На початку квітня 2025 року на сторінках доволі одіозної Berliner Zeitung були опубліковані витяги із нібито таємної інструкції МЗС ФРН, в якій зазначалось, нібито «забороняється участь офіційних органів у заходах на запрошення Росії/Білорусі всередині країни, а також… запрошення представників Росії та Білорусі на святкування заходів федерального, державного та місцевого самоврядування» з нагоди 80-річчя завершення Другої світової війни (1939–1945). Зрозуміло, що це викликало обурення офіційних представників цих держав, які в унісон виклали матеріали про кількість своїх загиблих співвітчизників у звільненні Берліну і, зокрема, у відомій «м’ясорубці» під час штурму Зеєловських висот у квітні 1945 року. Зазначимо, що після 24 лютого 2022 року такі обмеження для представників держави-агресорки та її союзниці є звичною практикою, як і заборона для двох мільйонів «російських німців» проведення акції «Бессмертный полк», що вона вже давно еволюціонувала з меморіальної низової ініціативи на державно-політичну інструменталізацію минулого.
Не забарилась і реакція окремих східнонімецьких інтелектуалів, які підживлюють так звану Ostalgie, яка останнім часом перетворилась у елемент ненависті східних німців до своїх західних співвітчизників, формуючи своєрідну «східнонімецьку фронду»: близько половини виборців колишньої НДР голосують за антидемократичні, антиєвропейські і відверто проросійські партії — «Альтернативу для Німеччини» (AfD) та «Альянс Сари Ваґенкнехт» (BSW). (На останніх земельних виборах за ці партії сумарно проголосували: Бранденбург — 42,7%, Саксонія — 42,4%, Тюрінгія — 48,6%). Ювілейні дати додали до щільного переліку особливого «німецького східняцтва» (за висловом Ілька-Саші Ковальчука) ще й відмінну історичну пам’ять. Як написала нещодавно відома журналістка і письменниця Сабіне Реннефанц у своїй колонці в Der Spiegel: «Що більше розчарування в Заході, то яскравіше сяє Схід. Що гучнішими стають вимоги назавжди відвернутися від Росії, то сильнішою стає непокора не робити цього. Тому що досвід різний. І тому що історія вчить нас, що Росія належить до Європи». Помітна і тривала симпатія східних німців до Росії проявилася не тільки на політичному рівні, але й на повсякденному сприйнятті російсько-української війни, в якому переважає відсутність емпатії до українців як жертв російської агресії. Історик Фелікс Аккерманн назвав це своєрідним «стокгольмським синдромом» для якого «характерним є заперечення наслідків систематичного насильства радянської влади всупереч власним переконанням».
Як і чому у східних німців сформувалася відмінна від західних співвітчизників колективна пам’ять про Росію і росіян? З 1945 по 1949 роки, коли «Третій Рейх» був поділений між союзниками-переможницями у війні на чотири окупаційні зони, їхня історія багато в чому була спільною, де союзники проводили політику репарацій, демонтаж промислових підприємств (хоча в західних зонах це було припинено вже у 1947 році), і політику денацифікації. Існує думка, що найбільш сувора зовні денацифікація відбулася в радянській окупаційній зоні. Між 1945 і 1948 роками 520 тисяч осіб втратили роботу, переважно у всіх сферах державної служби, а також у бізнесі. Було звільнено понад чотири п’ятих всіх суддів і прокурорів. Однак комуністичні функціонери, які повернулися до Німеччини разом із Червоною армією, швидко зрозуміли, що без професійних навичок численних експертів, навіть якщо вони вважалися «політично заангажованими», не можна обійтися, особливо в інтересах швидкої відбудови.
Хоча багато фахівців були витіснені з керівних посад, їх часто працевлаштовували в інших сферах (у тому числі на державній службі). Це стосувалося, наприклад, медичного персоналу, великий дефіцит якого відчувався внаслідок військових втрат і втечі до західних зон, що безпосередньо позначилося на наданні допомоги населенню. Пізніше колишніх високопоставлених офіцерів Вермахту навіть використовували для розбудови Народної армії НДР, хоча завжди під контролем комуністичних кадрів, які надавали перевагу ідеологічній, а не професійній компетентності. Тому твердження про те, що в радянській зоні окупації, на відміну від західних окупаційних зон, відбулася повна денацифікація, не відповідає дійсності. Однак, численні члени СС, гестапо та керівного корпусу НСДАП постали перед судом, і майже 13 тисяч з них були засуджені.
Крім того, радянські спецслужби інтернували набагато більшу кількість людей до «спеціальних таборів» без будь-якого суду. Спочатку існувало десять таких таборів, деякі з яких були колишніми нацистськими концтаборами, такими як Бухенвальд і Заксенгаузен. За даними радянського Міністерства внутрішніх справ в цих таборах було інтерновано 122671 осіб, 42 889 з яких загинули. Пізніші підрахунки вказують на цифру близько 157 тисяч в’язнів, з яких 43 тисячі або, за іншими даними, до 70 тисяч, померли внаслідок абсолютно неналежних гігієнічних умов та від голоду. У 1996 році військова прокуратура у Москві назвала цифру 256 тисяч «адміністративно репресованих» німців. Окрім в’язнів спеціальних таборів, сюди також зараховано десятки тисяч цивільних осіб, яких депортували до СРСР на примусові роботи. Багато в’язнів спецтаборів були «дрібними нацистами» — колишніми місцевими функціонерами нацистської партії або її підрозділів, але в багатьох випадках також були заарештовані противники комуністичного режиму. У лютому 1948 року радянська адміністрація оголосила про завершення денацифікації. Решта спецтаборів були закриті 1 березня 1950 року, а близько 14 тисяч в’язнів були передані НДР. Понад 3400 з них тепер судили у сумнозвісній в’язниці у Вальдгаймі в Саксонії, і понад 3300 було засуджено, переважно до тривалих термінів ув’язнення.
Відколи 1949 року утворили НДР, комуністичне керівництво СЄПН прагнуло підтримати самопроголошений імідж «іншої соціалістичної Німеччини» як охоронця «нюрнберзького» духу на місцевому, національному та міжнародному рівнях. На відміну від ФРН, яка до початку 1950-х років поховала більшість непопулярної спадщини Нюрнберга під риторикою «покараних за війну» та «християнської благодійності», влада НДР дотримувалася іншого підходу. З одного боку, Нюрнберзький закон був інструментом «показових процесів» проти «контрреволюціонерів» та інших «ворогів» робітничого класу, а також як засіб «радянізації» та «сталінізації» поліції та судового апарату. З іншого боку, Нюрнберзький та інші повоєнні процеси щодо воєнних злочинів поширювалися в східнонімецьких ЗМІ з метою декларувати антизахідне й антиімперське розуміння НДР прав людини та міжнародного кримінального права і підкріплювати свою антифашистську версію історії Другої світової війни та Голокосту.
Історична політика в НДР характеризувалася ідеологічно навантаженим антифашизмом, який був державною доктриною і був покликаний політично легітимізувати державу. Хоча у 1950-х роках близько 10% колишніх нацистів були членами правлячої СЄПН, і багато колишніх «коричневих» перетворилися на «червоних», зробивши карколомну кар’єру в соціалістичній Німеччині. НДР бачила себе спадкоємицею антифашистської боротьби опору КПН —новою, кращою Німеччиною і контрпроектом ФРН, яка, на переконання комуністичних ідеологів, була безпосередньо пов’язана з «Третім Рейхом». У пошуках самолегітимації такий підхід дозволив уникнути необхідності мати справу з роллю націонал-соціалістичної ідеології та питанням провини. Одразу після закінчення війни в радянській окупаційній зоні вшановували пам’ять усіх груп жертв. При цьому не мало значення, чи були вони борцями опору комуністичних, буржуазних чи християнських переконань, чи переслідувалися за расовою ознакою. Невдовзі після закінчення війни у 1945 році «жертвами фашизму» було визначено тих, хто «героїчно боровся за свободу німецького народу під гітлерівською диктатурою», а також «уцілілих героїв німецької боротьби за свободу, вбитих фашистами».
Керівництво СЄПН розглядало комуністичних борців опору як найважливіший об’єкт історичної політики. Розрізняли «жертв фашизму» та «борців проти фашизму». Пам’ять про інших жертв, таким чином, стала вторинною і значною мірою зникла із суспільної пам’яті. Це також порушило питання про індивідуальну компенсацію, реституцію та відшкодування. НДР відкидала ці вимоги аж до 1970-х років, оскільки не вважала себе правонаступницею «Третього Рейху». Однак вона була змушена виплатити репарації Радянському Союзу, які складалися не лише з демонтажу заводів і фінансових стягнень, але й були стягнені з поточного виробництва. Соціальні заходи вважалися достатніми для «жертв фашизму», які класифікувалися за певними критеріями, такими як ув’язнення, заборона на професію або активний комуністичний опір. У 1950–1960-х роках в історичній політиці НДР утвердився приписаний антифашизм, який також використовувався для виправдання національної ідентичності. Пам’ять і вшанування жертв націонал-соціалізму все частіше супроводжувалося політичною інсценізацією, інструменталізацією та ритуалізацією.
Антифашизм був і освітньою метою, і найважливішим компонентом іміджу СЄПН, одним із вирішальних чинників легітимізації її влади. Інструменталізована ідеологія антифашизму визначала всі дослідження фашизму в НДР, а також відповідні підручники та зміст викладання в школах. З точки зору освітньої політики, антифашизм, який розуміли як антикапіталізм, мав сприяти створенню «нації» НДР та ідентифікації її молоді. У ході денацифікації та «антифашистської демократичної шкільної реформи» 1946–49 років викладацький склад був значною мірою замінений: членів НСДАП, які на 8 березня 1945 року становили 71,6% викладацького складу, було звільнено за наказом радянської військової адміністрації і замінені до літа 1949 року так званими «новими вчителями», які здобули кваліфікацію на прискорених курсах. Цей обмін кадрами сам по собі розглядався як демократизація викладацького складу і як переконливий доказ успіху антифашистської освітньої політики. Вирішальним фактором, на думку Біргіт Мюллер, однак, було те, що СЄПН вдалося сформувати нову «еліту», яка характеризувала школу НДР у наступні роки.
Політизація пам’яті проявлялася і в меморіальній архітектурі, яка мала бути присвячена пам’яті про антифашистську боротьбу опору і підпорядковувати собі пам’ять про жертв націонал-соціалізму. У червні 1951 року уряд вирішив створити меморіал на горі Еттерсберг поблизу Веймара. Меморіал у Бухенвальді було відкрито у 1958 році, у Равенсбрюці — у 1959, а в Заксенгаузені — у 1961 році. Подвійне минуле як концентраційного табору та радянського спецтабору залишилось непоміченим, і вони перетворились на меморіали антифашистських борців і героїв. За перші десять років існування НДР завершився поворот у розумінні історичної спадщини і переосмисленні національного питання. «Соціалістична держава робітників і селян» у конституції 1968 року перетворилась на «соціалістичну державу німецької нації» згідно з конституційною поправкою 1974 року. Логічним наслідком цього стало проголошення незалежної «соціалістичної нації», «нації НДР».
Насильницькі акції Червоної армії і власних комуністичних функціонерів у перші повоєнні роки і на початку створення НДР були табуйовані в східнонімецькому суспільстві і витіснені із колективної пам’яті цілого покоління. Певною мірою цьому сприяло і покращення життєвого рівня у 1960–70-х роках внаслідок економічних реформ, і припинення відтоку працездатного населення після побудови у 1961 році Берлінського муру). А отже і перебування майже 500 тисяч радянських військ більше не розглядалось як окупація, а лише як факт певного обмеження суверенітету легітимної соціалістичної НДР. Водночас, існування двох німецьких держав породило концепцію «єдиного представництва», за яким лише ФРН була єдиним законним представником німецького народу. Тому і після возз’єднання у 1990 році, переконує Фелікс Аккерманн, «постнацистські практики, з якими громадяни НДР засвоювали уроки націонал-соціалізму, видаються нелегітимними».
Німецький історик Ілько-Саша Ковальчук у книзі «Шок свободи. Інша історія східних німців з 1989 року до сьогодення» писав, що «у НДР для більшості людей Радянський Союз був синонімом Росії та росіян», водночас зазначаючи: «неприязнь до росіян у Східній Німеччині перевершувала лише образа на поляків, і якщо перша жорстоко переслідувалася режимом СЄПН, то другу диктатура завжди підсвідомо заохочувала». До радянських солдатів, які всі були «росіянами», ставились іронічно-поблажливо як до «бідних покидьків» («arme Schweine»). «У НДР прописна дружба зі «старшим братом» була невиразною і млявою. Більшість була залучена до неї в рамках шкіл, університетів, на робітничих комбінатах і в офісах, зазвичай без особливої внутрішньої симпатії, а часто з ненавистю та відторгненням. Червоноармійці були не лише визволителями, а й окупантами, і несли відповідальність за масові зґвалтування та злочини у післявоєнний період. Це існувало в пам’яті, навіть якщо багато зі східних німців забули, чому Радянська армія перебувала в Німеччині». Ототожнення СРСР з Росією формувалося століттями німецько-російських відносин і переносилося на індивідуальні сприйняття етнічного простору солдатами Вермахту під час воєнних дій на території СРСР у роки Другої світової війни.
Не тільки на сході, але й на заході Німеччини до 2022 року існувала велика кількість політиків, публічних інтелектуалів і громадян, які не визнавали Україну як повноцінну державу, вважаючи її частиною російськомовного простору і законною сферою «інтересів безпеки» Росії. А «особливі» дружні стосунки колишнього канцлера Герхарда Шредера (1998–2005) з кремлівським диктатором Путіним прив’язали Німеччину до Росії економічно і культурно, підживлюючи фантоми русофільства «німецького східняцтва». До такої міри, що на демонстраціях Pegida у Дрездені в 2015 році звучали гасла «Путін, допоможи!», а рівень довіри до нього у Східній Німеччині був вищим, ніж у канцлерки Ангели Меркель. Не дивно, що правоекстремістська AfD, ліво-консервативна BSW, і колишні комуністи з Die Linke, які вважають ці землі своїм електоральним полем, обирають проросійський курс і антиукраїнські гасла.
Алейда Асманн, відома своїми працями з «культури пам’яті», якось назвала Німеччину «чемпіоном світу з пам’яті», маючи на увазі численні фундації та колосальні зусилля з меморіалізації, які здійснені в цій країні. Але із 85 меморіалів, присвячених диктатурі СЄПН (дані за 2019 рік), немає жодного, який було би присвячено радянській окупації у Східній Німеччині. І цим ФРН відрізняється від свої східноєвропейських сусідів. Очевидно, причиною цього є укорінена звичка західних німців розглядати Східну Німеччину як власний «дурнуватий залишок», а не як посткомуністичну країну, а самих східних німців — такими ж німцями як і вони, що вони просто потрапили під вплив комуністичної пропаганди.
