Ще до свого виходу в прокат фільм спричинив бурхливу реакцію як серед кінокритиків, так і серед глядачів. Більшість думок схиляється до того, що фільм є дуже гострою критикою путінського режиму. Меншість стверджує, що критика путінократії Андрієм Звягінцевим є занадто беззубою, щоб Путін її боявся.
Особисто я вважаю, що фільм є прихованою одою Владіміру Путіну та його авторитарній владі. По-перше, про це свідчать “зовнішні” щодо самого змісту фільму факти. Фільм на 25% фінансований Міністерством культури РФ, а сам міністр культури Владімір Мєдінський зауважив, що у фільму є лише два негативи: забагато ненормативної лексики та споживання алкоголю. Нагадаю, що саме Владімір Мєдінський є автором мему “Рашка-говняшка”:
Единственное, в чем я не вижу смысла – это снимать фильмы на деньги министерства культуры, которые оплевывают выбранную власть, даже не критикуют. Это про тех, кто снимает кино по принципу “Рашка-говняшка”. Зачем? Какой-то государственный мазохизм. Этого мы делать не будем, в остальном поддерживаем широкий спектр фильмов.
По-друге, сам фільм має стільки недомовок, що годі зрозуміти режисерську позицію. Всі ключові епізоди фільму відбуваються за кадром (подружня зрада Дмітрія та Лілії, смерть дружини головного героя Колі тощо), а персонажі не мають минулого (тобто глядачу не повідомляються майже ніякі факти з минулого головних героїв), щоб зрозуміти мотиви їхньої поведінки в фільмі. Наприклад, коли померла його перша дружина і як він познайомився з Лілею, чи зналися раніше Ліля та Дмітрій. А відтак, чи Дмітрій не приїхав допомагати Колі заради інтрижки з Лілею, чи він з нею познайомився вже допомагаючи Колі в судовому процесі. Через все це фільм стає своєрідною проективною методикою на зразок плям Роршаха, де глядач бачить те, що хоче бачити. А оскільки фільм позиціонувався як опозиційний, то і глядач очікує побачити гостру критику.
Моя позиція в цьому випадку інша. У фільмі є чіткі символи та діалоги, які не містять жодних двозначностей, а тому мій аналіз опиратиметься саме на них. Я зосереджуся на кількох темах, які є важливими для розуміння “режисерського послання”.
0. Критика путінського режиму
Критики її побачили в згадках про панк-молебень PussyRiot та присутності портрета В. Путіна в кабінеті мера. Останній я більш детально обговорю пізніше. А от PussyRiot названі на ім’я лише раз, а вдруге – через вказівку на богохульський вчинок, який було названо молебнем. Та й згадка на ім’я дуже непереконлива – поряд з назвою гурту фігурує і “жертвоприношення” тощо. Тобто зрозуміти, що хотів сказати режисер неможливо. Чи на основі цього можна говорити про критику путінізму? Аж ніяк: це символічні реверанси, які можна зрозуміти і як критику, і як восхваління. Врешті-решт, дії Pussy Riot дійсно можна вважати образливими щодо віруючих. І дискусії щодо Charlie Hebdo, які тривають досі, засвідчують, що ображати релігійні почуття навіть в толерантних суспільствах не варто.
1. Владна вертикаль
Як не дивно, але портрет Путіна ні на яку владну вертикаль не натякає. Він є часовою міткою, яка вказує, що дія відбувається десь після 1999 р. Осмілюся провести аналогію. В Нікейському символі віри слова “І був розп’ятий за нас за Понтія Пилата” не є нагадуванням про вину Понтія Пилата, а вказівкою на часи, коли відбулася згадана подія. В сюжеті фільму Путін більше ніде не фігурує. І враховуючи позачасовий характер описуваного (на що натякав і сам режисер) та персонажів-без-минулого, можемо зрозуміти, навіщо в кабінеті мера висить портрет Президента РФ.
Натомість головний антагоніст, якого критики назвали втіленням Левіафана, – мер міста є виборною посадою. Тобто його свавілля – це не результат дій В. Путіна, а навпаки – воля народу. Народ сам обрав такого представника, який “гнобить” своїх виборців і вважає їх лайном. Чи для сюжету міста важливо було, щоб антагоністом був мер? Та ні, адже його можна було зробити губернатором, якого призначає президент напряму. До речі, виборність губернаторів була скасована Владіміром Путіним після приходу до влади. Ось в такому разі фільм був би критикою путінократії: президент призначає посадовців, які глумляться з населення. Натомість народ сам обирає тих, хто з нього знущається. А ось це вже нагадує пропутінський дискурс: критику демократії як системи, що дозволяє пробиватися до влади негідникам. Про це достатньо гарно написано в книзі “Нова холодна війна” Едварда Лукаса. Саме він наголошує на понятті “дерьмократия”, яке використовувалося для дискредитації демократії як такої в Росії пізніх 1990-х.
Крапку в історії з критикою путінської системи ставить епізод стрільби головних героїв по портретах радянських лідерів. Деякі критики вже радісно констатували, що розстрілюють всіх – від Леніна до Горбачова, але це неправда. До “розстрілу представлені” портрети (в хронологічному порядку появи в кадрі): Андропов, Брежнєв, Ленін, Горбачов та Черненко. До речі, перший та останній присутні майже натяками: видно лише лисину та ліву брову Андропова та підборіддя і обвішані орденами груди Черненка. Отже, немає ні Сталіна, ні Хрущова. Втім, на це може бути просте пояснення: їх портрети вже могли не зберегтися до 2000-х. Але наступний діалог про сучасних діячів є дуже промовистим. Даішник Іван стверджує, що портрети сучасних діячів розстрілювати рано, бо не минуло достатньо часу для оцінки їх діяльності. А далі додає: Єльцина розстрілювати не варто, бо він надто дріб’язкова фігура. Отже, з сучасних діячів залишився лише Путін. Проте для оцінки його постаті слід почекати: може і не такий він поганець. І ось тут виникає питання: то може і Сталін з Хрущовим не такі поганці? Перший виграв Другу світову війну, а другий запустив супутник та Гагаріна в космос! Втім, важливо інше: саме за Путіна всі гріхи демократизації почали асоціювати з Єльцином (див. “Нова холодна війна”). Тобто знову маємо пропутінський дискурс.
2. Критика Церкви
Критики Церкви у фільмі немає ніде! Як не дивно, єдиною підставою вважати, що йдеться про критику Церкви, є сам факт діалогів мера з церковим ієрархом. Це єдиний аргумент, який я знайшов в кінокритиків. Натомість, коли прислухатися до їхніх діалогів, то ієрарх ніколи не дає прямих вказівок, що має робити мер. І не хоче слухати, чим той займається (“Я не є твоїм духівником!”). А фінальна проповідь є цілком християнською. Об’єктивно Церква постає сліпою щодо мирського, бо завжди прикривається: будь-яка влада є від Бога. Ось тут критики і вбачають новий аргумент про те, що фільм засуджує РПЦ! Адже якщо влада від Бога, то влада Путіна також, а ми бачимо, яка вона погана. Проблема в тому, що в фільмі влада Путіна не показана поганою. Поганою є влада мера, але він представник дерьмократії, а не путінократії. І ось тут виникає ще один цікавий нюанс: ієрарх ні схвалює, ні осуджує владу мера. Він просто каже: це не моя сфера компетенції. І далі додає: мирська влада є сила, тобто примус і насильство.
Перед тим, як перейти до розгляду зв’язку між владою та Церквою, зазначу один цікавий момент. Адвокат Дмітрій є образом прозахідної людини. По-перше, він акуратно вдягнений (на відміну від решти персонажів, як і або в лахмітті, або в дорогих костюмах, підібраних без смаку). По-друге, він читає. По-третє, він часто приймає душ. Врешті-решт, він не вірить в Бога, а лише в факти. Це окультурена, майже західна людина. І ця людина виявляється а) руйнівником шлюбу (жоден інший персонаж у фільмі не здійснює подружньої зради), б) слабаком (він легко відступається від боротьби з мером). Тобто ми маємо анти-західний дискурс, змішаний з релігійністю. Якщо згадати, що демократія також в російській свідомості позиціонувалася як західний винахід, то маємо вихваляння руського мира, тобто релігійності та авторитарності. Третій складник – патріархатність – також присутній у фільмі. Режисер не зробив жодних чітких вказівок, чому Лілія зрадила чоловікові, але російські критики вказали, що це саме вона була винною: вона спокусила Дмітрія. Якщо врахувати, що Лілія постійно є дискримінованою власним чоловіком (він вважає її друзів нікчемами, постійно перебиває, зневажає), то виходить, що єдиний спосіб повстати проти домінування свого чоловіка – це знайти іншого чоловіка. Тобто емансипація жінки – це проміскуїтет. Та й врешті-решт, Дмітрій кидає Лілію. А вона не хоче бути з ним, бо він невіруючий. Відтак, ідеальний лад – це релігійність, традиціоналізм та авторитарність.
3. Левіафан
Цей образ критики зрозуміли дуже однобоко. Вони відчитали, що це не лише алюзія на Біблійного Левіафана, але і на “Левіафана” Томаса Гобса. Ось тільки в останньому вони побачили тільки негативні смисли: Левіафан – це держава, яка ламає волю громадян. Проблема в тому, що для Гобса Левіафан – це позитивне явище. Природний стан людства – війна всіх проти всіх. Тобто людина за своєю природою є злою. І лише жорстка централізована влада здатна встановити порядок. Так, вона обмежує свободи громадян, але натомість дарує порядок. Гобс втік від Англійської революції 1640-х рр., бо вважав, що руйнація абсолютистської монархії (Левіафана) принесе лише хаос і страждання. Краще мати менше свободи, але більше безпеки. Як не парадоксально, але саме такою є тактика Путіна щодо російського суспільства: громадянські свободи в обмін на безпеку.
То чи режисер критикує цю ідею? Аж ніяк. По-перше, варто звернути увагу, що Коля не має жодного вірного товариша в боротьбі проти мера. Друг Дмітрій йому зраджує з дружиною, міліціонер Павєл та його дружина Анжела вирішують, що саме Коля був винен у вбивстві своєї дружини. Та й самі стосунки людей не є довірливими. Син Колі Роман вирішує, що Павєл та Анжела хочуть бути його опікунами, бо за нього держава платитиме їм гроші. Сам Павєл не виконує прохання Колі, щоб даішник Іван привіз свою “Ниву” на техогляд на день пізніше. Та й на додаток Роман ненавидить мачуху Лілію, а Коля – Івана, Анжела – Павла. Найголовніше, що головний герой Коля не є противником подвійних стандартів. Він дивується, що Іван за п’ять років роботи в міліції досі не заробив на нову машину, тобто бере замало хабарів. Та й сам Коля готовий йти працювати в міліцію, якщо в нього таки відберуть житло. Але він проти такого ж несправедливого рішення суду. Не через несправедливість, а через те, що ущемлені його власні інтереси.
Тобто режисер демонструє нам, що прості люди Росії живуть в стані війни всіх проти всіх. І на цьому наголошує Дмітрій: винні всі у всьому! Тобто кожна людина є ворогом іншій людині. А отже, їм потрібен Левіафан, який буде наводити порядок. Втім, критики вважають, що мер – це Левіафан, а тому фільм таки критикує авторитарну владу. На жаль, так не є. Мер не є Левіафаном: він боїться, він не є сильним сам по собі, а потребує підтримки “ззовні”, щоб діяти.
Символічно це виражено в тому, що майже весь фільм Левіафан присутній у вигляді кістяка кита, тобто мертвого Левіафана. (Цікаво, що всі критики погодилися, що кістяк кита – це символ Левіафана, але ніхто не спробував задуматися, чому Левіафан є кістяком, тобто трупом). Отже, мер діє в “мутній воді”, де відсутній справжній Левіафан. І Роман, тяжко ображений зрадою Лілії Колі, втікає саме до кістяка Левіафана – ридати за втраченим порядком і справедливістю! Саме цю сцену режисер розмістив на постері до фільму. Вона є центральною для режисера. Роман відчуває гнів, що ніхто не покарав зрадливу мачуху. І сподівається на заступництво Левіафана, але той мертвий.
В цьому контексті слова ієрарха про те, що влада – це сила, набувають нового значення. Чи режисер вважає це поганим? Ні, влада повинна бути сильною і жорстокою, інакше буде хаос. Отже, він приховано підтримує Церкву. Варто наголосити на ще одній речі. Весь фільм закручений (якщо до такого млявого фільму можна використати таке активне дієслово) на тому, що мер хоче відібрати земельну ділянку в Колі (проте до самого фіналу ми не дізнаємося для чого, але режисер весь фільм натякає, що йдеться про приватну вигоду мера). Проте врешті-решт виявляється, що земельна ділянка була потрібна для реставрації Церкви. Наче й знову ми повертаємося до критики Церкви, але це не так. Молодь перетворила закинуту церкву на “гадючник”, де п’є та гуляє. Проте чи релігія є зло? Коля, коли п’яним шукає свого сина, заходить в цю церкву. Сина там вже немає, але він залишається – пити. І раптом починає роздивлятися залишки фресок на стінах. Якщо врахувати, що перед тим він запитував про сенс життя, то тут він його бачить: відрубана голова Іоанна Хрестителя як мученика. Через те, що церква була закинута, Коля не отримує спасіння, але церкву відбудовано – і нові покоління людей його отримають. Важливий тут інший момент: у фільмі всі є номінально віруючими (крім Дмітрія, Колі та, можливо, його сина Романа), проте ніхто не спішить відновлювати церкву. Ми вже знаємо відповідь: люди є егоїстичні істоти, а тому потрібен Левіафан, який наведе лад. Зокрема, відновить церкву. Замість притону буде храм Божий.
4. Останні метафори
Перед смертю Лілія бачить в морі живого кита – нового Левіафана. Але він далеко, щоб щось змінити. Чи це не натяк на “доброго царя” Путіна, який в Москві, а тому далеко і не може навести тут порядок? Це питання, але інтерпретація “живий кит – новий Левіафан” присутня і ще в декількох критиків. Важливо, що він далеко. Тобто порядок буде, але не скоро.
По-друге, розповідаючи притчу про Левіафана, священик порівнює Колю з Іовом та Іоною. Перший також питав про сенс життя, гнівався на Бога, аж доки Бог його не покарав. А Іону Бог ув’язнив в череві кита. Колю також ув’язнюють – і це остання метафора фільму. Якщо Іону ув’язнював Бог, тоді і Колю – також він. Отже, будь-яка влада божественна. І Левіафан – це лише засіб встановити порядок. Так, Коля мусив постраждати. Але на місці його дому постала церква. Отже, відновився порядок. Коли Коля вийде з черева кита, то він зрозуміє справедливість божественного задуму.
