Що не так з розумінням одеської мультикультурності
Коли я говорю про Одесу, люди ображаються на різне. Але дуже часто на питання про одеський мультикультуралізм. Образ міста мультикультурного, космополітичного та толерантного є елементом базової прошивки одеситів, які дуже часто починають розповідь про себе та своє місто із зауваження «скільки кровей в них намішано». Звісно, це про те, що в Одесі споконвіку жили представники десятків різних національностей, яким ніщо не заважало жити спільне життя, створювати родини тощо. Через таке співжиття та постійно змішення і народилася спільнота, яку нині називаємо одеситами. Звична риторика про 134 національності, які проживають в Одеській області, ніколи не зустрічає самозапитання: а скільки цих національностей можу назвати я особисто. Не треба 134. Хоча б п’ятнадцять. Коли мені трапилося публічно проговорити, що з другої половини двадцятого століття Одеса стала мономовним монокультурним містом, це викликало неабияке обурення, яке, в свою чергу, здивувало мене. Нібито монокультурність є очевидною.
Як завжди, щоби зрозуміти, що кожен з нас має на увазі, треба почати з окреслення змісту понять, які ми використовуємо. Що ми маємо на увазі, коли говоримо про мультикультурність? Фізичну присутність людей різного етнічного походження в одному місці? Ситуацію, коли люди різного етнічного походження «не чіпають один одного» (таку відповідь я теж отримувала на своє запитання про зміст поняття мультикультурності)? Рівну видимість та взаємну повагу представників різних культурних спільнот в одному місті? Інше?
Розповім історію. Коли йдеться про Одесу, треба розповідати історії, бо це місто про двір, де всі розповідають якісь історії, правда? Історія про одеських євреїв як базових представників одеської мультикультурності в будь-якому описі. У прекрасну добу Пєрєстройки, коли «залізна завіса» почала потроху відсуватись убік, в Одесу приїхали представники американської благодійної організації відновлювати втрачені стосунки з єврейською громадою. Не розповідаю про поневіряння благодійників, яким виявилося не так легко почати знайомитись з місцевими євреями, бо старше покоління миттєво виключалося зі спілкування, тільки-но почувши назву організації — радянська влада була дуже «переконливою» в попередженнях щодо небажаності таких контактів. Але американцям пощастило зустрітись з одеситами, які, на щастя, ніколи не чули слова «Джойнт» та були відкриті до спілкування. Одеська родина запросила іноземців додому — а як інакше, коли йдеться про дружню та гостинну Одесу. Все в цілому вийшло добре, але був момент, заради якого я власне й згадую цю історію.
Коли американці (власне, американські євреї, які їхали відновлювати стосунки з одеськими євреями — нібито представники однієї великої уявленої спільноти) прийшли в гості до одеситів, тут накривали на стіл. Раптове питання американців спантеличило одеситів: «А хто вам сказав, що ви євреї?» На столі стояла тарілочка, на якій були красиво розкладені сир та ковбаска. Американські гості були впевнені, що якщо ти єврей, ти точно не покладеш м’ясне з молочним. Отже, питання: а звідки ви знаєте, що ви євреї? Уточню: це не була підозра, це була цікавість.
Чому питання спантеличило одеситів? Ну, тому що в Одесі неможливо було жити та не знати, що ти єврей. Нагадаю спогади Бориса Херсонського про те, як він прийшов додому зі школи та спитав, а що це за дивне слово йому написав хтось з однокласників на підручнику? Слово було з трьох літер, але починалося на букву «ж». І батьки розповіли, що з цим словом йому доведеться жити все життя. Чи це про мультикультурність?
Це не про ханукію в твоєму домі (скоріш за все, її там нема) і не про розуміння мови дідусів/бабусь (ті, хто в 40-х роках двадцятого століття ще знали їдиш, дуже часто не вчили нові покоління, щоб убезпечити їх від проблем з радянською владою — внуки підозрювали, що вони просто залишали собі інструмент спілкування, який ніхто не зрозуміє). Зовнішній світ завжди мав нагадати єврею, що він єврей, при цьому вимиваючи власне культурні особливості. Одеська мультикультурність ставала певним «осадом», який репрезентував себе, наприклад, в використанні слів з різних мов. Мій одноліток, який народився на Молдаванці, до університетських років був впевнений, що слово «бекіцер» («швидко» на їдиш) — це російською. Ця смішна історія про мультикультурність? Ні. Це про «осад» мультикультурності, який вже не впізнає її як таку. У 1980-ті я ще зустрічала старших жінок, які пам’ятали, що в їхніх дворах говорили декількома мовами. Ці жінки знали, що «бекіцер» — це не російська. А той мій одноліток був впевнений, що в Одесі говорять тільки одною мовою. А що си стало? А де ж поділася мультикультурність?
У 30-ті роки минулого століття по одеській багатонаціональності пройшли катком радянські політичні репресії. «Польська операція» була однією з наймасштабніших, зрозуміло, що в Одесі за неї було легко відрапортувати. Окремі операції були проти греків, болгар, німців тощо. Друга світова жахливо вдарила по єврейській громаді — Одеса стала одним з центрі Голокосту. Громада почала відновлюватись фізично після війни, але не мала можливості відновитися культурно. Із запущеної в 1948 «справи лікарів» почалася радянська антисемітська політика. Соломони стали Семенами, Мойсеї — Мішами. Якщо на їдиш могли говорити дідусі-бабусі, то про іврит краще було взагалі не знати, бо за іврит можна було отримати звинувачення в підтримці сіонізму.
Одеса у другій половині ХХ століття стала мономовним радянським містом зі слідами мультикультурності. Великою мірою ці сліди перетворювалися на анекдот, несмішні жарти «з акцентом» та радянську міфологію про місто з бандитами та любов’ю до «понтів». Тим важливішими є сліди мультикультурності, які насправді зберігалися в Одесі всі роки радянської влади. Вони можуть дати ключ до розуміння, чим насправді була одеська мультикультурність. В наступній колонці спробую торкнутись саме дуже специфічних проявів пам’яті про мультикультурний простір.
А сьогодні дозволю собі завершити нагадуванням один з найкращих текстів про Одесу — роман Зеєва Жаботинського «П’ятеро», опублікований у 1936 році. Це саме спогад про місто, створене «десятьма племенами», кожне з яких принесло сюди й свою гордість, й свій сміх. Всі «як на підбір» живописні та курйозні, вони почали з того, що почали сміятись один над одним, а потім навчилися сміятись над собою, над власними святинями. Це спогад про місто, якого вже нема. Я не могла втриматись, щоб не процитувати цю ностальгійну останню сторінку роману. І не можу не згадати, що насправді постійно запитувала себе, коли читала вперше: чому для Жаботинського те, що люди в Одесі «стерли один об одного свої звичаї» є сигналом занепаду одеського феномену, а не «святкуванням різнобарвності». Весь роман — згадка про те, що представники різних культур мали спільний простір та спільні запитання, але при цьому чітко тримали кордони між своїми спільнотами, укладали шлюби всередині спільнот тощо. Вони точно знали, що вони різні.
Це не завжди про дружбу та повагу. Ті, хто розповідає, що Одеса місто торгове, тому люди тут завжди вміють домовлятись (дуже розповсюджений троп), чомусь випускають з уваги погроми, які тут ставалися. Одеса — жорстке місто. Яке прикидається містом-анекдотом. Природа мультикультурності — один з ключів до розуміння міського феномену Одеси, який починаючи з середини ХХ століття сильно «прихворів». Якщо за мультикультурність вважають побутовий антисемітизм та анекдоти про молдаван — з цим розумінням явно щось не так. Якщо за мультикультурність вважають цитати з «класиків» про одеську різнобарвність виключно однією мовою — над цим теж варто замислюватись.
