Подорожі — і внутрішні, і зовнішні — це найкращий і, до певної міри, найнадійніший спосіб проживати життя. Де ще, крім дороги можна бути максимально присутнім в реальності (особливо на нових землях, де нічого ще невідомо і не влаштовано — ні перший нічліг, ні перші зустрічі з місцевими), і, водночас, найбільше зануреним у підсвідоме, у такі монологи, і розмови, які здатні подолати опір, шорстку структуру слів, вийти на те, що англійською названо «sublime» — моментне переживання чуда.
Хоча деякі міста/місця стають більшими, ніж об’єкти поваги: вони стають частиною нас. Добре, коли ми повертаємося до них фізично, але якщо ні, вони починають жити у наших снах, ніч за ніччю, особливо під ранок, показуючись нам з дивних сторін — свої підземелля і тунелі, свої переповнені випадковими перехожими чужі квартири, що лежать на воді, і десь далеко на дні тримаються водоростями туги (ось до англійського longing в українській мові є ціла палітра синонімів; цей стан — наш колективний культурний досвід).
Місця поза домом (або тим місцем, який ми домовилися зі собою так називати) змінюють нас, інколи сильно. Міграція, одіссея, всередині якої завжди є потенціал повернення, стається з мільйонами людей у наші дні, і також українцями, які завжди жили транснаціонально, навіть тоді, коли ніяких націй і національностей ще не було.
Відома соціологиня Автар Браг, як народилася в Пунджабі, виростала в Кампалі, а самореалізувалася у Великобританії, пишучи про діаспорний простір, переосмислює відмінність між домом як місцем, де людина живе і відбувається, і домом як місцем, звідки вона «походить», через призму афекту:
Де дім? З одного боку, «дім» є міфічним місцем бажання в діаспорній уяві. У цьому сенсі, це місце, до якого немає повернення, навіть якщо конкретну географічну територію, що сприймається як місце «походження», можливо відвідати. З іншого боку, дім — це дуже конкретний, прожитий досвід локальності, її звуків і запахів.
Для нових українських «діаспор» після 1991 і 2014 року (навколо цього концепту є така величезна дискусія, що інколи просто легше взяти його в лапки, ніж пояснити що саме я маю під ним на увазі, особливо якщо мені просто йдеться про окреслення спільнот за межами географічних кордонів України) — це бажання є найменш міфічним, і найбільш реальним у порівнянні з усіма попередніми українськими історичними міграціями. Українці сьогодні, більше ніж будь-коли раніше, можуть жити, постійно повертаючись в Україну, і сотні тисяч роблять це періодично, вистоюючи по пів доби на кордонах і у величезних чергах, на сонці, дощі, морозі і вітрах. Щоб могти повертатися, треба мати (і підтримувати) локальні знання про українське життя у час війни, що складно, але все ж таки можливо, і сотні тисяч людей вперто утримують в собі ці навики, ці знання, поруч всіх нових систем знань, в яких їх занурила міграція в нові країни.
Дехто повертається назавжди, раптом віднайшовши свій дім, відколи втратив його у паніці перших місяців повномасштабної війни. Таких принаймні чотири мільйони, за підрахунками Ради біженців ООН, станом на 2023 рік.
Міграції, окрім економіки, — це ще й акт спротиву і свободи, а також спроба переозначення свого місця у майбутньому. Крістіна Флореа (2016) у своїй блискучій статті показує як мігранти з найсхідніших провінцій Австро-Угорської імперії — Галичини (люди, які спілкувалися русинською/українською і польською) і Буковини (русинською/українською і румунською), у період від кінця 1870-х до 1914 року, які вважалися імперськими чиновниками найбільш нецивілізованими і відсталими групами населення, що демонстрували спротив до модернізаційних проектів імперії, стали тим не менше успішним суб’єктами трансантлантичних міграцій, швидко вибудувавши свої позиції на нових глобальних ринках у новий державних і імперських проєктах. З часом, австро-угорські чиновники сприйняли їхній успіх саме як успіх імперії. Галицькі і буковинські селяни, на її думку, відіграли серйозну роль в глобалізації Австро-Угорщини.
Ці міграції, а також масові міграції з Російської імперії, і пізніше СРСР (в тому числі і примусові) стають частиною формотворчого національного проєкту, який постійно відтворюється, в тому числі і культурно, за географічними кордонами того, що в ті чи інші часи ми називаємо українським світом. Українські міграції і їхні результати — від створення українських журналів до системи шкіл мав би бути такою ж важливою частиною спільного історичного наративу, як історія УНР або досвід Голодомору.
З 1991 року міграція, і особливо міграція жінок, стає прямим інструментом розширення життєвого й інтелектуального простору тих, хто від них залежав, у час великої економічної кризи. Саме міграції жінок забезпечили сотням тисяч українських дітей можливість отримати вищу освіту. Матері і батьки жертвували власними здобутками і самореалізацією задля забезпечення мінімальних життєвих можливостей своїм дітям, коли економічно ослаблена, але суверенна українська держава цього зробити не могла. Пізніше, саме міграційні фінансові потоки з-за кордону (які роками перевищували всю іноземну допомогу в державний бюджет) утримували країну від серйозних політичних і соціальних криз, а пізніше — стали навіть частиною фінансової опори для двох революцій — Помаранчевої і Революції гідності. Мігранти формували і допомагали триматися на плаву новому українському середньому класу — амбітному, з жадобою до освіти і справжніх демократичних змін, які у 2013 році називалися «європейськими», і саме навколо цих «європейських цінностей» почався Євромайдан. Доступ, можливість відчути інші способи життя, збудовані на «європейських цінностях» був також уможливлений через міграції мільйонів звичайних чоловіків і жінок. Ми тоді, пригадую, це називали інтеграцією в ЄС на індивідуальній основі. Після 2014, і особливо 2022 року, саме ці мережі українських мігрантів створили найважливіші нетворки підтримки з перших годин війни для новоприбулих, в той час, коли уряди ЄС тільки роздумували над варіантами рішень.
Українська міграція — це один з найважливіших (і успішних) проєктів самозарадності «у дії» в незалежній Україні: мільйони людей змогли збудувати основу повсякдення і протривати у ньому найскладніші економічні часи і найбільші політичні кризи, сформувати навички, які потім дозволять пережити навіть перші місяці повномасштабного вторгнення, і наступні чотири роки після них. Цей тест на витривалість здійснювався щоденно, найбільш сильно у тій, зазвичай, невидимій емоційній праці, в яку традиційно здебільшого залучені жінки (це змінюється після 2022 року, коли чоловіки включаються в систему опіки щоразу більше). У науковій літературі уже описано, і саме на українському прикладі, як особливі циркулярні трудові міграції, уможливлювалися через створення жінками невеликих «альянсів» (переважно на двох), коли вони чергувалися у догляді за родиною і зароблянням грошей за кордоном. Спочатку на три-шість місяців їхала одна жінка, тоді як інша опікувалася і власною родиною, і родиною «мігрантки», а потім вони мінялися місцями. Це чергування свекрух з невістками, доньок з матерями, сестер і подруг: щоб, з одного боку, турбуватися про дітей і батьків на місці, а з іншого — формувати економічну основу для росту і розвитку, заробляючи гроші за кордоном. В українському медійному дискурсі, особливо, початку 2000-х, ці інновативні стратегії, проте, були невидимими, і жінок-мігранток часто називали «матерями-зозулями» і описували як «загрозу нації і родині». Це, зрештою, триває і до сьогодні, хоч і з дещо іншими акцентами.
Освіта дітей як основна інвестиція в майбутнє, одночасно і у власному, і в дитячому житті, — основна причина залишатися в міграції і сьогодні, у новій хвилі після 2022 року. Як і в 1990-х, так і сьогодні, більшість жертвує своїми професійними здобутками, стосунками, знайомим соціальним світом, заради можливостей дітей. Проте, між світами тих, хто в Україні, і тих, хто поза її межами, немає розриву, навіть якщо в українських медіях найчастіше вважається по-іншому. Те життя, яким живуть мільйони поза Україною, ніколи не переставало бути частиною життя тих, хто живе в країні, навіть якщо багато хто з цим сперечався б. Зв’язки між світами, які мали би розпадатися, дивовижно міцніють, контакти — знаходять нові форми, і весь фізичний і емоційний простір між Україною і місцями, де живуть її люди, наповнений густим туманом чекання. Це чекання повернення, навіть якщо повернутися в той самий час, і те саме життя, ніколи не можливо. Повернутися, проте, можна у майбутнє, збудоване через зв’язки з перерваним.
