Сонячним жовтнем 2013 року я приїздив до Києва. Мені пощастило потрапити на зустріч із Романом Шпорлюком з нагоди його 80-річчя і випуску видавництвом «Дух і літера» збірника статтей історика про націєтворення в трикутнику Україна–Росія–Польща [1]. Після виступу ювіляра, який ніяк не виглядав на свої дуже поважні літа і розповідав про свою захопливо розмаїту та повчальну для молодих науковців біо-історіо-графію, я задав питання на кшталт: «Пане Професоре, чому інтелектуали брали участь у націєтворенні?». Він відповів, що досі шукає відповідь на це питання. Спробую зробити, так би мовити, «вступ до відповіді».
Роман Шпорлюк – американський історик, відомий дослідник націєтворення у Східній Европі
Повертаючись після кількамісячної перерви до сеансів читання історичного курсу «Нова імперська історія Північної Евразії» від журналу «Ab Imperio», звернуся до найцікавішого питання про російську інтеліґенцію – феномен суспільно відданої інтелектуальної верстви, яка стає носієм поступової модерної культури і генератором критики самодержавного режиму. Російська інтеліґенція стала моделлю для формування інтеліґенції неросійських народів імперії Романових. Як в історичному курсі представлена «російська інтеліґенція» – нова національна еліта «в епоху націоналізму»?
Перед переходом до розгляду сюжетів про російську інтеліґенцію відповім на загальне питання: що таке інтеліґенція? Візьму класичне визначення Карла Мангайма: інтеліґенція – це «соціяльна верства, що вільно кружляє над соціяльним простором та постійно оновлює свій склад» і здійснює «духовну діяльність» у сучасному суспільстві [2]. Отже, інтеліґенція – перша (єдина?) вільна суспільна верства.
21. Націоналісти без націоналізму:
інтеліґенція яко літературна контреліта
У «Новій імперській історії…» російській інтеліґенції, як окремій верстві, присвячений один ліхтарик у розділі про революційні та опозиційні тенденції в російському суспільстві ХІХ століття [3]. Звісно, «інтеліґентські» сюжети продовжуються в наступних главах. Автори історичного курсу розглядають феномен інтеліґенції в контексті реформаторської епохи Алєксандра ІІ, оминають увагою соціологічні (чи соціоекономічні) аспекти становлення інтелігенції, наголошують на її «літературоцентризмі» за умов обмежености громадського життя в Російській імперії та наявности «товстих» літературних журналів, які ставали рупором для нової верстви. Слушно вказано, що інтелігенція була національною елітою, щоправда, без транслювання «дискурсу нації» (курсив мій. – М. Г.):
«Російська інтеліґентська мова цілком орієнтувалася на ідеал російської нації,який відкрито не афішували, але який був самозрозумілим у самій структурі інтеліґентського дискурсу: в тому, кого, за допомогою яких аргументів, за якою логікою описували яко свого, а якого – яко чужого та чужорідного. <…>.
Російській національний аспект російської інтеліґентської сфери перебував у “сліпій зоні” його учасників бодай вже тому, що російську мову розуміли “природно” яко загальну мову високої культури в імперії – просто не існувало ще сформульованої позиції, що заперечувала цю природність (за важливим винятком польської та німецької культурної еліти). Тому багато неросійських інтелектуалів ХІХ ст. не сприймали російську мову саму собою, поза конкретними обставинами, яко мову колоніяльного домінування. Крім того, з політичного погляду, російська інтеліґенція зазвичай підтримувала будь-які пригнічувані групи та наперед критикувала будь-які дії уряду. Звідси, в рамках структурної колоніяльної ситуації – російською мовою, беручи російську націю “простого народу” за норму – інтеліґенції вдавалося обстоювати інтереси будь-яких дискримінованих груп. Це сприяло тому, що публічний простір революційної інтеліґенції в Російській імперії ХІХ століття був сформований яко простір російської мови та мислення в універсальних категоріях» [4].
З розлого фрагменту випливає, що російська інтеліґенція була національною елітою без сповідування націоналізму, бо «простий народ» і був цією російською нацією. Як тут не згадати заввагу щодо першого тому «Мертвих душ» Миколи Гоголя від графа Фьодора «Американця» Толстого, який закидав письменнику, що той позитивно зображує винятково персонажів-«малоросів». В одному епізоді роману-поеми йшлося про «двох російських мужиків», а Толстой указав, що росіянин (себто «великорос») написав би просто: «двох мужиків» [5].
Що наразі для мене важливо, як наголошено в історичному курсі, інтеліґенція виступала на захист дискримінованих неросійських спільнот. Інтеліґенція не протиставляла росіян – неросіянам. «Російське» було для інтеліґенції «нормальним», російською версією «універсального». Звідси, продовжуючи логіку, неросійське в Росії ставало чимось «окремим», «особливими». У традиційному російському слововжитку «національний», якщо говорять про саму Росію, її внутрішні справи, означає «неросійський», «окремішній». Бути «російським» – «норма», бути «неросійським» = бути «національним» означає бути «місцевим» і «колоритним». Наприклад, у сучасній Росії стосовно мовного режиму в національних республіках застосовують поняття «національно-російська двомовність», тай сам термін «національна республіка» вказує на те, що Росія та росіяни (не тільки за походженням) постають чимось «наднаціональним», вищим од «окремого» та «місцевого».
Не втримаюся від дальшого продовження думки, що подібне ставлення є зародком ксенофобії. Але «столичної ксенофобії»: не щодо представників сусідніх етнічних груп загалом, а стосовно їхнього небажання перебувати у наявній системі координат, незгоді бути росіянами публічно, а неросіянами – приватно. Наприклад, поки українці (або «малоросіяни») визнають себе мешканцями російської держави та засвоюють російську мову та культуру – вони є улюбленими «братами» росіян («великоросів»). Якщо вони йдуть далі – й заявляють про свою здатність до культурно-політичної самобутности, то – за логікою «столичної ксенофобії» – перетворюються на ненависних «мазепинців», чи «петлюрівців», чи «бандерівців», тобто несправжніх, зрадливих, ідейно збочених «братів»-українців. Описане мною явище є засадою того, що раніше назвав «радянською ксенофобією» – підозрілим ставленням до певних етнічних спільнот, яких розглядають яко потенційно ворожі. Зазвичай ці спільноти неросійські, хоча під час коренізації 1920-х років «іншувалися» саме росіяни. Бо ж не росіяни, яко нація, а комуністична партія була суб’єктом радянської імперської політики [6]. Пропоную симетричний до «столичної ксенофобії» термін «провінційна ксенофобія» стосовно ставлення неросіян до «росіян» (як до позиції в імперській культурі), про що йтиметься нижче.
Владімір Маковскій «Дві сестри» (1893).
Використовую картину Маковского зі зображенням життєвого конфлікту між «успішною» та «скромною» сестрою в якости алегорії на самопрезентацію інтеліґенції як опозиції вищим верствам, з яких і вийшло чимало відомих представників російської інтеліґенції
Хто ж тоді для російської інтеліґенції – «свій», а хто – «чужий і чужорідний»? За авторами історичного курсу, саме відповіді на ці питання вказували на «мовчазний націоналізм» інтеліґенції. Вочевидь, «своїм» був «народ», тобто насамперед російські селяни. Зайвість прикметника «російський» вказує на те, що – як справедливо наголошено в процитованому вище фрагменті – неросіяни не були «чужими та чужорідними». Однак немає прямої відповіді на питання: кого/що «відчужувала» російська інтеліґенція?
Зроблю теоретичний відступ. В оригінальній монографії російського історика і культуролога Андрєя Шипілова «“Свої”, “чужі” та інші» йдеться про те, що бінарна опозиція «свій–чужий» є базовою для людської культури загалом [7]. В авторському екскурсі в античну історію показано, що інваріантом дихотомії «свій–чужий» є протилежність «вищий–нижчий», яка стає найважливішою в космополітичних імперських суспільствах із високим рівнем станового та майнового розшарування, до яких належали грецькі поліси після Пелопоннеської війни кінця V ст. до н. е., елліністичні держави та пізня Римська імперія [8]. Отже, базовим для суспільства є, якщо не націоналізм, то еґалітаризм. Як сьогодні пожартували би українці: якщо не «лінія Порошенка», то «лінія Зеленського».
Звідти випливає, що відповідь на питання, хто був «чужим і чужорідним» для російської інтеліґенції, доволі проста: «чужим» для неї була влада. Неросіяни, хіба за винятком поляків у періоди їхніх повстань і перших років після повстань, не могли бути ворогами для російської інтеліґенції через свою підлеглість Імперії. Відсутність близьких національних «інших» і робило російську думку чи не «анаціональною».
Для неросійської ж інтеліґенції була властива «провінційна ксенофобія», симетрична до «столичної ксенофобії». Річ у тім, що для цієї інтеліґенції, багато в чому подібної до свого російського аналога-взірця, імперська влада поставала двічі «чужою»: і як «вищою» силою – ворожою владою, як і для російської інтеліґенції, і як «чужорідною» владою – іноземною, російською, що полегшувало неросіянам справу боротьби за національне визволення проти Імперії. Звідси й «провінційна ксенофобія»: імперська влада – імператорів або генсеків – «ворожа» не тільки тому, що деспотична, як для поступових «росіян» (з погляду культурної орієнтації), а й тому що – російська. Ба більше, адепти «провінційної ксенофобії» не розділяють «деспотичний» і «російський», буцімто росіяни схильні до деспотичної влади та рабської їй покори. Тому для «неросіянина», який вирішив позбутися російської гегемонії, також важливо звільнитися від свого провінційного статусу, від внутрішньої залежности від Імперії, що може бути наступним кроком на шляху його емансипації. Причому «просто» відкинути «імперське» неможливо – потрібно творити нову культуру.
NB: Автори історичного курсу стверджують можливість «роздвоєння» соціяльної реальности, коли дискурсивні практики не спрямовані на осмислення практик соціяльних. Так, російська інтеліґенція, із соціокультурного погляду, була російською національною елітою, але «дискурсивно» була «анаціональною» спільнотою. Ненаголошена теза «Нової імперської історії…» про «роздвоєння» соціяльної реальности може бути методологічно корисна й для дослідження інших питань соціокультурної історії.
Соціяльний світ для російської інтеліґенції був структурований не стільки горизонтально – за національним принципом, скільки вертикально – за політичним принципом, тобто за доступом до влади. Основний вертикальний поділ – «влада» і «народ». А між ними – інтеліґенція, яка має ті ж самі знання, що й «влада», але не має влади так само, як і «народ». Інтеліґенція має обов’язок – принести знання «народу» і визволити його від «влади», подібно до того, як мітичний Прометей забрав вогонь у богів і приніс його людям. Виходячи з концепції Карла Мангайма, що інтеліґенція не належить до жодного класу, але обстоює інтереси різних класів [9], отримуємо висновок: російська інтеліґенція, будучи різночинною – формуючись із представників різних станів, вела «духовну діяльність» від імені та на захист «народу», себто нижчих верств, протиставляючи себе бюрократії та дворянству.
22. Від «єдиного европейця» до «апостола невігластва»:
як російська влада перестала бути поступовою
Алєксандр Пушкін назвав «уряд», себто владу загалом, «досі єдиним европейцем у Росії» [10]. Поет сказав це у листі до самого Пєтра Чаадаєв – першого критика російського історичного досвіду. Принаймні, мав намір написати йому про це, позаяк процитована фраза наведена у чернетці листа.
Пушкін написав так у 1836 році – через десятиліття після виступу декабристів. Чому? Перед відомою фразою про уряд іде оцінка «суспільства», тобто столичного освіченого дворянства: «…[Н]аше сучасне суспільство настільки ж нице, наскільки дурне; оця відсутність громадської думки, ця байдужість до всього, що є обов’язком, справедливістю, правом та істиною, до всього, що не є необхідністю» [11]. Отже, тільки «уряд» переступає через вимоги поточного часу, через окремі інтереси та ставить високі загальні завдання. Бо від реформатора Пєтра І – через «філософічну» Єкатєріну ІІ – до нового реформатора Алєксандра І саме держава в особах імператорів та їхніх вельмож була головним «вестернізатором» і промотором Просвітництва.
Чи можна порівняти з ними Ніколая І? Пушкін намагався бути вірнопідданим, до того ж оборонцем Імперії від польського націоналізму, і присвятив імператорові знамениті «Станси», закликавши того наслідувати Пєтру І:
В надежде славы и добра
Гляжу вперед я без боязни:
Начало славных дней Петра
Мрачили мятежи и казни.
Но правдой он привлек сердца,
Но нравы укротил наукой,
И был от буйного стрельца
Пред ним отличен Долгорукой.
Самодержавною рукой
Он смело сеял просвещенье,
Не презирал страны родной:
Он знал ее предназначенье.
То академик, то герой,
То мореплаватель, то плотник,
Он всеобъемлющей душой
На троне вечный был работник.
Семейным сходством будь же горд;
Во всем будь пращуру подобен:
Как он, неутомим и тверд,
И памятью, как он, незлобен.
«Початок славетних дій Пєтра затьмарювали бунти і страти», – це явна алюзія на виступ і покарання декабристів. Так само, остання фраза «І пам’яттю, як він, незлобний», – вочевидь, є закликом бути милосердним до декабристів. Недарма ж у своїй варіяції на тему Горацієвого «Exegi monumentum…» Пушкін писав: «И милость к падшим призывал». Бажання Пушкіна були світлими, але Ніколай І їх не справдив, та й не міг виконати.
Боґдан (Ґотфрід) Віллєвальде «Ніколай І із цесаревичем Алєксандром у майстерні художника у 1854 році» (1884).
Місце зберігання: Державний Російський музей (Санкт-Петербург)
Майже через десятиліття відбувся перший публічний спір двох першорядних інтеліґентів – Миколи Гоголя і Віссаріона Бєлінского. Чому інтеліґентів? Бо інтеліґент живе за рахунок своєї розумової праці, не з маєтку, тай – за російською традицією – не перебуває на державній службі. Тож Пушкін і Чаадаєв інтеліґентами не були, а Гоголь і Бєлінскій – були, хоча Гоголь отримував фінансову допомогу від Ніколая І.
У знаменитому листі Бєлінскій сказав про Гоголя: «[п]роповідник кнута, апостол невігластва, поборник обскурантизму й мракобісся, панегірист татарських звичаїв» [12] – за проповідь згоди із дійсністю, за заклики до внутрішнього її перетворення, замість реформ і просвіти, потрібних – за Бєлінскім – «старорежимній» Росії. Як прокоментував полеміку Гоголя і Бєлінского російський літературознавець Юрій Манн: «Зрештою, все зводилося до альтернативи: з чого починати – з виправлення структури суспільства або всіх її складників, від монарха до останнього обивателя?» [13].
Бути заодно з урядом – значить бути «апостолом невігластва», який проти «виправлення структури суспільства». Вираз «апостол невігластва» можна було би адресувати й тому самому «уряду», який Пушкін назвав «єдиним европейцем». Пушкін і Бєлінскій жили в одну епоху, але ж наскільки відрізнялися їхні оцінки Ніколая І і його влади. Від «єдиного европейця» до «апостола невігластва» – один крок за царювання одного імператора!
Саме лист Бєлінского став одним із центральних текстів «літературоцентричної» інтеліґенції. Як писав публіцист-слов’янофіл Іван Аксаков іще через десятиліття – у 1856 році: «Немає жодного вчителя гімназії, жодного повітового вчителя…, який би не знав напам’ять листа Бєлінского до Гоголя, і під їхнім [таких учителів. – М. Г.] керівництвом виховуються цілі покоління» [14]. Отже, вже за часів Ніколая І, він і влада в цілому стали «апостолами невігластва» в очах – поки дуже нечисленних – підданих Російської імперії з модерною освітою.
Справді, Пєтр І був просвітником на троні без ідеології, Єкатєріна ІІ – з ідеологією, а її продовжувачем став Алєксандр І. «Просвічена імператриця» Єкатєріна, за афоризмом Йоханана Петровського-Штерна, була «більш імператрицею, ніж просвіченою». Просвітництво творило атмосферу її правління, але не призводило до просвітницьких реформ. Якщо просвітництво надає мову для обговорення суспільних питань, а реальности для переходу від слова до діла недостатньо, то критичний дискурс просвітництва стає засобом для критики просвіченої тільки на словах влади. Єкатєріна отримала першого критика самодержавства – «бунтаря, гіршого за Пугачова» Алєксандра Радіщева. Гіршого, бо належного до дворянства, гіршого, бо просвіченого. Наступними просвіченими критиками з практичним хистом стали декабристи, які випробували свої сили на дії – під час Французько-російської війни 1812 року і Закордонних походів 1813–1814 років і ввіч побачили західноевропейське життя – взірцеве для всіх східноевропейських вестернізаторів.
Од часів приборкувача декабристів Ніколая І, з погляду освічених росіян, влада стала не рушієм, а гальмом просвітництва – «модернізації згори». За його правління шанс іще був. В оригінальному дослідженні поворотних моментів російської історії, написаному Іриною Карацубою, Іґорєм Курукіним і Нікітою Соколовим, вказано на альтернативний шлях – відмову від Царства Польського під час Листопадового повстання 1830–1831 років. Таку пропозицію Ніколай І листовно висловив генералу Івану Паскевичу в лютому 1831 року. Відмова від польських земель призвела би не тільки до територіяльних втрат, а й до відмови Росії від ролі «жандарму Европи», яку вона виконувала за Ніколая І і що завершилося провальною Кримською (Східною) війною 1853–1856 років [15]. Звісно, цей крок мав би наслідком і «м’якішу» внутрішню політику. Але який би імператор відмовився від територій? Навіть ціною перетворення з «єдиного европейця» на «апостола невігластва».
Свою лепту в перетворення імператорів-вестернізаторів на «апостолів невігластва» вніс парадокс щодо персони Ніколая І, завважений російським дослідником Андрєєм Теслею. За його оцінкою Ніколай І був «крайнім західником», продовжувачем розбудови «поліційної держави». Проблема ж, як слушно наголошує Тесля, полягала в тому, що імператор реалізував ту модель европейського розвитку, від якої Европа вже відмовилася [16]. Додам од себе: ця модель впала разом із Бастилією. А тому «вестернізатор» Ніколай І здавався таким собі «орієнталізатором» Росії.
Наголошу на іншому важливому моменті: в Центральній і Західній Европі, яку побачили майбутні декабристи під час військових кампаній, вже не було кріпацтва. Інститут кріпосного права робив російське суспільство поділеним навпіл – на вестернізоване дворянство та решту населення, яке не цілком складалося з кріпосних (поміщицьких) та удільних (державних) селян, але мінімально зазнавало дії модернізаційних чинників. А завдання модернізації Імперії вимагали запровадження конституційного ладу та політичного представництва, до чого Романови відчували відразу до самого кінця свого правління.
23. «Сіячі знання» на громадському полі:
«анаціональність» як опозиція
Ідейні засади російської інтеліґенції сформувалися за часів салонних дискусій періоду правління Ніколая І, коли «соціологічно» інтеліґенція тільки-но розпочала складатися. Сам термін «інтеліґенція» у соціокультурному значенні, яко соціяльна спільнота з моральним почуттям обов’язку перед народом, поширився від 1860-х років – за реформаторського початку правління Алєксандра ІІ (1855–1881) [17].
Для кращого розуміння поняття «російська інтеліґенція» звернуся до його аналогу – концепту «суспільства» з публіцистики Івана Аксакова. Він доповнив концепцію свого брата – мислителя Костянтина Аксакова, який поділяв російську реальність на «Державу» і «Землю», яка підкорюється державі, але змушує владу зважати на свою «думку» («мнение»). Іван Аксаков запропонував систему з трьох елементів: «народ–суспільство–держава». «Суспільство», на відміну від «народу», наділене самосвідомістю та моральною силою, але – як наголошував публіцист – «не є явищем політичним», і складається з особистостей. «Суспільство» виникає пізніше за державу, і було тим, чого не вистачало Росії [18].
Ілья Рєпін «Портрет поета і слов’янофіла Івана Сєрґєєвіча Аксакова» (1878).
Місце зберігання: Державна Третьяковська галерея (Москва)
Російська інтеліґенція, на відміну від омріяного Аксакового «суспільства», мала політичні претензії. Звідки така відмінність? На мій погляд, справа полягала у соціяльному підґрунті інтеліґенції та «суспільства». Аксакове «суспільство» – за контекстом, це російські дворяни, оскільки сам Аксаков, як і класичні слов’янофіли з класичними західниками, належав іще до «салонної» епохи. Російське дворянство пов’язане з державою за трьома лініями. По-перше, за своєю ґенезою: сформувалося від часів Московської держави яко служилий стан. По-друге, за відносною «відкритістю»: дворянський стан із запровадженням Пєтрової «Табелі про ранги» поповнювався талановитими і відданими державі представниками інших станів. По-третє, зв’язком зі службою: хоча від часів Пєтра ІІІ і Єкатєріни ІІ військова і цивільна служба перестали бути обов’язковим для дворян, що наблизило їх до сусідського ідеалу – річпосполитського шляхетства, але проведення молодих років на службі залишалося неформальним обов’язком дворянина, оскільки інакше ставало незрозумілим, як до нього і до його дружини ставитися: становище визначав чин [19]. Різночинці ж не були прямо пов’язані з державою та, засуджуючи уряд як «апостола невігластва», позиціонували себе яко політичну силу в суспільстві без політики.
Перші інтеліґенти розпочали своє навчання та соціяльне життя за часів реформ, а продовжили його під час реакції, що заступила собою реформи і радикалізувала настрої молодих освічених людей. Тож не можу не процитувати знайомий зі шкільної лави вірш Ніколая Нєкрасова «Сіячам» – про морально відповідальну інтеліґенцію:
Сеятель знанья на ниву народную!
Почву ты, что ли, находишь бесплодную,
Худы ль твои семена?
Робок ли сердцем ты? слаб ли ты силами?
Труд награждается всходами хилыми,
Доброго мало зерна!
Где ж вы, умелые, с бодрыми лицами,
Где же вы, с полными жита кошницами?
Труд засевающих робко, крупицами,
Двиньте вперед!
Сейте разумное, доброе, вечное,
Сейте! Спасибо вам скажет сердечное
Русский народ…
Утвердження терміну «інтеліґенція» відбувалося за часів соціяльного формування нової верстви. Того часу на арену російської історії вийшли «різночинці» – вихідці з різних станів, які існували з розумової праці (подібно до професійного літератора Віссаріона Бєлінского – сина лікаря й онука священика) та ідентифікували себе з новою верствою. Головним джерелом поповнення інтеліґентських лав було студентство, чисельність якого постійно зростала, особливо завдяки економічному зростанню наприкінці ХІХ – у перші роки ХХ століття: з 4,1 тисяч університетських студентів у 1865 році до 16,3 тисяч у 1899 році [20]; а кількість студентів усіх вищих навчальних закладах у 1897 році досягла 31,4 тисяч осіб [21]. До того ж певна частина російської молоді навчалася закордоном, де не було обмежень ані для жінок, ані для євреїв, ані для «політично неблагонадійних».
Ґріґорій Мясоєдов «Сіяч» (1888).
Місце зберігання: Латвійський національний художній музей (Рига)
Молоді люди першого покоління різночинців отримали свій маніфест – роман Ніколая Чернишевского «Що робити?», опублікований 1863 року в «товстому» журналі «Современник». Про це, слідом за історіографією попередніх історичних періодів, йдеться в «Новій імперській історії…» [22]. Але дослідник Станіслав Рєпінєцкій указує, що ставлення освіченої молоді до цього роману не було однозначно схвальним [23]. Так чи інак роман Чернишевского став ідейною віхою в історії російської інтеліґенцією.
Насамкінець повернуся до питання про «анаціональність» російської інтеліґенції. В рік виходу роману «Що робити?» тривало Січневе повстання поляків проти Росії 1863–1864 років, що посилила «націоналізацію» російської бюрократії й дворянства і мало своїм відлунням атаку на українську інтеліґенцію – Валуєвський циркуляр 1863 року. Чи все так просто з «анаціональністю» інтеліґенції?
Відзначу, що Віссаріон Бєлінскій був попередником не тільки інтеліґенції, яко нової соціокультурної верстви, а й одним із піонерів російського націоналізму, Під гострим пером критика «соціяльне» і «дискурсивне» поєднувалися в одне розквітчане полотно публіцистики. Як показує Сергій Біленький, для Бєлінского нація була модерною спільнотою, в якій гомогенна культура поєднувала різні верстви населення – і «народ» (нижчі верстви), й елітарні групи, включно з дворянством та чиновництвом [24].
Чому ж інтеліґенція не пішла за своїм пророком-попередником? Моя відповідь проста: за умов зростання націоналізму серед чиновництва й дворянства, які соціокультурно протистояли різночинній інтеліґенції, бути «анаціональним» означало бути опозиційним. Інтеліґенція не тільки виходила з вертикального поділу суспільства, а й одкидала ідеологічне забезпечення горизонтального поділу імперського населення – націоналізм російських еліт.
* * *
Таким чином, у Російській імперії склалися специфічні умови становлення інтелектуальної верстви за обставин перетворення влади з реформатора на реакціонера. Звідси нова верства – інтеліґенція, яка вийшла на суспільну арену за реформістських 1860-х років, ставала опозицією до уряду та провідником прогресу, протиставляючи владі чиновництва – свою нову мораль. Відповідаючи на своє питання Романові Шпорлюку, скажу: інтеліґенція шукала себе у протистоянні «владі» та служінні «народу», що й робило з неї національну еліту.
Як наголошено в «Новій імперській історії…», інтеліґенція являла собою російську національну еліту, хоч і була «анаціональною». «Анаціональною» з огляду на зростання націоналізму серед «вищих» прошарків російського суспільства, між якими та «народом» у своєму уявленні й мала бути інтеліґенція, виступаючи оборонцем прав та інтересів «народу» і суворим критиком влади.
Розмірковуючи про російську та неросійську інтеліґенції в «імперській ситуації», я запропонував симетричні поняття «столична ксенофобія» та «провінційні ксенофобія», притаманні представникам відповідно російської й неросійської інтеліґенції. Обидві ксенофобії – викривлення соціокультурної реальности, які спроможні надовго переживати Імперії. Для адекватного ж сприйняття соціяльної дійности за постімперських часів необхідно позбуватися таких ксенофобій.
Наступні питання мого огляду сюжетів «Нової імперської історії Північної Евразії» будуть пов’язані з Першою російською революцією 1905–1907 років – імперською революцією масового суспільства.
Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел
__________________________________________________
[1] Див., напр., пізніше перевидання: Роман Шпорлюк. Формування модерних націй: Україна – Росія – Польща / Пер. з англ. Г. Касьянова, М. Климчука, М. Рябчука, Я. Стріхи, Д. Матіяш та Х. Чушак. – Вид. 2-ге. – Київ: Дух і літера, 2016.
[2] Карл Мангайм. Ідеологія та утопія / Пер. з нім. В. Шведа. – Київ: Дух і літера, 2008. – С. 172–173.
[3] Новая имперская история Северной Евразии / Под ред. И. Герасимова. – Казань: «Ab Imperio», 2017. – Часть 2: Балансирование имперской ситуации: ХVIII–XХ вв. / Под ред. И. Герасимова. – Казань: «Ab Imperio», 2017. – С. 338–341.
[4] Там же. – С. 339–340.
[5] Edyta Bojanowska. Nikolai Gogol. Between Ukrainian and Russian Nationalism. – Cambridge–London: Harvard University Press, 2007. – P. 237.
[6] Див.: Михайло Гаухман. Сучасність і Голодомор: паралельні міркування над книжкою Зигмунта Баумана «Модерність і Голокост». Ч. 3: Імперія для всіх і не для кого: радянська ксенофобія імперського центру (історико-політологічний етюд) (5 серпня 2016 року) // Україна модерна.
[7] Див.: Андрей Шипилов. «Свои», «чужие» и другие. – Москва: Прогресс-традиция, 2008.
[8] Там же. – С. 177–436.
[9] Карл Мангайм. Ідеологія та утопія. – С. 173.
[10] Александр Пушкин. Письмо П. Я. Чаадаеву (19 октября 1836 г., черновая редакция) // Его же. Собрание сочинений: в 10 тт. – Т. Х. Письма 1831–1837. – Москва: Государственное издательство художественной литературы, 1962.
[11] Там же.
[12] Виссарион Белинский. Письмо Н. В. Гоголю (15 июля 1857 г.) // Н. В. Гоголь в русской критике: сборник статей. – Государственное издательство художественной литературы, 1953.
[13] Юрий Манн. Гоголь. Книга третья. Завершение пути. 1845–1852. – Москва: Российский государственный гуманитарный университет, 2013. – С. 161.
[14] Письмо Белинского к Гоголю / Статья и публ. К. Богаевской; Коммент. Я. Черняка // Литературное наследство. – Т. 56: В. Г. Белинский. II. – Москва: Издательство АН СССР, 1950. – С. 514.
[15] Ирина Карацуба, Игорь Кукурин, Никита Соколов. Выбирая свою историю. Развилки на пути России: от Рюриковичей до олигархов. – Москва: АСТ; CORPUS, 2015. – С. 277–278.
[16] Андрей Тесля. Первый русский национализм… и другие. – Москва: Издательство «Европа», 2014. – С. 218–219.
[17] Див.: Тимо Вихавайнен. Внутренний враг. Борьба с мещанством как моральная миссия русской интеллигенции / Пер. с англ. Е. Герасимовой и С. Чуйкиной. – Санкт-Петербург: Коло, 2004. – С. 15–23.
[18] Андрей Тесля. Первый русский национализм… и другие. – С. 90–94.
[19] Андрей Тесля. Между своими [Рец. на:] Шокаева А. Дворянская семья: культура общения. Русское столичное дворянство первой половины XIX века. – М.: Новое литературное обозрение, 2017. – (Серия: «Культура повседневности») // Его же. Русские беседы: лица и ситуации. – Москва: Рипол классик, 2018. – С. 111–112.
[20] Тимо Вихавайнен. Внутренний враг. Борьба с мещанством как моральная миссия русской интеллигенции. – С. 19.
[21] Анатолий Иванов. Высшая школа России в конце XIX – начале XX века. – Москва: Академия наук СССР, 1991. – С. 253–254.
[22] Новая имперская история Северной Евразии. – Ч. 2. – С. 340–341.
[23] Станислав Репинецкий. К вопросу об отношении общества к роману Н. Г. Чернышевского «Что делать?» // Клио. – 2014. – № 2 (86). – С. 46–49.
[24] Serhiy Bilenky. Romantic Nationalism in Eastern Europe. Russian, Polish, and Ukrainian Political Imaginations. – Stanford: Stanford University Press, 2012. – P. 240–241.
