Сьомого березня в Кракові закінчилася конференція присвячена Галичині після Галичини. Тоді коли розпалася Австро-Угорська імперія, Галичина зникла як адміністративно-теріторіально одиниця, зате, міцно засіла в міфології багатьох народів – поляків, українців, австрійців, євреїв і навіть угорців. Кожен з них «пам’ятає» завсім іншу Галичину, і кожен дуже різною мірою використовує цей міф сьогодні. Відповідно, визначати цей міф можна лише завжди привязуючись до кожної групи окремо, хоча визнана «іншість» галичан може стати спільним знаменником. А ще можна уявити шкалу де на нулі є ті хто не використовує цей міф сьогодні, віддавши його на препарацію історикам, чи в кращому випадку письменникам. .
А на іншому кінці цієї шкали ті, хто з для кого Галичини це частина власної ідентичності, жива і пульсуюча сила, яка визначає думки і дії, виходячі за межі друкованого слова. Досконалу нірвану наукової об’єктивності вдалося досягнути угорському історику; з певним доброзичливим гумором і подивуванням про колись свою Галичину говорили представники австрійської наукової спільноти. Дискусія розгорілася коли дійшла черга галичан західних, думки яких розділились між необідністю зничищити міф Галичини під корінь, як шкідливий симулякр, пелени, в які нас всіх запеленав Франц-Йозеф і з яких, нарешті, треба вирости, до перерахування міф Галичини на статистичні данні, а вони показували віддміність у цінностях, звичках, словах і діях мало- і великополяків, аж до сьогоднішнього дня. Найцікавіша була однак частина з галичанами східними, чи тими українцями які їх представляли. Це вже не була окрема дискусія, це була окрема частина конференції, яка відверто була присвячена зв’язкам між сучасними подіями в Україні і міфу австрійської Галичини. І це виглядало цілком логічно і обгрунтовано. Галичина, в своїй окремішньості і іншості, виплеканих австрійським лібералізмом, загартованих у визвольних змаганнях і русі опору, могла визначати і впливати на хід історії всього українського суспільства аж до останніх подій в нашій країні. Галичина, австрійська чи українська, є найкращим з усіх існуючих в Україні міражем європейскості, тому вона і експортувала цю європейськість на Схід. І так далі.
Але насправді, мене найбльш зацікавили євреї, яких я не могла вписати на цю шкалу. Як зараз євреї дивсяться на австрійську Галичину? Що вони уявляють? Якою вони її уявляють? Трагедія Голокосту втиснула всю історію Галичини в кілька років. Хіба, що пошук власних предків в утопічних штетлах змушує частину сучасних євреїв звертатися до Галичини. Але штетл не лише всежерне поняття, що охоплює всі, від Снятина до Варшави, але і не виключно галицийське. Доречі, Галичина в уяві сучасних євреїв, які і так вже самі по собі є великою, неоднорідною і безнадійною для класифікації групою, це не те саме, що Галичини про євреїв. Йозеф Рот писав про галицьких євреїв чудові речі, тим чудовніші чим менш реальніші. Властиво, образ галицького єврея, створеного Ротом, часто носить в собі читаюча європейська публіка.
Професор Едита Гаврон розказала на конференції про рабина Едгарда Глюка, і це він став приводом написати цей пост. Майбутній рабин народився в 1936 році, в Гамбургу, в родині польських євреїв, а зараз мешкає в Брукліні. Він приймав і приймає активну участь в житті єврейської релігійної спільноти Польщі, за що в 2005 році повинен був отримати титул, який нарешті мав офіційно визнати його роль і внесок. Цим титулом мав стати «Начельний рабин Малопольський», але на загальне здивування, рабин від такого титулу категорично відмовився, не від посади головного рабина, а від титулу. І висловився за переказом професора Гаврон так: «Що це таке, взагалі, Малопольща? Хто її знає? – є лише Галичина і я буду нічільним рабином Галичини!»
Рабин обурювався не безпідставно, на відміну від австрійської Галичини, Малопольща напевно не має місця в ментальній карті сучасних євреїв, особливо євреїв в Америці. Для рабина Глюка, Галичина не міф, Галичина – це реальна адміністративно-територіальна одиниця. Він не інтерпретує її австрійське минуле, не милується вусами Франца-Йосипа, не бачить її демократичних потуг, не переосмислює її досвід, не деконструйовує чи міфологізує її. Я думаю, що Галичина не є для нього міфом, бо міф, як правило, виникає, коли зникає реальність, що його народжує.
Я йому навіть заздрю
Домініка Ранк
