Протягом останніх двох років в Україні все більше з’являється книг, присвячених Росії, а точніше – владі Путіна. Попит зумовлений подіями на Донбасі: як швидко Росія втратить інтерес до війни в Україні, а почне більше перейматися внутрішніми труднощами, зумовленими європейськими й американськими санкціями (та російськими контр-санкціями)? Дотичними до цього виявляються питання: як Путін прийшов до влади? Чому Путін зміг утримувати владу протягом 16 років? Звісно, не всі книги, що з’являються на українському ринку, дають відповіді хоча б на частину цих запитань. Наприклад, “Нічого правдивого й усе можливе” Пітера Померанцева є радше “замальовками” з життя Росії 2000-х рр., аніж геополітичною розвідкою, але це не завадило їй викликати фурор. Який, до речі, здивував самого автора, який наївно вважав, що книга буде цікавою західній аудиторії, яка про Росії нічого не знає, аніж українцям (та іншим пострадянським та постсоціалістичним читачам). Мовляв, українці ж і так знають, що відбувається поруч – то нічого нового вони для себе не знайдуть. Але це не так, бо Померанцев пропонує інформацію з перших рук, тобто результати своїх особистих спостережень. А їх не замінить ні читання новин, ні аналітичні та псевдоаналітичні матеріали про Росію.
В 2015 р. в Україні було видано ще одну книгу про Путінську Росію – “Крихка імперія. Як Росія полюбила і розлюбила Владіміра Путіна” Бена Джуди (Київ: Медуза, 2015), проте вона викликала менше резонансу. За іронією долі, автор також є журналістом, причому в передмові зазначає, що на написання цієї розвідки його спонукав Едвард Лукас, автор “нової холодної війни”, яку було перекладено українською ще в 2009 р. Проте це не забезпечило його книзі вибухового успіху. Хоча сам факт, що на Заході її було видано в Yale University Press, мав би привертати увагу. Тим більше, що оригінал побачив світ в 2013 р. – майже недавно. І, що найцікавіше, в цій книзі автор намагається дати відповідь на ті три основні питання, що я згадував на початку: як Путін прийшов до влади? як йому вдалося так довго протриматися при владі? за яких умов його влада впаде?
Якщо на перше питання відповідь можна було знайти ще в “Новій холодній війні” Едварда Лукаса, то на інші – хіба в англомовних статях. Основна ідея Джуди міститься вже в назві книги – влада Путіна є крихкою. Тобто образ владної вертикалі, концентрації влади в руках президента, панування однієї партії на території Росії – це свідчення крихкості влади, а не її сили. Адже жорстка владна вертикаль означає, що нижчі ланки бюрократичного апарату не готові брати відповідальність на себе – коли треба швидко і оперативно приймати рішення. Відтак, вся влада концентрується в руках центру, що робить його дуже вразливим – всі, навіть найдрібніші рішення мають прийматися на найвищому рівні. Яскравим прикладом можуть слугувати масові лісові пожежі, що відбуваються в Росії з 2010 р. кожного літа. Вони розпочинаються з маленьких пожеж, але ніхто з чиновників не має ресурсів чи бажання їх гасити, адже має прийти вказівка з центру. Відтак, пожежа розгорається, її важко локалізувати та погасити. Ось так відсутність волі до самостійних рішень на місцях призводить до загальнодержавної катастрофи. А домінування однієї партії на теренах Росії призводить до того, що відсутня політична конкуренція, яка б “шляхом природного відбору” витісняла б некомпетентних чиновників з посад (адже тоді “їхня” політична сила втрачала б владу на користь опонентів). Навіть більше, домінування однієї політичної сили призводить до того, що її членів рекрутують серед місцевих чиновників, щоб показати силу цієї партії. Але далі вже проблематично вигнати чи покарати цих чиновників, адже це підриватиме образ “Єдиної Росії”. Тобто намагання “підім’яти” під себе всю владу на місцях призводить до того, що всі проступки влади на місцях починають асоціюватися з центром – адже це партію влади репрезентують корумповані поліцейські та губернатори.
На чому ж тримається влада Путіна? Він гарантував олігархам можливість спокійно збагачуватися – в обмін на невтручання в політику. Якщо раніше олігархи розуміли, що Єльцин – під впливом конкурентів – забрати їхній бізнес. Натомість Путін гарантував стабільність – за умови не втручання в політику. Так само він купив лояльність і мешканців Москви та Санкт-Петербурга: економічний достаток в обмін на політичні свободи. Ось тут читач міг би очікувати, що після падіння цін на нафту та економічної кризи, в Росії розгорнеться масовий протестний рух. Але Джуда застерігає від цього. По-перше, населення Москви та Санкт-Петербурга відділене прірвою від решти населення Росії. Тому протестувальники в Москві не отримають жодної підтримки та співчуття в провінції. Саме через те, що столична опозиція зневажливо ставиться до провінції(Навальний жодного разу не їздив до провінції, хоча і позиціонував себе як провідного опозиційного політика). Так само провінція відстає від столиці на десятиліття в плані економічного розвитку: лише зараз провінція починає пожинати плоди економічного зростання до 2013 р. – хоча в Москві протести проти Путіна починаються з 2010 р. По-друге, самі протестувальники бояться протесту: опозиція об’єднує людей, що поділяють дуже різні погляди – від ліберальних до ультраправих. Відтак, основний страх, який поділяють і самі протестувальники – такий масовий рух призведе до розпаду Росії. Адже якщо до влади прийдуть такі несумісні між собою групи – вони почнуть гризтися між собою за владу, чим розколять Росію. А цього ніхто не хоче. Джуда показує, що в Росії цілком можливі заклики до демократії без лібералізму: Навальний цілком поділяє ультраправі погляди про “кавзказьку загрозу”, відкидкає ліберальні цінності. По-третє, олігархи не зацікавлені в поваленні влади Путіна, адже він є “третейським суддею” в їх конфліктах. Тобто він гарантує певну стабільність і прогнозованість в економічному житті. Якщо Путін відійде від влади – за його місце почнеться боротьба, а це означає, що може з’явитися диктатор, який відмовиться від путінського консенсусу: стабільність в обмін на свободу.
Отже, влада Путіна є дуже крихкою, нею ніхто не задоволений. Але ніхто не бачить їй альтернативи: будь-який інший варіант сприймається як загроза цілісності та стабільності Росії. Завдяки своїй крихкості влада Путіна виявляється дуже стабільною. Проте це не означає – вічною: вона страшенно неефективна, але нездатна подолати свою неефективність. Відтак, “збої” лише накочипуються, що може призвести до вибухових руйнувань. І оскільки більшість учасників політчиного життя в Росії це усвідомлюють, вони намагаються всіляко відтягнути мить падіння Путіна.
