Дисертацію берлінського історика Ґжеґожа Россолінського-Лібе (Grzegorz Rossolinski-Liebe. Stepan Bandera. Leben und Kult. Wallstein Verlag, Göttingen 2025. 574 S. ISBN 978-3-8353-5592-7) було вперше опубліковано англійською мовою у 2014 році. За нею з’явилися переклади польською, російською та українською мовами, а тепер доступний і німецький переклад. Англомовне видання було високо оцінене академічними критиками, хоча частина українських і неукраїнських істориків помітила фактологічні помилки і певну політичну заангажованість автора.
Я проковтнув книгу, і був спантеличений більше, ніж будь-коли під час читання.
На відміну від більшості людей у Німеччині, я стикався з цим ім’ям у дитинстві та юності. Мої тітка і батько говорили про нього з презирством, але казали, що їхній батько, мій дідусь, безумовно, теж був «бандерівцем». Він був, як вони його називали, «українським націоналістом», який боровся за вільну і незалежну Україну і був засуджений за це до смертної кари у 1921 році, але був звільнений незадовго до запланованої страти. У підлітковому віці мені було важко все це класифікувати, і ім’я Степана Бандери постійно з’являлося, наче проекційний екран для всього того, що вони відкидали чи вдавали, що відкидають.
Ви можете прочитати про це дуже докладно в книзі Ґжеґожа Россолінського-Лібе. Широка емпірична база, на якій Россолінський-Лібе розробляє свою історичну реконструкцію, і те, скільки різномовних джерел він опрацьовує, вражає. Він пише конкретну історію України від кінця Першої світової війни до смерті Бандери в 1959 р., і автор знає, як захопити читача багатьма деталями. Він описує історії насильства, яке розтягнулося на десятиліття, ніколи не припинялося і продовжувало розквітати при кожній владі аж до 1991 року. Безсумнівно, що надмір насильства у 1941-1944 роках та активна участь десятків тисяч українців у Голокості — це події, які є майже нестерпними, навіть у цій книзі. Великим досягненням книги є те, що вона зображує це в деталях, а також те, що не лише вписує ці події в український контекст, але й звертає увагу на подібні події та процеси на Балканах, у Румунії та країнах Балтії, і дуже точно описує їхні внутрішні зв’язки та зв’язки з націонал-соціалістичною Німеччиною та фашистською Італією.
Слід, однак, сказати, що, попри величезний обсяг матеріалу, який автор зібрав з багатьох архівів, цінність новизни можлива лише з огляду на дослідження Франка Голчевського, Катрін Бекх, Дітера Поля, Франциски Брудер або Кая Струве — це лише п’ять німецьких істориків, а є також десятки з США, Канади, Польщі та, звісно, з України. Втім, автора не можна звинувачувати в цьому, оскільки його мета — представити біографію Степана Бандери. Принаймні в англомовних та німецькомовних країнах такої біографії досі бракувало. Тепер читачі дізнаються, як Бандера мислив політично, як він поводився на двох судових процесах у Польщі в 1934 році, які закінчилися довічним ув’язненням або смертною карою, або як він діяв у Мюнхені у 1945-1959 роках. Однак, попри таку амбітну мету, біографія так і не з’явилась. За моїми оцінками, не більше двадцяти відсотків з 400 сторінок книги присвячено біографії Бандери до його смерті, а наступні присвячено історії рецепції його ідей. Така біографічна скупість може пояснюватися слабкою емпіричною базою, але праця є також методологічно дискусійною. Ґжеґож Россолінський-Лібе звинувачує Бандеру практично у всіх злочинах, скоєних українцями на території України, переважно між 1941 і 1944 роками, хоча він був ув’язнений майже безперервно з 1934 по 1945 рік.
Фундаментальна проблема цієї книги, однак, полягає в іншій обставині: автор жодного разу не заглиблюється в науково необхідний контекст фактичної ролі організації опору, який Бандера спочатку очолював, а потім надихав, а також у стосунки з іншими рухами та українським суспільством загалом. Лише мимохідь можна прочитати, наскільки керованою зрештою була ця організація і наскільки її діяльність обмежувалася окремими регіонами. Для Россолінського-Лібе в історії України немає нічого іншого, окрім цих організацій. Він практично прирівнює їх до Бандери та його організації опору.
Але не тільки. Ґжеґож Россолінський-Лібе вважає, що боротьба за окрему, незалежну Україну є нелегітимною. Слово «визволення», наприклад, написано лише в лапках. Жоден пасаж книги не розкриває те, наскільки боротьба українського опору за незалежну державу має історичне коріння, чому ця боротьба була не лише «націоналістичною» (найчастіше вживаний прикметник у цій книжці), але й визвольною, а отже, зрозумілою в принципі. Ґжеґож Россолінський-Лібе також не пояснює радикалізацію українського опору і Бандери — очевидно, не хоче, бо вважає цей опір нелегітимним самим по собі. Немає сумніву, що засоби, методи і жертви, які були використані і принесені, є невиправданими, але історик повинен не виправдовувати, а пояснювати. Россолінські-Лібе не робить цього і навіть стає на один бік: все, що відбувалося з польського чи російського/радянського боку проти України, тривіалізується, применшується, маргіналізується і деконтекстуалізується до такої міри, що принаймні у досвідчених читачів повинно скластися враження, що книга переслідує радше історико-політичні, ніж історіографічні цілі.
Факти і події, представлені Россолінскі-Лібе, не можуть бути заперечені. Але залишати контексти не згаданими при цьому — сумнівно. Це, звісно, не виправдовує ні тих, ні інших, але реконструкція історії має сенс лише тоді, коли встановлені загальні контексти. Сам автор пише, що «нехтування історичними фактами» (с. 33) є небезпечним. Наведемо приклад: у підрозділі «Бездержавність і польсько-український конфлікт» автор стверджує, що українці в Галичині стали «більш націоналістичними і бунтівними, ніж волинські українці в колишній Російській імперії», тому що атмосфера в Польщі була «порівняно ліберальною» (с. 52). Одразу після цього ми дізнаємося, що більшість українців розглядали «польську державу як окупанта», чому тепер, у свою чергу, «сприяла антинаціональна політика Другої Речі Посполитої» (с. 53). При цьому автор не наводить жодних прикладів, які б це підтверджували, а лише пише про те, яким «варварським» був український опір. Мало того, що все це подано таким чином, щоб у читачів склалося враження про те, що українці були безжальними терористами, але автор припускається методологічної помилки, коли наводить приклади на кількох сторінках, які охоплюють майже два десятиліття, про що взагалі не згадується (тим більше, що вибір прикладів потребував би пояснення). Тут також простежується інша закономірність: злочини, напади, вбивства і терористичні акти, скоєні українцями, детально описані впродовж усієї книги, тоді як злочини, напади, вбивства і терористичні акти, скоєні поляками і росіянами, а також польською чи радянською державою, здебільшого згадуються лише в загальних рисах і майже завжди деперсоніфіковано (наприклад, розділи 6-9). Наведемо кричущий приклад: Бандеру безперервно допитували в польському ув’язненні з 6 по 11 і з 13 по 16 вересня 1934 року. Його звинувачували в тому, що він віддав наказ про вбивство польського міністра внутрішніх справ, який, у свою чергу, був відповідальний за багато вбивств і злочинів проти українського населення, які автор називає «пацифікацією» (с. 118) і не пояснює що це таке, обмежившись лише фразою, що це «можна трактувати як різновид тортур» (с. 145).
У праці Россолінського-Лібе кожна українська дія постає як варварська — якою вона досить часто і була, — тоді як польські та російські/радянські дії майже виключно подаються як реакція на українські вчинки або навіть тривіалізуються. Автор розглядає всю історію України як відображення Бандери та його груп опору.
Більш уважний погляд на джерела також показує, що вони не завжди придатні для доведення описаних фактів. Іноді нариси, газетні статті або невідомі джерела окремих осіб цитуються для доведення дій або думок цілих груп. Автор цитує протоколи допитів радянської таємної поліції так, ніби все, що там написано, є правдою. Він не тільки не згадує, що ці свідчення були зроблені під тортурами, але й повністю ігнорує наукові дебати про те, як з наукової точки зору поводитися з цією групою джерел. Це, очевидно, його влаштовує у спробі створити негативний образ Бандери. А те, як він поводиться з джерелами в цих фрагментах (на додаток до таких стенограм допитів, як, наприклад, стенограми з колишнього оточення Бандери), аж ніяк не є взірцевим чи рекомендованим з наукової точки зору.
Біографія Бандери залишається значною мірою в сутінках. Очевидно, що в його житті не було ніяких подій, ніяких переломних життєвих моментів і колізій. Безумовно, автору не завадило б ознайомитися з академічними дебатами щодо написання біографій. Ґжеґож Россолінський-Лібе ледве стримує свою огиду до цієї історичної особи. Результатом є речення на кшталт таких: дехто «сприймав його (Бандеру) як харизматичну особистість, але це не означає, що Бандера був харизматичним» (с. 185). До речі, весь виклад наповнений свідченнями сучасників, які боготворили і захоплювалися Бандерою, які розглядали і зверталися до нього як до лідера, провідника, начальника. У будь-якому разі, навіть згідно з цим свідченням, оточення, яке мало значення для Бандери, сприймало Провідника як харизматичну особистість.
Ґжеґож Россолінський-Лібе прискіпливо простежує елімінаційний антисемітизм та участь українських колабораціоністів у Голокості. Він також детально і яскраво реконструює вбивства і погроми до 1939 року. Цінність його викладу зменшує не лише те, що «біографія» написана на обкладинці книги, а між обкладинками її майже немає, але й те, що його історіографія є відверто упередженою. Те, що він пише про культ Бандери з 1945 до 2022 року, також можна було б транслювати на Russia Today сьогодні. У творі Россолінського-Лібе українські «фашисти» з 1991 року практично міцно тримають суспільство і державу в своїх руках. Напевно, не випадково автор розглядає антикомунізм як глибоко антидемократичну позицію і навіть не розглядає ідею про те, що демократична поведінка в Радянському Союзі зокрема, але, звичайно, і в усьому Східному блоці, могла також виражатися через явний антикомунізм. До речі, автор критикує повоєнного Бандеру за те, що він вважав «більшовизм і комунізм» «синонімами російського імперіалізму і націоналізму» (с. 383). На жаль, він не може пояснити, як українець, балтієць, киргиз чи таджик, які прагнули незалежності в Радянському Союзі, могли припускати щось інше. Тому цілком логічно, що Россолінський-Лібе вміє використовувати такі терміни, як «визволення» або «незалежність» лише в дистанційованих або іронічних лапках.
Варто лише побіжно згадати, що книга містить численні фактичні помилки. Два приклади: українська підпільна армія роззброїла 40 батальйонів за перші три місяці 1946 року, пише він. Навіть якщо припустити нижчу цифру від 300 до 500 осіб на батальйон (вона сягає понад 1000), то твердження, що загалом було 700 осіб (с. 325), є дещо некоректним. Інший приклад: Курт Блеха, член НСДАП у 1941 р. і перевихований студент-антифашист, згадується в цій книзі як голова Ради міністрів НДР (с. 403), хоча насправді він був керівником прес-служби голови Ради міністрів. Про це також є в англійському оригіналі (с. 356). Принагідно зауважимо що німецький переклад не зовсім елегантний.
Насправді, вже на перших сторінках книги видно, що змушує автора ставити собі в заслугу. Він розповідає, що лише випадково «українська державна цензура» не змогла перешкодити розповсюдженню його книги наприкінці 2021 року. Хоча насправді український переклад вийшов на початку 2022 року. Він сам вже пережив у 2012 році, як фашисти і радикали в Україні перешкоджали йому читати лекції або як їх змушені були охороняти поліцейські. Це, звичайно, неприпустимо за жодних обставин. Але він не зупиняється на цьому.
Історико-політичний пропагандист, Ґжеґож Россолінський-Лібе, врешті-решт, взяв гору над безперечно талановитим і компетентним істориком Ґжеґожем Россолінським-Лібе. Треба й надалі чекати на біографію Степана Бандери, націоналіста, антисеміта, антикомуніста, прихильника насильства, підбурювача до вбивств, борця за українську незалежність і вбитого КДБ, яку можна було б порекомендувати й не історикам. Шкода!
Переклад з німецької Сергія Стельмаха
