«Буває, в неволі іноді згадаю…» : робота пам’яті в Шевченка

«Вспоминая эти прошедшие грустные десять лет, я сердечно радуюсь, что мне не пришла тогда благая мысль обзавестись записной тетрадью. Что бы я записал в ней? Правда, в продолжение этих десяти лет я видел даром то, что не всякому и за деньги удастся видеть. Но как я смотрел на все это? Как арестант смотрит из тюремного решетчатого окна на веселый свадебный поезд. Одно воспоминание о прошедшем и виденном в продолжение этого времени приводит меня в трепет. А что же было бы, если бы я записал эту мрачную декорацию и бездушных, грубых лицедеев, с которыми мне привелось разыгрывать эту мрачную, монотонную десятилетнюю драму? Мимо, пройдем мимо, минувшее мое, моя коварная память!» [1] (Курсив мій. – I.С.)

Журнал. 1857 год. 13 июня

Ці рядки з Шевченкового щоденника – одне з найбільш саморозповідних його спостережень і ключ до розуміння образів пам’яті та забуття в його письмі. У цьому абзаці Шевченко намагається помацати  суть, сховану під уламками свого поламаного життя, яке, за словами Шевченкового сучасника Сьорена К’єркеґора, можна зрозуміти тільки озираючись назад, хоча прожити треба, дивлячись уперед;  таким рухом він викликує тілесний спогад, підшептаний пам’яттю, що її він називає «коварною» – підступною чи навіть загрозливою. Тож в заключному реченні він обігрує російські слова «минувшее» і «мимо», спонукаючи пройти повз щойноминулу десятилітню драму свого ув’язнення і заслання. Тарас Шевченко, знаний з того, яку  владу минулого визнавав над теперішнім, у другому записі свого власного щоденника нібито  уникає зусилля спогаду, принукуючи себе проминути нестерпне минуле,  добровільно його забути.

В останні роки життя  Шевченко переймається надміром пам’яті, її двоїстістю.  Така тривога випливає з нового, позірно прихильнішого контексту його письма. Вправляння зі щоденником, за формулою «що виджу, то пишу», мало на меті полегшити йому повернення до професійного писательства. Що означало теж повернення у «неблагонадійну» українську літературу, яка станом на середину 19 ст. ще не була (або вже не була) окремим всеосяжним літературним рухом, та повернення до складних умов переслідуваної культури, обмеженої  і в реальності, і в уяві.  Під тиском заборон, більшу частину свого життя Шевченко творив у кріпацтві, тюрмі або на засланні. Не так було з його прижиттєвими читачами, котрі в більшості своїй належали до вільних людей і навіть до еліт. Шевченкові писання з’явилися як голос з глибин, з найнижчих народних низів, але вдостоїлися читання і визнання серед благородних.

Шевченко був нетиповим кріпаком з академічним вишколом у вільних мистецтвах. Він був тим «самовродком», який точно відповідав культурним очікуванням на прихід митця, що заговорить від імені народу і сам буде вихідцем з народу. Треба згадати, що народна визвольна війна середини 17 ст. в Речі Посполитій de facto вивільнила навіть ту п’яту частину селян, які ще лишалися кріпаками феодалів. Але за сто двадцять років після Переяславської ради і зміни підданства більшої частини українських земель козацька автономія в Російській імперії звелася нанівець і в 1783 році Катерина ІІ повернула на Київщині, Поділлі, Лівобережжі і Слобожанщині кріпосне право. Отож Шевченко, як і більшість його земляків-однолітків, був тільки другим поколінням кріпаків, його дід по татові-кріпакові був народжений і вихований вільним. У двадцять п’ять років Шевченка викуплено з кріпацтва заходами Петербурзького філантропічного товариства коштами Царської родини. Тоді як 22,5 мільйони кріпаків європейської частини Царської Імперії і далі сповняли свою панщину[2] і серед них Шевченкові рідні брати і сестра.

Варто сказати, що українське письменство у Санкт-Петербурзі того часу не зводилося лише до української мови чи етнографічних тем[3]. Наукова дискусія про обставини ув’язнення Шевченка допомагає з’ясувати, що під впливом захоплення корінними народами, з поваги до романтичного культурного релятивізму і політичної програми декабристів у 1830-40х рр. у російській столиці з’явилося впливове коло  людей, яке визнавало народ Малоросії і цікавилося його історією[4]. Це коло надихалося Просвітництвом, з ентузіазмом прийняло Американську революцію і було добре обізнане наприклад з тим, як Едмунд Берк критикував визиски британських колоній, особливо Індії.  Намагаючись зробити глибші висновки з Наполеонівських воєн та їх наслідків для самої Росії, ці ліберали сформували окрему думку про Листопадове повстання поляків та литовців 1830-31 рр. за відновлення Республіки Обох Народів і проти царської автократії. Тож Шевченко виробився на письменника саме в такий історичний момент і саме в такому столичному кліматі думок, досить таки сприйнятливому до віддалених голосів соціальної та культурної периферії, відкритому до «екзотичних» чи «етнографічних» письмен.  Під чималим французьким впливом (коли, за словами Гоголя, “французы стали вполне образцы всему”[5]) у руслі цивілізаторських наративів з’явилася  неабияка амбіція перемінити посідання у пожадання – possession  into passion – і «передати спадщину сентименталізму у вік нації: внести до реєстру імперіалізм, записаний мовами любові»[6].  Тоді як російська поезія цих двох десятиріч переважно дотримувалася політики та ритуалів Імперії, українські вірші Шевченка дошкульно її (Імперію) критикували. Перебуваючи в самому центрі царської Росії, він абстрагується від імперських декорацій і винаходить новий  спосіб політичного поетичного мовлення. У своїх віршах  Шевченко переходить від елегійного до епічного формулювання історії України; від переривчастості пасивного спогадування до повсякчас присутньої дієвої пам’яті-травми. Отож політичний підтекст читання й поширення його поем був очевидним – хоч і несподіваним для його ж благодійників, –  а його арешт у Києві мав у зародку покласти край текстам бунту. Позаяк кожна імперська влада потребує, щоб її пам’ятали «належно», владоможці вживали заходів, щоб «узурпувати і майбутнє, і минуле, перекази про свої славні діла,  документи в  архівах, споруди на підтвердження колишньої слави і пам’ятники про подвиги»[7].

До того ж в царській Росії 1840-х років практично не було соціального ліфта, як з кріпаків вийти у благородні (хоч кілька таких випадків були відомі, переважно серед професійних митців, але також і серед клерків та цензорів). Навіть після викупу з кріпацтва Шевченків статус у російському суспільстві залишався радше невизначеним, а ступінь обмежень і заборон навколо – задушливим. Описуючи себе одразу після арешту й ув’язнення, він записав, що  “В неволі тяжко, хоча й волі, / Сказать по правді, не було”[8]. Уже в 1840-х рр. у нього з’являється гостре відчуття недостачі усної історії і вже в цей ранній період творчості він переймається складнощами колективної пам’яті і непам’яті,  взаємними кривдами історичних супротивників, сушить голову над  unheimlichминулого. Він мучиться, щоб знайти слова, які зможуть вловити і передати цей досвід. До того ж, повторювана реальність розриву з минулим на його власній життєвій дорозі (на добре чи на зле) тільки поглибила потребу роботи пам’яті.

У жодній з Шевченкових біографій детально не прописано, що в його дитинстві козацька слава (завдяки козачому ополченню проти Наполеона 1812 року в центральних та північних губерніях Малоросії ) сприймалася як цілком реальна сила, а не як заморожена в часі оповідь чи давноминулий міт, бережений і передаваний з уст в уста самими тільки кобзарями та лірниками. Історія козаків та їх панування добре резонувала у живій пам’яті тих, хто  сам брав участь чи чув, чи бачив велику франко-російську війну 1812 року. А також чув чи бачив сумну долю розформованих  опісля звитяги над Наполеоном козачих полків і наново закріпачених героїв-козаків – велику царську «дяку», аналог поруйнування Січі. За чотири роки 1838-41 Шевченко написав ряд таких текстів, що стали канонічними, текстів-свідчень про катастрофу й історію занурення в Tenebrae: “Козачество гине,/ Гине слава, батьківщина, / немає де дітись”[9]. Поки нове сурогатне отечество  – царська Імперія – розширювалась на нові обрії (окремі з яких Шевченкові  судилося невдовзі спізнати зовсім зблизька), його бачення справжньої батьківщини – України фокусувалося на остаточному її зниканні й занепаді. Мабуть, варто повторити, що він не приготовлявся стати першим поетом Украйни, навпаки, в найпесимістичніші моменти, він пророкував собі долю її останнього співця[10]. У наступні літа цей образ козацької історії і України як втраченої країни ще далі поглибився в бік меланхолії і негативної сакралізації минувшини в її минущості.

У своїй книзі про досвід російського імперіалізму Александр Еткінд підводить до думки, що «в епоху високого імперіалізму з баченням Росії як імперської і [два в одному – І. С.] колоніальної країни погоджувалися навіть ті, хто в усьому решта майже ніколи не доходили між собою згоди»[11]. Ця внутрішня антиномічність передбачала потенціал до зміни і розкривала віяло можливих сценаріїв такої зміни. Шевченко неодноразово описує есхатологічні сцени розпаду Імперії як єдину  можливість визволення уярмлених народів. Ставлення Шевченка до своєї закріпаченої батьківщини в період існування Кирило-Мефодіївського братства напрочуд нагадувало ставлення романтичного автора до свого творіння. Романтичний дискурс про майбутнє часто спирається на вибірковому баченні людини як ретроспективної істоти та історії як такої, що  затьмарює теперішню реальність, сповняючи наперед задані доленосні пророцтва, хоча найважливішим з цих пророцтв якраз і може загрожувати  колективна непам’ять.  Російські вільнодумці 1830-х рр., як-от оголошений божевільним П. Чаадаев, засланий редактор журналу «Телескоп» Н.Надєждін та переслідуваний мислитель-гуманіст І.Ястрєбцов непокоїлися тим, що минулого для Росії не існує і російські люди, як білий папір, будь-хто може написати на них що завгодно[12]. Віддзеркалюючи таку тривогу, у співзвуччі з Гоголівською формулою «поетичної пам’яті народу», Шевченкові таємні братчики підносили постать кобзаря, який не просто знає історію свого краю напам’ять, а готовий зробити своє знання доступним для громади.

Розмова про пам’ять відіграє надважливу роль у справі прийдешнього, в образотворенні майбутньої ідентичності: не просто, ким ми є, а ким ми можемо стати і ким уже стаємо як спільнота? Важлива  не тільки провідна нитка пам’яті , а ввесь контакт зі «звичайним читачем» і його «здоровим глуздом» на предмет того, що може бути близьким до історичної правди та що заслуговує на вічну пам’ять, яку належить переказати у поетичній формі наступним поколінням. Досить показово, що слова з семіотичного поля позначення пам’яті вжиті у Шевченка 181 раз, причому  дієслово «згадувати» вдвічі частіше, ніж «забувати» (118 : 61). Іменник «пам’ять» в поезії вжито тільки двічі: у назві вірша «На вічну пам’ять Котляревському » та в присвяті до поеми «Москалева криниця». Але і пам’ятати, і забувати питомо для роботи пам’яті. В інтерпретації Юрія Шевельова[13] Шевченко намагається зробити поетичний жест критичного пам’ятання вже у своїй присвяті Котляревському та у віншуванні «До Основ’яненка», де молодий поет віддає належне двом батькам-засновникам української літератури 19 ст. і говорить про них як про вічних у пам’яті, однак у своєму власному поетичному вислові та репертуарі ідей йде далі і робить вже щось інше.

Для тридцятитрьохлітнього Шевченка, активного співзасновника та співавтора нової української культури, його ув’язнення з забороною писати і малювати втілює забуття в  найжорстокішій формі – позбавлення таланту,  «безталання». Це замах на нього як на письменника і художника. Йому залишається тільки  тіло, зведене до фізіологічних потреб. Підкоритися цій забороні означало б добровільно піти у забуття, самому стерти себе з культурного поля.

Цикл «У казематі» може свідчити, що у квітні-травні 1847 року Шевченко був не лише ув’язнений у тюрмі Третього відділу в Петербурзі, але й потрапив у пастку неповернення з особистих спогадів та рідномовних культурних алюзій. Однак вже в сьомому вірші цього циклу, присвяченому Костомарову: «I жалем серце запеклось, / Що нікому мене згадати!”[14]» він сам викриває власну самооману і, здається, знаходить ще тривожніший симптом: його роздуми про пам’ять відтепер розколюються на два, сповнюються сум’яття. Позичу Саїдову фразу з «Роздумів про вигнання» і скажу, що досвід ув’язнення і заслання допомагає йому побачити, як  к о н т р а п у н к т н о  працюють спогади[15]. Віднині й надалі так вони й протиставлятимуться:  невинна пам’ять «сивоусої дитини» versus пам’яті «невольника», або пам’яті «недомученого варнака».  З того дня, коли ця поезія була крадькома написана, Шевченко вже не панував над обставинами, що визначатимуть і руйнуватимуть його власне життя, а також життя його родини. Відтоді в його самоописах йтиметься не так про амбіції, як про покору. А на зміну ранньому романтичному страхові бути забутим по смерті прийде фобія (страх страху) бути забутим ще при житті, на засланні.

Засуджений на заслання в Казахські степи,  Шевченко серед багатьох  рисунків, котрі намалював, обслуговуючи експедицію на Урал та подорожуючи землями теперішнього Казахстану, не зробив жодного ескізу по пам’яті, що хоч би нагадував українське село з його дитинства чи міські ландшафти Вільна чи Петербурга з його юнацьких літ. Це спостереження моє, не Шевченкове, одначе він був свідомим, яких зусиль докладає, щоб зупинити візуальний витік втраченого минулого, повернути назад до якого не здавалося можливим. У російських політичних памфлетах середини 19 ст. кріпака часто показували внутрішнім вигнанцем, залишеним напризволяще, поза законом,  без надії стати членом суспільства. «Росія була єдиною християнською державою, де церква не допомогла записати за кріпаком  статус наверненого язичника»[16]. Російські поміщики сприймали чужинцями не кріпаків, а самих себе, тих, які кріпаками володіли, «характеризуючи себе як іноземців шляхетного походження»[17]. Це пізніше прозріння постколоніальної теорії  інтуїтивно схоплено у Шевченковій поезії. Він, як ніхто інший, прописав, наскільки кріпацтво стало на Україні знаряддям приборкати волелюбний народ, паразитуючи на його вірі й моралі, консервуючи «православний» суспільний порядок, покірність і селянський спосіб життя. На східній периферії імперії селян не було закріпачено, кріпацтво не торкнуло калмиків ні казахів.  Але і тут, і там «жертви були неписьменними, зловмисники – винними, а історики не пустили про це ні пари з уст»[18].

У своєму рекурсивному, щораз меншому колі спілкування вже з 1845 року Шевченко відчайдушно тужить за високочолими і чулими співрозмовниками,  нарікає, що не живе, а «доживає» віку і пропадає з пам’яті. Рядки із вірша «Минають дні, минають ночі, / Заснули думи, серце спить, / І все заснуло, і не знаю, / Чи я живу чи доживаю»[19] перегукуються з рядками з листа, відправленого зі заслання: «Всего лишь строка сказать, что я жив. Что я не умер…» Він часто співвідносить себе зі сліпою плямою у чиїйсь пам’яті (до Семена Гулака-Артемовського, 15 червня 1853 р.): «С июля прошедшего года я до сей поры не получил ни одного письма и думал уже, что я всеми забытый»[20]. І до Якова Кухаренка (1, 10, 16 квітня 1854 р.) з ніжнішою іронією, по-українськи: «Може, він тепер в своєму коші забув, як мене й зовуть»[21].

Шевченко уявляв по змозі ширшу аудиторію для свого «Кобзаря», та не для своїх пізніших егодокументів (листів і щоденника). Хоча літературний аспект у них не головний, важливо, що ця частина його творчого письма націлена на інтелектуальну розмову і насичену саморефлексію. І що у своїй приватній кореспонденції Тарас Шевченко вправляється у риториці на незабудь: «Живу, можно сказать, одним воспоминанием, да и кто им не живет!»[22]. Він вживає готові формули ввічливості з цього семантичного гнізда, але й винаходить власні закінчення для листів, починаючи від нейтральних, як-от: «Остаюсь в ожидании известия от вас», до емоційно і морально навантажених: «Не забывайте бесталанного», «Вспоминайте иногда искреннего вашeго», «Не забывай меня», «Не забывай любящего тебя», «Прощай, не забывай» «Згадуй інколи», «Добре було б, якби згадали», аж до рядків тривоги: «Не оставляйте совершенно одинокого», «Не покидай мене сердешного сірому»[23]. Він нарікає, що навколо нього нічого не відбувається, нічого, що варто б згадати,  і таке безподієве існування змушує його увагу викривлятися в бік минулого. Тим не менш, Шевченко переживає, що не лише місця і люди в Україні, мабуть, змінилися за ці  чотири роки, спотворившись в його уяві і в дійсності, але й з ним самим відбулись якісь безповоротні зміни: «сам себя не узнаю».

Треба сказати, що візуальна пам’ять, якої він уникає в рисунку, таки просочується у листи. Робота пам’яті є частиною роботи над самоідентичністю і напряму пов’язана з письмом. А криза пам’яті, яку він переживає, виникає не з забудькуватості, навпаки, її можна описати як перевиробіток спогадів та повсякчасну ревізію їх узгодженості. Втомлена пам’ять наче не може відрізнити основне від другорядного, працює асоціативно, намагається чітко обрамити уривки одного спогаду, щоб, віддаляючи уявний погляд, все ж не упустити жодної дрібниці:

“Помните ли нашу с вами прогулку в Андруши и за Днепр в Монастирище на гору.

Вспомните тот чудный вечер, ту широкую панораму и посередине ее длинную, широкую фиолетовую ленту, а за лентой фиолетовой блестит, как из золота кованный, переяславский собор. Какая-то чудная, торжественная тишина. Помните, мы долго не могли промолвить слова, пока наконец белое, едва заметное пятнышко не запело:

Та яром, яром за товаром.

Чудный вечер, чудный край и песни дивные! Много добрых воспоминаний сохранил я о старом Переяславе и о тебе, мой искренний друже!” (Курсив мій. – I. С.)[24].

Сам тон і стиль цього листа нагадує Гоголеві записки про Рим. Так Шевченко повертається в уяві до певних, колись прихильних до нього,  місць і людей.   Тримаючи в умі таку інтерпретативну рамку, навіть Шевченків «Журнал» можна прочитати не тільки як зусилля спогаду, але як роботу забуття. В останні роки свого заслання Шевченко проникається ідеєю, що на його шляху з кріпаків у благородні – що само по собі видавалося поза межами можливого – сталася якась трагічна помилка, через яку його було переміщено з внутрішніх рубежів «німих рабів» в царській імперії до зовнішніх ще жорсткіших  рубежів німоти на пограниччя Середньої Азії і Казахстану[25], з кріпаків – у солдати.    Це частково пояснює, чому, пишучи свої листи, він почувається  не просто відсутнім у колі друзів, а й забутим ними.

У своїй пророчій поезії 1840-х років Шевченко чувся на силі визначати, що має зберегтися в народній пам’яті, а що має бути забуто: поет творив модель пам’яті, що сповиває замовчану історію зацитьканої спільноти і вможливлює колективний спогад про інше минуле, який зробить можливим настання іншого теперішнього. Але перечитування Шевченкових текстів, написаних в неволі, навело Леоніда Плюща на думку, що «центр уваги поета з проблем минулих свар, національних воєн і соціальних бунтів, перенісся до проблеми індивіда. Соціяльно-національне виявилося лише фактором, що штовхає людину на шлях зла або добра. Та первотворці зла породжують його з самих себе, як і праведники, що, переборюючи зло в собі, здатні вплинути й на навколишнє зло в людях»[26].

Спогади роблять вторгнення в його теперішнє і він раз по раз намагається їх опанувати.  У відомому в нашу епоху трактаті «Про найдавнішу мудрість італійців» (1710)[27] Джамбаттіста Віко встановив третій складник дихотомії memoria і phantasia, назвавши йогоingenium, а саме здатність сполучати розмаїті спогади, впорядковувати їх  та брати до уваги те, що згадалося, тоді, коли згадалося. Шевченко достоту мав клопоти саме з цим складником, з ingenium-ом. Він нерідко бідкається, що все, що йому пригадується, найчастіше «не стоит и вспоминать», це щось, чого він як жертва насильства волів би не пам’ятати, хотячи заслонитися іншими згадками з минулого. Півстоліття пізніше Ніцше прославить силу забування, особливо вміння відгородитися від власних руйнівних і спустошливих спогадів.  Разом з тим, для віруючих людей, тільки покаяння, покута і прощення приносять розгрішення від таких споминів. Може й тому образи «безталання», жорстокої долі і жорстокої пам’яті, перекриваються в більш, ніж кількох Шевченкових текстах, написаних в неволі, де письмо часто стається як ще-раз-писання, повернення до того самого:

 немає
Ніже єдиного случаю,
Щоб доладу було згадать.
А душу треба розважать,
Бо їй так хочеться, так просить
Хоч слова тихого.

                                «В неволі, в самоті немає…» (1848)

Поезія 1850 року «Буває, в неволі іноді згадаю»[28] – одна з таких історій не до оповідання. У сні авторові являється козак, щоб зробити свою  тяжку тарасобульбівську сповідь. Він каже  про ту страшну релігійну війну між католиками і православними, у якій «Земля козача зайнялась / І кров’ю, сину, полилась», про боротьбу на смерть, про свою офіру на передову (табун коней, гармату, два вози гаківниць, харчі і головне –  три сини). Та, обіцяючи відповісти на питання: «За що Україна наша стала гинуть, / За що й я меж ними в могилі лежу», старий немічний козак з підземного світу слово по слову проговорюється, як в пароксизмі ненависті спалив разом з ґвалтівниками свою ґвалтовану доньку.

Так автор приймає тягар пам’яті про козацьку трагедію знелюднення. Він сам не певен, чи правильно зрозумів усе, що йому наснилось. Але не дарма сон про козака-дітовбивцю переплітається зі сном про сцени жорстокості, пережиті у власному дитинстві: «І досі болить, / як сон той згадаю».  А прийнявши цей тягар, автор не може змовчати. Не вперше і не востаннє він стає медіумом спогаду-здригання, страшної правди про нелюдське в людині.

Може й тому друга редакція «Москалевої криниці»[29] починається з запевнень, що розмова між старим варнаком та автором відбулася «не на Вкраїні, а далеко» (наче така дистанція якось читача убезпечує), хоч дія і місце злочину цеї билиці «таки у нас, на Україні», а таке місце «зберігає силу події, як минуле, що не минає, не може віддалитися»[30]. Злочин стається зо двадцять літ перед тим, як розказується історія (невольник припускає, що вже померли всі його свідки). Її кульмінація припадає не на момент «каїнового» убивства (варнак сам себе називає Каїном і двічі –  дияволом), а на момент зусилля сповіді. Автор, для якого писати по-українськи все ще під забороною, наново переписує сюжет про стихійного Каїна, насильника, що зневажив життя і зруйнував сам себе:  типаж, яких Шевченко в солдатах надивився в реалі; і з яким він  опиняється, сказати б, у спільному нещасті, якби саме слово «несчастный»  не збридилося йому в такому контексті:

До прибытия моего в Орскую крепость я и не воображал о существовании этих гнусных исчадий нашего православного общества. И первый этого разбора мерзавец меня поразил своим зловредным существованием. Особенно, когда мне сказали, что он тоже несчастный, такой же, как и я, разжалованный, и, следовательно, мой товарищ по званию и по квартире, т. е. по казармам. Слово «несчастный» имело для меня всегда трогательное значение, пока я его не услышал в Орской крепости. Там оно для меня опошлело, и я до сих пор не могу возвратить ему прежнего значения[31].

По семи роках мовчання як автор він все ще намагається «відновити йому колишнє значення», а стикається хіба що з новим спотворенням. Так часто трапляється у роботі пам’яті: дістаємося точки, де аналіз випадку кличе за горизонт ранішого усвідомлення, але далі дороги для спогаду нема, вона заблокована.  Подібним зусиллям якраз і написана друга редакція «Москалевої криниці» – загострена тим, що оповідачем тут стає сам убивця і що якогось прагматичного мотиву у цього вбивці нема. У своїй фінальній версії поема опирається етичному підсумуванню. Особиста пам’ять «заклейменного варнака» – це травма ката, безталанна й «коварна». Це спогади, що їх краще не згадувати, але не можливо забути.

Так Шевченко у постійній взаємодії зі своїми й чужими зболеними, аж руйнівними спогадами, розкриває ціле віяло резервів пам’яті: від того, що «незабвенне», до того, що його неможливо вповні забути. Ось що великою мірою зумовлює сюжетну лінію його саморефлексій, ось де насправді починається його щоденник і ось чому він чується не в змозі писати свій «Журнал» одразу тут-і-зараз, без жодної заминки. Тож він винаходить спосіб робити  “сие рукоделие” – щодня за попередній день:  ‘’Кончивши сказание о вчерашнем событии, я начал мечтать…”[32], ‘’Записавши роменские воспоминания, я по случаю воскресенья пошел в укрепление побриться”[33] і под. Намагаючися говорити про зовнішній світ, зорієнтований він на проблиск внутрішнього, на душу, яка звільняється від болю,  страху й приниження і стає  відкритішою до радощів пам’яті. Його приватні нотатки показують роботу  з примарною надією колись повернутися до своїх місць пам’ятання, чи це місця у просторі чи вибрані оповідні топоси про нерівний двобій справжньої, але безродної людяності з «благорожденною» ницістю (як-от історія солдата Скобелева, записана 8 липня 1857 р.[34]).

Сама Шевченкова ідея писати щоденник доводить, що він отримав був певну приватність  та змогу її захистити. Це також чимало говорить  про драму повернення на волю, а далі в Петербург. Його увага виходить за межі літератури і  фокусується на сенсі й суті справедливості. Можливо, він починає роботу пам’яті заново заради того, щоби примирити дві метафори самого себе: невинного і засудженого:  “Не возмутим сердца любящего друга недостойным воспоминанием, забудем и простим темных мучителей наших ”[35]. Тож кожен наступний його запис у щоденнику розгортає і згортає якусь частинку отого  н е д о с т о й н о г о пам’ятання вглиб етичної й історичної достовірності, і то радше вглиб етики, ніж історії, коли вони заходять у протистояння. І це, напевно, остаточна Шевченкова відповідь на «підступи» пам’яті про досвід поневолення, деградації,  заслання.

Первісно опубліковано у збірнику наукових праць “Парадигма” (Випуск 8. – Львів, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2014). Тут представлено скорочений варіант статті з дозволу Авторки та у її редакції.

 Всі папери в теці