Війна на сході України триває вже два роки. Довольні банальним і цілком очевидним звучатиме твердження, що цей факт має величезний вплив на українське суспільство. В цьому дописі я зосереджуся на аналіз двох питань: 1) якою є структура соціальної довіри українців та 2) якими є схильності українців до авторитаризму [1]. Адже війни посилюють авторитарні настрої. Причина цього доволі проста: в умовах конфлікту всі внутрішні суперечності повинні відійти на другий план, а перше місце в ієрархії проблем починає займати боротьба із зовнішнім ворогом. Відтак, якщо раніше різні соціальні групи могли між собою вести діалог щодо тих чи інших питань, то в умовах війни будь-які дискусії починають сприйматися як розкол в рядах оборонців вітчизни. Щодо соціальної довіри, то справа складніша. В умовах війни суспільство починає шукати “внутрішніх ворогів”, які є або агентами ворогами, або ж просто зрадниками. В умовах такої параної соціальна довіра занепадає, а от може з’явитися потреба у фігурі вождя / мудрого правителя, який знає, як привести свою спільноту до перемоги. Така атомізація суспільства лише підсилює авторитарні тенденції, які зростають через потребу “тримати єдиний фронт”. Звісно, конфлікт також посилюватиме соціальну солідарність, тобто і довіру. Проте в цьому випадку буде спостерігатися розкол суспільства – зростатиме упередження до меншин, які відрізнятимуться від більшості.
Якою ж є ситуація в Україні – в плані соціальної довіри та схильності до авторитаризму?
1. Соціальна довіра. В опитуванні КМІСу респондентів просили вказати рівень довіри до 15 суб’єктів. З допомогою експлораторного факторного аналізу (методом principal axis factoring та косокутним обертанням direct oblimin) ці 15 суб’єктів довіри об’єдналися в наступні групи:
- Силові структури та українські ЗМІ: Національна поліція, Патрульна поліція, СБУ, Збройні сили України, українські ЗМІ;
- Керівництво державою: Уряд, Верховна Рада, Президент;
- Російські ЗМІ та українська опозиція;
- Недержавні структури та громадяни України: Церква, громадські організації, волонтери, переселенці (в опитуванні саме так, хоча йдеться про внутрішньо переміщених осіб) та звичайні громадяни України.
Залежність між цими вимірами довіри є несподіваною. Чим більше опитані довіряють силовим структурам, тим менше вони довіряють керівиництву державою. Зате довіра до силових структур та українських ЗМІ позитивно корелює з довірою до недержавних структур та громадян України. Отже, маємо цікаву ситуацію, коли лінія “вододілу” проходить не між державними та недержавними структурами. Навпаки, спостерігається недовіра лише до верхівки української політики, проте силові структури сприймаються як “свої”.
Іншим несподіваним результатом є те, що російські ЗМІ та українська опозиція потрапили в одну групу довіри. Стосовно цього можна зробити декілька висновків, які поки ближчі до припущень. По-перше, в свідомості опитаних цих двоє суб’єктів довіри є тісно пов’язаними. Очевидно, що ті, хто не довіряють російським ЗМІ, вважатимуть опозицію “п’ятою колоною”. А ті, хто довіряє, сприйматимуть опозицію як тих, хто а) підтримує дружбу братських народів та б) бореться проти “київської хунти”. Тобто чи не вперше в історії України маємо ситуацію, коли відбувається однозначна поляризація думок, і опозиція вперше сприймається як проросійська сила. Це є як позитивом, так і негативом, адже означає, що частина українського суспільства буде “дрейфувати” в бік однозначно проросійської позиції.
По-друге, на щастя для українського суспільства, довіра до російських ЗМІ та опозиції наразі ніяк не корелює з довірою до інших структур в Україні. Наявна лише одна кореляція – з довірою до керівництва Україною. Але це є поширеним елементом російської пропаганди: списувати війну між Росією та Україною на зловорожу політику “Київської хунти”. Отже, поляризація українського суспільства не зайшла настільки далеко, щоб прихильні до Росії громадяни відкидали українську державу як таку, а прагнули переїзду / приєднання до Росії.
2. Авторитаризм. Також опитаних просили висловити згоду/незгоду з низкою тверджень, які стосувалися як політичного розвитку України, так і ситуації на Донбасі. Знову ж таки, експлораторний факторний аналіз дозволив об’єднати їх в дві категорії:
- Схильність авторитаризму: Для мене не має значення, у якiй країнi жити. Все, що я хочу – це мати гарну зарплату, а потiм пенсiю; Зараз нам бiльше потрiбне сильне керiвництво, нiж демократiя; Бувають обставини, коли для досягнення полiтичних цiлей виправдане використання тероризму;
- Переконання в можливості примирення на Донбасі: Заради миру, краще забути про те, що трапилося на Донбасi в 2014-2015 роках, i разом думати про майбутнє; Жертви й руйнування на Донбасi настiльки великi, що зараз неможливо говорити про примирення людей по обидвi сторони лiнiї розмежування в найближчiй перспективi.
Ці два фактори не корелюють між собою, що є цілком очікуваним результатом. За браком місця про Донбас цього разу не писатиму. Сподіваюся, повернутися до цього дослідження в одному з наступних записів.
Якщо ж побудувати регресійну модель, то результат буде зовсім неочікуваним. По-перше, довіра до російських ЗМІ та опозиції супроводжується більшою схильністю до авторитаризму. По-друге, стать, вік, матеріальне становище, розмір населеного пункту та довіра до керівництва держави ніяк не пов’язані зі схильністю до авторитаризму. По-третє, довіра до силових та недержавних структур супроводжується меншою схильністю до авторитаризму. Останнє видається цілком неімовірним, адже традиційно вважається, що очікування “сильної руки” супроводжуються посиленням довіри до армії. Проте у випадку України ситуація є зворотною. Отже, наразі українське суспільство ще не перейшло тієї межі, коли сподіватиметься лише на авторитаризм як гарантію порядку і стабільності. Проте ієрархічний кластерний аналіз дозволив об’єднати респондентів в три групи:
Підсумовуючи, слід визнати, що наразі українці ще дуже слабо довіряють українській державі – на тлі доволі сильної довіри до недержавних структур. Наразі цей розкол ще не поглибився, а тому українці не ставляться до власної держави з недовірою, але всі шанси для цього існують. І на щастя для українського суспільства, авторитарні тенденції не розвиваються. І в них немає інституційного опертя: довіра до армії супроводжується відсутністю авторитарних настроїв. Відтак, українське суспільство перебуває в складном становищі, але воно не є кризовим.
[1] Опиратимуся на дані дослідження, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології в грудні 2015 р. В аналіз були включені лише ті респонденти, які проживають на підконтрольній українській владі території України. Опис вибірки та методології дослідження можна знайти на сайті Національного банку соціологічних даних “Київський архів”. За доступ до даних висловлюю подяку Національному банку соціологічних даних “Київський архів”.
