Від квітня 2022 року моїм прихистком для праці став Лейбніц-Інститут Східно- та Південно-Східноєвропейських досліджень в Реґенсбурзі. З початком повномаштабної російської агресії в Україні в лютому 2022 року Інститут заявив про свою підтримку України. Задля ширшого інформування про Україну створили спеціальний блог «Війна Росії проти України» на сайті інституту. У бібліотеці виокремлено спеціальний стенд з літературою на українську тематику, яка доступна також для мешканців міста. Працівники Інституту брали участь у подіумних дискусіях, давали інтерв’ю для німецької преси про події в Україні та її історію. До цього долучались також українські стипендіатки. Тож я також здобула досвід спілкування з баварською пресою і публікою. Інститут став співорганізатором і надав свій майданчик для проведення конференції Німецько-Української комісії істориків в жовтні 2022 року. Ця конференція мала проходити в Одесі, а я відповідала за її підготовку. З огляду на російську агресію постало питання нового місця проведення і зміни теми. Тож Інститут став прихистком не тільки для мене, але й «одеської конференції». Власне в Інституті за цей рік відбулось декілька конференцій, систематично відбуваються презентації і доповіді стипендіатів інституту, німецьких науковців з інших міст, вчених з інших країн. Це сформувало широку мережу наукових контактів Інституту і в Німеччині, і за кордоном.
Цей рік дав мені абсолютно новий досвід тривалої роботи в дослідницькій установі. В Україні я не мала такої розкоші, бо більшу частину часу займало викладання, а останніми роками ще й безконечне бумаготворення (перманентне «доопрацювання» програм, а точніше доповнення/видалення чергової таблички, писання звітів в різних варіація і т.ін.). Оскільки моя стипендія покриває більше ніж 12 місяців, за правилами Інституту в кінці минулого року я мала подавати звіт, і після українських реалій цей процес був для мене дуже приємним культурним шоком.
Історія інституту унаочнює й історію східноєвропейських студій в Німеччині після Друговї світової війни. У розпал холодної війни у ФРН стрімко зростала кількість кафедр східноєвропейської історії в університетах та позауніверситетських спеціалізованих мультидисциплінарних дослідницьких інституцій. До числа найбільш знаних належали Iнститут Східної Європи (Osteuropa-Institut) та Інститут Південного Сходу (Südost-Institut) у Мюнхені. Ці інститути мали чисельний штат, видавали книжкові серії та спеціалізовані фахові журнали, як от Jahrbücher für Geschichte Osteuropas та Südosteuropa.
Після падіння Східного блоку, ренесансу концепції Центральної Європи і поступової інтеграції країн нової демократії до європейської спільноти, у ФРН спостерігалась певна криза східноєвропейських студій на рубежі ХХ-ХХІ століть. Це яскраво засвідчила ініційована Йоргом Баберовські дискусія щодо майбутнього східноєвропейських студій. Одна з його статей розпочиналась словами: «Східна Європа померла, чи виживе східноєвропейська історія». Дискусія тривала понад рік, і східноєвропейська історія зберегла свій статус як академічна дисципліна. Але розпочалось значне скорочення фінансування східноєвропейських студій й, відповідно, їх реорганізація. Відбулося значне скорочення працівників Iнституту Східної Європи (Osteuropa-Institut) та Інституту Південного Сходу (Südost-Institut) у Мюнхені. Баварський уряд вирішив, що не доцільно утримувати Інститути в престижних будівлях у Мюнхені, та у 2002 році ухвалив рішення про їх перенесення до Реґенсбургу. 2007 року обидва інститути розпочали роботу в цьому старовинному, внесеному до Переліку памяток всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, місті на берегах Дунаю та Реґену. Сюди було перевезено й бібліотеки обох інститутів, а за два роки розпочався процес обʼєднання. У січні 2012 року постав Інститут Східно- та Південно-Східноєвропейських досліджень як правонаступник Інституту Південного Сходу. Тож процес реогранізації був тривалим.
Успішна діяльність дала можливість Інституту в 2015 р. пройти акредитацію та розпочати процес доєднання до спільноти Лейбніц Інститутів. Це спільнота надрегіональних незалежних наукових установ, дослідження яких визнано важливими на державному рівні. На практиці це означає фінансування не лише з бюджету федеральної землі, але й з федерального бюджету. Окрім того, Інститут залучає кошти різних фондів, які фінансують наукові дослідження. У Німеччині таких фондів досить багато. Цікаво, що для подачі заявки не існує такої формальної вимоги як наявність публікацій в Scopus. Звісно, при відборі рецензенти аналізують всі аспекти заявки, включно з публікаційною активністю заявника.
Приналежність до Лейбніц спільноти не є «довічною». Задля підтвердження цього статусу та отримання подальшого фінансування Інститути що сім років проходять акредитацію. Минулого літа якраз була чергова акредитація, яку здійснювала міжнародна комісія. Для мене це був цікавий досвід, оскільки українські стипендіатки також представляли свої проекти.
Висновок комісії надійшов восени, і він дуже позитивний: поміж іншого відзначено добру репрезентацію українськох тематики в дослідницькій роботі інституту. Якщо в багатьох німецьких університетах та дослідних інституціях українська тематика з’явилась лише у 2022 році, то в Лейбніц Інституті Східно- та Південно-Східноєвропейських досліджень українознавчі студії вже мають свою історію й традицію. Хіба ще Інститут Східної Європи в Мюнхені вирізнявся з-поміж інших іституцій подібного напрямку певною увагою до української тематики. Правда, обумовлено це було не зовсім однозначними подіями До вирішення питання постання інституту був причетний Теодор Оберлендер, а першим директором — Ганс Кох. Обидва належали до НСДАП та під час Другої світової війни «консультували» оберкомандо й абвер з українського питання, відповідали за налагодження співпраці з українськими націоналістами. Ганс Кох походив з німецької протестантської родини, яка проживала поблизу Львова, був вояком УГА, а по тому перебрався до Відня, де захистив дисертації з історії й теології. Як історик він був ангажований також в українську тематику. Ця ангажованість проявилась і в пограбуванні та вивезені ним книг з українських бібліотек до Німеччини. Реабілітувавшись та очоливши в 1952 році Інститут Східної Європи у Мюнхені, він підтримував українську тематику й сприяв її репрезентації в інституті. З 2000-х років історія України, особливо релігійна є предметом зацікавлень професорки Катрін Бек. Українська тематика також належить до основних напрямків в дослідницькій та викладацькій практиці професора Гвідо Гаусмана, який з 2016 року очолює відділ історії в Інституті. За їх ініціативою того ж року було створено міждисциплінарну робочу групу «Україна». Толеруванння української тематики також сприяло тому, що бібліотека інституту систематично поповнювалась відповідною літературою. Наразі вона охоплює понад 10000 праць, вагома частина з яких українською мовою.
З весни 2022 року українська тематика стала значно репрезентативнішою в дослідницьких проектах Інституту. До попередніх українознавчих досліджень додалось дві робочі дослідницькі групи, до яких увійшли дослідниці з України. Їхні однорічні проекти профінансовано Volkswagenstiftung. Інститут організував і провів соціологічне опитування українських біженців у Реґенсбурзі. Але скільки триватиме ця підтримка проектів на українську тематику в Німеччині? Наразі більшість німецьких фондів згорнули спеціальні програми фінансування українських дослідників. Не сталося й інституацізації українських студій впродовж цього року. Наразі є тільки дискусії і певні ініціативи. Дуже важливо, щоб вони були зреалізовані і українська тематика не зникла за рік-два, або в кращому випадку ледь жевріла десь на марґінесі східноєвропейських студій.
