Одним з українських бестселерів в 2011 р. стала книга Тімоті Снайдера “Криваві землі” (2010, укр.пер. 2011). Проте, як виявляється, на десятиліття раніше від неї італійський історик Андреа Ґраціозі видав працю на схожу тематику, тільки яка розглядає ширші часові рамки – “Війна та революція в Європі. 1905-1956” (2001, укр.пер. 2005). На перший погляд книга Ґраціозі не справляє враження аж такої цінної. Її було видано 2005 р. у Видавництві ім. Соломії Павличко “Основи”, проте жодного розголосу вона не набула. Зокрема, мені не вдалося знайти жодної рецензії на неї. А сам автор більш відомий у вузьких колах за роботу “Велика радянська селянська війна: більшовики та селяни 1917-1933”. Фактично, саме вона зробила його відомим, але, видається, саме цим текстом увага до Ґраціозі і обмежується. І тим не менше, “Війна та революція в Європі. 1905-1956” в деяких аспектах є навіть кращою за свою “суперницю” – книгу Тімоті Снайдера “Криваві землі”.
Перш за все, Ґраціозі не обмежується 12 роками співіснування в Європі двох тоталітарних режимів Гітлера та Сталіна, а шукає корені цих двох жахіть. Пошуки ведуть його до ХІХ ст. та низки соціальних процесів, які бурхливо розвивалися і розгорталися в Європі. Проте пік подій припадає на період з 1905 по 1956 рр.: від початку Російської революції до Угорського повстання 1956 р.
По-друге, Ґраціозі не зосереджується на Східній Європі sensu stricto, тобто тому регіоні, який Снайдер назвав “кривавими землями”. Знову ж таки, Андреа Ґраціозі керується бажанням з’ясувати причини того, чому ХХ ст. ввійшло в історію як найбільш криваве, але це змушує його розширити перспективу і шукати коренів не там, де здійснювалися масові вбивства. Географічно об’єкт аналізу відповідає Мізесівському визначенню Східної Європи: відсталому (немодернізованому) регіону, який характеризується значною етнічною неоднорідністю.
Відтак, констатувавши необхідність розиширити часові рамки дослідження, Андреа Ґраціозі виявляє, що корені тоталітаризмів ХХ ст. слід шукати в ХІХ ст., проте не в звичайному, а “довгому”, яке почалося в 1789 р. Сам вибір дати вже багато про що говорить: Велика Французька революція. Проте, на відміну від теоретиків Франкфуртської школи, які вважали, що Аушвіц є прямим наслідком Просвітництва, Ґраціозі не сприймає історію Європи телеологічно, припускаючи, що існували й інші шляхи розвитку, де раціоналізм не означає ефективного знищення людей.
Арґументи Ґраціозі є наступними. Перш за все, він прямо показує, що Друга світова війна була “класичним” зразком війни ХІХ ст., але більш технологічно оснащеним, адже:
1) перші концтабори були створені англійцями в англо-бурській війні 1899-1902 рр.;
2) перші геноциди були здійснені в ХІХ ст. в Африці. Варто згадати лише Конго та Намібію. (До речі, останньою володіли німці, які – в боротьбі проти місцевого племені гереро – використовували “план голоду”. А тому рішення Гітлера в 1941 р. щодо СРСР аж ніяк не було новинкою.) Цікаво, що Тімоті Снайдер не враховує такого ширшого контексту, а тому всі жорстокості Вермахту списує на нацистську ідеологію. Проте в цьому випадку він таки помиляється, адже ще і в Першій світовій війні німецька армія не відзначалася гуманністю.
По-друге, Ґраціозі виявляє, що націоналізм ХІХ ст. означав імеріалізм, тобто жорстоку політику щодо колоній. Кошмар Першої та Другої світових воєн полягав в тому, що колоніальні методи боротьби були перенесені в метрополії. Отже, криваве ХХ ст. було логічним продовженням процесів, які почалися в ХІХ ст., але використовувалися лише на “периферії” цивілізованого світу. Через це життя в Європі виглядало цивілізованим, раціональним та комфортним.
На думку дослідника, кривавість ХХ ст. століття пояснюється трьома тансформаціями:
- політична революція;
- економічна революція;
- демографічна революція.
Перша показала, що влада повинна належати народу (1789 р.). Проте що таке “народ”? Це або нація, або клас (робітничий люд). Концепції нації, які формуються в ХІХ ст. перш за все опираються на мову. (Тут з автором можна не цілком погоджуватися, адже його визначення більше пасує концепціям нації, які виникли на схід від Райну.) Отже, народ – це етнічна нація. Нація повинна бути політично суверенною.
Друга революція змінила акценти в джерелах сили держав: промисловий розвиток. Для земель на схід від Райну це означало протекціонізм, тобто економічний націоналізм.
Третя спричинила демографічний вибух, а тому – урабнізацію та посилення напруженості в соціальній структурі.
Відтак, на думку Ґраціозі, в ХІХ ст. відбувається націоналізація держав в сфері політики та економіки. В сфері політики поширюється націоналізм та соціалізм: обидві ідеології вимагають передати владу “народу”, тільки для перших народом є нація, а для других – пролетаріат. В сфері економіки держави на схід від Райну виявляють, що той, хто першим почав економічно модернізуватися, перебуває у вигідному становищі. Фрідріх Ліст в 1841 р. так і сказав: вільний ринок вигідний тим державам, які вже індустріалізувалися. Країни, що відстають, повинні опиратися вільному ринку, тобто держава повинні втручатися в економіку. Виникає ідеє модернізації “зверху”, проте її недоліком є наголос на ВПК, адже такий посилений рух до модернізації зумовлений страхом війни: технічно краще оснащений противник переможе відсталу країну. Демографічна революція загострює питання про соціальний захист, де основну роль також починає відігравати держава, а не ринкові механізми.
Відтак, ХІХ ст. виявляє тенденції до посилення ролі держави в соціальному житті. Причому держава втручається, а суспільство цього очікує і заохочує.
На думку Ґраціозі, всі ці процеси могли і не реалізуватися в тоталітарній державі, якби не низка подій, що запустили процес “тоталітаризації”. 1905 р. Росія програє війну Японії. Це була перша поразка держави білої раси від держави не-білої раси. (Щоправда, першою такою поразкою була війна Італії з Ефіопією в 1896 р., але розголос отримала саме російсько-японська війна). Відтак, світ побачив, що модернізація може бути здійснена в дуже короткі терміни (революція Мейдзі 1868 р.) навіть відсталою країною. І така модернізація може бути успішною.
Це посилює тиск в економічному плані: слід форсувати модернізацію понад усе. А таке форсування можливе лише за рахунок держави.
1905 р. в Росії розпочинається революція, яка має і національний характер. Відтак, в Східній Європі починає блукати привид націоналізму, але в поєднанні з соціалізом: особливість цього регіону в тому, що національні відмінності поєднуються з соціальними. Якщо багаті міщани, то поляки та росіяни, а як бідні селяни – то українці. Відтак, виникає феномен націонал-соціалізму (не у версії нацизму, а спершу у версії Драгоманова, проте ідея та ж).
Далі процес йде по похилій: 1911 р. Італія розгромлює Османську імперію, що посилює реваншистські бажання серед балканських народів вигнати турків в Азію. Відтак, Балканські війни – наслідок боротьби модернізованих держав проти відсталих. Саме в ході балканських воєн світ дізнається про етнічні чистки. Те, що Т.Снайдер вважає рисою Другої світової війни, насправді виникло в ХІХ ст. як наслідок націоналізації політики: держава повинна бути національною, а тому включати в себе представників однієї нації. Якщо є меншини, їх слід націоналізувати, тобто полонізувати, русифікувати, румунізувати, литовізувати тощо. Або виселити/знищити. В 1913 р. відбудеться перший “обмін населенням” між Туреччиною та Болгарією.
Перша світова війна лише загострює процеси націоналізації. Тривала війна змушує державу повністю контролювати економіку, щоб витримати тягар воєнних витрат. Відтак, в кінці війни з’являються міркування соціалістів, що коли війна закінчиться, то всі виявлять, що держава стала соціалістичною: займається влануванням економіки та соціальним захистом. До речі, воєнний комунізм Леніна – це німецька ідея про воєнну економіку. Суть та сама, але ідеологічне обґрунутвання різне.
Ця ж війна загострює національне питання. Противники починають розігрувати національну карту, підтримуючи національні рухи на теритіорї суперника. Так само, держави починають боятися національних меншин і здійснювати щодо них репресії. Достатньо згадати про події в Галичині під час відступу австрійських військ в 1914 р. та російських в 1915 р. Проте найвідоміша подія – геноцид вірмен 1915 р., який мав характер операції з переселення політично неблагонадійного населення з прифронтової зони (вірмени як і росіяни – християни, а тому можуть повстати проти турків-мусульман), але суть геноциду: здійснити остаточне вирішення проблеми національної меншини в Туреччині (тобто націоналізувати її населення).
Міжвоєнний період лише посилив ці тенденції: національне питання не вирішене, політичні рішення лише прикриваються риторикою національного визволення. Всі країни переживають кризу як економічну, так і світоглядів: всі шукають “твердої руки”, яка б вивела країну з біди. Тому Друга світова війна – логічне продовження Першої світової. Німецькі дії в Східній Європі – це продовження ХІХ ст., тільки замість гереро – євреї, українці та білоруси.
Ґраціозі завершує книжку 1956 р., адже тоді завршується період сталінізму, хоч і кривавим придушенням Угорського повстання. Проте далі репресії не матимуть такого масового характеру, етнічні чистки припиняться (бо всі проблеми буде “зачищено” в ході 1939-1948 рр.). Після цього в Європі запанує спокій холодної війни.
Чому ж в книзі стільки уваги приділено Східній Європі? Ґраціозі описує її як етнічно неоднорідний простір, де національні поділи накладаються на соціально-економічні. Відтак, спроби будувати національні держави в Східній Європі приречені на криваве розв’язання. Спершу таке розв’язання було здійснено на Балканах. Греко-турецька війна завершилася “обміном населенням” між двома державами, ліквідувавши грецьку меншину в Туреччині, яка там існувала протягом двох тисяч років. Аналогічно було вирішенно питання з Болгарією. Решта країн потрапила в Югославію, де національне питання було “заморожене” у формі федерації. Аналогічно і в СРСР національне питання також було “заморожено”. Проте Друга світова війна вивільнила “простір для маневру”: на Балканах та в Східній Європі починається епоха чисток. Нацисти винищують євреїв, українці поляків, поляки українців, литовці поляків, поляки литовців, хорвати сербів ітд. Все це наслідок націоналізації політики: всі учасники конфлікту прагнуть “очистити” територію своєї держави (існуючої чи майбутньої) від меншин, щоб реалізувати ідею націоналізму: національна та політична одиниці повинні співпадати. Відтак, Тімоті Снайдер помиляється, коли зводить проблему етнічних чисток до проблеми Другої світової війни. Насправді, сама ідея національної держави призводить до чисток. В ході переміщень населення 1943-1948 рр. Мізесівська Східна Європа зникла: етнічна неоднорідність регіону була знищена. Залишилися лише Югославія та СРСР. Стосовно першої ми знаємо, що війна в 1990-х рр. і там вирішила проблему етнічної неоднорідності – в радикальний спосіб. СРСР також розпався, але в більш мирний спосіб.
Втім, можна зрозуміти, чому текст не став бестселером: мовні конструкції Андреа Ґраціозі дуже важкі і громіздкі. Крім того, автор часто повторює сам себе, причому деколи є відчуття “води”. Тим не менше, це найкраща праця про історію Східної Європи в період 1905-1956 рр., яка дозволяє побачити історію цього регіону в широкій перспективі.
