У березні цього року відомий німецький журналіст, професор Геріберт Прантль, який веде колонку в Süddeutsche Zeitung, написав: «У Німеччині знову 1848 рік: професори стають політичними», що, на його думку, є добрим знаком і відсилає до тривалої інтелектуальної традиції. І справді, з початку широкомасштабної російської агресії в Україні ми бачимо величезну кількість німецьких вчених (істориків, філософів, політологів), котрі є учасниками численних ток-шоу на телебаченні, або ж авторами статей у провідних німецьких медіа-ресурсах. Можна було б посперечатися з Прантлем стосовно правомірності такого порівняння: змістовно німецькі професори у 1848 році (наприклад, Фрідріх Дістервег, Георг Гервінус, Карл Міттермаєр та інші) вийшли зі своєї академічної вежі зі слонової кістки на широку арену політичної діяльності, бо ставили за мету лібералізацію і демократизацію самої Німеччини, і тому стали «вчителями нації». Сьогоднішня ж ситуація явно відрізняється, адже головним стимулом публічної активності німецьких професорів стала російська агресія і Україна, яку як terra incognita вони заново відкривають для себе і для німецького суспільства. Але все ж обійдуся без академічної критики: наш автор має рацію у масовості цього явища, що вже робить його цікавим феноменом для роздумів.
Насамперед необхідно зробити одне важливе зауваження — у Німеччині будь-яке історико-політичне судження ґрунтується на власній історії. І це, за винятком нечисленних істориків Східної Європи, котрі спеціалізувалися на історії України, визначає змістовну наповненість і тональність публічних виступів німецьких науковців. З одного боку, ми бачимо абсолютне незнання і нерозуміння Східної Європи загалом, і України зокрема, а з другого, Україна і «війна в Східній Європі» (за звичними заголовками в німецьких медіа) є лише фоном для обговорення внутрішньонімецьких проблем (культивованого пацифізму і зростаючого мілітаризму) та власної історії XX-XXI століть (спадщини націонал-соціалізму й Ostpolitik). Обмежений горизонт знань до «кордонів Одер-Нейсе» притаманний не лише таким 90-річним філософам як Юрґен Габермас і Александер Клюґе, але й молодшим історикам, як-от Гайнріх Вінклер, Ульріх Герберт чи Норберт Фрай.
Карл Шльоґель, один із відомих німецьких істориків Східної Європи, ще в травні минулого року говорив в одному зі своїх інтерв’ю: «В Німеччині поширене русоцентричне сприйняття Східної Європи. Всі наші відносини з Україною завжди фільтрувалися через імперську перспективу і для нас вона була нічим іншим як провінцією Російської імперії». Цьому сприяли і величезні фінансові потоки з державних і недержавних наукових фондів, котрі спрямовувалися в останні десятиліття на підтримку наукових досліджень німецьких професорів історії Росії, марґіналізуючи німецьке українознавство. Не випадково Андреас Каппелер у своїй книжці про Україну 2019 року з жалем писав про те, що кілька істориків-україністів навряд чи зможуть змінити усталений образ України в німецькому інтелектуальному середовищі. Однак, навіть такий «найкращий знавець історії Росії» як берлінський професор Йорґ Баберовські, виявляється, був шокований агресивним нападом Росії на Україну, і намагається переосмислити свої попередні погляди. Самовпевненість німецьких професорів-русистів у тому, що вони «знають Росію», ґрунтується на кабінетних штудіях, особисте знайомство із цією країною обмежується великими містами європейського регіону, а розуміння «російської душі» — читанням у перекладі романів Федора Достоєвського. Тому всі їхні численні міркування про «природу» війни і звірства росіян проти українців визначаються цим простором досвіду, де горизонт очікування простягається не далі ніж «імперська війна», «порушення міжнародного права», «авторитарний путінський режим», а масова підтримка росіянами війни пояснюється виключно «неправильною статистикою», абсолютно без розуміння, що в основі її лежить столітня російська ксенофобія.
Загалом у Німеччині ставлення до експертного середовища є доволі специфічним і мало чим відрізняється від нашого власного: експертами можуть виступати хто завгодно, але тільки не професіонали. Наприклад, минулого року про це з гіркою іронією писав у Frankfurter Allgemeine Zeitung мюнхенський історик Мартін Шульце-Вессель: «Насправді спеціалісти зі Східної Європи мали істотну присутність у медіа впродовж перших кількох тижнів після початку [російського] вторгнення. Але хоча історичне та культурне значення російської політики зараз очевидне, їх не вважають експертами, як вірусологів у пандемію». Дійсно, більше ніж за рік війни історики і політологи, предметом наукових досліджень яких була Україна, отримали широкий доступ до німецьких медіа, і загальнонімецьких, і регіональних. Про загальну кількість статей та інтерв’ю поки складно говорити, але тільки у провідних медіа я нарахував їх вже декілька десятків. Тут і великі оглядові статті про історію України вже згадуваних Андреаса Каппелера, Карла Шльоґеля, Мартіна Шульце-Весселя, і статті, присвячені окремим періодам української історії: Першій світовій війні і українській революції, Голодомору, Україні у Другій світовій війні, постаті Степана Бандери, новітній історії України тощо. Додамо сюди ще й добрий десяток нових книжок про Україну, які тішать моє око на розкладках в німецьких книгарнях. Але чи змінили вони сприйняття України в Німеччині? Гарним знаком стало визнання німецьким Бундестагом Голодомору 1932–1933 років геноцидом українського народу. Все ж, доведеться із сумом ще раз процитувати Die Zeit від 27 лютого цього року: «У Німеччині досі не соромно не мати ані знань, ані співчуття до країн, розташованих між Німеччиною та Росією. І поки це не зміниться, термін Zeitenwende («епоха змін») є абсолютно перебільшеним».
Війна в Україні спонукала до публічних рефлексій і щодо власної німецької історії. Певною мірою каталізатором тут стали численні статті в німецьких медіа добре знаного нам Тімоті Снайдера про нехтування Україною в німецькій політиці пам’яті, імперській зарозумілості, некритичного ставлення до націонал-соціалістського минулого. Хвилю реплік підняло його порівняння путінського режиму з фашистським, теза, що Росія веде в Україні війну на знищення, визначення дій російських окупантів геноцидом українського народу. «Відомий історик Снайдер поступово перетворився на активіста, який наполегливо відстоює національні інтереси Польщі та України, і вважається там рятівником», — майже одразу почав переконувати поважний дослідник епохи націонал-соціалізму Ульріх Герберт. На його думку, російський режим є «націоналістичним, ревізіоністським та імперіалістичним», але, на відміну від «фашистських режимів» він не має масової підтримки. Головною ж метою Путіна і російського режиму, запевняє історик, є знищення української ідентичності, і ця «кримінальна концепція» відрізняється від Гітлерового фізичного знищення «єврейсько-більшовицького Радянського Союзу».
До дискусії залучились і відомі знавці німецької історії професори Гайнріх Вінклер і Норберт Фрай. При цьому перший, розуміючи свої обмежені знання з історії Східної Європи, не виступає проти подібних порівнянь, шукаючи спорідненість між Путіним і Гітлером в їхньому «ультранаціоналізмі», геополітиці й імперських претензіях, й використанні історії для обґрунтування своїх загарбницьких війн: «Як «історик» Путін скидається на учня Гітлера» писав Вінклер у Die Zeit 12 березня 2022 року. Натомість Норберт Фрай повністю став на захист свого колеги Герберта у публікації Süddeutsche Zeitung, і твердить, що з «історіографічної» (читай — наукової) точки зору тези Снайдера є неприйнятними, російський режим не можна вважати фашистським, а «війна Путіна проти України відрізняється від війни на знищення та геноцид, з якою німці спочатку вторглися до Польщі в 1939 році, а потім до Радянського Союзу в 1941 році». Мартіну Шульце-Весселю доводиться пояснювати своїм колегам, що «фашизм, війна на знищення, геноцид — терміни, які ми використовуємо для опису того, що відбувається в Україні, стосуються власного історичного самоуявлення Німеччини», і жодною мірою не призводять до релятивізації злочинів, здійснених гітлерівською Німеччиною на окупованих землях України у Другій світовій війні.
Я зі свого боку додам, що будь-які «переломи» і «епохальні зміни», якими є сучасна російсько-українська війна, неминуче призводять і до змін світоглядних та наукових парадигм. Ще у січні 2022 року Тімоті Снайдер опублікував у Der Spiegel текст із цитатою колишнього німецького канцлера фон Бюлова з 1903 року в заголовку: «І якщо ти не хочеш бути моїм братом, я рознесу тобі череп» , де описав політику Росії щодо України з 2014 року. Нещодавно Александер Клюге у Die Zeit вкотре повторив тезу про те, що в Україні йде «братовбивча війна». За такою логікою російський фашизм ХХІ століття також має свою ідеологію: «Ми вас вбиваємо за те, що ви нас не любите!»
Можливо, німецьким професорам для того, щоб знову стати «вчителями нації», і не потрібно шукати відповіді в далекій історії ХІХ століття, а достатньо звернутися до свого недавнього минулого. Наприклад, згадати про професора Голо Манна, відомого історика, автора тисячосторінкової біографії Валленштайна, популярної «Історії Німеччини ХІХ–ХХ століть» (і сина письменника Томаса Манна). У 1970–1972 роках він вів «політичний щоденник» у Süddetsche Zeitung, висвітлюючи політичні дебати в Бундестазі, пов’язані з реалізацією їхньої Ostpolitik, у складний для соціал-демократів і канцлера Віллі Брандта час, коли опозиція говорила про «зраду національних інтересів». Консерватор Голо Манн підтримав уряд соціал-демократів, розуміючи, що сучасність ніколи прямолінійно не залежить від минулого і суть договорів із країнами соціалістичного табору — визнання реалій. Але в ті часи, коли «радіо, дві телевізійні програми і газета на папері формували медіа-меню пересічної родини», окремі голоси мали неймовірну вагу і фактично створювали кероване суспільство. Думка історика-консерватора звучала для багатьох більш переконливо, ніж інтелектуалів з табору соціал-демократів. Інформаційне суспільство ХХІ століття залишає «професорам-політикам» лише маленьку частку своїх володінь під назвою «інтелектуальний простір». І будь-яка спроба його розширення має вітатися, якщо вони вийдуть за межі свого академічного снобізму і визнають життєві реалії. Інакше «вчителями нації» можуть стати депутатка Бундестагу Сара Ваґенкнехт або нарцистична феміністка Аліса Шварцер з їхньою українофобією і націонал-пацифізмом.
