Напередодні на показі документального фільму «1944. Крим. Депортація» у київському кінотеатрі «Жовтень» плакали, здається, всі. Я теж не стримав би сліз, якби не бачив вже цей фільм декілька разів, а тому знав наперед на якій сцені мені краще вийти із зали. Попри роки занурення в тему, сотні почутих та прочитаних спогадів про вигнання, мені досі відгукується кожна історія вигнання. І, здається, болить з кожним роком все сильніше. Як незагоєна рана. Хоч і не моя власна.
Коли закінчилася депортація кримських татар? 20 травня 1944, коли останній потяг із вигнанцями покинув Крим? У червні, коли увесь народ дістався пунктів призначення на чужині? Чи,можливо, у 1956 році, коли після смерті Сталіна і ХХ з’їзду КПРС кримські татари були звільнені зі спецпоселень, але без відновлення права на батьківщину? Чи взагалі під час так званої «перебудови», а то й і у 1991 з колапсом «імперії зла»? А що як ця історія взагалі немає завершення?
«Депортація» — досить химерне слово. А точніше його слововжиток в українській мові. Будь-який українець коли чує це слово, одразу згадує про тоталітарну радянську практика примусового переселення населення вглиб СРСР. Але якщо вам спаде на думку промовити це слово у розмові з іноземцем, він навряд зчитає те значення, які закладали ви. І, загалом, буде правий, бо усталені визначення «депортації» кажуть нам, що депортація — це легальне усунення громадянина іншої країни за межі суверенної держави.
Але чи дорівнює «депортація» «виселенню» у випадку кримських татар? «В депортацію ми з молодшим братом потрапили на Урал, а мама з бабусею — в Узбекистан», «Я народився в депортації», «В депортації помер батько, не дочекавшись повернення на батьківщину», «В депортації нам не дозволяли вступати на гуманітарні спеціальності, лише у технічні вузи», «В депортації ми жили мріями про ана ватан — рідний Крим». Видається, для позбавлених у 1944 році батьківщини кримських татар «депортація» означала (і досі означає!) вигнання.
Наслідком вигнання стала не лише загибель десятків тисяч кримських татар та «конфісковані» домівки і майно, але й втрата власного імені та права на батьківщину на довгі роки. Цитуючи Максима Свєженцева, «депортація була структурою, а не подією, адже її наслідки виходили (-ять) за межі 1944 року». Фактично, структурою колоніальною, що глибоко вкорінена в історію захоплення Криму Росією у 1783 році.
То ж чи має депортація-вигнання (Sürgünlik), а точніше колоніальне панування Росії над Кримом, завершення? Якщо ще зовсім нещодавно (таке враження що вчора, хоча вже минуло 11 років) здавалося, що верхню хронологічну межу можна помацати, відчути як жовтий кримський черепашник на доторк, то зараз риторика та практики окупанта вкотре нагадують нам про незавершене минуле.
Депортація досі триває. Окупація Криму 2014 року є не лише порушенням міжнародного права і загрозою для суверенітету України — передусім вона є постійним станом небезпеки для кримських татар. Найбільшим страхом серед кримськотатарського населення Криму, який виник навесні 2014 року й довго тримав їх у напрузі, був страх повторення депортації. Образи депортації накладаються на події сьогодення. Ранкові обшуки відновили в пам’яті знайомий сценарій: озброєні солдати стукають у двері на світанку, дають п’ятнадцять хвилин на збори — і виганяють з дому.
Ви, ймовірно, чули про так звану «гібридну» або «приховану» депортацію. Цим терміном останні роки експерти послуговуються на позначення політики Російської Федерації щодо кримських татар в окупованому Криму. Фактично, гібридна депортація — це примусова та напівпримусова міграція за межі Криму. Розпочалася вона одразу у 2014 році з витіснення з Криму найактивніших, тих хто небезпідставно боявся за своє життя, оскільки в Криму почали зникати люди. Після 2022 року, коли Росія запровадила примусову мобілізацію в Криму, багато чоловіків утекли з півострова, щоб уникнути призову. Гібридна депортація — це також сфабриковані судові справи, надзвичайно тривалі (до 20 років) вироки та вивезення засуджених до віддалених колоній в РФ. Фактично, так само як і в ХІХ столітті, Росія знову витісняє корінний народ із його батьківщини. Ба більше, за останні 11 років, за різними даними, до Криму переселилися до мільйона російських громадян. Ця ситуація створює нові ризики для кримськотатарського народу. Все ще оговтуючись після років вигнання, вони знову стикаються з маргіналізацією і гетоїзацією. Російська окупація Криму в 2014 році нагадує нам про ті самі колоніальні практики, які застосовувалися в імперський і радянський періоди. Саме тому незрозуміло, де ж ставити крапку у цій довгій історії.
На початку 1990-х у Сімферополі, в сквері біля залізничного вокзалу, було встановлено пам’ятний камінь з написом «На этом месте будет воздвигнут памятник жертвам геноцида над крымскими татарами». Попри те, що у наступні роки пам’ятник так і не з’явився (що є теж важливою темою для роздумів), щорічно 18 травня біля каменю вшановували пам’ять тих кого було вивезено за межі батьківщини з сімферопольського вокзалу. У 2023 році камінь із табличкою зник за нез’ясованих обставин, і з’явився за рік у іншій формі та з новим написом «21 апреля 2014 года подписан Указ президента РФ В. В. Путина «О мерах по реабилитации армянского, болгарского, греческого, итальянского, крымско-татарского и немецкого народов и государственной поддержки их возрождения и развития».
Цей епізод є промовистим прикладом не лише переформатування публічного простору як простору скорботи, але й владної окупаційної риторики, згідно із якою події 1944 не мають чіткого визначення як геноцид. Уважний читач також не може не звернути увагу на розмивання трагедії корінного народу, який був позбавлений батьківщини. А «кримськотатарський» написаний через дефіс аж ніяк не помилка, а свідомий слововжиток, що є частиною імперської політики відокремлення Криму від кримських татар.
Пам’ять про депортацію в окупованому Криму під загрозою. Багатотисячні мітинги, що проводилися в траурний день 18 травня на півострові до 2014 року, слугували не лише засобом політичної мобілізації народу, але й одним з небагатьох доступних способів маніфестації гідності та відновлення історичної справедливості. Натомість зараз нащадки тих, хто пережив вигнання, не лише не почувають себе у безпеці у власній домівці, але й позбавлені права на скорботу.
Чому не тільки пам’ятати, але й говорити про депортацію важливо сьогодні, через 81 рік після трагедії? Я візьму на себе сміливість сказати, що в умовах окупації Криму РФ на нас покладено важливу місію збереження пам’яті про Sürgünlik. Давайте відверто: 11 років тому знанням про депортацію володіли або окремі дослідники, або люди безпосередньо пов’язані з Кримом в той чи інший спосіб. Геноцид кримськотатарського народу не був частиною історичної пам’яті українців. Тепер ситуація змінилася. Про депортацію вчать в школі, її вивчають в університетах, а 18 травня люди принесуть квіти до меморіалу жертвам депортації в Києві. Ми маємо берегти пам’ять про депортацію як свою власну. Це може видаватися незначним та вторинним на тлі поточних викликів, але я переконаний, що ми маємо робити усе можливе, аби на світанку чужинці не стукали у двері.
