Німеччина має чимало фондів та інституцій, які представлені за кордоном. Окремі з них мають свої представництва й в Україні. Але особливе місце поміж усіх них займають закордонні інститути, що фінансує Фонд Макса Вебера, який в свою чергу отримує кошти з бюджету федерального Міністерства освіти і досліджень. Кількість цих інститутів доволі обмежена, і вони представлені тільки в Парижі, Римі, Вашинґтоні, Лондоні, Делі, Бейруті, Токіо, Стамбулі, Варшаві та Москві. Високий рівень їхнього фінансування забезпечує одночасне проведення низки багаторічних дослідницьких проектів, надання короткотермінових дослідницьких стипендій, проведення численних конференцій, семінарів, публічних доповідей, публікацію досліджень та документів. На їхній базі також перебувають спеціалізовані бібліотеки. Зазвичай ці іститути за мету декларують дослідження історії країни-резидента в контексті регіону та історії відносин і взаємозв’язків з Німеччиною.
Ідея створення Німецького історичного інституту (далі НІІ) у Києві постала ще в червні 2014 року під час зустрічі в Міністерстві освіти і науки українських і німецьких істориків, які власним коштом прилетіли до Києва, щоби висловити свою підтримку Україні. Але на той час ідея створення НІІ в Києві не отримала підтримки від Фонду Макса Вебера. Професор Мартін Шульце Вессель, скориставшись своїм головуванням в Союзі німецьких істориків та історикинь, ініціював на його вересневому з’їзді створення у складі Союзу комітету німецько-українських істориків. На базі цього комітету й постала в 2015 році Німецько-Українська комісія істориків (далі НУКІ), діяльність якої в подальшому фінасувалась ДААД і, короткий час, Фондом Боша. Але ідея створення НІІ в Києві не зникала з поля зору НУКІ, яка час од часу це питання порушувала. Насамперед це робили тогочасні співголови Мартін Шульце Вессель та Ярослав Грицак. У квітні минулого року НУКІ опублікувала відкрите звернення до Фонду Макса Вебера.
Але відтоді, на жаль, нічого не змінилось, і питання якось поступово почало зникати з порядку денного. 11-12 вересня цього року на базі НІІ у Варшаві відбувалася чергова щорічна конференція Українсько-Німецької історичної комісії (далі УНІК, цю нову назву комісія має з січня нинішнього року). Я мала за честь модерувати секцію «Наративи державності і колонізації» й дозволила собі певний відступ від традиційних обов’язків модератора. На завершення роботи секції, окрім іншого, зауважила, що попри всю приємність і вдячність НІІ у Варшаві, ми маємо подбати про якомога швидше заснування аналогічного інституту в Києві. Наважилась зробити це, щоби повернутись до цієї теми, і не тільки у вузькому колі закритих засідань комісії, але й у присутности ширшого загалу учасників конференції. Переконана: що більше акторів буде залучено до цього процесу науковців, політиків, представників влади, то більше шансів матимемо на успіх. Я вдячна своїй німецькій колежанці Рікарді Вульпіус, яка ініціювала вчергове включити питання створення НІІ в Києві до порядку денного засідання комісії, яке проходило 13 вересня.
За іронією долі питання НІІ в Києві знайшло своє продовження на конгресі «Переосмислення України та Європи: Нові виклики для істориків» у Вільнюсі, де 15 вересня виступав Гаральд Розенбах, керуючий директор Фонду Макса Вебера. Він розказував про можливості проведення досліджень на базі фінансованих фондом інститутів та пропонував українським науковцям подаватись на їхні стипендії. Цілком очікувано йому поставили запитання про відкриття НІІ у Києві. У відповіді йшла мова про складнощі реалізації цього завданняв умовах війни, бо безпека працівників понад усе. Пан Розенбах послався на те, що фонд вже мав свого часу важкий досвід евакувації інституту з Бейруту. Окрім того вони наразі змушені вирішувати долю НІІ в Москві, який з часу широкомаштабного російського вторгнення в Україну призупинив свою діяльність на території Росії, а більшість його працівників перебрались до Німеччини. Тож відкривати НІІ в Києві в час ракетних атак є надскладним завданням.
На це директор Галузевого державного архіву СБУ Андрій Когут слушно зауважив, що з огляду на високий рівень діджиталізації в Україні, такий інститут може працювати у віддаленому режимі до часу припинення бойових дій на території України. Я у своєму короткому виступі нагадала, що ідея створення НІІ в Києві постала не сьогодні, а ще декілька років тому, коли ще вся територія України не піддавалась ракетним обстрілам, але фонд ігнорував ці звернення. Серед аргументів на користь відкриття такого інституту навела і той факт, що в українських архівах є дуже багато копій документів, які зберігаються в російських архівах і до цього часу перебувають там на режимі таємного зберігання, і це відкриває добрі можливості для досліджень не тільки історії України, але й радянської історії загалом. Також в українських архівах гриф «таємно» знято з усіх документів КДБ, й історики в Україні мають свободу наукових історичних досліджень. У підсумку учасники конгресу почули від пана Розенбаха, що за два місяці має відбутися засідання наглядової ради фонду, де вони будуть вирішувати подальшу долю НІІ в Москві і розглянуть питання щодо Києва, й можливо щось та створять. Не виключаю, що як компромісний варіант можуть запропонувати створити в Києві філіал від НІІ у Варшаві. Але як на мене, це буде не дуже добре вирішення питання, бо й після війни швидше за все залишиться тільки філіал.
Тож ми маємо лише місяць, щоби мобілізувати зусилля й підготувати для Фонду Макса Вебера не тільки переконливі аргументи щодо доцільності створення НІІ у Києві, але й запропонувати реальні практичні кроки щодо створення і роботи такого інституту в умовах війни. Тоді ймовірно ми матимемо якийсь шанс реалізації цього питання. Звичних політичних декларацій і закликів буде не тільки замало, вони певною мірою навіть можуть зашкодити. Знаю від співголови УНІК професора Гвідо Хаусманна, що він ініціюватиме напрацювання комісією конкретних пропозиції Фонду Макса Вебера щодо заснування НІІ у Києві. Але якщо фонд Макса Вебера отримає ще й конкретні пропозиції щодо створення і організації роботи інституту в умовах війни від українських наукових інститутів, Держкомархіву, а також заяви від відповідних міністерств і органів влади про сприяння в реєстрації інституту на території України, в пошуку відповідного приміщення і т.ін., то шанси на ухвалення позитивного рішення значно зростуть. Оскільки відкриття такого інституту має й політичне значення, то корисною була б і комунікація щодо цього питання МЗС і МОН України з їхніми німецькими колегами.
Я свідома того, що в умовах війни й нагальності отримання військової допомоги, вирішення безпекових проблем може постати запитання: а навіщо нам перейматися відкриттям цього НІІ у Києві? Тож дозволю собі лише навести декілька міркувань про доцільність наших зусиль щодо заснування НІІ в Києві.
Східноєвропейські студії від часу становлення у Німеччині на рубежі ХІХ-ХХ століть є русоцентричними, і в них доволі живучими є російські наративи. Історія України була дуже мало представлена в німецьких дослідженнях Східної та Центрально-Східної Європи. Вона радше розглядалась як складова російської та польської історії. Звісно, наразі ми спостерігаємо на Заході і в Німеччині зокрема, сплеск інтересу до історії України, значне збільшення дослідницьких проектів на українську тематику. Але чи довго це триватиме? З перспективи більш ніж столітньої історії східноєвропейських студій у Німеччині варто відзначити періодичну зацікавленість українською історією, яка була спричинена, насамперед, політичними подіями на українських теренах, або німецькою політикою/агресією на них. Проте цей інтерес був тимчасовий і жодною мірою не підважував русоцентричний характер німецькомовних східноєвропейських студій. Заснування НІІ в Києві означатиме добре фінансування проектів, конференцій, семінарів, доповідей, публікацій на українську тематику і їхньої репрезентації у німецькомовному просторі. Це сприятиме переосмисленню історії Східної та Центрально-Східної Європи і слугуватиме своєрідною гарантією того, що українська тематика на довго посяде чільне місце в німецьких історичних дослідженнях.
З політичної точки зору відкриття НІІ в столиці України по суті ставить Київ в один ряд зі столицями провідних країн світу. Також це ламає вікову традицію уявлень німців, що в Європі на схід від німецького кордону важливими центрами є насамперед Варшава і Москва. Хоча НІІ в Москві і декларував дослідження російської історії й російсько-німецьких взаємин, але по факту він залучав до співпраці істориків з незалежних країн, які до 1991 року входили до складу СРСР і територіально охоплював їх. Після широкомаштабної російської агресії проти України ми можемо спостерігати дедалі більше дистанціювання цих країн від Москви. Тобто, триває важливе переформатування цього простору, і НІІ в Києві міг би бути і важливим дослідницьким центром для демократично орієнтованих істориків з цих країн, і регіональним центром і символом демократії та свободи наукових досліджень.
