видно навіть неозброєним оком. Люди бачать те, що хочуть бачити. Чи багато людей очікували розпад Радянського Союзу? Одиниці. Чи багато могли передбачити прихід до влади Трампа і наслідки цього правління, яке вже переколотило пів світу? Знали ж, на що він здатний, і що? Чекали до останнього. Чи можна взагалі передбачити майбутнє? Цього завжди чекають від істориків. Але передбачення істориків краще не читати. Якщо вони близькі до реалій, ніхто не хоче слухати Кассандру – це дуже неприємно і некомфортно. Якщо ж вони оптимістичні, тоді люди, що читатимуть сьогоднішні прогнози через 25 років, будуть або сміятися, або плакати. Навіть такий досвідчений і проникливий аналітик, як Самюель Хантінгтон, не міг передбачити війну Росії та України. Збігнєв Бжезінський бачив українсько-російські стосунки в майбутньому подібними до американо-канадських, але зазіхання Америки на Канаду він також не міг уявити. Чи багато українських політичних та інтелектуальних поводирів бачили загрозу російського вторгнення, яка наростала роками? 

А щодо впливу русоцентризму – на Заході достатньо людей, які не розуміють Росію, але є й такі, які розуміють її дуже добре. У роки холодної війни було чимало тих, хто розумів справжню природу Радянського Союзу, бачив його спадкоємність з Російською імперією, досліджував історичне коріння цієї інтелектуальної та релігійної моделі. Багато освічених людей, які спочатку були засліплені ілюзіями щодо радянського експерименту, у 1920–1930-ті роки поїхали до СРСР і побачили все на власні очі. А побачивши, жахнулися. Після цього в лівому таборі їх оголосили хрестоносцями холодної війни. Ще б пак, ідейним нащадкам Великої французької революції якобінці якось ближчі до серця. Те, що ховалося за радянським фасадом, було видно неозброєним оком, але його просто не хотіли бачити. Тому я волів би бути більш обережним у висновках щодо впливу русоцентризму на західну академічну спільноту. 

«Україні потрібні професійні російські студії»

– Якими мали б бути фундаментальні підходи до написання власне історії України станом на сьогодні? 

– Це питання дуже велике. Трохи нагадує мені: «У чому сенс життя?». Я, на жаль, не маю готового рецепту. Відповідь залежить від того, що ви хочете дізнатися від історії та почути від істориків. Історія завжди була і є фундаментом ідентичності, особливо для «недержавних» націй. Дозволю собі лише трохи поміркувати. Україна як національна незалежна держава – це відносно запізнілий історичний феномен. Вона переживає період інтенсивного національного державотворення тоді, коли для більшості її сусідів цей етап уже пройдений. Для суспільств такого типу, як українське, створення та популяризація історичного наративу є не лише нормальним, а й необхідним процесом. 

Усі українські історики тією чи іншою мірою є учасниками національно-державницького проєкту. Кожен такий проєкт вимагає символічної трансформації національного часу та простору. Ця трансформація знаходить відображення в історичному наративі (меганаративі). Меганаратив – це як ваше резюме, яким ви представляєте себе. У ньому написане про вас лише хороше: де й коли ви народилися, де вчилися, яку маєте кваліфікацію, які позитивні якості і тощо. Там же не пишуть, що в першому класі людина вкрала у сусіда по парті яблуко, а в десятому побилася з кимось до крові. Історичний меганаратив – це квінтесенція історичної політики, спрямованої на національну мобілізацію та консолідацію суспільства. Але українська історія нагадує мінне поле. Працювати тут треба дуже обережно.

Модерний український меганаратив починався як героїчно-віктимний, потрібний для  національної мобілізації. Проблема лише в тому, що для українців це якийсь безкінечний процес. На різних етапах історії героїчно-віктимний наратив, як правило, домінував над прагматично-критичним. Його короткий зміст: ми хороші, але нас не цінують або не люблять. Українці тут не виняток. Східноєвропейські, тобто периферійні, суспільства мають багато спільного між собою, всі вони налаштовані звинувачувати в своїх негараздах когось іншого. Проте, шукаючи відповіді на питання «Хто винуватий та що робити?», завжди краще починати з себе. Тоді можна буде замислитися не лише над героїчними, а й темними рисами українського минулого, список яких є доволі довгим. 

Говорячи про українську історію, варто пошукати відповіді на два принципові питання: по-перше, чому українці не були асимільовані під тиском модернізації сусідніми домінуючими державами; по-друге, чому українці завжди мали проблеми з власною елітою та суверенітетом? Не пощастило з сусідами? А їм чому пощастило? Поки що головне колективне досягнення українців в історії – це мистецтво виживання, а не мистецтво розвитку. 

Ревізія національного історичного наративу відбувається, як правило, в часи чергової поразки: що, як і чому пішло не так? Один напрямок ревізії – це терапія на основі міфологізації минулого. Приклад – «Історія Русів»: коли Гетьманат перестав існувати, народився міф про велику і славну націю, яка перебувала в центрі світової історії. Другий спосіб ревізії – критичний.  Прикладом є українська еміграція після Другої світової війни: досить згадати імена Омеляна Пріцака та Івана Лисяка-Рудницького. Обидва, до речі, не були професійними істориками й тому почували себе вільними від традиційних чи нормативних канонів. Якщо під час чергової інтелектуальної ревізії не знайдено відповіді на черговий виклик, історіописання повертається на круги своя, до чергового циклу зміни парадигм. 

В ідеалі головне завдання історика – поставити діагноз, визначити причини та методи лікування суспільства, яке переживає колективну травму або просто не знає, що йому робити й куди та на яке світло йти. Але для цього потрібна певна дистанція між істориком і об’єктом її чи його студій. Як правило, існує суперечність між суспільними очікуваннями та професійною чесністю історика. Історик, який має відвагу та волю йти проти течії, завжди має шанс бути підданим остракізму або навпаки – на певний час стати «пророком у своїй вітчизні», інколи навіть за життя.

Українська історія глибоко контекстуальна. Вона переплетена з історією сусідніх народів, передусім з польською та російською. Ви ніколи не зможете запропонувати суспільству переконливий національний історичний наратив без урахування цього контексту. Проблема в тому, що різні регіони України інтегрувалися не лише до сусідніх держав, а й до їхніх національних історичних наративів. Роман Шпорлюк писав про Україну як «окраїну окраїн». Консолідація цих окраїн в окрему цілісність є умовою націє-державного будівництва. Концепція історико-культурного пограниччя добре відображає історію України, але мало допомагає з проєкцією в її майбутнє. Не всі історичні регіони України належним чином були вписані в український наратив. Крім того, викроюючи символічний простір національної історії, ви так чи інакше зачіпаєте символічну географію та історію сусідів. 

Інший аспект історичного писання пов’язаний з проблемою історичної спадщини. Що робити з переплетеною, тобто спільною історією України та держав, до складу яких входили її землі? Найголовнішими з них є російська імперська та радянська історична спадщини. Київська Русь, Велике князівство Литовське, Річ Посполита належать до сфери уявлюваного минулого. Натомість спадщину Романових та колективного Політбюро ви не зможете просто відкинути або ігнорувати хоча б тому, що для багатьох громадян України вона має не лише зовнішній, а й внутрішній характер. Навіть сьогодні. Міра зрілості наративу української ідентичності виражатиметься зокрема в тому, скільки спільної історії він зможе включити в себе й перетравити без шкоди для нього самого, тобто без ризику втратити суспільний консенсус. 

У сучасному російському наративі спільна імперська спадщина монополізується та націоналізується. З неї стирається навіть згадка про Україну як цілісність. Замість неї відроджується гоголівсько-рєпінська міфологія Малоросії. Ігнорувати цей виклик неможливо. Відповідь на нього я бачу в створенні альтернативної візії російської імперської історії, придатної для українців різного походження. Україні потрібні професійні російські студії. Я переконаний, що їхній головний осередок має бути в Україні – ніхто не знає Росію так, як її знають українці. Те саме стосується й Радянського Союзу. Українська совєтологія поки що зациклена переважно на українських сюжетах. 

Немає єдиного рецепту написання історії. Історики не знають і не можуть знати відповіді на всі питання минулого, але вони знають, де та як шукати ці відповіді. Все, що пишеться на історичну тематику сьогодні, може застаріти вже завтра, але нічого страшного в цьому немає. Постійне переписування української історії – зараз така сама необхідність, як і зміна урядів та президентів, поки не буде знайдено оптимального варіанту як основи для національної консолідації. Треба дати голос усім – і контроверсійним думкам та поглядам також. Це, власне, й була головна ідея проєкту «The Unpredictable Past?». Тут діалог важливіший за результат. 

«За період роботи в Канаді я ніколи не мав більше ніж 12–14 студентів на українознавчому курсі»

– Одну з Ваших недавніх книг присвячено українському історіописанню в Північній Америці під час холодної війни. Якими були основні етапи розвитку українських студій у США та Канаді в другій половині ХХ століття? Як Ви оцінили б поточний стан розвитку українських студій у Канаді і США? Якими є основні проблеми та перешкоди?

– Основні етапи розвитку українських студій на Заході визначаються політичними подіями. Ці етапи завжди співпадали з геополітичними катаклізмами, такими як Перша світова, Друга світова, холодна війна, розвал СРСР і сучасна війна. Часи холодної війни, 1960-ті роки є особливим періодом: бунт молодого покоління, деколонізація «Третього світу», пошуки етнічного коріння в емігрантських середовищах США та Канади. Мультикультуралізм, регіональна фронда проти федерального центру, приклад США – все це полегшувало роботу української еміграції та діаспори щодо розвитку мережі академічних українознавчих інституцій у Канаді 1970–1980-х років. Я про це писав у своїй статті “Canadian Institute of Ukrainian Studies: Foundation” [2]. У США ставлення до української історії було дещо іншим. Там велику роль відігравали обставини геополітичного та ідеологічного  протистояння з комуністичним табором, потужна мережа think tanks, та й рівень університетської освіти там вищий.

У Канаді ставлення до історії взагалі специфічне. Минуле сприймається тут переважно через сімейні традиції. За період роботи в Канаді (а це вже понад 10 років) я ніколи не мав більше ніж 12–14 студентів на курсі української історії.  Абсолютна більшість із них з українськими прізвищами, і цього зараз недостатньо для того, щоб зберегти курс. Іван Лисяк-Рудницький щороку мав приблизно стільки ж. Манолій Лупул, який був великим ентузіастом українсько-канадських студій, першим директором, одним із засновників Канадського інституту українських студій, після першого року викладання історії українців Канади настільки розчарувався, що припинив викладати взагалі, зосередившись на адміністративній та науковій роботі. До речі, в Стокгольмському університеті, де я читав гостьову лекцію минулого року, на українську історію записалося 120 студентів, при тому що університет не має кафедри української історії. 

Треба чітко уявляти, кому взагалі потрібні українські студії за межами України і для чого. Українці весь час нарікають, що їх мало знають і мало вивчають. У 2017 році я ініціював проведення конференції, присвяченої 40-річчю Канадського інституту українських студій [3]. Під час дискусій виникло питання, а чому, власне, україністика в Канаді мусить мати переваги перед іншими національно чи географічно зорієнтованими дисциплінами? Наприклад, німецькими, російськими, французькими чи іспанськими студіями.

Давайте не будемо займатися мегаломанією. Для більшості істориків українські теми не мають універсального значення. Вони необхідні їм як додатковий матеріал, щоб краще розуміти Росію, Російську імперію, Радянський Союз, меншою мірою Польщу. Вони потрібні тим, хто вивчає геополітику, націоналізм, етнографію, останнім часом – регіональну та пограничну тематику чи економічну, кліматичну, культурну історію тощо. 

Національні та краєзнавчі студії зазвичай фінансують відповідні країни: Польща, Угорщина, Австрія, Китай, Японія. Вони фінансують ці інституції та програми для того, щоб поширювати відомості про себе в світі. Як Ви вважаєте, скільки коштів виділяє український уряд для фінансування Гарвардського чи Канадського інституту українських студій?

«Зараз займатися українськими студіями престижно»

– Чимало українських дослідників мігрували на Захід через повномасштабне вторгнення Росії. Яким є їхній голос у дискусіях про зміну парадигми вивчення українського минулого? Чи чутний цей голос у США та Канаді?

– В українців завжди був сильний голос, ще з часів Олексія Розумовського. Жартую. Пострадянська й особливо остання хвиля української інтелектуальної еміграції – це і є основа для українських студій на Заході сьогодні. Імена цих людей відомі: Сергій Плохій, Сергій Єкельчик, Сергій Біленький, Лілія Бережна, Олена Палко. Я не можу всіх перелічити, але вони самі та їхні учні, якщо вони з’являться, – це майбутнє українських студій на Заході. Їхній голос дуже добре чути на всіх рівнях – на інституційному та на інтелектуальному. Українські студії вже не є ризикованим заняттям, як це було ще 30 років тому. Зараз займатися українськими студіями престижно. Тому кількість україністів неукраїнського походження буде зростати.

Допомога українським науковцям на Заході є дуже великою. Звичайно, треба дякувати західним університетам і західним колегам за підтримку українських дослідників під час війни. Але ж ми розуміємо, що це тимчасово. Чи повернуться вчені, які емігрували під час війни, назад в Україну? Це питання, мені здається, не таке вже й важливе в епоху глобалізації та інтернету. Проблема в іншому: чи українське академічне середовище є сприятливим для вирощування нового покоління вчених, які були б належним чином інтегровані до міжнародної наукової спільноти? Чи вони знають мови, володіють сучасною методологією, беруть участь у дискусіях на теми, ширші за українські?

Дуже часто українці продукують українську інтелектуальну продукцію для українського споживача. Це замкнутий цикл. От якби всі знали, наприклад, що в Києві є центр візантиністики та російських студій світового рівня, що в Дніпрі є центр економічної історії, що в Чернівцях є центр вивчення Канади і Сполучених Штатів Америки, в Харкові – урбаністики, у Львові – історії Австрії та Австрійської імперії, то туди їздили б спеціалісти з інших країн, це і був би солідний рівень наукової інтеграції.

«Війна остаточно стабілізувала Україну на карті світу»

– Чи помітили Ви якісь зміни в північноамериканському історичному дискурсі з 24 лютого 2022 року? Чи можна стверджувати, що війна в якийсь спосіб сприяє формуванню нового покоління науковців в Україні та за кордоном, які можуть змінити існуючий порядок речей?

– Безперечно, як нам не жаль визнавати, але війна й національне творення тісно пов’язані між собою. Війна остаточно стабілізувала Україну на карті світу. І тепер мені важко знайти людей, які не знали б, що таке Україна і хто такі українці. В Канаді дуже високий рівень підтримки і симпатії до України. Але це не може тривати вічно. Зараз у Канади з’являються серйозні проблеми з американським і російським сусідом. В інших країнах є свої власні проблеми. Україна може ще деякий час побути на хвилі уваги, симпатії, підтримки, допомоги, але це не допоможе, якщо не буде внутрішніх змін у самій Україні, які додадуть їй стабільності, оптимізму і всього того, що потрібно для розвитку. 

Мені здається, що на друге питання я вже частково відповів. Сьогодні історія України пишеться на лінії фронту, а ми лише намагаємося встигнути за подіями. Історики не зможуть змінити існуючий стан речей, це зможуть лише політики. Їм пора приймати радикальні, нестандартні рішення. Якби ці рішення були прийняті раніше, то можливо вдалося б уникнути поточної трагедії. Але для цього в українських лідерів не вистачило не лише досвіду, знань, а й уяви та політичної волі. Українське суспільство в цілому поки що перебуває на підлітковому рівні розвитку з багатьма відповідними комплексами, хоча й зростає на очах. Я не беруся передбачувати, що може статися завтра. Історики, які займаються передбаченням майбутнього, досить часто виглядають смішними.

Розмовляв Петро Долганов.

Літературна редакція Ольги Дячук.

У публікації використано світлини з відкритих джерел.