«Навряд чи я би туди їхала з власного вибору, — каже мені знайома журналістка, яка давно не працює у новинній журналістиці. — Ходити вулицями, на яких це все трапилося. Не думаю, що я була би до цього готовою».
Я розумію її з пів слова, і згодна: відвідання місця, в якому стався перехід за межі людського, потребує особливої сконцентрованості розуму, душі і емоційних сил, так обмежених сьогодні.
Але на ранок, після виснажливої кількагодинної нічної тривоги, я, разом з кількома пенсіонерками, які везуть за собою пір’я петрушки в кольорових торбинах, сідаємо в міжміську маршрутку.
Температура під тридцять, у маршрутці немає тіні і бракне кисню, але до цього так давно всі звикли, багато років до початку війни.
Ця дорога коротка. У лічені секунди після їжаків блокпостів, на виїзді з розпеченого на сонці Києва, ми різко в’їжджаємо в темний сюрреалізм розтрощених будинків. Мозок, який досі нічого подібного не бачив, реагує спочатку чіпкістю асоціації з недавньою виставкою сучасного мистецтва, ловлячи гру світла на сіро-зеленому павутинні захисних сіток. Потім — спогадом про закинуті недобудови навколо родинного будинку, назавжди тепер зарослі травою. Ці асоціації наче дзеркалять одна одну, аж допоки око не натрапляє на сліди від куль на парканах, на триповерхові будинки зі «знятими» від обстрілів дахами, з переламаними ребрами стін і випаленими пащами вікон. Докази насильства, небаченого наяву, і до квітня минулого року неназваного.
На кінцевій автобусній станції геть порожньо. Я інтуїтивно повертаю направо від зупинки, вулицею, що має громіздку назву: «Ленінградська /Авіаконтруктора Антонова», написану відразу і кирилицею, і латинкою. Це перейменування з 2016 року, після якого чомусь зберігаються таблички з обома назвами. Минаю кіоски з турецьким одягом, усю цю добре впізнавану пострадянську базарність, якою було усіяно останні тридцять років, дошки оголошень — в основному про допомогу з вивезенням сміття й мотлоху і з будівельних робіт.
Через два кілометри, здебільшого запилених стежок замість асфальту, я нарешті доходжу до маленької алеї із бронзовим деревцем. По лінії його стовбуру нанесені імена загиблих за Україну у 2014–2017 роках. Це відома алея героїв АТО — двічі розстріляних: спочатку на лінії фронту, а потім, у березні 2023 року, коли у їхні обличчя росіяни цілилися впритул, випускаючи сотні куль, намагаючись знищити навіть згадку про їхній героїзм.
З іншого боку дороги — парк з височезними ірпінівськими соснами, які вперто тримаються за небо. Чоловіки у помаранчевих жилетах малюють паркани і стрижуть траву. Сивий дідусь з ніжністю мугикає щось до немовляти на руках, стоячи у тіні дерев, впритул до жовтогарячого храму, біля церкви з синім куполом і свіжопосіченим, в решето, кулями фасадом.
***
З цього місця до моїх наступних пунктів призначення мене підвозитимуть два водії. Обидва з Донеччини.
Один разом з родиною переїхав сюди до початку великої війни. Наприкінці лютого 2022 року він з родиною спочатку не поспішав залишити це місце: сподівався, що все затихне, надто ж бо довго будувався їм їхній другий дім після того, як перший знищила вибухівка російських солдат у 2014-му. Але четвертого березня вони заледве встигнули виїхати в останній колоні машин. Тепер дружина з сином, за його словами, «невідомо де» (у Фінляндії, коли я допитуюся про країну), куди вони виїхали з допомогою польських волонтерів. «Коли вони повернуться — невідомо,» — каже він сумно, та й що тут буде завтра, хто зна». «Я сам повернувся сюди через два тижні після деокупації. Відбудував в домі, що зміг сам. А вікна затягнув поліетиленом, і так жив до грудня, спав під ковдрами, в одязі. У грудні вікна мені поставили за державний кошт».
Другий водій — з Лиману. Вирвався з міста у грудні, вимушено, до останнього сподіваючись, що не доведеться. «Тут донецьких людей багато, — пояснює він мені. — Житло доступніше».
Він привозить мене на вулицю Героїв Майдану, де з нової алеї памяті на мене дивляться очі героїв АТО і тих, хто загинув після початку великої війни. Праворуч — радянська будівля басейну, міський фонтан, і білий тент зимового пункту незламності.
У тому ж периметрі — білосніжна церква. На її подвір’ї порожньо. Я хочу зайти всередину, але щойно ступаю на першу сходинку, як назустріч мені виходить чоловік років сорока: «Зачинена» — каже він мені стомлено, і в його голосі я чую приреченість, наче він сповіщає про закритість чогось набагато більшого. Питання чи зачинена сьогодні, чи з минулої весни, застрягає мені у горлі. «Там багато що відновити треба, — додає, — тут же влучання були».
Друга обстріляна церква у моїй подорожі за сорок хвилин.
Обходячи храм зі сторони, я потрапляю на свіжопрокладену з будівельного пласту стежку. Вона веде до хреста з вінками квітів, іконою і чорнобривцями на землі. Без підпису. За хрестом поскладано мармурові плити однакового розміру, які я спершу сприймаю за матеріал для відбудови церкви, але, потім, приглядаючись, розумію, що це пам’ятні надгробки. Ще без імен і підписів.
У ворота на територію церкви, входять молоді чоловік і жінка, дівчинка у білій сукні і три-чотирирічний синьокоокий хлопчисько. Кожен з них несе кілька ромашок, перевитих чорною або синьо-блакитною стрічками. Вони мовчки прямують до хреста.
***
Ходити стежками Ірпіня і Бучі через 15 місяців після звільнення — це тестування власних меж.
За цей час, люди встигли вивезти звідси сміття, залатати багато вікон, але я все одно боюся подивитися їм в очі. Мені нічого їм дати. Єдине, до чого мені найближче, принаймні професійно, це до їхніх історій, тобто до їхньої пам’яті про пам’ять, до того, що залишається в їхній зраненій свідомості — окремими спалахами подій і непов’язаними в одну лінію сюжетами. Ким і за допомогою якої символічної мови розповідатиметься те, що відбулося тут минулої весни? Хто братиме в цьому участь? Хто розповість історії їхнього виживання? Як бути із забуттям, і що, власне, потрапить під витіснення?
Після того, як минає перший шок, навколо місця насильства завжди утворюється група людей, які починають стосунки з цими місцями через професійне конструювання розповіді, історії — через фільми, мистецтво, музеї. Але більшість людей здебільшого дистанціюються від цих місць, навіть якщо вони активно підтверджують важливість комемореації і готові у це так чи так інвестувати. За цим дистанціюванням стоїть не байдужість, а нездатність витримати, впорядкувати інтенсивність болю, приниження, страху, незрозуміння і роздратування, яке є реакцією на пережиту агресію — на індивідуальному рівні, особисто, через близьких, і на рівні спільноти. Входити в зону місць колишнього насильства, наче потрапляти в міжпланетний простір: сама лише згадка про ці краї — як лезом по серцю — спочатку біль, за яким відразу слідує в’язке і задушливе відчуття невпевнености. Не знати чи треба, не знати чи можна, і якщо можна, то як.
Але будь-яка пам’ять можлива тільки у просторі, де є життя. Попри всю складність і емоційну напругу, саме здійснення мікроскопічної роботи присутності, наприклад, збирання усних свідчень і матеріальних доказів дій росіян в цих місцях, або через повсякденний контакт, перебування з людьми, які вижили, може не відразу очевидна, але дуже істотна інвестиція в майбутнє. Будь-який уважний повсякденний контакт з цим містом, близькість до його звичайного побуту, який триває всупереч спробам його знищити, запобігає інструменталізації і відчуженню цих місць від живого тіла країни. Бо чи було би щось страшніше, ніж якби таке відчуження тихо і невидимо відбулося після деокупації?
Я думаю про це часто, коли вслухаюся в дискурс про відбудову містечок Київської і Чернігівської областей, чуючи що «там уже дуже багато відновлено» від друзів і колег, або спостерігаючи це через презентації на міжнародних конференціях. Такі презентації викликають сильне зацікавлення сторонньої аудиторії, і після них обов’язково лунає запитання: чи вони (ми, тобто) не боїмося відбудовувати, якщо війна ще не закінчена?
Навряд чи існує кращий формат, ніж розповідати про Україну світові через метафори незламности. Наратив сили, і героїзму мобілізує і, ймовірно, перевторює досвід упослідження в переможний. Але всередині суспільства стосунки з цими містами повинні, мабуть, бути чутливішими і тоншими, ніж тільки через дискурс героїзму. Він не може ані спростити всю складність, і багатовимірність повсякденности, через які проходять мешканці цих міст, ані зменшити відповідальність кожного з нас за стосунки з ними.
Я вдивляюся знову і знову в словосполучення «Закатована Яблунька» з фотографій на алеї героїв в Бучі. «Яблунька» — це про трагедію в будівлі на Яблунській 144, місце одного з найнесамовитіших опорів росіянам на початку березня 2022 року. Підприємство на околиці міста, де невелика група місцевих чоловіків голіруч тримали оборону міста, щоб не впустити росіян. Всі вони були по звірячому закатовані псковськими десантниками. Цей злочин пізніше набрав світового розголосу, що буде долучено як доказ до міжнародних судів.
Але стоячи перед розбитими вікнами цього будинку, я думаю про збережену у мові лагідність, цю зменшувально-пестливу форму назви, це не-відчуження досвіду, зберігання його всередині чуттєвого поля через слово, не-відбирання імені, попри пройдений жах.
Любити ці міста, пізнавати їхній біль, і те, що лежить за його межами, одночасно зважаючи і не зважаючи на все, що тут відбулося. Може у такий спосіб ми зможемо віднайти їх знову, а пізніше і себе у них, з примар цієї війни.
В одному з останніх залів варшавського музею польських євреїв Polin транслюються документальні інтерв’ю зі тими, кому вдалося вижити у Голокості. Інтерв’юер, зокрема, запитує людей: чому ви тут залишилися після всього, що пережили, і після того як тут вбили всіх ваших близьких? Одна з жінок, десь за дев’яносто, відповідає, що на місцях, де зникає жива память про пережитий злочин, залишається тільки каміння. Вона тут — бо дбає про каміння.
Коли я слухаю цей запис, на початку липня цього року у Варшаві, то думаю: а що ж є нашим камінням. Людей масово виштовхують з української землі, століттями, через депортації, війни, насильства на різних рівнях, від різних держав. І все-таки дехто тут залишається, разом зі своєю пекельною пам’яттю, її камінням, і квітами, які там ще проростуть.
