Провал російського десанту: Гостомель і Васильків

Світлій пам’яті мого сина Тараса Харука,
лейтенанта медичної служби 14-ї окремої механізованої бригади,
полеглого 30 серпня 2022 р.

Повномасштабне вторгнення військ Російської Федерації, яке розпочалося 24 лютого 2022 р., дало початок найбільшому з часів Другої світової війни збройному конфлікту в Європі. Військово-політичне керівництво ворога розраховувало досягти своїх цілей в Україні за лічені дні, однак ці плани виявилися зірваними завдяки непохитній волі до перемоги наших військовиків та цивільного населення. 

Важливою складовою російського плану повномасштабного вторгнення в Україну було проведення повітрянодесантих операцій. Основним районом мали стати околиці Києва. Завдяки цим десантам (у поєднанні з рейдом механізованих батальйонних тактичних груп з півночі, з території Білорусі) планувалось швидко здобути столицю України. Ще одним чинником, який спонукав росіян до проведення повітрянодесантних операцій, було прагнення розпорошити увагу українського командування, змусити його кидати свої сили одразу в кілька пунктів.

Ця реконструкція спирається на матеріали засобів масової інформації (зокрема, інтерв’ю учасників подій), а також офіційні зведення та оперативну інформацію. Для розуміння задуму противника та особливостей організації десантних операцій необхідним є звернення до відповідних фахових досліджень [1]. Важливими є статті російських авторів, які відображають офіційні погляди на організацію таких операцій [2]. Цікавими є публікації в зарубіжних фахових виданнях, де відображені деякі аспекти десантної операції в Гостомелі [3,4]. Водночас у низці статей зарубіжних дослідників, присвячених загальному ходу бойових дій, десантні операції в околицях Києва згадуються побіжно, на загальному тлі подій [5].

Заплановані росіянами повітрянодесантні операції не були парашутними десантами в класичному їх розумінні. По суті, росіяни планували десантно-штурмову операцію – захоплення аеродрому вертольотним десантом. На другому етапі на цей аеродром мали прибути військово-транспортні літаки Іл-76 з основними силами десанту і важкою технікою – бойовими машинами десанту (БМД).

Для розуміння особливостей організації російських десантів під час вторгнення в Україну необхідно розібратись з деякими теоретичними положеннями і організаційними засадами. На відміну від США, Франції, Польщі та низки інших країн в Росії відсутні військові частини, які б поєднували в одній структурі десантні підрозділи і засоби їхньої доставки і вогневої підтримки (бойові й транспортні гелікоптери). Спроби створити такі частини робилися ще в радянські часи, коли вертольотні полки підпорядковувалися десантно-штурмовим бригадам. Однак передові тактичні ідеї не змогли подолати армійські бюрократичну рутину і, зрештою, десантно-штурмові бригади залишились без штатних гелікоптерів. У 1990 р. десантно-штурмові бригади передали зі складу сухопутних військ до повітряно-десантних військ. Уже після розпаду СРСР їх реорганізували в окремі повітряно-десантні бригади [6]. Армійська авіація у 2003 р. була передана з сухопутних військ до військово-повітряних сил (нині це військово-космічні сили) [7]. Тобто в Росії частини, призначені для аеромобільних дій (за російською термінологією – десантно-штурмові дії) перебувають у підпорядкуванні двох родів збройних сил: десантні – в повітрянодесантних військах, з’єднання армійської авіації – у військово-космічних силах.

Відсутність єдиного підпорядкування накладає відбиток на організацію і проведення десантно-штурмових операцій, оскільки суттєво ускладнює взаємодію десантників з гелікоптерами. Російські статути передбачають взаємодію десантних підрозділів з гелікоптерами тільки на етапі висадки десанту (і його маневру – якщо планом передбачене переміщення десантників з однієї точки десантування в іншу). Спільні дії десантників з гелікоптерами під час захоплення і знищення ворожих об’єктів передбачені лише на етапі виконання найближчого завдання десанту. Більше того, такі спільні дії статутами чітко регламентовані в часі: від 40 хвилин до 1,5 години [8]. Тобто, на думку російських військових теоретиків, їхнім десантникам через півтори години після висадки підтримка ударних гелікоптерів вже не буде потрібна. Власне, таку підтримку можна буде організувати і пізніше, але вже не за засадами десантно-штурмової операції, а за правилами загальновійськової операції – з проходженням заявки довгим ланцюгом узгоджень.

Отже, вертолітний десант мав захопити аеродром блискавично, інакше легкоозброєні вояки залишилися б без підтримки з повітря. Відсутність у десантно-штурмових з’єднань штатних гелікоптерів відзначають як суттєву ваду самі російські військові теоретики. Однак до початку повномасштабного вторгнення в Україну нічого не було зроблено для усунення цього недоліку. Крім того, висловлювались думки про недоцільність проведення великомасштабних десантно-штурмових операцій, адже однією з найважливіших умов для таких операцій є завоювання і утримання панування в повітрі, що проблематично в сучасних умовах ведення бойових дій [9]. Якщо рішення про проведення десантно-штурмової операції все ж буде ухвалене, військові теоретики наполягали на необхідності створення зони обмеженого доступу (безполітної) на маршруті та в районі висадки [10].

Околиці Києва ідеально підходили для запланованої росіянами операції. Столиця України оточена кільцем аеродромів, різних розмірів і значення. Оволодіння одним-двома з них дозволило б створити плацдарм для швидкого перекидання повітрянодесантних з’єднань до Києва. Зокрема, за 25 км на північний захід від Києва, поблизу міста Гостомель, знаходиться аеропорт «Антонов». В мирний час він використовувався авіакомпанією «Авіалінії Антонова», а також служив базою для льотних випробувань Державного підприємства «Антонов». Гостомель мав бетонну злітно-посадкову смугу розміром 3500х56 м і здатен був приймати навіть найбільші літаки – достатньо сказати, що саме тут базувалась знаменита «Мрія» [11].

Якщо рухатись від Гостомеля проти годинникової стрілки, то наступним після Гостомеля буде аеродром Святошин. Він знаходиться в межах Києва, за 11 км на північний захід від центру столиці. Так само, як і Гостомель, Святошин належить концерну «Антонов». Він розташований біля авіаційного заводу і використовується дуже обмежено – для перельоту виготовлених літаків у Гостомель. Аеродром має бетонну смугу завдовжки 1800 м [12].

На західній околиці Києва, у Бучанському районі, знаходиться спортивний аеродром «Чайка» з ґрунтовою смугою завдовжки 1200 м. А на південному заході, в межах міста (за 8 км від центру), розташований Міжнародний аеропорт «Київ» імені Ігоря Сікорського (Київ-Жуляни). Його асфальтова злітно-посадкова смуга має розміри 2310х45 м [13].

За 20 км на південний захід від Києва знаходиться військовий аеродром Васильків (розташований на північній околиці однойменного міста) з бетонною злітно-посадковою смугою завдовжки 2500 м. Тут постійно дислокується 40-ва бригада тактичної авіації з винищувачами МіГ-29/МіГ-29МУ1 [14].

Значно далі від Києва, на південь, знаходяться аеродроми колишнього білоцерківського аеровузла. За часів СРСР вони використовувались для базування стратегічної авіації. Зараз в експлуатації залишився тільки один з них – Біла Церква, розташований на околиці однойменного міста. Аеродром має бетонну смугу розміром 2500х42 м і використовується для вантажних перевезень. Тут також знаходиться центр технічного обслуговування літаків Іл-76, Ан-12, Ан-72 (колишній авіаремонтний завод). Розташований неподалік аеродром Узин з бетонною смугою розміром 3500х80 м – закинутий і не використовується. Нарешті, за 29 км на південний схід від Києва, вже на лівому березі Дніпра, розташований Міжнародний аеропорт Бориспіль – найбільший цивільний аеропорт України і єдиний, який обслуговує трансатлантичні рейси. Він має дві бетонні смуги (4000х60 і 3500х63 м), а також інші необхідні елементи інфраструктури [15]. В аеропорту базується Державне авіаційне підприємство «Україна», яке забезпечує офіційні авіаперельоти найвищого державного керівництва України. Також тут знаходиться авіаційна база Бориспіль, де дислокована 15-та бригада транспортної авіації (літаки Ан-24/26/30, гелікоптери Мі-8) [16].

Як бачимо, вибір можливих місць для висадки десанту був досить широкий. Щоправда, аеродром «Чайка» одразу ж відкинули через його нездатність приймати літаки Іл-76. Від висадки на аеродроми в межах Києва теж відмовились через складність і ризикованість. Біла Церква з Узином знаходяться надто далеко від Києва. Бориспіль незручний тим, що від центру столиці з усіма урядовими установами його відділяє ріка Дніпро, мости через яку захисники Києва могли легко блокувати або знищити. Тож, по суті, лишалось два варіанти – Гостомель і Васильків. Пріоритетним був Гостомель, оскільки він знаходиться ближче до кордону з Білоруссю й сюди легше пробитися наземним частинам. Натомість Васильків не тільки розташований далі, але є місцем дислокації військових авіаторів.

Сили сторін

З огляду на важливість завдання з оволодіння аеродромом Гостомель, російське командування виділило для цього елітарну частину – 45-ту окрему гвардійську бригаду спеціального призначення Повітряно-десантних військ. Ця частина, дислокована у Кубинці під Москвою, спеціально підготовлена для рейдових дій. Її бійці вирізняються винятковою індивідуальною майстерністю – принаймні, так стверджувала російська пропаганда. Поява підрозділів 45-ї бригади на території Білорусі була помічена вже в останній тиждень січня 2022 р.[17] Кількома днями пізніше в Білорусі з’явились підрозділи, які мали скласти другий ешелон десанту – 137-й повітряно-десантний полк (місце постійної дислокації – Рязань) тульської 106-ї повітряно-десантної дивізії та батальйон 31-ї окремої десантно-штурмової бригади з Ульяновська [18].

Одночасно на територію Білорусі прибували частини армійської авіації, які мали висаджувати десант і забезпечувати йому підтримку. Основу склав 319-й окремий вертолітний полк Східного військового округу, який прибув з Черніговки на Далекому Сході (Приморський край). Його доповнили підрозділи з низки інших частини армійської авіації, в тому числі з Західного військового округу [19]. Основним місцем зосередження російських вертольотів став військовий аеродром Мачулищі під Мінськом. Однак з наближенням дати вторгнення ці вертольоти почали переміщуватись на південь Білорусі, на тимчасові аеродроми. Один з них обладнали на ділянці шосе біля містечка Хойники, за 32 км від кордону з Україною. 23 лютого супутникові знімки зафіксували тут наявність приблизно 30 гелікоптерів, в основному Ка-52 і Мі-8. Іншим місцем зосередження російських вертольотів став колишній аеродром Великий Боков під Мозирем (37 км від кордону з Україною) [20]. Загалом же на площадках на південному заході Білорусі було зафіксовано (за неповними даними) близько 80 гелікоптерів. Більшість з них становили транспортні Мі-8АМТШ і ударні Ка-52; ударних Мі-28Н і Мі-24 було лише по кілька екземплярів.

Українське командування не могло протиставити російському десанту регулярні частини Збройних сил, в районі на північний захід від Києва їх просто не було. Зате в містечку Гостомель, неподалік від аеродрому, дислокувалась 4-та бригада оперативного призначення імені Героя України сержанта Сергія Михальчука Національної гвардії України (відома також як бригада швидкого реагування). На її прикладі добре видно інтегрованість усіх компонентів Сил оборони України, коли навіть, здавалося б, типово поліцейські компоненти проходили підготовку, не гіршу від армійських підрозділів, і не поступались останнім за озброєнням. Бригада була утворена 2016 р. в рамках експериментальної програми, яка передбачала впровадження американської моделі прийняття рішень MDMP (Military decision making process). За структурою 4-та бригада була наближена до армійської механізованої бригади. Вона включала два оперативних батальйони (легкої піхоти), танковий батальйон (з танками Т-64БВ), артилерійський дивізіон (зі 122-мм гаубицями Д-30), зенітний дивізіон а також підрозділи забезпечення [21]. Значна частина солдатів та офіцерів 4-ї бригади мала бойовий досвід. Однак станом на 24 лютого основні сили 4-ї бригади знаходились на Донбасі, а в пункті постіної дислокації перебували головним чином солдати строкової служби.

Обидві сторони могли розраховувати на підтримку авіації, хоча можливості росіян у цьому плані були значно вищими. На території Білорусі вони зосередили кілька десятків штурмовиків Су-25СМ, а також винищувачі Су-30СМ, Су-35С і бомбардувальники Су-34 [22]. Українці могли протиставити, головним чином, винищувачі МіГ-29 40-ї бригади тактичної авіації, Су-27 39-ї бригади тактичної авіації (Озерне неподалік Житомира), а також нечисленні бомбардувальники Су-24М і штурмовики Су-25. До того ж, російське командування сподівалось першим ракетним ударом 24 лютого нейтралізувати українську авіацію та систему ППО.

Бій за Гостомель

Розуміючи, що 4-та бригада становитиме головну перешкоду для оволодіння аеродромом, росіяни спробували в першу чергу нейтралізувати цю частину. Близько 7 ранку (за київським часом) вони завдали удару крилатою ракетою по місцю дислокації бригади. Однак суттєвих збитків цей удар не завдав – лише пошкодив житловий будинок [23]. На той час бригада вже була піднята по тривозі і зайняла позиції, у тому числі і на самій злітній смузі. На допомогу національним гвардійцям прибув підрозділ Сил спеціальних операцій (ССО) [24]. Боєць ССО, який брав участь в тих подіях, згадував: «Була інформація, що мав прилетіти Іл, який буде висаджувати десант. І наше завдання полягало в тому, що ми не мали дати сісти літаку. Або якщо він сяде, то прийняти контакт і по максимуму подавити противника, вигравши час для інших підрозділів» [25]. Крім стрілецької зброї, підрозділ ССО мав і переносний зенітний ракетний комплекс (ПЗРК) «Ігла» з кількома ракетами. ПЗРК «Ігла» були також в нацгвардійців. Останні мали і кілька зенітних установок ЗУ-23-2.

Однак замість транспортного літака над Гостомелем з’явились гелікоптери. Білорусько-український кордон перетнула велика група гелікоптерів, яка йшла на малій висоті. Вона нараховувала 16 ударних Ка-52 і 18 Мі-8АМТШ. Останні везли близько 200 десантників зі стрілецькою зброєю, а також протитанковими ракетними комплексами «Корнет» і 82-мм мінометами [26]. Відбулось це, за деякими даними, близько 8 ранку [27]. Однак ця інформація входить в суперечність з заявою прес-офіцера 4-ї бригади Харитіна Старського про те, що бій за аеропорт в Гостомелі почався близько 11:00-11:30 [28]. Це перегукується і з повідомленнями працівників аеропорту про те, що атака російських гелікоптерів почалась близько полудня [29]. Відстань від кордону з Білоруссю до Гостомеля не перевищує 150 км. Якби гелікоптери перетнули кордон о 8 ранку, то до аеропорту вони дісталися б не пізніше 9:30. Тобто, очевидно, група, яка висаджувала десант в Гостомелі, перетнула кордон пізніше.

Поряд з сучасними гелікоптерами вогневої підтримки Ка-52, над Гостомелем діяли і старіші Мі-24. За словами одного з російських пілотів, його група з восьми Мі-24 супроводжувала таку ж кількість Мі-8 з десантом [30].

На підходах до Гостомеля гелікоптери опинились під обстрілом переносних зенітних ракетних комплексів, і почали відстріл теплових пасток. Це не допомогло – один Ка-52 був збитий і впав у воду. Обидва члени його екіпажу катапультувались. Другий Ка-52 був пошкоджений і здійснив вимушену посадку. Один зі збитих Ка-52 пілотував командир ескадрильї 319-го полку Айрат Сафаргалєєв [31]. Жертвою ПЗРК став і один з Мі-8 [32]. За свідченням росіянина, який пілотував Мі-24, пуски ракет по вертольотах були масовими – він нарахував не меше десяти [33]. Інформація про збиття ще двох гелікоптерів українськими винищувачами МіГ-29 наразі не підтверджена. Натомість один з українських МіГ-29 був збитий і впав у Дніпро поблизу Вишгорода [34].

Незважаючи на втрати, група російських гелікоптерів дісталась до Гостомеля. Поява десятків вертольотів замість літака Іл-76 була дещо неочікуваною для оборонців аеродрому. До того ж, пуски ПЗРК викрили позиції українців, і по них відкрили кулеметний вогонь. Ймовірно, це були результати діяльності однієї з диверсійно-розвідувальних груп ворога, які інфільтрувались раніше. Оборонці аеропорту вступили в бій. За словами вже бійця ССО, після того, як Мі-8 висадили десант на полі аеродрому, ударні гелікоптери Ка-52 утворили коло довкола аеропорту, контролюючи усі підступи. Однак простір всередині цього кола вони не обстрілювали, щоб не влучити у своїх [35]. Цим і скористались оборонці (ротна тактична група і група управління 4-ї бригади загальною чисельністю близько 150 бійців), зав’язавши бій з десантом.

За повідомленням Харитіна Старського, в районі Гостомеля було знищено шість російських гелікоптерів, в тому числі три Ка-52 і три Мі-8. Однак після закінчення боєприпасів командир оборонців наказав відійти. Втрати національних гвардійців на той момент були мінімальними – лише один легко поранений [36].

Відхід наших вояків за межі аеропорту надав свободу дій авіації, котра, всупереч гучним заявам російського командування, аж ніяк не була «знищена». Над аеродромом з’явилась пара бомбардувальників Су-24М з 7-ї бригади тактичної авіації, скидаючи з малої висоти спеціальні бомби з гальмівними парашутами [37]. Загроза обстрілу з землі була цілком реальною, адже російські десантники мали найновіші ПЗРК «Верба». Тому бомбардувальники, проходячи над Гостомелем, відстрілювали теплові пастки. Крім того, по аеродрому завдали удару винищувачі МіГ-29 некерованими ракетами С-8. Артилерія 4-ї бригади та частин Збройних Сил України відкрила вогонь по злітно-посадковій смузі, щоб зробити її непридатною до використання [38].

До 19:20 24 лютого аеродром Гостомель контролювався російським десантом [39]. Зберігалась небезпека використання його російськими літаками Іл-76. До того ж, до Гостомеля підійшли підрозділи 31-ї окремої десантно-штурмової бригади з бронетехнікою (бойовими машинами десанту). Українське командування намагалось повернути контроль над цим стратегічним пунктом. В умовах необхідності одночасно реагувати на безліч загроз, для штурму аеропорту було відібрано кілька підрозділів 72-ї окремої механізованої бригади, 80-ї та 95-ї окремих десантно-штурмових бригад, а також 8-го окремого полку спеціального призначення [40]. Десантники були перекинуті до Гостомеля кількома гелікоптерами. Українські гелікоптери також обстріляли позиції російських десантників некерованими ракетами [41].

За словами Анатолія Харченка, одного з учасників штурму ввечері 24 лютого, завданням було – не пустити «іли» на аеродром. Тож «задача була виконана трошки не таким способом, як потрібно було, але не пустили. Просто переорали аеродром, не дали їм приземлитися. І після цього на відході колону бронетехніки спалили» [42]. Українські війська здійснили атаку з трьох боків. О 21:00 контроль над об’єктом удалося відновити. Батальйонну тактичну групу російської 45-ї бриґади було практично повністю знищено. 

Росіяни вимушено корегували свої плани. 18 літаків Іл-76 із десантниками й технікою зі складу псковської 76-ї ґвардійської десантно-штурмової дивізії замість Гостомеля приземлилися в білоруському Гомелі – звідти вони почали рухатися в бік України наземними шляхами [43].

Російське командування не відмовилося від наміру заволодіти аеропортом. Тепер це завдання мав виконати наземний ешелон – підрозділи повітряно-десантних військ, які на власній бронетехніці здійснили марш через Чорнобильську зону. Близько 3-ї год. 25 лютого під Гостомелем знову почали лунати вибухи [44]. Росіяни кинули на штурм кілька батальйонних тактичних груп загальною чисельністю, за деякими даними, до 5 тисяч бійців (ця цифра видається дещо перебільшеною). Українська авіація намагалась протидіяти цьому, завдаючи ударів по колонах. В одному з вильотів вранці 25 лютого був збитий російським винищувачем Су-25, керований підполковником Геннадієм Матуляком з 299-ї бригади тактичної авіації. Літак впав в лісі поблизу села Глібівка Вишгородського району [45]. 28 лютого Матуляку посмертно було присвоєно звання Героя України. Для блокування просування росіян на південь від аеродрому застосовувались також безпілотники «Байрактар».

Менші кількісно українські підрозділи не змогли втримати аеродром і відступили за його межі. Натомість було повною мірою використано перевагу в артилерії, у тому числі реактивній. Аеродром Гостомель постійно зазнавав обстрілів. Зокрема потужного артудару завдано 27 лютого [46]. Це не лише призводило до втрат серед росіян, але й остаточно позбавило їх можливості використати аеродром за прямим призначенням.

У місті Гостомель бої тривали ще кілька днів. Хоча аеродром лишався під російським контролем, злітно-посадкова смуга була серйозно пошкоджена і на неї не могли сідати літаки. Окупація Гостомеля тривала понад місяць. 31 березня росіяни під натиском українських військ змушені були залишити спустошений аеродром, відступивши до Білорусі.

Бої за Васильків

Захоплення аеродрому у Василькові вочевидь розглядалося російським командуванням як запасний варіант на випадок невдачі в Гостомелі. Завдання ускладнювалося тим, що безпосередньо тут дислокувались українські винищувачі. Фактично росіянам доводилось обирати між двома варіантами: знищити Васильків так, щоб звідси не могла злітати авіація, або ж спробувати захопити неушкодженим і забезпечити посадку власних транспортних літаків. З огляду на загальний план операції зі взяття Києва пріоритетним було визнано перший варіант, адже вкрай важливим для росіян було нейтралізувати нашу тактичну авіацію. Крім того, висадка десанту на аеродром, де дислокується військова частина, виглядала нераціонально. 

24 лютого о 5:15 по аеродрому Васильків було завдано ракетного удару. Пролунали два потужних вибухи (ймовірно, це були балістичні ракети «Іскандер»), а також більше десяти вибухів меншої потужності. Аеродром був пошкоджений, однак МіГів на ньому вже не було – перед самим ударом вони піднялись в повітря і перебазувались на запасні аеродроми. При цьому загинув один із пілотів – старший лейтенант В’ячеслав Радіонов. 28 лютого йому було присвоєно звання Героя України (посмертно) з формулюванням: «Завдяки його мужнім діям повний склад бригади літаків піднявся у повітря у Василькові. Це врятувало наших від ракетного удару» [47].

Упродовж 24 лютого аеродром Василькова зазнавав авіаційно-ракетних ударів. Наступного дня вони припинилися. Росіяни, усвідомивши, що Гостомель непридатний для використання, вирішили спробувати захопити цей аеродром. Обстановка була вкрай напруженою. За офіційними повідомленнями, у ніч із 25 на 26 лютого українські винищувачі збили два російських військово-транспортних літаки Іл-76МД: один поблизу самого Василькова, а другий – неподалік від Білої Церкви [48]. Однак за декілька місяців, що минули з тієї ночі, жодних слідів падіння таких великих машин знайдено не було. Малоймовірною видається й версія про висадку росіянами вночі 26 лютого парашутного десанту в районі Василькова: на місці мали залишитися численні парашути, зображення яких неодмінно потрапили б у соціальні мережі та ЗМІ. До того ж нічне десантування неминуче призвело б до певної дезорганізації підрозділів. Утім факт залишається фактом: уночі 26 лютого поблизу аеродрому йшли бої з російськими десантниками [49].

Імовірно, росіяни висадили біля Василькова вертолітний десант. Від операції в Гостомелі він відрізнявся кількома важливими деталями. По-перше, це відбувалося вночі, що, з одного боку, дозволяло використати чинник несподіванки, але з іншого – позбавляло десантників підтримки з боку власних ударних гелікоптерів. По-друге, висадка відбувалася не безпосередньо на об’єкт атаки, а поблизу нього. По-третє, Васильків знаходиться значно далі від кордону з Білоруссю й досить далеко від рубежу просування російських військ (від Ірпеня, Гостомеля та Бучі його відділяє близько 50 км). Це робило вкрай малоймовірним швидкий підхід механізованих батальйонних тактичних груп. Тобто резервного варіанту не було: десант мав захопити об’єкт і забезпечити прибуття транспортних літаків, або ж бути знищеним. 

Пробитися до аеродрому росіянам так і не вдалося. Нічний бій йшов на вулицях Василькова та завершився розгромом десантників. Про це вже о сьомій ранку заявила мер міста Наталія Баласинович. Вона сказала, що успіху вдалось досягти завдяки підкріпленню з бронетехнікою, надісланому з Києва [50]. Наступного дня, 27 лютого, з’явились повідомлення про висадку росіянами десантів з гелікоптерів в районах сіл Крушинка (5 км на північний схід від Василькова) і Плесецьке (10 км на захід від Василькова). Однак ці акції мали, швидше за все, характер демонстраційно-диверсійних дій і якоїсь суттєвої загрози для аеродрому не становили. Напружена обстановка в його околицях зберігалася ще декілька днів, але росіяни вочевидь відмовилися від ідеї захопити Васильків. 12 березня близько 7-ї год. вони випустили вісім ракет. Одна з них влучила у склад боєприпасів, унаслідок чого аеродром був остаточно виведений із ладу [51].

Підбиваючи підсумки, можемо відзначити, що десантні операції, проведені росіянами в околицях Києва, своєї мети не досягли. Аеродром Гостомеля їм удалося здобути лише на другий день операції за допомогою наземного удару. Однак злітно-посадкову смугу було виведено з ладу, а отже про перекидання додаткових сил повітряним шляхом довелося забути. Васильків росіянам захопити взагалі не вдалося. Повітряно-десантні війська Росії не змогли показати себе в діях за прямим призначенням. Надалі у ході війни проти України їх використовуватимуть лише як легкі механізовані з’єднання. Це підважує сам сенс існування подібних військ у радянському/російському вигляді. З іншого боку, українські сили досить добре показали себе при відбитті десанту. Нечисленні підрозділи, до того ж підпорядковані різним відомствам, хоч і не запобігли в кінцевому підсумку захопленню ворогом Гостомеля, однак зуміли зробити аеродром непридатним для використання. Слід підкреслити, що представлені у статті результати відтворення подій є лише проміжними. Історія битви за Київ та її окремих епізодів, у тому числі боїв за аеродроми у Гостомелі та Василькові, потребує подальшого детального дослідження та пошуку нових джерел.

Ця публікація є зміненим і адаптованим до сайту «Україна Модерна» варіантом статті: Харук А. Оборона Гостомельського та Васильківського аеродромів: спроба реконструкції подій. Український історичний журнал, 2022, № 4, с. 139–147. 

У публікації використано ілюстрації, надані Автором.