Українська усна історія у діалозі зі світом— спостереження воєнної доби (2024)

ГГ: дорога Наталіє, нашу розмову я би хотіла розпочати зі слів щирої подяки Тобі за дружбу, співпрацю і невпинну підтримку, що їх всі колеги – усні історики відчувають весь цей час від заснування нашої Асоціації у далекому 2006 році. Наступного року Асоціації виповнюється двадцять років, і, напевно, це гарна нагода для аналізу не тільки заслуг, надбань і напрацювань, але й рефлексій щодо подальших кроків, усвідомлення необхідності новацій і переформатувань, ініціативного планування тощо. Гадаю, з цього приводу на нас чекає багато «ювілейних» заходів і текстів. Сьогодні ми будемо здебільшого говорити про міжнародний формат діяльності Асоціації, у першу чергу – під час останніх трьох років.

НХФ: Дякую за теплі слова. Ми з Тобою справді давно разом працюємо в полі усної історії, і зрозуміло, що в 2022-му році було конче необхідно мобілізуватися та переформатуватися по-новому.  Беручись до активної роботи в рамках УАУI в якості співголови асоціації у вересні 2023 року я чітко усвідомлювала, наскільки важливим з початком повномасштабного вторгнення є стратегічне просування українських усноісторичних досліджень поза Україною, зокрема досліджень російської війни в Україні. До певної міри я переймалася цими питаннями й до 2022 року, але після 24 лютого 2022 року таке просування набуло цілком нових сенсів. Мої міркування довкола питань як нам вплести український усноісторичний науковий дискурс про війну у світовий дискурс усної історії були продиктовані не лише бажанням підтримати колег та друзів по професії в часи найбільших екзистенційних викликів нашої доби, які накинула на нас всіх російська війна. Стимулом також було й розуміння того, що якщо українські усні історики не матимуть можливості обговорювати свої дослідження досвідів війни у діалозі з іншими науковцями за кордоном, то «моральні та емоційні території війни», території суспільного спротиву та просідання, витривалості та слабкостей, здобутків та втрат, перемог та поразок, героїзму та переховувань від війни будуть проговорені іншими. У 2022-му році Україна опинилася на шпальтах газет світу в цілком новому світлі та чи не одразу за кордоном з’явилася когорта новоспечених коментаторів з претензією на наукову експертність в питаннях східної Європи, територій колишнього Радянського Союзу та України.

Без аутсайдерського епістемологічного іншування (часом підмащеного різними ідеологічними уподобаннями) та супровідної об’єктивізації українців та українського досвідів війни (тобто тих речей, які загрожували накласти свої рамки на все проговорене про Україну) не обійшлося. 

Розуміння серед багатьох нас необхідності позбавитися наслідків такої епістемологічної апропріації та іншування, але також подолання (та розуміння) бар’єрів між різними проекціями на війну, спонукали УАУІ до формування та підтримки спільних майданчиків для зануреного спілкування українських та неукраїнських дослідників. А вже активно розбудовуючи такі майданчики та формуючи різні міжнародні академічні ініціативи, пов’язані з усною історією воєнного сьогодення, я побачила й низку інших причин для стратегічного просування ‘голосу’ української усної історії у міжнародних усноісторичних форумах. 

Українська та світова наукова практика усної історії в часи російсько-української війни

ГГ: Зрозуміло, що українські усні історики активно мережувалися з колегами з-за кордону з самого початку заснування асоціації в 2006 році, а то й раніше. Так, перший візит Алессандро Портеллі, старійшини та класика світової усноісторичної науки, до України відбувся в 1994-му році (а другий на запрошення УАУІ в 2024-му). Сталі професійні зв’язки підтримувалися з колегами з Польщі, Чехії, Боснії та Герцеговини, Німеччини, Швеції, Канади, Америки тощо. Українські вчені, безумовно, давно включилися у світову науку та активно займалися не лише академічним вписуванням доробку світової усної історії в український науковий контекст, але й брали участь в різних знакових міжнародних проектах. У співпраці зі своїми міжнародними партнерами українські науковці заангажувалися в документування спогадів про участь та місце українців в складних переплетіннях європейської та східноєвропейської історії (остарбайтерство, Голокост, воєнне дитинство тощо). 

Але з початком повномасштабного російського вторгнення в Україну засадничі основи такої співпраці кардинально змінилися, так само, як змінилися й ключові діячі в науковому полі. І в Україні й за кордоном швидкими темпами почали розгортатися різні документаційні проекти та ініціативи зі збору свідчень війни та воєнної доби на базі інтерв’ювання. Ми з Тобою обговорювали раніше, що якщо говорити про саме українське дослідницьке поле, то українські проекти останніх трьох років можна віднести до нової фази української «воєнної усної історії» Великої війни, фази документації свідчень у стилі «швидкого реагування», в якій на сьогодні кількісно домінують не стільки наукові, скільки активістські, публіцистичні та адвокаційні проекти.  Ця фаза триває й досі. Що її характеризує? Чи є тут певні тяглість та спадковість, чи, навпаки, ми маємо справу з принциповим переформатуванням дослідницького поля?

НХФ: Вся наша з Тобою робота останнім часом мені здається підпорядковується саме цим викликам. «Воєнна усна історія» як напрямок наукових усноісторичних досліджень поточної війни постала в Україні ще в 2014-му році, і в Україні про цей напрямок говорять як про «Усну історію російсько-української війни», за назвою програми досліджень та серії публікацій УІНП з цієї тематики.[1] З одного боку, цей напрямок досліджень піддався неабиякій інституціалізації, адже він розвивався із заохочення та за підтримки державних закладів, заточених на формування в державі нової історичної національної пам’яти (як от УІНП, Музей Майдану та Революції Гідності, та ін). З другого боку, до 2022-го року усноісторичні дослідження війни не носили домінантного характеру, тобто цей напрямок залишався лише одним з напрямків. Обговорення таких досліджень не виплеснулися за межі українського дискурсу усної історії, тож українська «воєнна усна історія» до 2022 року не набула значного розголосу в міжнародному середовищі. Такий розвиток подій можна зрозуміти, адже про російську війну проти України у світі говорили як про «віддалений» регіональний конфлікт, а в Україні як про антитерористичну операцію на сході країни. 

Водночас, поки українські науковці усні історики та громадські активісти починали в 2014-му активно фіксувати український воєнний досвід, західна наукова спільнота усних істориків продовжувала розвивати вже достатньо виокремлений на той час напрямок досліджень — усну історію кризового часу, «crisis oral historу». Цей напрямок досліджень постав в контексті досліджень та рефлексій над пережиттями тих спільнот та людей, які щойно пережили та зазнали нищівних природніх та політичних катаклізмів. Вчені документували свідчення американців одразу ж після терористичної атаки на Нью Йорк 11 вересня 2001 року, містян Луїзіани у Сполучених Штатах, потерпілих після катастрофічного затоплення міста під час урагану Катріна в 2005 році; руандійських тутсі після їх геноцидного винищування в 1995 році представниками політичної опозиції, яка складалася із руандійських гуту; або громадян Сирії, в якій в 2011-2021 роках точилася запекла та руйнівна війна між репресивним режимом та урядом аль-Асада та представниками спротиву, тощо.  Ти нещодавно також зауважила, що й усну історія Ковиду-19 також можна віднести до цього напрямку.

У цих двох наукових напрямках є важливі паралелі. В контексті усної історії кризового часу дослідження проводяться «по свіжих слідах», одразу ж після катастрофи, коли пам’ять про події не сформована, біль та втрати свіжі, і (само)мобілізація ‘постраждалих’ щодо відновлення своїх позицій та прав лише розпочинається. Окрім документування самої катастрофи чи кризи, науковці часто ставлять перед собою завдання сприяти своєю роботою відновленню справедливости та питання того, як можна посприяти «потерпілим» повернути чи здобути свої позиції у суспільстві.  В сучасній англійській науковій лексиці такий напрямок досліджень часто називають «активістською усною історією» (advocacy oral history), адже дослідники у своїй роботі націлені на відновлення правосуддя в ширшому його суспільствознавчому та культурологічному сенсі як ‘справедливість’ (є прекрасна українська ідіома, яка чітко передає цей сенс «повернення справедливости» — «най буде правда на землі»).

Українська воєнна усна історія теж документує наслідки російської агресії «по свіжих слідах». Але в українському контексті, коли мова йде про усноісторичну документацію воєнного часу, науковці наголошують на незавершеності події, катастрофі, адже війна триває і триває вже понад десять років. Отже, український науковий дискурс воєнної усної історії відрізняється від дискурсу в усній історії кризового часу тим, що йдеться не про наслідки нещодавніх катастроф, а про дослідження тривалої кризи, яка ще не вирішилася. 

ГГ: Так, 2016 року ми провели тематичну конференцію Асоціації, присвячену «незавершеному» і, як слід, «неподоланому» минулому, де розмірковували, серед іншого, про методологічні виклики дослідження цього феномену. А саме  – про відкритість і неусталеність інтерпретацій, про відсутність офіційного канону і перманентний пошук орієнтирів та точок опору для вибудовування власних пригадувань та пояснень[2]. 

НХФ: Але в 2022 році питання незавершеності історії як ключового виклику досліджень воєнної доби вийшло на перший план — раптом і переконливо. Повномасштабне вторгнення радикально підважило саме поняття «незавершеної історії», яка в мить перестала бути чимось на кшталт дорожньої «тягучки», в якій всі просто перебували в очікуванні кінця траси. Радше те, що ми вважали «незавершеною історією» та більш менш знайомим рухом в певному напрямку, раптом стало проваллям — у світ повномасштабної війни з усіма його ненормальностями та ненормованістю. 

Тож зрозуміло, що за останні майже три роки досліджень «воєнної усної історії» в українській усній історії мали статися зміни. Усна історія у відповідь на нагальну суспільну потребу подвійного характеру — надавати та документувати свідчення війни — вийшла на передову суспільствознавчого дослідницького поля. Адже все українське суспільство опинилося водночас у стані колективного свідка й колективного потерпілого від агресії та злочинів завойовника. Усна історія стала затребуваною, усні історики чи не одностайно повернулися в поле документувати всі досвіди війни. Накопичені фахові навички та відпрацьовані дослідницькі практики записування інтерв’ю в полі стали вкрай потрібними інструментами збору свідчень для всіх інших, хто теж почав документувати війну (навіть при тому, що старі навички виявилися далеко неадекватними для роботи в полі воєнної доби, але це окрема тема).  В контексті цього українська усна історія чи не повністю переросла у «воєнну усну історію». 

ГГ: Ця шалена популярність методу і  зміни в збирацькій роботі несуть в собі великий потенціал стимулювання якісно нових рефлексій і в аналітичному плані. Тож якими є наші очікування щодо документування досвіду війни? Чи має воно вийти на новий науковий рівень не тільки в кількісному, але й якісному плані? 

НХФ: Саме цим питанням, як Ти знаєш, я давно переймаюся. З точки зору продукування наукових знань розбіжності чи несинхронності в дискурсах української та світової усних історій в дослідженнях кризового часу роблять добру справу, заряджаючи простори спільної дискусії різними потенціалами. В українському науковому середовищі постала нова низка питань. Чи на часі проводити інтерв’ю в контексті незавершеної історії, а тепер ще й в контексті історичної «вирви», якою стала війна?  Чи реально пропонувати опис того, що відбувається, якщо історія ще триває? Чи доречно документувати та обговорювати досвіди війни, озвучення яких може зашкодити країні в її намаганнях здобути міжнародну підтримку? Як документувати досвід війни «по той бік», якщо на це нема емоційних ресурсів, не говорячи вже про фінансові? Як уникнути ретравматизації і що робити із власною емпатією тощо. 

В той же час, в західному науковому середовищі усних істориків обговорюється не одна війна й не одна криза, компаративні дискусії довкола питань травми, дієвості, витривалості тощо заохочуються та тривають вже десятиліттями. Серйозні питання, до яких звертаються сьогодні українські усні історики, вже були свого часу проговорені.  В контексті таких розбіжностей, так чи інакше, перебуваючи в стані максимальної професійної мобілізації, вони мають можливість пропонувати свіжі рефлексії, які можуть бути цікавим внеском в розвиток усної історії кризового часу. Зокрема, вони можуть запропонувати нові формули та підходи до досліджень (а) «воєнної усної історії», та (б) «усної історії незавершеного минулого». Дослідження, над якими працюють українські усні історики, несуть в собі неабиякий потенціал для оновлення теоретичних засад цих двох напрямків; їм вже є що запропонувати для дискусій з колегами. 

ГГ: На наших заходах упродовж цих трьох років ми неодноразово підіймали питання дослідницької позиціональності, тобто місця, яке посідає дослідник щодо досліджуваного феномену/досвіду/події тощо. Адже український внесок в подальший розвиток усної історії воєнних та кризових часів може бути цікавим світовій практиці саме завдяки тому, що усні історики – дослідники війни обговорюють свою роботу з позицій культурних інсайдерів. 

НХФ: Більше того, і ми вже з Тобою піднімали це питання, саме діалог та проговорення того, як же займатися наукою в контексті незавершеної історії — яка продовжує просідати, а не йти на завершення —може стати неабияким українським «ноу хау» у світовій практиці усної історії. 

Так, в контексті різних міжнародних проектів з усної історії найбільш знаний науковий доробок в цій галузі належить науковцям-культурним аутсайдерам, а ще конкретніше – представникам західних наукових кіл; науковцями з-поза «поля болю», поля безпосереднього досвіду тої чи іншої «кризи», людьми «ззовні». Така документація аутсайдерами досвіду «потерпання» з усіма його пережитими в локальному контексті несправедливостями сприяла порівняльному аналізу та проговоренню досвідів кризи як макро феноменів людського життя взагалі, як от людська витривалість, травма та її подолання, суспільна мобілізація в той чи інший історичний період, політична мобілізація тощо. 

Ми з Тобою вже три роки спостерігаємо, та обговорюємо на різних конференціях, як «українську кризову добу», тобто російську війну в Україні з 2014-го року та всі дотичні пережиття також активно досліджували іноземні дослідники. Український досвід соціальної та політичної мобілізації, витривалості останніх десяти років цікавив багатьох закордонних культурних антропологів, соціологів та істориків, які спеціалізуються на дослідженні України, і саме завдяки їм світ тепер говорить про феномен української витривалості, мобілізації тощо. Доробок таких вчених сьогодні є важливим здобутком для українського суспільства.  Але що відрізняє саме усноісторичні дослідження «української ситуації», так це активне опрацювання воєнного досвіду великою когортою українських усних істориків, які працюють у своєму «рідному» середовищі та полі. І оповідачі і дослідники переживають той самий історичний досвід (зокрема, досвід потерпілого та досвід свідка). Принаймні у ширшому сенсі їх не розділяють культурні дистанції чи дистанції в просторі. Обидві групи перебувають на певній спільній території пережиттів та випробовувань, в тому ж самому «полі болю», яке водночас є й полем «сили», тобто полем соціальної мобілізації та підсиленої дієздатности. 

За моїми спостереженнями західні науковці, які мають зараз доступ до українського поля, переслідують свої дослідницькі цілі, намагаючись ставити, досліджувати, та давати відповіді на дещо інші наукові питання, ніж це роблять українські науковці. Переважна більшість українських колег, які працюють в Україні, переслідують свою мету, а саме мету активно та якомога більше задокументувати різні форми саме українського досвіду російської війни. 

Я не знайшла поки у світовій практиці усної історії переконливих рефлексій над тим, як саме інсайдерські позиції та повна зануреність у спільний культурний простір та поточний досвід війни впливають на (а) виваженість та достовірність спродукованих знань, та (б) сприйняття наукового інсайдерського доробку міжнародною спільнотою усної історії. Подібного роду рефлексії активно та регулярно пропонуються в рамках культурної антропології та низкою соціальних наук з фокусом на «занурене дослідження» та співпрацю з громадами на місцях (community engaged scholarship). 

Я вже згадувала, що в ході кардинального розвороту незавершеної історії, українське суспільство опинилося водночас в двох позиціях — колективного свідка та колективного потерпілого. Це ж саме провалля, та сама вирва війни зачепила й науковців, українських усних істориків, вибухова хвиля історії відкинула їх на ті ж позиції, як і решту їх співвітчизників.  Але завдяки своєму фаху, та сама хвиля винесла їх і на передову наукової роботи зі збору, документації та опрацювання українських свідчень війни. Отже, усні історики в 2022-му вийшли у своє дослідницьке поле не тільки з набутим подвійним досвідом свідка/потерпілого, але й з відчуттям потреби в мобілізації та розумінням необхідності документувати як свій, так і інший досвід. Саме такий потрійний тягар формату «2+1» (який, до речі, не конче тягне лише вниз, але часто веде вперед і нагору) і є унікальним фактором та рамкою інсайдерської позиціональності українських усних істориків воєнної доби після 2022 року. 

ГГ: Так, очевидно, що питання впливу дослідницької позиціональності на аналітичну роботу є абсолютно доречним. Чи надає інсайдерство певних переваг в дослідженні, чи навпаки перешкоджає продукуванню знань в рамках світової усної історії? Чи перешкоджає (або сприяє) документації належність дослідників до того ж самого поля болю та того самого режиму емпатії, як і їх партнери по інтерв’ю? Наскільки занурене перебування в українському дискурсивному просторі воєнної доби, заточеному на сприянні боротьбі з агресором, може вже зараз сприяти просуванню та введенню українського наукового доробку в міжнародний дискурс? Чи поточна наукова робота українських усних істориків воєнної доби привнесе щось нового в світову усну історію? Гадаю, наша сьогоднішня розмова та запропоновані вище питання спонукають наукову спільноту до науково-виважених та теоретично-обґрунтованих рефлексій й на цю тему.

НКФ: Така позиціональність формує «своє» бачення дослідницького поля. Власне саме на перетині цих двох досвідів та загостреного почуття професійної відповідальності українські вчені почали для себе відкривати по-новому питання дослідницької етики. Це перехрестя «2+1» вирізняє українські рефлексії над питанням етики досліджень від того, як це питання проговорювалося деінде у світовій практиці усної історії. Насьогодні розмови про етику домінують в дискусіях українських істориків як у себе вдома, так і за кордоном. На кожному методичному семінарі та круглому столі, які проводилися УАУІ та іншими дослідницькими інституціями з 2022 року, українські науковці почали активно проговорювати питання етики та травмочутливості в польовій роботі та формулювали нові (для себе) протоколи досліджень. Такого рівня заангажування в тему дослідницької етики українська усна історія ще не мала, то ж було би логічно очікувати змістовних рефлексій від українських дослідників в контексті міжнародних дискусій і на цю тему, не дивлячись та не, що питання етики досліджень насправді вже багато разів переосмислювалося та глибинно проговорювалося західними колегами в рамках інших досліджень кризового часу. 

Наскільки новими будуть такі українські напрацювання з питань етики, якщо дивитися на них з точки зору світової практики усної історії? Чи є серед того, що пропонується українськими усними істориками сьогодні, ідеї та теоретичні розробки, які можуть якісно змінити вже існуючі теоретичні засади та покращити вже розроблені методологічні протоколи етики досліджень в проектах з усної історії кризового часу? Хотілося би почути змістовні обговорення і довколо цих питань. Адже, саме в контексті порівняльних проговорень своїх досліджень українські аналітики могли би привнести нові елементи у вже доволі добре опрацьовані теоретичні засади світового дискурсу усноісторичних досліджень кризового часу.  

ГГ: Отже, УАУІ є чим пишатися та чим поділитися в цьому контексті? 

НХФ: Так! Весь цей час Асоціація активно сприяє поширенню наукового доробка дослідників-науковців, зокрема й тих, які записують свідчення «на точці нуль» та безпосередньо займаються польовими дослідженнями в найбільш уразливих регіонах України. Протягом 2024 року представники/ці УАУІ за підтримки різних партнерів асоціації доповідали про свої дослідження в рамках чисельних міжнародних конференцій. Якщо наші читачі слідкують за стрічкою УАУІ на ФБ, то напевно вже читали окремі звіти наших колег (Боднар, Привалко, Маховська, Скубицька, Грінченко, Лиман, Хом’як, Кузьменко, Краско, Ханенко-Фрізен, Леньо та ін). З огляду на обмеження в часі та тексті, додам лише деякі особисті зауваження про досвід роботи та враження від запущених УАУІ діалогів на міжнародних форумах 2024 року. Мова йтиме лише про події в яких я приймала безпосередню участь як організаторка, модераторка чи доповідачка в якості співголови УАУІ. Так, протягом минулого 2024 року таких колективних наукових десантів УАУІ лише за моєї участі було сім, не рахуючи і самої міжнародної конференції УАУІ, на яку ми знайшли кошти. Зокрема мені вдалося попрацювати зі своїми українськими колегами на конференціях та спеціально створених нами дискусійних майданчиках в трьох країнах, в Нью Йорку, Ужгороді, під Ужгородом, у Вроцлаві, Цинциннаті, Бостоні, та двічі Едмонтоні. 

В діалозі зі світом 

ГГ: Добре, давай почнемо з головного, а саме – з теоретичних питань. Адже, говорячи про нюанси роботи українських усних істориків воєнної доби, безумовно, ми спостерігаємо за певним термінологічним зсувом, який також позначається преференційним вживанням терміну свідчення у порівнянні до інших дотичних термінів, якими зазвичай в мирні часи користають науковці в нашому полі, як от спогади, інтерв’ю, усні історії, тощо. Про важливість такого зсуву варто говорити глибше, і Ти вже оприлюднила перші зауваження з цього приводу.[3] 

НХФ: Так, не можна не помітити активного перезавантаження усього дискурсивного поля усної історії в Україні. Сьогодні дискусії прокладаються ніби не по зовсім нових, але по-новому прокладених термінологічних рейках. Наприклад, ми з Тобою вже звертали увагу на деякі нові дискурсивні практики, як от на часте вживання «не» в скобках, як бажаний елемент в назвах та термінах, які би мав нести в собі неоднозначність. Як от у прикметнику «(Не)проговорене». 

Термінологічні зсуви такого плану говорять як про кардинальні зміни в життєсвіті людини воєнної доби українського сьогодення з його новою лімінальністю, так і свідчать про «роботу» потрійного тягаря («2+1»),  який ліг на плечі українських усних істориків, про що йшлося вище. Тож не дивно, що саме фокус на свідченнях та їх документуванні домінував в роботі різних сесій та круглих столів з усної історії на світових наукових майданчиках, якими я мала нагоду опікуватися в 2024 році як організаторка чи ініціаторка, чи в яких я брала участь, представляючи УАУІ. Що може бути не зовсім очевидним для всіх, хто зараз занурений у процеси збирання свідчень розтрощеного українського життєсвіту, так це те, що український дискурс з часом може розвернутися також в бік обговорення й самого поняття особистого свідчення та його місця у творенні історичних наративів нашої сучасної доби. 

Особисто для мене першим зануренням під егідою УАУІ в міжнародний науковий дискурс про свідчення війни (не конче усноісторичним) в 2024-му були серії зустрічей в Нью Йорку в рамках конференції АSN (Аssociation for the Study of Nationalities) на базі Колумбійського університету, куди нам з партнерами в травні вдалося запросити Євгенію Подобну, лекторку Літнього інституту, письменницю-лауреатку Шевченківської премії («Дівчата зрізають коси» 2018) та воєнну журналістку, робота якої безпосередньо пов’язана з інтерв’ю як методом збору свідчень. Наш круглий стіл «Наративи повномасштабного вторгнення Росії в Україну: медійні, суспільні та інституційні дискурси» (16 травня 2024р) було присвячено розмаїтому досвіду формулювання та циркуляції свідчень. В рамках круглого столу ми з колегами обговорювали роль особистих свідчень у формуванні суспільних розумінь війни знизу. Разом зі мною та Євгенією Подобною над цим питанням також міркував Олександр Панкєєв, усний історик із Запоріжжя та головний редактор аналітичної платформи «Форум українських студій» (Канада). Такий наголос на ролі свідчень у формулюванні нових візій та розуміння історії (нової історичної пам’яти) в Україні є важливим елементом дискусій, адже він нагадує дослідникам про відповідальність, яку вони несуть не тільки перед своїми співрозмовниками, але й перед суспільством, адже особисті свідчення вже активно лягають в основу майбутньої пам’яти про війну. 

Російська війна не лише пробудила інтерес до України у світі, вона також насадила немало прокремлівської пропаганди, яка, на жаль, проростає де їй вдається, то ж спілкування західних науковців (усних істориків та інших) з польовиками з України є для багатьох важливим для розуміння наслідків російської війни. Цей досвід з цих причин є стратегічно необхідним для України. З одного боку, колеги за кордоном цікавляться самими подіями та ходом війни «зсередини» та «знизу», з другого — дослідницькими підходами українців до досліджень війни у себе вдома, а з третього, методологічними аспектами їх роботи.  

Західним науковцям, у свою чергу, є важливим поспілкуватися з дослідниками, які працюють в полі на точці «нуль». То ж я вдячна команді американської організації «Разом» та зокрема Марії Генкін з Наглядової ради «Разом» за мобілізацію та допомогу у проведенні окремої творчої зустрічі з Євгенією 21 травня в Нью-Йорку, яку я мала честь модерувати. Авторка багатьох книжок, побудованих на живих історіях українців та зокрема жінок, які взяли на себе відповідальність за майбутнє України як військові та активістки, Євгенія представила свою останню потужну книжку «Її війна: 25 історій про сміливість, силу та любов». Женіна робота з людьми побудована на достеменно відпрацьованих принципах етичної відповідальності, яких вона дотримується за будь-яких умов у своїй роботі воєнної журналістки, і я часто ставлю рівень її відповідальності в приклад іншим дослідникам.[4] Презентація Євгенії, на яку зібралося багато людей, справила на відвідувачів сильне враження, а дискусії про складнощі роботи у документуванні досвіду війни в українському полі як усної історії, так і журналістики точилися ще довго.

Пізніше, на інших міжнародних майданчиках ми поверталися до обговорення питання «роботи» та ролі свідчень в українському суспільстві, зокрема на сесії «Від свідчення до свідчення: особистий досвід та медіа-аудиторії російсько-української війни» разом з Аліною Добошевською (Ягеллонський університет), Польща), Олександром Панкєєвим (КІУС, Альбертський університет) та Оксаною Хом’як (Національний університет «Києво-Могилянська академія») на 56-й щорічній конференції американської Асоціації славістики, східноєвропейських і євразійських студій (ASEEES), яка проходила 21–24 листопада 2024 року в Бостоні. Колеги звичайно також пам’ятають початок цієї дискусії в Україні, яка була організована УАУІ в Києві на початку року під час відзнаки другої річниці російського повномасштабного вторгнення в рамках круглого столу про свідчення війни як нову археографічну спадщину України та необхідність системного підходу до її збереження та майбутнього зберігання.[5]

ГГ: Говорячи про свідчення, не можна не торкнутися теми контекстів, норм і правил, за якими ці свідчення збираються, зберігаються та в подальшому використовуються. А саме – про історичну пам’ять як рамкову конструкцію збереження зібраних свідчень та етичні настанови, дотримання яких є невід’ємною компонентою сучасного збору свідчень.

НХФ: Я почну з питання пам’яті. В червні 2024 року УАУІ провела потужну міжнародну конференцію в Ужгороді[6], першу з початку повномасштабної війни, ключовим доповідачем на якій виступив один із засновників та старійшин усної історії проф. Алессандро Портеллі з Італії.  По дорозі зі Словаччини до Ужгороду, разом зі словацьким колегою антропологом та фахівцем ромських студій Олександром Мушинкою, якому я особисто вдячна за опіку над Сандро, нашим шановним гостем з Італії, ми мали можливість також обговорити різні історичні обставини та контексти (в Італії, Словаччині, Україні, Канаді та деінде), в яких особисті спогади та свідчення з часом переростають у потужні струмені нової суспільної пам’яти. У своїй ключовій доповіді, що відкрила роботу нашої конференції, професор Портеллі занурився у питання взаємозв’язку між особистою та суспільною памяттю та закликав дослідників завжди пам’ятати про неперервний зв’язок між ними та про необхідність відповідального ставлення та уважного документування особистої пам’яті в кризовий період історії. Наша конференція була запланована та проведена як платформа виваженого діалогу між різними групами дослідників з різними дисциплінарними позиціями та різними паспортами. В конференції приймали участь дослідники з Чехії, Словаччини, Польщі, Канади, Америки, Італії та на ній точилися дискусії довкола багатьох розглянутих тут тем. Варто почитати звіт польської дослідниці Аліни Добошевської про роботу конференції в журналі Вроцлавський вісник усної історії,[7] а також звіт Тетяни Привалко з УІНП, який підтримав роботу конференції інформаційно.[8] 

Зауважу, питання суспільної історичної пам’яти піднімалося на створених нами майданчиках і пізніше, і знову доповідачем з-поза українського наукового поля. У своїй ключовій доповіді презентації «Травма та пам’ять: антропологічні перспективи війни в Україні», яку вона виголосила в серпні під час роботи третього Літнього інституту «Свідчення заради правосуддя» у Вроцлаві  27–30 серпня 2024 року, американська антропологиня Крістіна Гук, зосередилася на обговоренні зв’язка між колективною пам’яттю та травмою у тому числі в українському контексті, наголошуючи на важливості антропологічних методів для розуміння спільнот, які потерпають від війни.

У свою чергу, до питань етики досліджень звертались чи не всі українські доповідачі усні історики на міжнародних заходах. Цей напрямок роботи триває з 2022 року, коли ми з Тобою планували проведення нашого першого інституту свідчень війни. Діалог в цьому напрямку формувався довкола і теоретичних, і практичних питань. Так, в рамках щорічного Семінару Українсько-німецької історичної комісії (проведеного за співучасті УАУІ 26–27 серпня 2024 р., на базі Centrum Historii Zajezdnia, Вроцлав, Польща) «(Не)далеко від війни: Російсько-українська війна у свідченнях біженців, усних історіях та щоденниках»), ми з Тобою мали приємність працювати разом з Елеонорою Нарвселіус (Лундський університет), з якою ми провели сесію “Свідчення як теорія та етика”. Під час роботи нашої сесії ми розглядали теоретичні та етичні аспекти свідчення як феномену модерної епохи, та свідчення як психологічний травмонасичений процес, зосереджуючись на взаємодії між позицією дослідника, суб’єктивністю та моральними наслідками документування свідчень під час війни. Треба подякувати Українсько-німецькій історичній комісії за співпрацю з УАУІ та таку підтримку українських науковців, які зараз активно досліджують питання переміщеності.

В рамках роботи третього Літнього інституту свідчень війни, який розпочався одразу   по закінченню Семінару, попрацювати з УАУІ та українськими науковцями повернулася дослідниця з Женеви Клаудія Сеймур, яка була лекторкою нашого першого інституту WWSI 2022. Маючи досвід дослідження різноманітних конфліктів, зокрема в Африці, Клаудія у своїй сесії «Гнів і стійкість: турбота та підтримка активістів, працівників гуманітарної допомоги та дослідників на передовій конфліктів» озвучила власні рефлексії про етичні виклики та емоційний тягар документування свідчень у зонах конфліктів, а також поділилася досвідом підтримки тих, хто працює на передовій збору свідчень. Запрошені учасники/ці Літнього інституту мали також можливість працювати з світовою зіркою та засновницею методу наративного аналізу усних історій Габріелою Розенталь, яка у своїй сесії «Етичні та методологічні виклики документування свідчень біженців» розглядала етичні дилеми та методологічні виклики, що виникають при зборі свідчень біженців, наголошуючи на важливості збереження цілісності наративів у період конфлікту. Українські дослідниці (Ольга Красько, Юлія Кисельова, Марія Казмирчук) зі свого боку на базі свого дослідницького досвіду продовжили розмову про виклики та можливості у зборі усних історій українських біженців в Європі.

Обговорення етичних засад та особливостей збору свідчень в українському полі тривало й на інших майданчиках. З початком осени робота з просування української усної історії за кордоном продовжилася. Разом з Юлією Скубицькою та від імени УАУІ ми організували роботу однієї сесії, а також посприяли виголошенню інших окремих доповідей в рамках щорічної конференції американської Асоціації усної історії, яка відбулася 30 жовтня — 2 листопада 2024р. в Цинциннаті в Сполучених Штатах. Українська асоціація усної історії за підтримки своїх міжнародних партнерів делегувала декілька вчених для участі в роботі цієї конференції. Це неабияке досягнення — такий український науковий десант відбувся вперше в історії роботи американської ОНА (Oral History Association) та в історії УАУІ.

ГГ: Тоді про це прошу розповісти докладніше!

НХФ: На круглому столі «Документація наративів російсько-української війни: виклики, ризики та методологічні підходи» (30 жовтня 2024 року) українську усну історію разом зі мною представляли Юлія Скубицька (Харків, та Принстонський університет), Світлана Маховська (Чернігів та Інститут історії України, НАН України) та Наталія Отріщенко (Львів та Центр міської історії). Вікторія Нестеренко (Харківський національний університет імені Каразіна) днем пізніше виступила з доповіддю «Пригода, подорож, буденність: як діти описують російсько-українську війну (2014–2024)», а стипендіат першого Літнього інституту свідчень війни Карл Мірра (Університет Адельфі) виголосив доповідь «Вплив війни на Нову українську школу: ризики та можливості методології усної історії в документуванні прагнень молоді під час війни».

Власне в рамках цих сесій ми мали можливість зануритися у доволі виважені та розлогі дискусії з колегами – лідерами американської та світової усноісторичної науки про нюанси роботи в українському полі в момент активної війни, з усіма її загрозами та викликами роботі дослідників. З одного боку, науковці, бажаючи підтримати українців, виявили щире зацікавлення в тому, що відбувається «всередині» війни. Розпитували про нюанси роботи в полі, ставили чутливі питання про роботу з травмою, переймалися питаннями етичності досліджень та подолання другорядної травми як наслідку роботи в полі, та ділилися своїм досвідом осмислення подібних викликів. Зокрема Мері-Маршал Кларк, знана усна історикиня та колишня директорка центру усної історії при Колумбійському університеті в Нью Йорку приділила велику увагу роботі українських усних істориків. Її рефлексії про документацію наслідків терористичної атаки на будинки-двійнята Центру світової торгівлі в Нью-Йорку 9 вересня 2001 року склали важливий контекст для дискусії, необхідний також і для подальшого осмислення розбіжностей та паралелей в роботі дослідників як в полі світової усної історії кризового часу, так і в українській воєнній усній історії сьогодення. До розмови в одній з таких дискусій долучився й Роберт Перкс, один із старійшин британської усної історії. Роберта насамперед цікавили питання ширшого порядку, які також до певної міри перегукувалися й з фокусом моїх осмислень ролі усної історії в українському суспільстві. Тож його питання про те, чи передають українські дослідники свої зібрані матеріали на збереження за кордон, адже вони (матеріали) знаходяться під ризиком в Україні, можна сприймати по різному. З одного боку, мотивація цього запиту зрозуміла, адже хотілося би, щоби всі зібрані матеріали та свідчення були збережені для майбутніх дослідників. А з другого, залишається відкритим питання, наскільки чутливо було сформульовано цей запит у розмові з дослідниками з України, які теж перебувають під загрозою, особливо чим ближче до лінії фронту. 

ГГ: У багатьох дискусіях, у тому числі під час конференцій, західні дослідники-польовики, які теж документують свідчення війни в України, виступають ініціаторами обговорення питань дослідницької відповідальности науковців-аутсайдерів та власного «права на репрезентацію» — права проговорювати чужі/не свої території війни перед іншими аудоріями. Ми вже зачепили це питання вище, зараз, можливо, добрий привід навести приклади їхніх свіжих саморефлексій, адже це питання потребує неабиякої чуйності та сміливості самобачення.

НХФ: По-перше, тут треба згадати сесію в рамках роботи конференції ASEEES «Дослідження в Україні під час війни: Стан галузі», яку організувала американська соціологиня Емма Матео (Нью-Йоркський університет). Стипендіатка нашого другого Літнього інституту свідчень війни, який пройшов у Кракові влітку 2023 року, Емма та її американська колега Аманда Задорян (Оберлінський коледж) наголошували на необхідності залучення дослідників з-поза України, їх відповідального заангажування в українське дослідницьке поле та потреби уникати екстрактивних (споживацьких) підходів у дослідженні. 

Питання права на репрезентацію в усноісторичних дослідженнях свідчень війни підіймалися цього року й в інших контекстах. В моєму випадку, я мала можливість озвучити свої тези на цю тему ще в лютому в Києві та Чернігові в рамках усноісторичних конференцій, організованих 21-22 лютого в Чернігові проектом «Фіксації» та 23 лютого кафедрою історії НаУКМА в Києві. Ця тема також піднімалася колегами й на засновчій конференції Асоціації «Рута», що пройшла на Закарпатті наприкінці червня. В цьому контексті хочеться згадати ще одну сесію на конференції в Цинциннаті, яка справила на мене позитивне враження.  Під час сесії «Культурний конфлікт та опір в Україні та Бразилії» молоді американські усні історики Скайлар Пейнтер та Томас Вуд (Університет Вест-Честера, Пенсильванія) не просто говорили про проблему дослідницької відповідальності та чутливого ставлення до репрезентації чужого досвіду «болю», а успішно продемонстрували, як саме це можна робити. Заангажування молодих американських дослідників в тему російської війни, а конкретніше в тему української вимушеної переміщеності, відбулося в Німеччині, де вони записали серію інтерв’ю з українськими переміщеними особами в Саарбрюкені. Цю роботу вони провели в рамках навчання в літньому інституті, організованому університетом Вест-Честера, студентами якого доповідачі були донедавна. Проект проводився під керівництвом Джаннекен Смакер, професорки історії цього університету, дослідниці публічної історії, яка й координувала роботу своїх студентів. Мене вразила не лише виваженість у судженнях молодих дослідників та глибока чутливість в їх роботі з українськими свідченнями про переміщення, а й самий факт того, що молоді американці з невеликого міста Америки за підтримки своїх професорів так по серйозному розвернулися в бік України. Будучи людиною, яка роками спостерігала на конференціях за становленням та дорослішанням цілих когорт американських русистів, яких традиційно виховувала американська система університетської освіти з її десятиліттями виплеканою любов’ю до русистики, я була вражена випускниками Вест Честера, системна увага та емпатія яких були орієнтовані не на російську тематику, а на сучасну українську історію. Цей досвід засвідчує, що деколонізаційні процеси західного наукового дискурсу в полі того, що можна назвати славістикою таки зрушили з місця та мають певні успіхи, і навіть вдалечині від так званих головних культурних перехресть Америки.

Протягом року під час різних конференційних дискусій представляючи УАУІ, я мала можливість дебатувати та спостерігати за іншими спробами західних науковців зануритися в тематику російсько-української війни. Так, в рамках роботи канадської Асоціації етнічних студій, яка пройшла в Едмонтоні (14-15 листопада) Арій Аль-Хамад, Катерина Метерський, Ясін М. Ясін та Сепалі Гуруге (Метрополітенський університет, Торонто) звітували про свої дослідження над темою «Репрезентації неоднозначності проживання у приймаючих сім’ях: фотонаративний аналіз досвіду українських жінок-біженок з їхніми канадськими хостами у Торонто». Культурна антропологиня Дженніфер Лонг (Університет Мак’юен) розглядала «Культурні громадські простори як “з’єднувальну тканину” для українських біженців в Едмонтоні, Альберта, Канада», а Наїан Салсабіл (Університет Реджайни), виголосила доповідь на тему «Расизм та права людини: наративи дискримінації та расових утисків під час втечі від війни в Україні». Показовим було те, що ті дослідження які спиралися на емпіричний польовий матеріал, включно з усною історією, продемонстрували вищий рівень заангажованості та розуміння реалій війни в Україні. Натомість остання дослідниця, користуючись лише медійними джерелами інформації, упустила у своєму аналізі ряд важливих деталей, що призвело до не до кінця продуманих висновків.  Такого роду дослідження ще раз доводять необхідність мережування науковців-аутсайдерів, які лише зараз почали досліджувати Україну, з українськими колегами та представниками українських студій. 

ГГ: А які конкретні теми превалюють зараз в академічному полі професійної усної історії, вивчаючи що саме українські та неукраїнські дослідники збирають свідчення? Адже «воєнна усна історія» – це загальний, парасольковий термін, під яким зібрана величезна кількість тематичних пріоритетів. 

НХФ: Як Ти сама спостерігаєш, чи на найбільш проговореною темою досліджень зараз є тема примусової переміщеності. Часто саме в контексті цієї теми науковці й обговорювали розглянуті вище питання. Власне, настільки важливою для української усної історії сьогодення стала ця тема, що саме їй було присвячено роботу щорічного семінару Українсько-німецької історичної комісії у Вроцлаві наприкінці серпня, про нього та про доповіді на тему переміщеності вже йшлося вгорі. Додам тут посилання на виступи Надії Пастух, Світлані Телухи, Ірини Коваль Фучило, Марії Бурцевої, які озвучили в рамках роботи семінари свої тези про документування досвіду переміщених осіб в Німеччині, Словаччині, Польщі, Канаді та деінде, але з наголосом не на етичні та методологічні виклики, а на питаннях наративних репрезентацій травматичного досвіду переміщеності та адаптації до нових середовищ. Я теж мала можливість обговорити на різних конференціях й один зі своїх проектів, останнього разу на конференції канадської Асоціації етнічних студій, зосередившись у своїх рефлексіях на змінах особистих цінностей в середовищі переміщених осіб у відповідь на виклики війни. Відеодокументаційний усноісторичний проект «Відтворення домівки в часи миру і війни: усна історія українських переселенців в Канаді після 2022 року» спроектовує на дослідників цілий спектр змін в уявленнях переміщених українців про те, з чого саме складається поняття дому, змін які відбулися та продовжують вібуватися під тиском війни та породжених нею викликів та досвідів. 

ГГ: Наостаннє необхідно згадати роботу УАУІ в 2024 році з налагодження діалогу між українськими та іноземними дослідниками довкола ще одного важливого напрямку документаційної роботи, а саме збору свідчень з метою відновлення справедливості та правосуддя. Таке розуміння є рамковим, і не лише тому, що свідчення сьогодні документуються заради фіксації злочинів, які скоїла російська армія та окупаційна влада на території України. Документація свідчень взагалі, з її різноманітними формами фіксації та оприлюднення, потрібна в суспільстві і для налагодження суспільних механізмів поступового та безповоротного відновлення справедливості, заради того, щоби «правда» знову «стала на землі». 

НХФ: Так, поки наші колеги-польовики продовжували документувати злочини та фіксувати людські пережиття, УАУІ лагодила подіуми та майданчики для обговорення цього питання з фахівцями з двох боків нашого дослідницького поля. Третій Літній інститут свідчень війни «Свідчення Заради Правосуддя» був повністю присвячений цій темі. Так, Гасан Гасанович, у своїй презентації «Усна історія геноциду в Сребрениці» запропонував свої роздуми про роль усної історії у роботі по відродженню справедливості у Боснії та Герцеговині після скоєного в Сребрениці геноциду щодо ісламських босняків, із проведенням паралелей до українського контексту, а Наталія Зубар у своїй доповіді «Злочини екоциду в Україні: візуалізація та (пере)осмислення війни» зокрема обговорювала наслідки звукового екоциду та застосування інноваційних судово-медичних методологій, таких як використання дронів, для збору доказів.

Спостерігаючи за дискусіями щодо роботи, яка могла би вже проводитися в українському суспільстві заради відновлення суспільного балансу та справедливости, варто пам’ятати, що дискурс про суспільне правосуддя та справедливість є добре опрацьованою епістемологічною опорою для демократичних механізмів відновлення та забезпечення миру в постконфліктних регіонах та країнах світу. Міжнародні рамкові засади такої роботи над відновленням справедливості, в першу чергу, передбачають завершення конфлікту, тобто мовою усноісторичного дискурсу – потребують завершення певного минулого та історії. Така робота фокусується, насамперед, на запровадженні «перехідного» правосуддя у суспільстві постконфліктного періоду. Важливо розумітися на формулах та принципах роботи по досягненню такого «перехідного правосуддя», в демократичному світі вони вже давно розроблені та доступні для опрацювання усіма бажаючими. Але як і у випадку з доречністю чи недоречністю проведення усноісторичних досліджень в період «незавершеної історії», дослідники та активісти, націлені у своїй діяльності на відновлення суспільної справедливості в українському суспільстві, мають пам’ятати виклики, пов’язані не просто з фактом незавершеності історії, а з її повним проваллям у вирву війни, до якого призвело повномасштабне вторгнення російських військ. Питання на часі чи ні така робота постало дуже гостро, і міжнародний діалог довкола нього озвучив часом різні розуміння українськими та закордонними науковцями, яким чином та коли можна розпочати таку роботу в Україні. Мені не раз за останні три роки приходилося наголошувати в таких дискусіях на викликах некритичного застосування принципів «перехідного» правосуддя в сьогоденному українському контексті. Зважаючи на місце, яке в цій роботі посідатимуть документаційні практики, українські усні історики мають бути добре ознайомленими з цим питанням та викликами прямого запозичення міжнародних протоколів та принципів відновлення ї справедливості в країні по закінченню війни.

Зазираючи у 2025-й

НХФ: Протягом 2024 року, поки українські дослідники проговорювали свій досвід роботи у власному «полі болю та сили» на міжнародних майданчиках, в Україні їх робота набувала нових сенсів. Поточна польова робота активізувалася по всій країні. Суттєво зросли запити на проведення методологічних тренінгів. Усні історики за ініціативи УАУІ розпочали розмову в країні про належну професійну архівацію зібраного матеріалу. Колеги активно ділилися досвідом та методологічними напрацюваннями з партнерами. Беззаперечно можна стверджувати, що робота усних істориків набула в Україні стратегічного характеру, адже колеги, які зараз активно занурені у збір та документування свідчень російської війни в Україні, де би вони не знаходилися, неодмінно докладаються до розбудови нової національної археографічної спадщини, побудованої на его-документації та особистих свідченнях. 

Це досить відповідальна робота, я би її назвала роботою державного значення.  Адже питання взаємозалежності між процесами формування нової історичної (в українському контексті «національної») пам’яти та особистим свідченням та розуміння (від)творення особистих свідчень як культурного феномену, є вкрай важливим на сьогодні. Про вагомість особистого у формуванні дискурсів нової історії у періоди великих зламів історії ми з Тобою вже говорили та писали раніше.[9] 

І знову в основу формування майбутньої суспільної пам’яти про війну в Україні лягає особистий досвід людини, цього разу особисті свідчення війни. Розуміння цього покладає неабияку відповідальність на нас всіх, хто залучений у збір, документування та «популяризацію» свідчень та свого наукового доробку. Тут би нам всім працювати якось більш злагоджено, і, головне, методологічно виважено. І саме УАУІ як парасолькова організація та наукова спільнота знову виходить на передній план, як в площині української науки, так і в міжнародному контексті, адже ми активно продовжуємо планувати, організовувати майданчики та події для діалогу між усіма дотичними до нашого наукового поля. В контексті міжнародних заангажувань українських усних істориків до питання взаємозалежності суспільної пам’яти та особистих свідчень академічний інтерес теж зростає.  Недарма ж Алессандро Портеллі виявив бажання повернутися в Україну саме зараз, та недарма же цей зірковий вчений обрав головним фокусом своєї доповіді питання особистої та колективної пам’яти як закладин майбутнього розуміння історії, адже майбутня історія не лише України, а усього світу, зараз вирішується в Україні.