Наприкінці лютого у Львові галерея Zenyk Art Gallery відкрила свою першу виставку «Маленький Принц», «присвячену дітям: тим, які на небі, на землі, в полоні, в окупації, в дорозі, вдома і в еміґрації» (із опису виставки). Експозиція презентує твори тридцяти українських митців, зокрема, Івана Марчука, Влади Ралко, Олега Тістола, Сергія Савченка, Арсена Савадова та інших, і триватиме до 19 травня.
Я побувала на виставці якраз у день «відкритих дверей», коли вхід у галерею був безкоштовним для громадськості, і більшість відвідувачів становили школярі, переважно у ранньому підлітковому віці — ті, хто, фактично, за задумом і мали би бути основною аудиторією виставки. Загалом, і задум, і підбір мистецьких творів мене інспірував, хоча, як на мій смак, тексти варто було би адаптувати також і під дитяче сприйняття: майже у кожному описі — складні філософські поняття, алюзії до класичних філософських текстів, і неочевидні метафори.
Що, проте, неприємно зачепило мою увагу — це дискурс про еміґрацію в текстах до картин: це слово вживалося тільки в такому варіанті. Семантично «еміґрація» означає виїзд з одного пункту в інший на постійно, відбуття, остаточне departure, що майже відразу відсилає читача до корпусу академічних і неакадемічних текстів про досвіди українців до часів глобалізації, коли у власне еміґрацію з квитком в один бік виїжджали мільйони українців, у часи великих європейських переселень між 1890-ми і 1914 роками, а відтак до всіх хвиль після Першої і Другої світових війн, включаючи «еміґраційну гарячку» міжвоєння. Слово «еміґрація» і досі широко вживається в українському і англомовному дискурсах, але поруч з ним міграційні досвіди описуються також і як «міґрації», часто з позначенням конкретних типів, як-то маятникові, трудові, циркулярні, примусові, транснаціональні тощо. Саме відсутність синонімів до слова «еміґрації» авторами текстів у виставці, що була або свідомими вибором, або випадковістю, нагадало мені закономірність, відому кожному початкуючому антропологу: інтенсивність і способи називати певний феномен вказує на те, яку роль, яке значення він посідає у культурі. Саме тому спільноти інуїтів, що мешкають в Гренландії і Канаді, мають кілька десятків слів на позначення «снігу». І навпаки: у народу шона, що мешкає в Зімбабве, є тільки одне слово kufungisisa на позначення всіх тих емоційних і психічних станів, які у західній психіатрії і психології класифіковані як депресія, генералізований тривожний розлад, обсесивно-компульсивний синдром, посттравматичний стрес. Слово kufungisisa, дослівно «думати забагато», означає не порушення внаслідок окремих типів думання чи переживання, а всіх способів думати і переживати, якщо цього людині стає забагато.
З «еміґрацією» в українському дискурсі завжди було складно і на рівні семантики, і на рівні колективної рефлексії. Родичі і друзі тих, хто виїжджали на роботу в іншу країну після 1991 року знають, що рідко хто з них називав себе «(е)міґрантом», а більше «заробітчанами» — словом, яке дуже прижилося і в публічному, і навіть в академічному дискурсах, часто вживане, проте без критичного осмислення: досвід трудової міґрації неможливо звести тільки до заробляння грошей — ні в українському прикладі, ні в інших. «Заробітчанам» в українській мові часом протиставляють «інтелектуальних» міґрантів, якими часто називають всіх, хто виїхав працювати в інші, ніж низькокваліфікований, сектори.
Тих, хто виїхав з України після 2022 року, часто називають «біженцями», чи «вимушеними переселенцями», хоча і з першим, і з другим поняттями є питання. Звісно, варто розрізняти дискурси медійні, політичні, академічні, і, що може часто найменш потрапляє у фокус уваги, мову самоопису — те, як люди з досвідом міґрації хочуть називати себе самі.
У цій короткій колонці мені йдеться не про те, щоб проаналізувати всі ці самоназви і дискурси, а про маленький, і все ж, здається, важливий нюанс: постійність у вживанні слова еміґрація через всі тексти однієї з найактуальніших виставок однієї з наймодерніших львівських галерей, причому у нормативний (і негативний) спосіб.
Якщо подивитися на контекстуальне тло, у якому досвід виїзду з України вживається у виставці, то побачимо тільки песимістичні, а часом і драматичні формулювання:
«Художник (…), який замість традиційного зображення Таємної вечері Христа і апостолів, малює постать у червоному, що втілює образ біженця, що блукає світами, носить зі собою відчуття болю і втрати, а всі способи побудувати нове життя видаються марними».
«Силует тіні символізує роздоріжжя, де однією рукою він тримається за щось що не дає забути своє коріння, сподіваючись на повернення»
«Стіна з розрахунками — відлік часу ненависної еміґрації»
«Еміґрація завжди супроводжується відчуттям ізольованості, відірваності від реальності»
«Персонажі картини перебувають ніби в полоні, далеко від дому, звичного життя… Цих персонажів тримають у страху, то ж звичними для них є стани розгубленості».
Іншими словами, якщо «далеко від дому», то «в полоні й ізольованості»: репрезентації міґрації тут тільки есенціалістські, «такі як є», а не такі, якими ми — і ті, хто їдуть, і ті, хто повертаються, і ті, хто чекають, і ті, хто хотіли б забути — їх творимо, конструюємо, через складне павутиння змістів, сенсів, і взаємодій.
Читання цих текстів вкотре повернуло мене до питання: чому на 35-му році української незалежності про міґрацію йдеться переважно як виключно про негативне, начебто однотипне для всіх і одновимірне явище, без особливого міркування про те, що цей досвід притаманний мільйонам (!) українців, а отже максимально різноманітний. Не забудьмо, що до 2022 року тільки в ЄС працювало і мешкало кілька мільйонів українців, більшість з яких емігрувала у проміжку від пʼяти до 20 років тому (Eurostat 2021), а після 2022 року Україну залишило майже сім мільйонів (UNHCR 2025), хоча цифри досить умовні, як і всяка міграційна статистика.
Найпоширенішим досвідом сьогодні є не виїзд «в один бік», а такі міґрації, які включають стабільний, регулярний контакт з Україною, чи то у формі коротких фізичних візитів в Україну, чи/і сталі пересилки грошей і товарів родичам, які залишаються в Україні, чи/і транснаціональні освітні і соціальні проекти, як, наприклад, розвиток проектів співпраці між муніципалітетами ЄС і регіонами України, чи викладання в університетах онлайн, чи творення міжнародних мистецьких проектів, де творча команда сидить по обидва боки кордону. А якщо не перше, не друге, і не третє, то принаймні постійні відеодзвінки у соціальних мережах, і чати — практика, до якої вдаються сьогодні, мабуть, майже всі, хто сьогодні закордоном. Всі ці приклади — про збереження зв’язку. Підтримку контакту. І участь в житті країни.
Багато міґраційних досвідів українців сьогодні, особливо тих, хто виїхав недавно — це фізичне перебування в одному просторі, і, емоційна, психічна зануреність — в інший, український. За даними Міністерства освіти на вересень 2024 року, понад триста тисяч (!) українських дітей, на третьому році війни, продовжували навчання в обох школах — школі країни, де вони живуть, і в українській школі онлайн. Саме такі міґрації є сьогодні нашою реальністю.
Замість єдиного питання, яке звучить сьогодні в українському публічному дискурсі «як їх всіх повернути», ми могли б, по-перше, дискутувати про різноманітність форм і типів українських міграцій, а отже про різноманітність їхнього впливу на країну, а по-друге, про їхню формотворчість для української спільноти, на всіх рівнях — від економічного до соціального і політичного, принаймні після 1991 року. Хоча колись, я впевнена, буде нарешті досліджено і написано про те, наскільки міґрації формували українську спільноту, і в довгій історичній перспективі.
Складно було би собі уявити, до яких соціальних наслідків могло би дійти у 1990-х і початку 2000-х, якби не сотні тисяч українських жінок і чоловіків, які, міґрувавши практично до всіх країн ЄС, не втримали на своїх плечах і забезпечення родин, і освіту дітей.
Складно подумати, як саме відбувалися б і Помаранчева і, особливо, Революція гідності, і всі міні-майдани між ними, якби в Україні не сформувався соціальний середній клас, який виростав у нас також і через інвестиції з-за кордону. Причому не тільки грошові, але і культурні, освітні, поведінкові, бо, як відомо, циркуляція капіталів між країнами буває різною, і поява нових побутових практик, стандартів і уявлень не менш важлива, ніж фінансові потоки. Але навіть якщо і тільки про гроші, то економічні перекази трудових міґрантів у 2000-і перевищували всі іноземні донорські інвестиції в Україну впродовж багатьох років поспіль.
Неможливо собі уявити, як повелося би всім українцям, хто перетнули україно-польський і україно-румунський кордони після 24 лютого 2022 року, якби не допомога, ініціативність, самоорганізація і соціальні капітали співвітчизників, які уже мешкали в країнах ЄС і які включилися в допомогу на всіх рівнях. Жодна країна ЄС не очікувала мільйонів українців на своїх кордонах, і ніхто не передбачав інтенсивності і динаміки виїздів після великого вторгнення.
Тільки в самій лише польській допомозі після 2022 року величезну частку складає допомога тих українців, які вже були в країні на момент вторгнення, хоча часто й в дуже нестабільній, прекаріатній позиції (більше про це — у колонці Дарії Кривонос).
Під час моїх власних полів в різних країнах ЄС з початком великої війни я побачила десятки прикладів, коли українські спільноти «продавлювали» за лічені дні додаткові ініціативи в локальних урядах, без яких новоприбулим українцям було би набагато складніше, не кажучи вже про підтримку на базовому рівні — у забезпеченні їжею, одягом, житлом. Коли, до прикладу, українці почали прибувати в Шотландію, про українську культуру і освіту в місцевих муніципалітетах знали дуже мало. У лічені дні в Единбурзі місцеві українці, які мешкали в країні до вторгнення, також і з підтримкою інших міґрантів, наприклад, з країн Балтії, Грузії, Білорусі, взяли на себе роль мовних і культурних перекладачів, з «культури на культуру» між новоприбулими і локальними органами влади. Пізніше саме вони відіграли велику роль у тиску на політиків, щоби шотландський уряд виступив «супер-спонсором», тобто щоби Шотландія почала приймати також і тих, хто не мав друзів чи родичів у Шотландії. І це лише один маленький приклад в одній країні.
Іншими словами, в контексті, коли міґрація була і залишається одним з найвизначіших і найінтенсивніших соціальних досвідів всього українського суспільства, а значна частина українців інтенсивно і послідовно залучена у спільні приватні і колективні, освітні, економічні, політичні проекти з тими, хто мешкає в Україні, в публічних дискурсах вони так і продовжують залишатися «матерями-зозулями», «зрадниками або героями», чи «людьми з відірваним корінням», як-от власне у виставці «Маленький принц». Маргіналізація їхнього досвіду починається саме з мови.
Звісно, українська міґрація, як й інші міґрації у світі, приносить із собою багато проблем, однією з яких є давно відомий brain drain. Не можна також не визнати і травматичність колективного досвіду через яку пройшли і діти, чиї батьки були трудовими міґрантами, і самі батьки. Про це варто говорити і комплексно вивчати, але це не можна робити червоною ниткою наших міґрацій.
Українська міґрація — стереометрична, і при хорошій колективній рефлексії вона може розповісти нам багато про нас самих і показати ті навички, можливості, ресурси і капітали, які постійно присутні і циркулюють між Україною й світом, і циркулюватимуть далі. Ще би їх побачити й осягнути.
