Коли ми говоримо про пам’ять, нам відповідають: ще не на часі. Має закінчитись війна, потім будемо говорити про пам’ять. У нас надто багато інших проблем. Які зараз меморіали, коли нам треба зброю, а потім — відновлювати країну. Але треба бути трохи в темі, щоб бачити: пам’ятники вже відкриваються. У червні 2023 відкрилися меморіали загиблим дітям в Харкові, в липні — меморіал закатованим росіянами цивільним у Бучі.
А перші меморіальні проєкти почали з’являтися вже навесні 2022 року, відразу після деокупації Київської області. Тоді навіть мені, людині, яка не перший рік працює в полі колективної пам’яті, здалося, що це якось занадто швидко. Втім, спілкуючись з людьми, які тією чи іншою мірою мали стосунок до цих ініціатив, я, припускаю, щось зрозуміла. А формулювання знайшла трохи пізніше у виданому Ist Publishing перекладі книги В.Ґ. Зебальда «Повітряна війна і література». Зебальд аналізував, «як індивідуальна, колективна та культурна пам’ять поводиться з досвідом, що пробиває межу допустимого навантаження». Те, що відкрилося нам в звільненій Бучі, саме пробивало межі допустимого навантаження. І, йдучи далі за Зебальдом, скористуюся його визначенням «фахового інстинкту» — людина в ситуації «пробивання межі» намагається діяти у відповідь, але й в рамках своїх фахових компетенцій. Тобто, якщо ти архітектор чи скульптор, в ситуації шоку від трагедії на деокупованих територіях ти починаєш рвучко проєктувати меморіал — бо треба щось робити, бо реальність нестерпна. Кожна людина відповідає на шок у власний спосіб.
Інколи ініціативи провокували й заклики міської влади деокупованого міста: наші сили всі йдуть на відбудову, але ви всі розумієте, наскільки важливим є пам’ять про ці події. На заклик щиро відкликаються митці та архітектори, які готові на волонтерських засадах зробити проєкт. Інколи це українські, інколи – іноземні спеціалісти, які щиро хочуть допомогти постраждалим в той спосіб, який їм доступний. І в цей момент починаються цілком очікувані проблеми, які власне й підтверджують, що квапитись не треба. Але це тільки один бік проблеми. Є і інші, і я спробую ними пройтися.
Навесні 2022 Balbek Bureau запропонувало проєкт меморіального історико-архітектурного комплексу «Відкритий перелом», в якому було запропоновано створити меморіал з використанням елементів зруйнованого мосту в Ірпені. Паралельно з цим напрацьовують декілька варіантів меморіалів в Бучі: це й проєкт меморіалу біля церкви, де були масові поховання (розроблений за участі команди музею Революції гідності); і проєкт меморіалу загиблим тероборонівцям на вулиці Яблунській (який дивним чином нагадує одну з інсталяцій в Бабиному Яру) тощо. Паралельно чилійський архітектор Крістіан Віттіг пропонує власний проєкт з використанням природи як символу життя.
Нагадаю, що конкурсне завдання на створення меморіалу трагедії 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку розроблялося до 2003 року. Тільки конкурсне завдання. Чому так довго? Тому, що навіть в такому очевидному випадку як терористична атака 11 вересня необхідно було сформулювати головний меседж меморіалу. А він може бути дуже різним — недостатньо знати, що саме відбулося та скільки людей загинуло. Пофантазуємо. Головним меседжем могло бути: США є найсильнішою країною світу та помститься будь-кому, хто причинив їй зло. Або: США стає лідером антитерористичних операцій. Або: це місце скорботи та туги за тисячами загиблих в терористичному акті. Одна й та сама подія можна стати підґрунтям для створення різних меморіалів з різною емоцією — гордість, мобілізація, скорбота. В основу меседжу можуть бути покладені різні цінності — і це не означає, що одна цінність краща за іншу. Про що меморіал? Зрештою, меморіал 9/11 присвячено пам’яті та честі жертв двох терористичних атак на Світовий центр торгівлі: 26 лютого 1993 та 11 вересня 2001. У першій загинуло шість осіб, у другій — майже дві тисячі. Навіщо таке поєднання? Щоб підкреслити цінності: для нас важливе кожне людське життя.
Протягом 2022 року ми з колегами перебували у постійному діалозі з дуже різними людьми, які приходили зі своїми ідеями, або їх приводили інші, ті, хто нас знав. Чому до нас приходили? Тому що ми — це платформа культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво, ми працюємо з колективною пам’яттю в різних вимірах не перший рік. Участь у конкурсах на проєкти меморіалів у нас теж є в бекграунді. Декілька разів ми чули від тих, хто готовий за пару місяців зробити меморіали з інформаційним супроводом: а в чому проблема, відомо ж, скільки людей тут загинуло. Кількість загиблих — це інформація, з якою треба працювати, а не готовий меседж. Що ми хочемо комунікувати меморіалом? Меморіал — це не об’єкт в просторі, це висловлювання, це утвердження цінності.
Усе це достатньо банально для професійної спільноти, яка власне це буде читати. Зараз скажу те, що виявилося неочікуваним для мене самої. Так, великі меморіали мають будуватися тільки після перемоги, за результатами конкурсу з ретельно та професійно прописаним технічним завданням. Сьогодні можна готуватися до конкурсів, збирати усну історію, зберігати артефакти. Якщо все це відкласти «до кращих часів», пам’ять не збережеться. Пам’ять трансформується та вицвітає. Зараз великий підготовчий етап. І ці перші кроки створення меморіалів мають робитися зараз. Це така фаза великої меморіальної стратегії, яка стане полем прописування післявоєнного суспільного договору. Але…
Я недаремно використала слово «стратегія», говорячи про меморіали. Думаю, зараз нам час думати не тільки про стратегічну, але й про «тактичну» комеморацію. Що я маю на увазі? Коли я згадала «фаховий інстинкт» архітекторів, який як реакція на шок підштовхує до створення меморіалу, треба було згадати ще одну реакцію на шок, яка теж знаходить вихід через потребу в меморіальних ініціативах. Це шок мешканців тих місць, де відбувалися події, що зараз провокують створювати меморіали.
Є люди, яким важливо вже зараз зафіксувати в публічному просторі свій біль, пам’ять про своїх близьких, вбитих під час окупації. Вони не можуть чекати, коли держава вирішить провести конкурс на меморіал (і не довіряють конкурсам, бо бачать в них порожню формальність), зрештою, вони не вірять в те, що держава може орієнтуватися на результат. І вони створюють меморіальні знаки самотужки, переважно меморіальні дошки. Звісно, в стилі цвинтаря: а де ще шукати людей, які вміють працювати з гранітом чи мармуром? Якщо держава (ані центральні органи, ані місцеві) не вирішує проблему, яка дуже болить, люди роблять самі. Більше того, вони ображені. Якщо згадати, що комеморативні практики існують для того, щоб об’єднувати людей спільними цінностями, лікувати біль та давати надію, то маємо визнати, що щось в нашому суспільстві наразі радикально провалюється. Поки ми доводимо необхідність створення стратегії комеморації та меморіалізації, провалюємось в тактиці.
На часі чи не часі думати про пам’ять. Думати на часі. Робити перші кроки в стратегії, які забезпечать створення якісного конкурсного завдання, коли буде йтися про меморіал. Але важливо також вже зараз працювати з тактичною комеморацією, яка надає тут та зараз відчуття справедливості близьким загиблих, створює поле спільної розмови. Це мають бути тимчасові речі, меморіальні знаки, місця пам’яті, які ми пізніше замінимо на щось постійне. Або не замінимо, хто зна. І це не має лежати виключно на плечах тих, кого напряму торкнулося. І стратегія, і тактика — поле відповідальності держави, яка має вибудовувати інструменти суб’єктної співпраці з громадянським суспільством.
