Наукова спадщина отця Михайла Зубрицького (1856-1919)

ОТЕЦЬ МИХАЙЛО ЗУБРИЦЬКИЙ: НЕСТОР УКРАЇНСЬКОГО СЕЛА

Як переконливо стверджував Джон Армстронґ, зброєю українського національного руху була наука – передовсім солідні томи Історії Грушевського і пізніша Українська загальна енциклопедія¹. Та наукова продукція мусила бути бездоганної якості, щоб здобути визнання у тісному світі академічної науки ХІХ – початку ХХ століття. Національні пріоритети науки у XIX столітті і дослідження народної культури та мови скріплювали національні рухи, а також національні держави (там, де ці держави існували). Роль наукової діяльности в українському національному русі спричинила вельми промовистий обмін думками між двома колишніми учнями Дрогобицької гімназії у 70-х роках XIX століття – Михайлом Зубрицьким та Іваном Франком.

На 1905 рік Зубрицький здобув визнання як видатний науковець – 20 липня 1904 року він став дійсним членом Наукового Товариства Шевченка у Львові. Впродовж першого десятиліття нового сторіччя парох Мшанця заповнював сторінки Записок НТШ численними статтями і публікаціями джерел з української історії, етнографії та фольклору. Особливу увагу він зосереджував на збиранні та описуванні – заняттях першорядного значення у той час, коли дослідження реґіональної та етнографічної історії досягли великих здобутків. Та поки Зубрицький дописував до наукових журналів, він був активний у громадському і політичному житті українців. Навіть пишучи з курорту в Карлсбаді зауваги про роль науки, невтомний організатор національного руху Зубрицький висловився з приводу потреби мати на курорті свого руського² лікаря для українських клієнтів закладу³. Стрижневим складником візії Зубрицького було те, що інтеліґенцію від народу відділяв якийсь незримий китайський мур, а здолати цю перешкоду інтеліґенція могла лише працюючи серед народу. Через декілька років, збираючи експонати для музею етнографії у Базелі, Зубрицький наполягав на тому, що представники інтеліґенції мали і собі піти за його прикладом, щоб поліпшити економічне становище селянства і популяризувати українські справи для світової публічної думки⁴. Як польовий дослідник і збирач етнографічних та фольклорних матеріалів й одночасно парох, що прагнув модернізувати свою паству, Зубрицький постійно діяв на межі традиційного і модерного світів.

Саме в Карлсбаді Зубрицький узявся за перо, щоб обґрунтувати вагомість наукової праці для української справи⁵. Відстоюючи наукову діяльність, він наполягав, що закликати треба не до “науки для науки”, а до “науки для житя.” Зубрицький написав відповіді на низку статей із часописів Свободи та Діла, автори яких сумнівались, чи варто русинам розпорошувати свої обмежені ресурси на наукову роботу замість того, щоб витрачати їх на нагальніші проєкти написання підручників і поліпшення матеріального та суспільного становища мас. Низка голосів, до яких належав, наприклад В’ячеслав Будзиновський, наполягала навіть на тому, що жоден русин не читатиме тогочасних наукових книжок. Зубрицький змальовував наукову діяльність як властиву всім “цивілізованим народам”, і стверджував, що галицькі русини є останніми серед тих, хто за цю діяльність взявся. Він окреслив дві основні цілі наукової роботи: перша полягала в тому, щоб передати “нашому народові” досягнення світової наукової думки; друга – у тому, щоб вивчати народні маси. Зубрицький спрямував свій пієтет на Наукове Товариство Шевченка – саме його від часу прибуття професора Михайла Грушевського він вважав носієм зразка першорядної науки. Критика Зубрицького торкнулася журналістів, які, на його думку, не спромоглися висвітлити значних досягнень русько-українського руху. Під цим оглядом він протиставив їх русофілам, яким вдалося пояснити значення своєї доволі бідної наукової роботи широким масам. Відтак він вказав на досягнення Івана Наумовича, русофільського лідера 70–80-х років XIX століття, який спромігся переконати своїх послідовників у тому, що робота, яку провадили чільні наукові установи, приносила користь національній справі. Зубрицький особливо наголошував на значенні наукової роботи з дослідження життя мас, оскільки плоди саме таких досліджень найлегше було б популяризувати.

Зубрицький мав готове пояснення того, як його пропозиції щодо збирання етнографічної інформації можуть здійснювати соціально корисну функцію − у процесі збирання етнографічних матеріалів, науковці створюватимуть невичерпне джерело інформації для політиків, економістів, а навіть священиків. Михайло Зубрицький стверджував, що велика кількість інтеліґентів, попри походження з “мужицтва”, не принесли з собою розуміння народних мас. На думку автора, знання здобуте з етнографічних досліджень, мало стати підґрунтям для відродження “народної справи”, тобто справи водночас національної і “людової” (виходячи з термінології народовців, що уживала “народне” для двох значень).

Коментарі Зубрицького спровокували відповідь Івана Франка, який продемонстрував, що сільський парох і міський інтелектуал по-різному розуміють вагу наукової роботи. Відповідь вийшла з-під пера людини, яка загалом схвально відгукувалась про наукову діяльність Зубрицького і його старання щодо збирання усної історії та оповідей своїх парафіян, щоб виявити настанови і народні візії, що інакше могли б пропасти⁶. Тепер Франко пропагував зосереджуватись на розумінні чистої науки. Він прагнув пояснити, що винесення наукових досягнень в маси не є метою Товариства Шевченка. Крім цього, він стверджував, що дослідження побуту українського народу повинно мати серед ширших інтересів Товариства лише обмежену вагу. Відтак Франко ґрунтовно пояснив, що збирання діалектологічних матеріалів провадилося не для того, щоб зберегти діалекти, або наблизити освічені прошарки до їхніх носіїв. За аналогією, збирання землеробських знарядь не було способом збереження застарілих форм сільськогосподарської техніки. Захищаючи науку заради науки, в практиці Франко аж ніяк не відокремлював її від національного кредо. Він заперечував утилітарність світогляду Зубрицького, однак підтримував не менш практичну користь для української нації. Тоді як Зубрицький далі послуговувався термінами “наш народ” і “народна справа”, дуже нечіткими з огляду на стосунок між простолюдом і національною спільнотою, Франко перейшов до терміна “нація”. Обґрунтовуючи підтримку “люксусової” науки, він стверджував, що лише через науку українська нація зможе долучити свій голос до хору просвітлених націй. Фактично, Франко стверджував, що для українців наука є шляхом до міжнародної спільноти культурних націй. Однак аж ніяк не відокремлюючи науку від утилітарної вигоди, Франко розумів науковий світогляд – світогляд, що роздумує і зосереджується на речах абстрактних – як повчальний і надихаючий досвід. Тоді як Зубрицький у науковій діяльності вбачав засіб піднесення мас, для Франка вона була можливістю підняти націю через піднесення її еліти.

Пишучи про стосунок інтеліґенції до національної роботи, Зубрицький скаржився на негативні настрої львівської еліти, чий “квас” отруював “народну справу”. Але говорячи про наукову працю, він фактично закликав визнати віддаленого від Львова науковця, який збирав матеріали безпосередньо у простих людей⁷⁷.

Він стверджував, що етнографічні матеріали збирають усі цивілізовані народи, а заняття це дає змогу досліджувати минуле там, де про нього не існує письмових джерел. Але доводячи потребу таких досліджень, він насправді обґрунтовував своє наукове кредо: “Навіть не один чоловік, запханий десь у якийсь глухий кут, маючи який такий наклін і хист до наукової працї, намагав ся-б і сам узяти участь у тій роботї, а се певно не принесло би нам нїякої шкоди”⁸. Здаля від інституційної бази НТШ Зубрицький підтримував таку модель, що збільшила б кількість його послідовників і ствердила цінність його діяльности. Він не став на модернішу стежку Франка, за якою наука сама собою могла б нести користь українській нації, що мала бути рівною великим націям світу. Замість цього отець Зубрицький мусив і далі працювати серед селян, на великій відстані від тих модернізаційних тенденцій та явищ, з якими хотів ознайомити тих селян. Дистанціювання від піддослідних не могло бути дієвою стратегією для пароха, що мусив збирати матеріали для досліджень від парафіян, яким прагнув служити.

Історик, етнограф і фольклорист

Зубрицький мав академічний вишкіл історика, що поважав документальну спадщину минулого і понад усе прагнув її зберегти й опублікувати. Водночас він був продуктом українофільського руху, що коренився у романтичному захопленні народом і намагався зберегти його творчість і знайти ті джерела, що їх ніхто не подумав би зберегти в письмовому вигляді. Але передусім він був народником і вважав, що стиль життя, який панував у його сільському світі, мав непересічну вартість і повинен бути записаним, а отже, заслуговував на збереження для нащадків. Іван Франко сказав, що саме Зубрицький проник у начебто нудні розмови сільських людей і видобув із них розуміння їхніх мотивів і талантів. Повагу, що її Зубрицький відчував до сільських мешканців, і його надії на майбутнє, можемо відчути, читаючи його опис їхньої торгівлі:

“І тепер є ґазди в Мшанци, що ходять від давних лїт кождого року на вівцї, один з них кінчить 74 рік житя, а ще сього року ходив на купно аж в косівський повіт. Не один запоміг ся купуючи і перепродуючи вівцї, деякі мають красні ґаздівства. Але бували і такі, що все тратили і відтак покинули купецтво. Всї ті ґазди, що до тепер купчили, люди неписьменні, а якось давали собі раду присїм досить скрутнім інтересї. Уміли підійти, угнути Гуцула, тямили, де що купили, і всї рахунки переводили в голові без помочи письменного чоловіка. Се сьвідчить про значні умові здібности нашого мужика. Коби так дав був їм хто правдиву осьвіту, то був би і хосен з них для суспільности. А так нидїють значні таланти і сьвіт про них нїчого не знає”⁹.

Такі різнорідні впливи пояснюють далекосяжну широту продуктивності Зубрицького. Він був свідомий крихкости того спадку, що його намагався зберегти; знав, що якщо не збере і не запише його, то нащадки втратять цінний скарб. Так, пишучи про те, що йому вдалося зібрати щодо австрійського рекрутства серед сільської молоді, він зазначав: “От і все, що я міг зібрати і випитати у людий на селі про рекруччину. Про неї бесідують всюди по наших селах. До цілковитого проясненя сього тягару, що довгі літа тяжко допікав селянам, треба бажати, аби сьвідомі люди, проживаючи на селі, записували оповіданя з уст народа. Ті часи вже минули і тямка про них лишила ся лише в споминах старших людий. Молодше поколінє вже не застало давної рекрутчини. З часом забудуть на селі се оповідати і загирять ся спомини про рекрутчину. А шкода би було, бо вона мала значний вплив на духовий, політичний і економічний розвій нашого народа”¹⁰.

У цьому уривку ми бачимо основні стимули для праці Зубрицького. Він мав широке розуміння того, які ділянки людського життя варто охопити увагою і записати. Його цікавило все, що впливало на духовність, політичну та економічну діяльність селян. Він був переконаний у тому, що спадок простого люду треба записувати і вивчати, навіть якщо в ньому були складники, які він не вважав позитивними. Тим більше, він вважав, що спадок зникає, і це посилило його прагнення зберегти цей спадок. Нарешті, він хотів надихнути інших людей у селах наслідувати його діяльність – ця надія значною мірою не справдилася. Крім цього, Зубрицький усвідомлював, що священичий стан створює певні перешкоди його збиральницьким старанням, і писав до Івана Франка, що надіявся на прибуття до Мшанця когось на кшталт Володимира Гнатюка, кому селяне більше відкрито говорили, оскільки його парафіяни не хотіли розповідати йому непристойних (“масних”) історій¹¹.

Зубрицького від інших діяльних священиків відрізняло задокументування минулих і сучасних події та опублікування сотень оповідей про різні боки життя і події у Мшанці, Cтаросамбірському і Турківському повітах. Його писання часто мало на меті дослідити минуле, відтак оповіді його парафіян він супроводжував зібраними від них або знайденими у парафіяльному домі документами. Він стверджував, що сільський люд може зберегти сліди минулих віків, що втратилися серед інших прошарків населення. Так він скористався із його ранішим вивченням давнього київського літописання, коли писав про купівлю овець серед мшанецьких ґазд: двоє братів майже відмовилися від своєї спроби через те, що на шляху їм зустрівся Зубрицький, священик. До цієї оповіді про сучасні забобони він додав заувагу, що “наші старі памятки подають, що ще за князів Русини уважали стрічу з черноризцем злою ворожбою. Видно, народні повіря довго держаться серед народних мас”¹². Серед зібраних і записаних ним матеріалів були також записи на місцевій говірці, до яких він ретельно додав наголоси і пояснення незрозумілих слів. Завдяки цьому, сучасні мовознавці знають не лише словниковий запас, але і наголоси бойківського діалекту біля Мшанця. Крім цього, отець Зубрицький описував мешкання, вироби, одяг і ремесла своїх односільчан із додаванням ретельних вимірів і професійних рисунків (хоча визнавав, що студентом не мав до цього хисту, тож знаходив до цієї роботи помічників)¹³. Способи економічного життя і діяльности від вимірів полів до створення овечих загонів салашів теж ретельно описано і поміщено в історичний контекст. Описано і пояснено традиційні ритуали. Чимало газетних статей Михайла Зубрицького стосувалися нагальних питань його часу, а також його політичних і соціальних переконань, але з посиланням на минуле і наведенням його документів. Він також видав свої коментарі з приводу роковин і промови, виголошені в часі виборчої кампанії до Сойму.

***

Відділити газетні публікації щодо актуальних справ від наукових праць непросто, особливо через те, що твори Зубрицького часто поєднували в собі коментарі щодо його часів із спостереженнями про давнину та уривками тогочасних документів. Твори Зубрицького редактори нашого видання вирішили поділити за типом публікацій, у яких вони з’являлися. Том перший містить статті з наукових часописів Записки Наукового Товариства ім. Шевченка, Літературно-Науковий Вістник та певною мірою наукових видань Житє іслово, Зоря. Тут також друкуються праці із збірок і томів наукових товариств, особливо на етнографічні теми¹⁴. Навіть таке групування не є безпроблемним, оскільки Зубрицький не шкодував ділитися зібраним власноруч фольклорним та етнографічним матеріалом і відсилав його Іванові Франкові, Володимирові Гнатюку та Франтішекові Ржегоржу¹⁵. Копії документів він надсилав також Франкові та Михайлові Грушевському¹⁶. Обоє науковців користувалися ними у своїх працях і публікували їх. Том, про який ідеться нам, обмежується тими працями, що їх Зубрицький опублікував під власним іменем.

Сорок праць, крім оповіді Зубрицького про своє дитинство та юнацтво, що опубліковано в цьому томі, можна згрупувати у п’ять великих категорій: археографічні праці щодо документів XVII – середини XIX століття, обговорення історичних подій, описи матеріальної культури, колекції матеріалів щодо усної культури та традицій і, насамкінець, описи діяльности щоденного життя¹⁷. Ці категорії навзаєм перетинаються, оскільки документи трапляються і в пізніших групах друків, а обговорення з пізніших категорій нерідко з’являються у вступах і коментарях до публікацій головно документальних. На щастя, Зубрицький завжди ретельно пояснює предмет свого опису, тож навіть ті читачі, що не знають латини, польської чи німецької мови – або ж мають клопоти з галицькою українською мовою кінця XIX століття (не кажучи вже про бойківський діалект) знайдуть потрібні роз’яснення у творах Зубрицького.

Великою археографічною працею Зубрицького були його “Матеріяли до історії галицького села”¹⁸. Зазвичай у цій частині світу історію села писали, ґрунтуючись, крім церковних книг, на установах та особистостях, що панували над селом. Насправді, щоб написати історію Мшанця, потрібно звернутися до цих джерел, передусім – до реєстрових книг самбірської економії. Усе багатство цих джерел у своєму дослідженні прикарпатського села показав Василь Інкін¹⁹. Та Михайло Зубрицький перебував далеко від архівів Львова й Перемишля, не кажучи вже про Варшаву чи Відень. Щоб передати історію світу свого села, він звернувся до тих документів, що їх зберігали його парафіяни. Так він створив одну з найбільших друкованих баз джерел щодо українського села у період від XVII до XIX століття.

Археографічна експедиція Зубрицького втілювала намагання однієї людини зібрати уцілілі документи з середовища самих селян. Він наголосив на складності цього завдання. Не вперше у своєму доробку він говорив про стіну недовіри, що її народ відчував щодо інтеліґенції, включно до власних священиків. Науковець увиразнив, як багато часу йому знадобилося на те, щоб здобути достатню довіру серед своїх парафіян, аби вони показали йому свої документи. При цьому він згадав старшого ґазду, який боявся, що показавши документи священикові, виставить на ризик свою землю; і зрештою показав те, що в нього було лише через понад десять років. Видається, що у цьому випадку саме ґазда виявив обачність, а священик був наївним. Зубрицький прочитав папір про заставу вголос перед іншим селянином. Цей гість усвідомив, що заставу за поле, записане за господарем, дав його предок. Почувши про дії предка, гість зацікавився і прагнув повернути собі землю. Відтак господар мав підстави шкодувати, що відгукнувся на прохання священика. Селяни знали, що в документах іноді крилася інформація, яка могла бути корисною або небезпечною для їхнього добробуту. Але в переважно неписьменному суспільстві звідки їм було знати, що саме містилося у документах? Через це вони мусили стерегтися їх оприлюднювати.

Свою мету Зубрицький пояснив селянам так: “довідати ся, як їх предкам колись жило ся, як бідували, які тягарі поносили” (с. 115). Можна припустити, що саме так, на його думку, селяни мислили про своє сьогодення і минуле. Безперечно він був успішним у досягненні свого завдання, оскільки отримав доступ до понад двох сотень документів, які опублікував.

Праця Зубрицького має особливу цінність, бо змушує читача думати про те, чому частина документів уціліла, а так багато – пропали. Однією з причин тих втрат були пожежі. У місцевостях, де згоряло багато осель, – селяни рятували насамперед найпотрібніші для свого життя речі. Дещо більш несподівана причина криється у втручанні австрійської бюрократії у сільське життя – чиновники контролювали документи і у першій половині XIX століття стягали штрафи за папери без печаток. Відтак селяни були змушені знищувати те, що не було їм вкрай потрібне. Заповіти, шлюбні угоди, податкові векселі та контракти зберігалися – саме вони становили більшу частку тих уцілілих документів, що не походили із самого дому священика. Думав Зубрицький також і над тим, чому в певних господах зберігали документи. Документи уціліли у тих господарствах, члени яких представляли один із трьох великих прошарків сільського суспільства – війтів (або вільників), солтисів (або гайдуків чи простих війтів), а також підданих. Якщо ці ґаздівства залишалися порівняно заможними (як наприклад, хата колишнього солтиса Гриця Волощака), то вони з більшою ймовірністю зберігали документи. Зубрицький описав також “книгу громади” з кінця XVIII – початку XIX століття, що збереглася у нащадка Андрія Стецьковича, Мшанецького писаря, який скопіював майже всі документи в неї (док. 90).

Джерела, що їх Зубрицький зберіг для нас, показують, що здавна документи користувалися шаною та авторитетом, навіть у громаді, майже всі члени якої підписувалися хрестиком. У справі між Луцем та Василем Сисином і Юрком Кибалом щодо поля нам повідомляється, що знайдено документ 133-річної давности, але новішого заповіту дивним чином знайти не вдалося (док. 43, с. 40). Фраза “за документами” з’являється доволі часто (док. 185, с. 134). За Австрії селянам для того, щоб подорожувати потрібен був документ, а подорожі серед пастушого люду були поширеним явищем (док. 187).

Низка давніх документів, як і частина церковних документів з XIX століття, написані латиною. Частину давніх документів, що стосувалися військових оплат, написано німецькою, як і більшість документів австрійської бюрократії. Поза тим основна маса матеріалу є польськомовною. Польська мова документів приховує від нас сільський світ, у якому її заледве знали. Тільки у власних і географічних назвах, як і в орфографічних помилках, подибуємо українську. Один-єдиний документ підписано івритом (док. 57).

Досліджуючи документи, Зубрицький зіставляв свої матеріали з народною пам’яттю та традицією. Ця практика становить один з найцінніших складників його праці й не надається на відтворення серед тих, що зазвичай працюють в архівах. Знайшовши в документах згадку на “громадські ворота” (док. 105) і віднайшовши їх географічне розташування, він на початку XX століття спитав у старших парафіян, чи хтось із них ці ворота пам’ятає (с. 122). Зголосився 75-літній старець, однак його ровесники йому суперечили. У низці інших випадків, Зубрицький віднаходив сільські традиції значної давнини. Він писав про оригінальну грамоту Короля Яна Собєського Миколаєві (Николаєві) Воловському від 1676 року, що дозволяла тому відступити частину війтівства місцевим шляхтичам з родин Віцьовських, Стецьковичів, Петриковичів та Гузеловичів. Документ було знайдено серед майна нащадків одного з них, Луця Стецьковича (коментар до док. 6, цей документ підтверджує існування подібної грамоти Короля Міхала Вишневецького від 8 серпня 1671 року, док. 4). Старший дяк (1807–1893) розповідав Зубрицькому, що три останні родини заплатили Воловському вісімдесят червоних, аби той зник із села.

Черговим прикладом того, як Зубрицький досліджував пам’ять села є згадка про два документи, що засвідчували скаргу селян щодо останнього посесора війтівства у XVIII столітті, Яна Пйорковського (док. 28). За словами оскаржувачів, Пйорковський жорстоко побирав підданих, щоб сплатити за оренду. Зубрицький описав згадки про зловживання Івана Когута Миськіва, прислужника Пйорковського, і його сина Лучка. Відтак Зубрицький повідомив, що пам’ять про Лучка і далі живе в селі, але про Івана він жодного разу нічого не чув. Подібне бачимо і в описі документів від 1809 року щодо Федя Петричковича, що вирушив в Кути купити овець. В дорозі Петричковича заскочив війт з Серафинців коло Заліщиків і відправив його рекрутом до війська. Зубрицький шукав пізніших згадок про Федя у церковній метриці, але не знайшов жодної, крім тієї, що його дружина 1813 року народила дитину, щодо якої він не значився батьком. Від онука Федя він довідався, що його партнер у торгівлі вівцями повернувся з його особистими речами: сіраком, лейбиком, торбою, шапкою і палицею. Це означало, що війт, щоб відвести його на рекрутську дільницю, перевдягнув його леґінем (місцевим хлопцем). У Серафинцях за нього вимагали викуп у 18 овець, отож, за словами внука, до Мшанця Федьо не повернувся (док. 120).

Використання усних джерел і традицій збирання і підтвердження інформації щодо Мшанця мало своє коріння у тому, як у селі традиційно перевіряли достовірність фактів. У земельній суперечці 1811 року позивачі стверджували “З неперервних оповідей, які нам лишили наші предки, чи як посполіцє кажуть, із звичаїв наших предків і з давніх документів, які ще серед нас можна знайти” (док. 127). Доказ володіння полягав або в наданні документів, або у свідченнях очевидців (док. 45, 48), що підтверджувало велику вагу колективної пам’яти в сільському суспільстві.

Збираючи документи, Зубрицький продемонстрував перетворення Мшанця із стратифікованого сільського суспільства в польсько-литовській Речі Посполитій на більш однорідне селянське суспільство у габсбурзькій Галичині початку XX століття. На практиці Зубрицький сам виявився рушієм цієї зміни. Він повідомив нам, що староство Старого міста (Старого Самбора) 1885 чи 1886 року намагалося зібрати “мешне” чи римо-католицьку церковну десятину на парафію у Самборі. Мешне традиційно сплачували війти (переважно шляхетського походження) і солтиси в селі. Він запитав у війта і писаря, чи знали вони, ким були солтиси села, і чим солтиси різнилися від інших селян. Як він і очікував, вони відповіли заперечно. Така відповідь не дивувала, адже, за слова ми Зубрицького, піддані в селі давно незлюбили це розрізнення. Тоді він порадив посадовцям відповісти і попросити, щоб імена їм надіслало староство. Так питання постало востаннє (с. 119). Своєю порадою Зубрицький зрівняв відмінність поміж своїми парафіянами, яких прагнув бачити належними до єдиного русько-українського народу; а також розірвав їхній зв’язок з латинською (тобто польською) Церквою. Хоча він стверджував, що своїми діями лише відтворює дійсність 1880-х років, насправді своїми діями він витворював нову дійсність. Такий висновок випливає з його згадки про те, як він змінив сільський звичай свячення великодніх пасок, про що він докладніше розповів в автобіографії. Колись війти і солтиси брали свої паски всередину церкви під час богослуження, і лише пізніше клали їх перед пасками інших селян для свячення. Зубрицький зазначив, що його парафіяни, очевидно ті з них, що колись були підданими селянами, попросили пароха скасувати цей звичай, і він їх послухав (с. 118).

Як завжди, Зубрицький радо коментував звичаї своєї пастви, хоч і мав щодо неї власні плани. У своєму вступі він представив ці традиційні поділи, але колекція документів, які він зібрав, переконливо показує їхню природу в ранній період, а також намагання упривілейованих прошарків зберегти свої права, особливо перед 1848 роком, коли піддані селяни ще мусили виконувати робітничі повинності. У 70-х роках XVII століття з’явилися члени родин Стецьковичів, Гулевичів і Петриковичів, що мали права на частину трьох ланів війтівства (док. 4, 5). У цей же період подибуємо першу згадку про солтиса, хоч у сусідньому селі Бистрому (док. 5), а 1723 року – вже і у Мшанці (док. 17). На 1720-ті роки бачимо, як мшанецька шляхта перерозподіляє землю між собою у межах війтівства (док. 15). Вже на 1776 рік солтиси судяться з громадою (док. 34, див. також док. 41). Насправді солтиси і гайдуки низки сіл Липової країни становили собою групову сутність, члени якої навзаєм заступалися за права одне одного і цим ще глибше підважували солідарність у селі (док. 41). Щодо шляхтичів, то новий габсбурзький режим загрожував їхньому становищу, і вже 1782 року частина членів родини Стецьковичів старалася здобути підтвердження шляхетського стану (док. 51). Різні колективні обов’язки груп і належні їм землі підтримували це розрізнення у станах – наприклад тоді, коли “прості війти” мусили платити гіберну (військовий податок) і чинш (док. 55). Однак з боку громади був тиск, щоб змусити інших взяти на себе більше обов’язків, отож солтиси позивалися проти них (док. 79, 1794 р.). До 1797 року громада села оголосила, що війти повинні виконувати всі ті обов’язки, що мала громада, окрім доправлення деревини на соляні копальні у Старій Солі; а також, зобов’язання понад те платити до скарбниці гіберну, чинш і мешне (док. 88; 176). Нова влада не була особливо зацікавлена в збереженні прав упривілейованих груп і на 1802 рік Фервальтерія (Verwaltung, адміністративний округ) Лімни відібрала млин “обивателів” війтівства, проголосивши, що “їх слід трактувати як підданих, а вони мають і далі платити чинш за землю” (док. 103, у цьому тексті ніхто не стверджує свого шляхетського стану, і лише Янківський підписується “паном”). Родина Стецьковичів, що претендувала на шляхетський стан, залишила по собі позови і зворотні позови на гроші (10 битих талерів), надіслані до Львова з метою отримати визнання (док. 114, док. 151). Важливість шляхетського статусу виявилася 1821 року, коли Стецькович ствердив, що як люди шляхетського роду він і його брати не повинні виконувати дорожніх робіт (док. 156, док. 200). Ще одним доказом ваги цього статусу стала скарга Михайла Янківського на те, що священик відмовився дати йому шлюб без домінікального дозволу, попри те, що як шляхтич він такого дозволу не потребував (док. 118). Мешканці солтиства і війтівства скаржилися на претензії громади збирати їхні податки (док. 153, док. 160). Року 1827 шляхетні війти (“woycia szlachetni” як вони самі себе називали) намагалися своїм головою зробити префекта, з огляду на те, як до них ставилася громада. Однак, як стверджує отець Зубрицький (противник таких поділів), йому не вдалося знайти відповіді від Фервальтерії, а посади такої не існувало ані до 1827 року, ані після (док. 161). На 1832 рік війти і гайдуки отримували детальні відповіді на скарги щодо надмірного оподаткування. Ці відповіді ставили під сумнів і обсяг належної їм землі, і право більшости родин на шляхетський статус (док. 187). Очевидно, відчутна присутність документів, що стосувалися упривілейованих прошарків сільського суспільства показала велику вагу цих питань для відповідних груп; а водночас вказала на високу ймовірність того, що нащадки чи спадкоємці цих людей зберігали документацію.

Згадані документи можуть слугувати також і мапою до світу Мшанця. З одного боку, світ цей був дуже обмежений з огляду на шлюбні традиції, оскільки і шлюбні угоди, і заповіти демонструють переважання одружень між односельчанами, що приносили родині корисні поля та майно. Однак у життя селян втрутилися і ширші світи. Нам невідомо, звідки походили посесори війтівства Липецький, Воловський, Гумицький, Зеркович та Пйорковський (можна припустити, що Липецькі походили з Лип’я), але відомо, що долю села вирішували королівські декрети з далекої Варшави. Такі самі декрети вирішували і розподіл війтівства між Петричковичами, Стецьковичами та іншою місцевою шляхтою (док. 15). Та найвідчутніший контакт з Варшавою відбувся тоді, коли селяни 7 червня 1772 року послали делегацію до короля Станіслава Авґуста, щоб обговорити заподіяну їм кривду перед самим розподілом Речі Посполитої, перш ніж стати австрійськими підданцями (док. 29). Світ мешканців Мшанця у XVIII столітті містив і підгабсбурзьке Угорське Королівство – землю, що лежала на відстані якихось п’ятдесяти кілометрів. Двоє членів родини Куделичів втекли до Угорщини у 1760-х роках (док. 75). У XIX столітті до їхнього кругозору потрапила Буковина, що тоді, як і Галичина, була габсбурзькою землею (док. 187), і до того ж, як показав Зубрицький у своїй праці щодо картопляного голоду – місцем втечі у 1840-х.

У самій Галичині Кути були місцем купівлі овець, а у Заліщиках бідолашного Федя Петричковича силоміць загнали у рекрути (док. 120). Паспорт на купівлю худоби отримали станиславівський і бережанський округи (Kreise) (док. 196). У розташованих ближче Рудках селяни купували свиней (док. 189). Лютовиська було ярмарковим містечком, у якому мешкав Борух Гірт, що йому селянин винен був гроші (док. 202).

Найбільшу роль відігравали адміністративні центри. Львів був столицею воєводства перед 1772 роком і столицею коронного краю після 1772 року. До того ж саме тут надавалися підтвердження шляхетського стану (док. 114) і тут вчився син родини Стецьковичів (док. 151, док. 182). Перемишль був центром їхньої землі за Польщі, залишався адміністративним центром для гайдуків за австрійського правління, а також увесь час був центром епархії (док. 15, док. 208, док. 209). Самбір був місцем замку, з якого правили селом, а також цілим королівським володінням у польський період і місцем парафії, якій солтиси і війти сплачували мешне (док. 14, док. 221). У межах Самбірської землі лежала Стара Сіль з її соляними копальнями, до яких селяни мусили звозити деревину і в польський, і в австрійський період (док. 176). Ближче до дому було Старе місто (Старий Самбір) – центр їхнього округу за Австрії (док. 217). Вже 1772 року міщанин Федір Глібун із Старого Самбора був заборгував мшанському селянинові Івану Когутові 50 злотих, що їх Когут заповів мшанецькій церкві (док. 30). Лип’я було центром країни, до якої належав Мшанець разом із 21 іншим селом. В австрійський період Лімна була центром габсбурзької фервальтерії (адміністрації) (док. 112). У Жукотині був деканат, до якого належала мшанецька парафія (док. 17, док. 130, док. 148). Розташований недалеко василіянський монастир у Лаврові згадується у фінансовому документі з 1770-х років (док. 98).

“Матеріяли” надають численні нагоди вивчати землеробські практики, економічний статус, родинні стосунки, демографію, податкові платежі та звичаї успадкування, що їх дотримувалися мшанецькі селяни. Міститься тут також матеріал про євреїв, які мешкали в селі, як і про стосунки з польською та австрійською адміністраціями. Можна довідатися і про вірування та світогляди селян, їхні стосунки з церквою та духовенством.

Під багатьома оглядами “Матеріяли” стали кульмінацією понад двох десятиліть пошуків і публікацій документів минулого. У “Матеріялах” Зубрицький звернув увагу своїх читачів на чотири вже раніше видані документи. Три з них з’явилися у Житі і слові. Документ 28 складався з двох скарг на мшанецького посесора Яна Пйорковського. Одна з цих скарг була датована 20 вересня 1768 року²⁰. Документ 34 розповідав про дії польських конфедератів у Мшанці 1772 року²¹. Документ 61 про розподіл мшанецького війтівства між так званими новосадками з’явився у Записках НТШ²². Уривки документів із Мшанця з’являлися також у статтях у Ділі та інших газетах, що їх містить третій том. Зубрицький також надіслав документ щодо екскомуніки Мшанця наприкінці XVIII століття Іванові Франкові, який видав його у Записках²³.

В археографічній діяльності Зубрицький не обмежився лише документами щодо Мшанця, адже у мшанецькій плебанії були документи з реґіону, а також із адміністративних органів на кшталт Перемиської епархії. Ще 1888 року він надрукував листа отця Івана Ломницького, посла конституційної імперської ради в Кремзьєр (Кромережі)²⁴, а також інформацію про листування між Михайлом Максимовичем і Денисом Зубрицьким у Зорі²⁵. Він також видав дані щодо помічних днів, тобто трудової повинности, що її селяни мусили виконати за оплату після скасування кріпацтва²⁶. Доступ до церковних установ і осіб дав йому змогу збагатити документацію щодо церкви і духовенства. Він зібрав інформацію про місцеве духовенство у XVI столітті, і Михайло Грушевський опублікував її у Записках. Окрім того, Михайло Зубрицький видав значну кількість документів, що стосувалися духовенства і парафій реґіону під власним іменем²⁷. До найцінніших внесків отця Зубрицького в історію XIX століття і релігійні відносини між Галичиною та українськими землями у складі Російської імперії належить публікація листів від галицької священичої родини з під Мшанця, що у 70-х роках XIX століття переїхала на Холмщину²⁸. Він також видав збірку документів початку XIX століття щодо стану греко-католицького духовенства у пік його полонізації в Галичині; ця збірка демонструвала відданість, з якою ієрархія підтримувала руську мову²⁹. Загальне зацікавлення історією освіти спонукало його видати документи галицького греко- католицького декана з початку XIX століття³⁰. Збираючи матеріал щодо бібліотек деканатів Перемиської епархії початку століття, він написав статтю, яка містила майже стільки ж його власного аналізу, скільки публікація та підсумування документів³¹. Його розгляд давніх рукописів та друкованих книг привело до їх описів та публікацій марґіналій³².

Документальні публікації отця Зубрицького часто супроводжувалися обговоренням важливих історичних подій – наприклад військових дій у Речі Посполитій 1772 року, або ж 1848 року. В одному випадку він писав про реакцію на набір Австрією рекрутів для Маґентської кампанії 1859 року в розповіді греко-католицького священика про зустріч у синагозі³³. Хоча Зубрицький присвятив переважну частину свого доробку Мшанцеві, проте він написав й історію свого рідного села Кіндратова, у якій опублікував важливі документи з власного дому³⁴. В інших працях він заторкував важливі суспільні явища, як-то спроби австрійської влади зупинити епідемію холери 1831 року³⁵. У частині статей, що їх теж супроводжують документи чи їх фраґменти, він ширше демонструє свій хист історика, особливо історика соціального, який глибоко аналізує і зіставляє усні свідчення і традиції з документальною спадщиною. На особливу увагу заслуговує його аналіз картопляного голоду 1846 року в Галичині та його наслідків³⁶. Ще одним вдалим прикладом є розвідка щодо впровадження Габсбурґами обов’язкової військової служби, і реакції на неї сільського населення³⁷. Усні свідчення в обох випадках Михайло Зубрицький зібрав у Мшанці.

Отець Зубрицький зосереджував пильну увагу на матеріальній культурі Мшанця; власними колекціями виробів, знарядь, тканин, одягу і моделей будівель він доклався до того, що його село яскраво представлене у великих музеях у Базелі, Відні, а передусім у Львові. Він дбайливо описав цю культуру, додаючи до своїх статей рисунки, а часом – світлини. Особливо прискіпливо він ставився до надання вимірів. Автор писав про хати Мшанця, супроводжуючи текст розлогим коментарем щодо способу їх побудови, і того, як цей спосіб мінявся з часом³⁸. В описі ходаків він перечисляє, яке взуття носилося у селі у який час, і доповнює розповідь рисунками³⁹. Стаття про зовнішню вовняну одіж у Мшанці теж містила рисунки, а також пояснення того, які прошарки населення носили який одяг, і як цей одяг змінився з часом⁴⁰. У розвідці про будівництво, будівельників і млини він поєднав опис матеріальної культури із звичаями та віруваннями, що її супроводжували⁴¹.

Зібрання народного побуту, вірувань і приказок Зубрицького значною мірою складалася із транскрипцій зібраних оповідей з коментарями. Опис народного календаря і значення практик ритуальних днів був одним із найповніших в українській етнографічній науці⁴². Дослідження похоронних звичаїв, що містило рисунки домовин, представило слова і ритуали одного з найважливіших подій життєвого циклу у розумінні селян⁴³. Розвідка про імена і прізвиська охопила справжні імена, що застосовувалися у селі, де давні прізвища залишалися, як правило, у документах, тоді як у повсякденному житті переважали прізвиська⁴⁴. Крім цього, Михайло Зубрицький записав першу віршовану фацецію в українській традиції⁴⁵. Хоча він прагнув просвітити свою паству, та все ж не уникав записувати поширені серед неї народні вірування і забобони⁴⁶.

Хоча зібрання матеріальної культури та усних традицій, що їх уклав Зубрицький, проливають світло на життя народу, чи не найцінніші його статті стосуються щоденної діяльности парафіян в історичному контексті. Опис вирощування і торгівлі вівцями є зразковою розвідкою всіх чинників цього підставового заняття, займаючись яким мешканці Мшанця здійснювали посередництво між гуцульським та лемківським реґіонами⁴⁷. Серед найвартісніших статей у його доробку є опис пачкарства (контрабанди) тютюну з Угорщини і пояснення причин занепаду цього промислу⁴⁸. Обидві статті показують, як далеко селяни мандрували від рідних місць навіть перед тим, як почалася велика еміґрація до Америки, і ламають уявлення про ізольований світ села. Він також звернув увагу на тогочасну сільську економіку, збираючи статистику про засіви, худобу та маєтковий стан кожного з ґазд⁴⁹. Пишучи про залишки “великої родини” у Мшанці, отець Зубрицький долучився до гострої дискусії про соціальні утворення у селах⁵⁰.

Іван Франко міг сперечатися із Зубрицьким щодо місії науки, однак глибоко цінував його досягнення. Годі знайти більшої похвали, ніж та, що її Франко висловив з приводу оповідей, зібраних пастирем, як прикладів стилю Bel parlar. У зв’язку із збиранням цієї народної прози Франко стверджував:

“З новіших наших етнографів найближче підійшов до сеї теми отець М. Зубрицький. Як сільський священик у однім із етнографічного і з культурно-історичного погляду дуже цікавім закутку нашого краю, історик і етнограф, а при тім сам син селянської сім’ї, він почуває потребу вникнути якнайглибше в душу народу і передати нам, відбитим культурною течією далеко набік від того народу, його духове і моральне обличчя в можливо повній і автентичній формі. Він перший у нас звернув увагу на ті зерна культурної історії та народної психології, що котяться день у день у тих сірих безконечних селянських розмовах, і пробував виловлювати з них причинки для своїх наукових тем. Народні спомини про рекрутчину, про тяжкі роки, про годівлю і торгівлю овець, про пачкарство, про заселення поодиноких сіл, про одежу і т. і., позаписувані ним у часі довголітньої душпастирської практики, містять, одначе, обік культурно-історичних даних, дуже часто ще щось інше, з деякого погляду далеко цінніше – а власне характеристики живих людей, їх пригод і настроїв, їх світогляду й етики. Отець Зубрицький, чоловік настільки широко освічений, що не боявся позірних дигресій від теми, але коли йому вдалося чути тямущого оповідача, записував і такі оповідання про особисті пригоди чи то самого оповідача, чи його знайомих. Сказавши по правді, для наукової робітні такі записи поки що непотрібні: се ані етнографія, ані історичні документи. Та досить приглянутися до них трохи ближче, щоб зрозуміти їх властиву ціху: се народна белетристика, народні новели та романи. Хоч їх теми все беруться з дійсного життя, мають героями дійсних, по ім’ю знайомих, іноді живих ще людей, але сам спосіб оповідання, трактування матеріалу, стилізування сирих фактів до тої міри, що з них робляться типові явища, проте не позбавлені індивідуального колориту, все те показує нам, що се вже твори коли й не свідомого артизму, але дуже тонко розвиненого артистичного інстинкту”⁵¹.

На початку XX сторіччя Франко звернув увагу на високу цінність публікацій отця Зубрицького. Через століття, з виданням його зібраних праць, науковці та ширше читацьке коло мають змогу осягнути повний науковий доробок мшанецького душпастиря.

Франк Сисин

Університет Альберти (Канада)

The Petro Jacyk Program for the Study of Modern Ukrainian History and Society
Institute of Historical Research, Ivan Franko National University of Lviv
Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta
Institute of Ethnography, Academy of Sciences of Ukraine
Shevchenko Scientific Society in Canada
Shevchenko Scientific Society in Lviv

MYKHAILO ZUBRYTS’KYI

COLLECTED WORKS AND MATERIALS

Volume 1: Scholarly Works

Third Edition, Revised

Lviv
Litopys
2025

ЗМІСТ
(Бібліографія виданих текстів)

Від редакції
Editorial Preface
Франк Сисин. Отець Михайло Зубрицький: Нестор українського села
Frank E. Sysyn. Father Mykhailo Zubryts’kyi: The Nestor of the Ukrainian Village
До біографіи Сньгурского
 Зоря. П Письмо літературно-наукове для руських родин. Львів, 1886. Ч. 4. 15 (27) лют. С. 67. (Рокъ VII).
Ôдь о. Михайла Зубрицкого зь Мшанця… [Замітка про дрогобицький збірник
апокрифів]
 Зоря. Письмо літературно-наукове для руських родин. Львів, 1886. Ч. 11. 1 (13) червня. C. 196. (Рокъ VII).
Письмо о. Ломницького зъ Кромерижа 1848 р.
 Зоря. Письмо літературно-наукове для руських родин. Львів, 1888. Ч. 21. 1 (13) листопада. С. 358-359.
Михайло Максимовичъ и Денисъ Зубрицкій
 Зоря. Письмо літературно-наукове для руських родин. Львів, 1888. Ч. 6. 15 (27) марта. С. 107-108 (Вьсти литературни). (Рокъ IX).
Записки в Служебнику печатанім 1666 року
 Зоря. Письмо літературно-наукове для руських родин. Львів, 1889. Ч. 13-14. 1 (13) липня. С. 232-234.
Панщина в селі Мшанци в XVIII в.
 Житє і слово. Вістник літератури, історії і фольклору. Видає Ольга Франко. Львів, 1894. Кн. 1. Рік 1-й. (т. 1). С. 70-74.
Споминки про конфедератів
 Житє і слово. Вістник літератури, історії і фольклору. Видає Ольга Франко. Львів, 1894. Кн. 3. Рік 1-й. С. 434-436.
До історії галицько-руського селянства: Про панщину в селі коло Старого міста
 Житє і слово. Вістник літератури, історії і фольклору. Видає Ольга Франко. Львів, 1894. Кн. 5. С. 271-273.
Міти і вірування: Будинки і майстри
 Житє і слово. Вістник літератури, історії і фольклору. Видає Ольга Франко. Львів, 1895. Кн. 1. Рік 2-й. С. 71-75.
Міти і вірування: Млини і мельники
 Житє і слово. Вістник літератури, історії і фольклору. Видає Ольга Франко. Львів, 1895. Кн. 1. Рік 2-й. С. 75-76.
Село Кіндратів (Турецького пов.). І. Засновок, минуле і теперішнє житє
 Житє і слово. Вістник літератури, історії і фольклору. Видає Ольга Франко. Львів, 1895. Кн. 4. Рік 2-й. С. 104-112;
 ІІ. Будинки; ІІІ. Стрій і огартка; IV. Харч; V. Хліборобська праця // Там само. Кн. 5. Рік 2-й. С. 216-230.
Міти і вірування
 Житє і слово. Вістник літератури, історії і фольклору. Видає Ольга Франко. Львів, 1895. Кн. VI. Рік 2-й. С. 360-361.
Віршована фацеция про дурного Кузьмину. [Короткий вступ І. Франка]
 Етноґрафічний збірник. Видає етноґрафічна комісия Наукового Товариства ім. Шевченка. Львів, 1898. Т. 5. С. 224-226.
Продажа “попівства” в с. Скопові 1592 р.
 Записки Наукового Товариства імени Шевченка (далі – Записки НТШ). Львів, 1898. Т. XXV. Кн. V. С. 1-2.
“Тісні роки”. Причинки до істориї Галичини 1846 – 1861 рр.
 Записки НТШ. Львів, 1898. Т. XXVI. Кн. VI. С. 1-16.
Народнїй календар, народнї звичаї і повірки, привязані до днїв в тиждни і до рокових сьвят. (Записані у Мшанцї, Староміського повіту і по сусїднїх селах)
 Материяли до українсько-руської етнольоґії. Виданнє етнографічної комісиї за редакциєю Хв. Вовка. Львів, 1900. Т. III. С. 33-60.
Причинки до істориї рекруччини в Галичинї при кінци XVIII і до половини XIX столїтя. Матеріали і замітки
 Записки НТШ. Львів, 1901. Т. XLII. Кн. IV. С. 1-18.
Знадоби для характеристики житя сьвітського сїльського гр. кат. духовенства в Галицкій Руси в XVIII ст.
 Матеріяли до культурної історії Галицької Руси XVIII і XIX віку.
 Зібрані Мих. Зубрицьким, Юр. Кмітом, Ів. Кобилецьким, Ів. Е. Левицьким і Ів. Франком / Видані під редакцією Івана Франка. Львів, 1902. С. 17-46.
Парцеляция війтівства поміж підданих села Мшанця 1788 р.
 Записки НТШ. Львів, 1902. Т. L. Кн. VI. С. 8-12.
Чотири куренди декана Ігната Давидовича з Радимна з д[ня] 9 і 10 мая 1816 р.
 Матеріяли до культурної історії Галицької Руси XVIII і XIX віку. Зібрані Мих. Зубрицьким, Юр. Кмітом, Ів. Кобилецьким, Ів. Е. Левицьким і Ів. Франком / Видані під редакцією Івана Франка. Львів, 1902. С. 206-214.
Кілька документів до істориї сильського духовенства в Галичинї XVII–XVIII в. [Короткий вступ М. Грушевського]
 Записки НТШ. Львів, 1903. Т. LI. Кн. 1. С. 2-12.
Помічні днї. Причинки до істориї панщини в Галичинї в XIX в.
 Записки НТШ. Львів, 1904. Т. LVIII. Кн. II. С. 1-4.
Годівля, купно і продаж овець у Мшанци старосамбірського повіту
 Материяли до українсько-руської етнольоґії. Виданє етноґрафічної комісиї, за редакциєю Хв. Вовка. Львів, 1905. Т. VI. С. 1-40.
Становище руської журналістики супротив наукової роботи в “Наук. Товаристві ім. Шевченка” [Післямова Ів. Франка]
 Літературно-Науковий Вістник. 1905. Т. 31. Ч. 2. С. 71-75.
Пачкарство бакуну (тютюну) в горах у Галичинї в XIX ст.
 Науковий збірник, присьвячений професорови Михайлови Грушевському учениками й прихильниками з нагоди Його десятилїтньої наукової працї в Галичинї (1894 – 1904). Виданнє Комітету. Львів, 1906. С. 409-432.
Велика родина в Мшанци Старосамбірського пов.
 Записки НТШ. Львів, 1906. Т. LXXIII. Кн. V. С. 119-124.
Село Мшанець Старосамбірського повіта. Матеріяли до історії галицького села
 Записки НТШ. Львів, 1906. Т. LXX. Кн. II. С. 114-167; Т. LXXI. Кн. III. С. 96-133; Т. LXXIV. Кн. VI. С. 93-128; 1907. Т. LXXVII. Кн. III. С. 114-170.
Імена, назви і прозвища у селян с. Мшанця, Старосамбірського повіта
 Записки НТШ. Львів, 1907. Т. LXXIX. Кн. V. С. 142-154.
Верхня вовняна ноша українсько-руського народа в Галичинї
 Матеріяли до українсько-руської етнольоґії. Видає етноґрафічна комісія Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові. Львів, 1908. Т. X. С. 69-104.
Урядові заходи против холєри в 1831 р.
 Записки НТШ. Львів, 1908. Т. LXXXI. Кн. 1. С. 127-133.
Галицькі священики в Холмщинї
 Записки НТШ. Львів, 1908. Т. LXXXIV. Кн. IV. С. 173-183.
Селянські будинки в Мшанци, Старосамбірського повіта
 Матеріяли до українсько-руської етнольоґії. Видає етноґрафічна комісія Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові. Львів, 1909 Т. XI. С. 1-22.
Ходаки, обув селян Старосамбірського і Турчанського повіта
 Матеріяли до українсько-руської етнольоґії. Видає етноґрафічна комісія Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові. Львів, 1909. Т. XI. С. 23-29.
Деканальні й парохіяльні біблїотеки перемиської епархії
 Записки НТШ. Львів, 1909. Т. XC. Кн. IV. С. 119-136.
Відклик австрийського уряду за добровільними жертвами на війну
(В 50 лїтну рїчницю битви під Маджентою)
 Записки НТШ. Львів, 1909. Т. XCI. Кн. V. С. 164-166.
Причинки до історії руського духовенства в Галичинї від 1820–1853 р.
 Записки НТШ. Львів, 1909. Т. LXXXVIII. Кн. II. С. 118-150.
“Лїси і пасовиска” (Спомини)
 Літературно-Науковий Вістник. Львів–Київ, 1910. Кн. XII. С. 503-513.
Похоронні звичаї й обряди в Мшанци і сусїдних селах Старосамбірського і Турчанського повіта
 Етноґрафічний збірник. Видає етноґрафічна комісія Наукового Товариства імени Шевченка. Львів, 1912. Т. XXXI–XXXII. С. 211-226.
Канонїчний огляд парохії Ріпник в короснянськім деканатї в Галичинї в 1780 р.
 Записки НТШ. Львів, 1912. Т. CVII. Кн. I. С. 119-128.
Маєтковий стан селян у Мшанци Старосамбірського повіту в 1910 р.
 Студії з поля суспільних наук і статистики. Видає статистична комісія Наукового Товариства ім. Шевченка / Під редакцією Д-ра В. Охримовича. Львів, 1912. Т. III. С. 1-6 + Таблиця.
Іменний покажчик
Географічний покажчик

Завантажити збірку в pdf форматі.