Звістка про відхід у вічність видатного історика Феодосія Стеблія дуже сумна і тривожна. Він прожив довге наукове життя і був одним з тих, на кому – як нам, молодшим, здавалося – тримається світ. Він був невтомним ініціатором академічних проєктів, історичних конференцій, громадських заходів, міжнародних зустрічей і краєзнавчих мандрівок, а ще доброзичливим покровителем молоді і вірним шанувальником традицій попередніх академічних поколінь.
Наукова діяльність Феодосія Стеблія була завжди пов’язана з Інститутом українознавства ім. І.Крип’якевича (до 1993 р. – Інститут суспільних наук). Він був одним з останніх представників яскравого покоління вчених, що розпочало наукову кар’єру ще за директорування самого академіка Івана Крип’якевича наприкінці 1950-х років. І в радянський, і в пострадянський час Феодосій Стеблій був в адміністрації Інституту – працював на посадах завідувача відділу історії України, заступника директора з наукової роботи, двічі (у 1981-1982 та 1988-1990 рр.) тимчасово виконував обов’язки директора Інституту. На початку 1990-х років учений фактично заново сформував відділ нової історії України, який очолював до 2013 року. Як свого часу зазначив його друг, академік Ярослав Ісаєвич, «Феодосій Стеблій – один із тих, що будували цей Інститут, представляли і представляють його у світі науки».
Як більшість визначних представників львівського історичного цеху, Феодосій Стеблій належав до документальної школи. Його наукова скромність проявлялася в уважній пошані до історичних джерел і униканні претензійних теоретичних конструктів. На початку академічної кар’єри він здобув авторитет завдяки дослідженню історії галицького селянства у першій половині та середині ХІХ ст. та публікації фундаментальних збірників документів і матеріалів «Класова боротьба селянства Східної Галичини (1772-1849)» (1974), «Селянський рух на Україні 1826-1849 рр.» (1985). Ті праці Феодосія Стеблія виходили в рамках спрощеної марксистської схеми, якої він згодом з полегкістю позбувся, водночас зберігши інтерес до складних соціальних і громадських процесів ХІХ століття. Однак на ті збірники історичних джерел та наукові розвідки Феодосія Стеблія ще у радянський час покликалися відомі закордонні дослідники: Марта Богачевська-Хом’як, Ян Козік, Іван-Павло Химка.
Водночас найбільше Феодосія Стеблія цікавив національний рух українців Галичини, їхні зв’язки з іншими народами Центрально-Східної Європи. У 1966 р. в «Українському історичному журналі» з’явилася його стаття про пам’ятку української політичної думки середини ХІХ ст., «Слово перестороги» Василя Подолинського (після 1991 року він видав друком «Слово перестороги» та опублікував статтю про В.Подолинського в едмонтонському «Журналі українських студій»). Наприкінці 1980-х років Феодосій Стеблій став відповідальним редактором основних інститутських видань того часу – колективних монографій «Руська трійця» в історії суспільно-політичного руху і культури України» (1987), «Історичні передумови возз’єднання українських земель» (1989), а також збірника «Русалка Дністрова»: документи і матеріали» (1989). У 1986 р. Феодосій Стеблій провів першу Шашкевичівську конфренцію у Білому Камені і відтоді кожного року невтомно працював над організацією Шашкевичівських читань, редагував збірник праць «Шашкевичіана», ініціював різні громадські заходи, присвячені діячам «Руської Трійці».
Після 1991 р. Феодосій Стеблій повністю зосередився на своїй улюбленій темі – історії українського національного відродження в Галичині у першій половині та середині ХІХ ст. і присвятив їй чимало ґрунтовних досліджень. Особливо треба відзначити публікації про визначних діячів доби романтизму та “Весни народів” у Галичині та цикл студій над «лицарями польсько-українського духовного пограниччя», які на певному етапі спричинилися до українського відродження. Важливими для вченого були також біографічні та історіографічні розвідки про дослідників історії української Галичини попереднього покоління (зокрема, Івана Крип’якевича, Івана Кревецького, Івана Карпинця, Михайла Тершаковця). А ще Феодосій Стеблій став автором сотень статей в багатьох українських енциклопедіях (УРЕ, УЛЕ, «Енциклопедія історії України» та ін.). Усі його тексти чимось були схожими на автора – є такими ж ретельними, достовірними, виваженими.
Мені пощастило потрапити у відділ Феодосія Стеблія у 1994 році, і це було дуже престижно, бо його науковий авторитет був дуже високим і в Інституті, і за його межами. Позитивно вражала атмосфера приязної взаємоповаги, яку постійно культивував завідувач. У щоденному спілкуванні Феодосій Іванович (так до нього зверталося молодші колеги й учні) вражав тактовністю, скромністю, доброзичливістю і розсудливістю. Він гарно співав, любив музику і постійно вносив гармонію в життя тих, хто був поруч. З невичерпною енергією він брався за редагування великих інститутських збірників і доводив їх до друку – і з непереборним оптимізмом та ентузіазмом планував нові наукові події і публікації. Коли я востаннє бачився з Феодосієм Івановичем в його інститутському кабінеті, він так само, як і при нашій першій зустрічі, ретельно занотував на невеличких картках, які збирав у своєму записнику, заплановані для мене теми майбутніх статей, які я усе ще маю написати.
Пропонуємо до вашої уваги інтерв’ю 2021 року, в якому Феодосій Іванович ділиться спогадами про своє життя і на власному досвіді показує, як формувалася українська історична наука в радянський і пострадянський час.
