5-9 серпня 2019 року в Рівному відбулася літня школа «Як міста (не) пам’ятають». Школа організована ГО «ЦСПП Мнемоніка» за підтримки фонду Рози Люксембург міністерства закордонних справ Німеччини. У заході взяли участь 20 учасників/ць з різних регіонів України: історики/ні, філософи/ні, музейні працівники/ці, громадські діячі/ки, студент(к)и. Центральна проблема школи – як і чому міста виводять на передній план одні історичні наративи та витісняють інші.
Літню школу з проблем політики пам’яті «Як міста (не)пам’ятають» ГО «ЦСПП Мнемоніка» організовує вже втретє. Місце проведення школи – Рівне – слугує відмінною ілюстрацією особливостей політики пам’яті в пострадянській та постмайданній Україні.
Як слушно відзначила учасниця школи Світлана Дудка, Рівне – місто без обличчя, і воно це обличчя активно шукає. Додам: це місто, обличчя якого, точніше, низка облич, було насильно стерте. Це стирання наївно, без дешевого сентименталізму та пафосу і тому максимально моторошно описала рівнянка Хая Мусман. 17-річною дівчиною вона покинула окуповане Рівне, щоб врятуватись від Голокосту. Український переклад її мемуарів під назвою «Місто моє розстріляне» був презентований в рамках школи.
Це стирання було потрійне: вбивство (нацисти), забуття (радянська влада), байдужість (незалежна Україна). Через це в місті зустрічаються та нашаровуються один на одного різні, часто конфліктні наративи пам’яті – національний, націоналістичний, поліетнічний, радянський. В межах символічного простору міста можна зустріти пам’ятник Симону Петлюрі на місці колишнього єврейського театру, пам’ятник Уласові Самчукові, камені спотикання жертвам нацизму, встановлені німецьким художником Гюнтером Демнігом, стелу, присвячену героям Радянського Союзу. З квесту «Як читати пам’ятник?» учасники школи зробили висновок, що дане нашарування не особливо турбує мешканців міста, а в уявленнях городян переважає кількісний підхід до організації символічного простору пам’яті: варто додати ще декілька пам’ятників, і проблема буде вирішена. Самі ж місця пам’яті, на думку рівнян, повинні носити швидше пафосний, монументальний вигляд. Ось чому більшість опитаних не помічає каменів спотикання.
Як зазначив у своїй лекції керівник ГО «Мнемоніка» Максим Гон, з домінуючих наративів символічного простору Рівного стираються травматичні та незручні теми, які деконструюють україноцентричну версію історії і Рівного, і України. Зокрема, в літературному музеї Уласа Самчука ви не знайдете згадки про пропагандистський характер газети «Волинь», в якій цей «Гомер ХХ століття» (за висловом екскурсовода, таке високе звання письменникові присудив (Н)народ) працював редактором в роки нацистської окупації. Та й у самого українського письменника в автобіографічній прозі відсутні згадки про Голокост. Ще один промовистий приклад: дискредитація місцевими ЗМІ проекту пам’ятника польській поетесі Зузанні Гінчанці як «порнографічного».
Це замовчування пам’яті міста має характер бріколажу, в якому не бачать суперечності між розташованими поруч пам’ятником Нілові Хасевичу та майбутнім пам’ятником Тарасові Бульбі-Боровцю чи двом меморіальним місцям, встановленими конкуруючими націоналістичними силами, присвяченими одній події – розстрілові восьми вояків УПА, двоє з яких були причетні до Голокосту рівненських євреїв. Чи варто додавати, що на жодному з цих двох місць не знайдеш згадки про це? Як і на плиті в урочищі Сосонки, де жертвами «фашистів» є абстрактні «діти, жінки, старики», але не євреї. Доля пам’яті про розстріл у Сосонках також доволі показова: вперше акція геноциду була вшанована вже в 1945 році, проте меморіал в урочищі був встановлений за ініціативи рівненського міськкому партії лише на початку 1990-х. Зараз навколо цього місця пам’яті планується побудова котеджного містечка, що наштовхує на аналогію долі Сосонок (третього за масштабами розстрілів євреїв місця в Україні) з Бабиним Яром.
Ця ситуація була фоном для дискусій на заняттях учасників літньої школи. Серед ключових проблем підіймались наступні:
- чому в екстазі боротьби з ворогом ми відмовляємось від власного минулого, перетворюючи його в чорну діру або серію «окупацій» (історик та публіцист В. Расевич);
- чому декомунізація часто проводиться радянськими ж методами і перетворюється у фарс, а шкільна та академічна версія української історії застрягла у жертовній парадигмі «державотворення» ХІХ століття (дискусія з істориком Г. Касьяновим);
- як місто записує та стирає пам’ять на тілі власного простору та яким чином знайти золоту середину між сакралізацією місць пам’яті та споживацько-туристичним (феномен «Лолокосту») ставленням до них (соціологиня А. Петренко-Лисак);
- чому Голокост є універсальним маркером колективної пам’яті та громадянською релігією ЄС та чи існує небезпека «конкуренції жертв» (В. Склокін).
Головне питання, яке залишила по собі літня школа: як впоратися із власною пам’яттю так, щоб допустити в неї Іншого – не чужого, ворожого Іншого, а свого, «далекого близького» (за висловом філософа В. Єрмоленка)?
Сьогодні це питання виходить за межі фахової компетенції істориків чи працівників музейної сфери, це питання ідентичності України, адже, за спостереженням В. Нахмановича, ключові меморіальні місця нашої держави (Бабин Яр, музей Майдану, меморіал Голодомору) знаходяться в однаково підвішеному стані. Зрештою, як і саме українське суспільство – між спотвореною пам’яттю та солодкою амнезією, спільним символічним простором та палімпсестом конфліктних наративів, моно- та поліетнічними версіями української історії. Остання дилема особливо болюча, адже раціоналізуючи станом війни редукцію історії України до історії українського народу, ми позбавляємо голосу наших інших: поляків, євреїв, кримських татар. Нажаль, ця тенденція домінує в державному підході до політики пам’яті, який полягає в тому, щоб самоусунутись від травматичних тем «неукраїнців» України. Це проілюстрував документальний фільм «Бабин Яр: в пошуках пам’яті», презентований В. Нахмановичем, у якому держава діє за принципом «дозволимо євреям щось побудувати на місці Бабиного Яру, а самі не будемо заважати». І якщо ця підвішеність породжує байдужість до жертв, то чи не є ми свідками/учасниками символічного злочину, що продовжується?
У публікації використано світлини, надані організаторами події.
_____________________________
Олександр Воронюк – філософ, історик. Коло наукових інтересів: сакральність та жертовність, сучасність як епоха «після Освенціма», філософія постмодерну, біополітика та негативна євгеніка, філософія психіатрії, технологія геноцидів. У 2009 році захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за темою «Інтерпретація феномена нігілізму в філософських вченнях Макса Штірнера та Фрідріха Ніцше: компаративістський аналіз».
