В кінці листопада 1922 року в Берліні Херр Гербер, в минулому – голова німецьких спецслужб – влаштовував прийняття – вечірку в своєму будинку. Серед присутніх були дипломати, парламентарі і депутати з різних країн. «Серед цього дивовижного і багатого на особистості зібрання – згадував пізніше граф Кесслер – були колеги Вайсман, Стрeземан [який за кілька місяців став канцлером Німеччини], колишній міністр Хайне, котрий представляв нову Німеччину». Багато з цих людей визначатимуть історію Німеччини на роки вперед: Стрeземан, наприклад, відігравав основну роль в поступовій реінтеграції Німеччини в Європу і налагодження стосунків, передусім, з Францією. «Таке собі зібрання з романів Бальзака», – характеризував це все Кесслер.
Але серед усіх тих титулованих і визначних виділялась жінка: «Маленька, худощава, з яскраво пофарбованим волоссям, вся обвішана прикрасами і діамантами; поміж ними – заховане обличчя, покрите шаром яскравої косметики. Я спочатку подумав, що вона – дружина радянського дипломата, і що всі ці прикраси були конфісковані в українських аристократів». Кесслер помилився лише трішки: жінка насправді була дружиною дипломата, але не радянського, а українського. Її звали Герда Вельден. Її чоловіком був Миколa Василькo, який працював в українській дипломатичній місії в Берліні і Берні одночасно.
Василько сам був досить одіозною особистістю. Народжений на Буковині, біля Чернівців, він був нащадком румунських баронів: румунська була його першою мовою. Буковина була забута Богом провінцією Австро-Угорщини, найбіднішим регіоном, на кордоні з Румунією. Василько спочатку приєднався до однієї з румунських політичних організацій, але там не реалізувався і згодом перекинувся в український табір. В 1899 році його вибрали депутатом до Австрійського парламенту. Там він спочатку був головою буковинської фракції, але згодом приєднався до української (русинської, як вона тоді називалась) репрезентації: більшість депутатів парламенту, за винятком соціал-демократів, належали до відповідних національних репрезентацій.
У Відні Василько зробив стрімку і досить незвичну політичну кар’єру. Він ніколи сам не займав ніяких важливих посад, але знав особисто майже всіх тих, хто в той чи інший час обіймали міністерські позиції. В особистому спілкуванні використовував румунську – його перша дружина була румункою; у Відні розмовляв німецькою, але також опанував українську. Перед війною він був одним з найвпливовіших українських політиків у Відні, віце-президентом української фракції в парламенті. Василько мав репутацію хитрого лиса – і вона залишилась незмінною після 1918 року. Якимось чином був своєю людиною у міністерських кабінетах, близько спілкувався з Леоном Білінським – поляком з Галичини, який працював кілька каденцій міністром фінансів, і Оттокаром Черніним, який під час війни був міністром закордонних справ Австро-Угорщини. В 1912 році австрійський банк Кредитанштальт виплатив Васильку суттєву суму за «послуги надані австрійському уряду». Характер цих послуг не уточнювали, але здається, Василько був винагороджений за організацію контр-пропаганди серед українців Галичини проти Російської імперії.
В лютому 1918 року Василько представляв українські інтереси на конференції в Брест-Литовську, куди його запросив особисто Чернін. Вже під кінець війни американський посол у Відні характеризував Василька як «хитрого і слизького» чоловіка. Василько до того часу вже розсварився зі своїми польськими колегами. Поляки і українці розійшлись ще під час війни, через територіальні питання: і одні, і інші підтримували збереження імперії, але частина польської еліти, зокрема Білінський, планували створення польського автономного королівства в Австро-Угорщині, яке включало би теж Східну Галичину, де було багато українців. Василько вже тоді – у 1916 – відповів Білінському, що якщо його плани реалізуються, то українці застосують силу взамін і не віддадуть територій. В лютому 1918 Василько – очевидно з певним відчуттям зловтіхи – повідомляв Білінському про територіальні угоди, укладені в Брест-Литовську, де Австрія і Німеччина погодились підтримати незалежну Україну і віддати їй частину територій, які поляки вважали своїми.
Українці і поляки, насправді, застосували силу один проти одного – ще у листопаді 1918, коли австрійські війська вийшли зі Львова. Але остаточно війна закінчилась для українців поразкою – спершу дві держави, потім об’єднані в одну, спроби співпраці з польським урядом Пілсудського, що були успішні в короткотривалій перспективі, проте провальні в довшому вимірі. Вже в 1922 році шанси на незалежність були поховані: до того часу Галичина була приєднана до Польщі, Східна Україна згодом стане частиною Радянського Союзу.
До того часу він розвівся і одружився вдруге. Герда Вельден була відомою особистістю у Відні. Актриса, її обличчя прикрашало театральні афіші в Австрії. Вона також була більш одіозною особистістю, ніж її чоловік – за деякими чутками, Герда в попередньому житті була супутницею одного з арабських шейхів. Саме вона викликала такий ажіотаж на вечірці в Берліні. “Фрау Василько, – писав Кеслер – привертала найбільше уваги на вечірці в Берґерів. На її руках були персні з величезними діамантами, найчистіше віддточені; від шиї донизу звисали коралі з діамантами, перемішані з перлами”.
Символічно те, що принаймі дехто з присутніх сприйняв Герду як дружину радянського – не українського і не австрійського – дипломата. “Такі діаманти і прикраси в такій кількості, – напевно думав Кесслер – можуть бути лише вкраденими, відібраними у тих, кого більшовики взялися визволяти вже відразу після 1917 року”. Але Василько не належaв ні до перших, ні до останніх, і його сім’я не бiдувала в зламаній повоєнній Європі. Після 1918-го року у Відні і Берліні відчули злидні навіть ті, котрі до того ні в чому собі не відмовляли: багато з них потім пережили голодні часи. Декотрі з Василькових колег і знайомих – наприклад Семен Вітик, теж колишній депутат австрійського парламенту – відчув злидні. Але Василька ця ситуація очевидно не торкнулась.
Можливо, це пов’язано з його колишньою діяльністю і співпрацею з Австрійським і Німецьким урядами. Ті, котрі підтримували пропаганду проти Російської імперії після 1917 року, інвестували в антибільшовицьку пропаганду. Принаймні якась частина українських еліт вирішила в такий спосіб свої фінансові питання. Інша частина кинулась в іншу крайність: Вітик, наприклад, забув про голодні післявоєнні часи тоді, коли попав під радар радянських спецслужб у Відні. Спочатку він почав видавати прорадянську періодику у Відні, а у 1925 році і зовсім емігрував в Радянську Україну. Василько помер в 1924 році в Німеччині, в досить молодому віці: йому тоді було 56 років. Вітик жив набагато довше, але його рішення виявилось фатальним: у 1930 він опинився у Сибіру.
В голодні повоєнні роки обидвоє – як і багато інших – вирішували свої справи і приймали політичні рішення часто з меркантильних чи з особистих міркувань. Василько, мабуть, щиро вважав, що більшовицька Росія становить загрозу для Європи; як і Вітик вірив, що радянська модель відносно толерантного соціалізму в 1920-х роках була гідною відповіддю на кризу післявоєнної Європейської цивілізації. Їхня віра в ідеологію і політику сприяла вирішенню матеріальних проблем. Але лише тимчасово.
___________________________________
Всі цитати з:
Harry Graf Kessler, Tagebücher, 1918-1937. Ed. Wolfgang Pfeiffer-Belli (Im Insel Verlag, 1961)
