Що означають клоновані піаніно Майдану?

На офіційних урочистостях до Дня незалежності України однією з частин шоу було виконання гімну України на піаніно, пофарбованих в синій та жовтий кольори. Першим вступав Мирослав Скорик, а далі до нього приєднувалися інші піаністи – різного віку.

Здавалося б, все символічно та красиво: Революція гідності об’єднала українське суспільство. Але “клоновані” піаніно Майдану насторожують – наче ледь прикрита маніпуляція пам’яттю.

Адже йдеться про деауратизацію піаніно Майдану. Поняття аури та її втрати (деауратизації) походять з есе Вальтера Беньяміна “Мистецький твір у добу своєї технічної відтворюваності” (оригінал 1936, укр. переклад 2002).

Що таке аура мистецького твору та як її можна знищити?

На думку Беньяміна, мистецьким творам властива певна аура, яка складається з трьох складових:

1. атрибута “тут і тепер”,

2. автентичності,

3. “близькості неповторної далечіні”.

Останній звучить особливо незрозуміло, але розглянемо всі по черзі.

“Тут і тепер” – це існування мистецького твору в певному часі та просторі. Для Беньяміна це важлива характеристика не просто з огляду на географію та хронологію, але з суб’єктивної сторони. Мистецький твір створюється в певному суспільстві – в певних історичних умовах в певному соціальному середовищі.

Беньямін наголошував, що “атрибут “тут і тепер” ориґіналу наповнює змістом поняття його справжності”. Отже, автентичність (справжність) мистецького твору випливає з буття “тут і тепер”. Але чим є ця справжність? Беньямін каже, що “справжність якоїсь речі – це сукупність усього, що передається в ній від походження, починаючи від її матеріяльного існування аж до її присутности як свідка в історичному процесі”.

Тобто мистецький твір – це не лише те, що ми бачимо, але й те, що ми знаємо про обставини його виникнення. Малюнки в печері Альтаміра мають мистецьке значення, бо ми розуміємо час та обставини їх появи. Без них вони б нічим не відрізнялися від сучасних графіті. Але коли ми знаємо, що люди їх творили 36 тисяч років тому в умовах, коли їх мало більше хвилювати власне виживання, ніж творення мистецтва, це творить зовсім іншу ауру цих малюнків.

Ці дві складові аури породжують третій, Беньямін пропонує його визначати “як неповторну появу якоїсь далечіні, що враз стає близькою як ніколи”. Фактично, аура твору – це не просто твір та знання про обставини його створення, але і своєрідна “машина часу”, яка дозволяє перенестися в той момент в минулому, коли твір було створено, а також у всі подальші миті його існування. Це минуле неповторне, воно далеке від нас, але завдяки мистецькому творові стає близьким, доступним глядачу.

З погляду антропології це нагадує ритуал, який мав на меті перенести учасників в минулий час, який був сакральним для групи. Саме це ритуальне минуле і є віссю групової ідентичності. Співприсутність цього минулого в теперішньому, переживання цього минулого в теперішньому дозволяє групі усвідомлювати себе, свої цінності, свою ідентичність. І Беньямін наголошує, що саме так і є: “ауратичний спосіб буття мистецького твору ніколи не позбавляється до кінця своєї ритуальної функції”.

Проте ця аура відустня в копії. Якою б точною не була копія, вона створена в іншому “тут і тепер”, в неї немає історії оригіналу. Фактично, “в добу технічної відтворюваності мистецького твору гине його аура”. Тепер ми маємо багато копій, але їм бракує аури оригіналу. Можна заперечити, що оригінал десь є в музеї, але завдяки копіям можна з ним і не знайомитися. Копія витісняє оригінал, але також знищує його ауру.

Ауратичність піаніно Майдану

Піаніно Майдану має ауру в Беньямінівському сенсі. Попри те, що оригінально це було одне з тисяч піаніно “Україна”, воно стало оригінальним твором завдяки “тут і тепер”. Його привезли Маркіян Мацех з батьком на Майдан – і поставили навпроти кордону міліції. Вони ж пофарбували піаніно в синьо-жовтий колір. А далі піаніст-екстреміст зіграв на ньому на барикадах на вул. Грушевського. І, звісно, грою на піаніно Майдану вшановували пам’ять Небесної сотні 21 лютого 2014 р.

Піаніно Майдану має свою ауру – воно вписане в історію Революції гідності від грудня 2013 р., тобто майже від самого початку. І тепер це не просто піаніно. Його “тут і тепер” – це те, що його розфарбували в синьо-жовтий колір, а потім грали на ньому на Майдані – і в найтяжчі часи також. В ньому є і автентичність: на цьому піаніно тепер годі зіграти щось просто так, адже це об’єкт, який є сакральним для історії Революції гідності. Він же ж і вимагає і відповідного ставлення до себе – на рівні з ритуалами.

Тому використання піаніно Майдану на цьогорічному святкуванні Дня незалежності могло бути таким ритуалом. І це було б гідним вшануванням місця Революції гідності в незалежності України. Але те, що було використано більше дюжини копій на цьогорічних святкуваннях, – це вже деауратизація оригіналу. Мовляв, нічого такого в оригіналі не було – це лише символ, який можна скопіювати. Як копіюють логотипи чи торгові марки. А його аура – хіба вона була?

Виглядає, наче на цьогорічних офіційних святкуваннях в організаторів було бажання показати, що новообрана влада шанує Революцію гідності, вважає їх джерелом власної легітимності. Втім, клонування піаніно змушує засумніватися в щирості намірів. Адже інакше як пояснити, чому було проігноровано ауру оригінального піаніно?

Та й слова президента “Я люблю наш гімн, бо це – наш найголовніший хіт! Бо яку ще пісню так знає і так співає кожен з нас?” з його промови на урочистостях до Дня незалежності лише підтверджують попередній висновок. Адже хіт – це твір, який різко став популярним і через це мав значний фінансовий успіх. Чи можна гімн України називати хітом? Так, якщо бути нечутливим до його символічного значення. Адже і справді, що “цю пісню” знає і співає кожен. Втім, гімн аж ніяк не є “цією піснею”, тобто однією з багатьох. Він є сакральним об’єктом – символом національної ідентичності. Варто пригадати кіборгів, які співали гімн України під час боїв. Не думаю, що вони в цей час сприймали гімн як музичний твір, що швидко став відомим і популярним.

Цьогорічне святкування Дня незалежності показує, що новообрана українська влада намагається інструменталізувати пам’ять про Революцію гідності для укріплення своєї легітимності, але не розуміє місця цієї пам’яті в українській ідентичності. Складається враження, що цю пам’ять сприймають як різновид медійного продукту, який годиться для різних використань, аби лише укріпити свою владу.