Мене завжди вражали історії про те, як театри продовжували свою роботу у містах під час різних воєн. Останні тижні також дозволили мені особисто відчути досвід відвідин спектаклів в умовах воєнного стану. Я потрапила на дві вистави — «Вороги: історія кохання» в режисурі Максима Голенка у Львівському театрі Марії Заньковецької та «Приголомшена Тетяна» в режисурі Людмили Колосович та виконанні акторів Маріупольського драматичного театру в Ужгородському драматичному театрі. Ці дві вистави зовсім різні за своїм жанром, масштабом і постановкою, написані в різний час, але їх об’єднує інтерпретація режисерів, які намагалися наблизити спектаклі до контексту російської війни проти України. Досвід відвідин театру — це також досвід перебування в одній аудиторії з іншими людьми, спільне переживання емоцій та реакцій, і саме про нього я б хотіла поміркувати.
«Вороги: історія любові» була спершу написана як їдишський роман Ісааком Башевісом-Зінгером і опублікована в нью-йоркській газеті «Форвертс» у 1966 році, а в 1972 році перекладена англійською. Пізніше книгу адаптувала до театру письменниця Сара Шульман. Це історія талмудиста Германа Бродера, якому вдалося вижити під час Голокосту і переїхати в Нью-Йорк. Там він торгує книжками і опиняється у трагікомічній ситуації поміж трьома жінками — полькою Ядвіґою, яка і врятувала його від Голокосту, єврейкою Машею і своєю дружиною Тамарою, що несподівано також вижила. Дія зосереджена навколо цього водевільного сюжету, але за поверховістю це драматичний твір про відновлення життя після травми. Персонажі реагують на знищення їхнього світу в драматично різний спосіб: якщо деякі навертаються до релігії, то Герман Бродер натомість зневірюється, і книги, колись сповнені для нього мудрості, тепер є не більш ніж товаром і декораціями.
Постановка Максима Голенка стала досить популярною, і зал театру був цілком заповнений різноманітною публікою, а навіть дітьми. Вистава дуже динамічна — з музикою, сценою, що крутиться, і численними піснями та жартами, на які публіка бурхливо реагувала. Для українського глядача цю постановку робить особливою вплітання різних елементів, що нагадують про нашу війну. Наприклад, на початку звучить репліка: «Якщо Гітлер помре, то є сто сорок мільйонів, готових зайняти його місце», на яку зірвалися аплодисменти. В оригіналі, звісно, було просто «мільйони». Таких моментів і рішень у спектаклі декілька, наприклад за сюжетом з’являються нацистські солдати — як спогади Бродера про війну. Один з них розмовляє німецькою, а інший перекладає все російською. Завдяки цьому вистава набуває зовсім іншого виміру — вона перестає бути лише історією Голокосту, натомість змушує українських глядачів переосмислювати наші втрати і те як жити з нашими травмами.
З одного боку, порівняння трагедій може біти досить недоречним і можна дорікнути, що тема Голокосту стає цікавою українським глядачам лише коли її безпосередньо загорнути в обгортку української війни. Але, мабуть, можна глянути на це як на метафоричну мову, якою ми можемо говорити про досвіди посттравматичного синдрому і зневіри уже тепер. Вистава, як зазначив режисер, передчуває проблеми, які поставатимуть перед нами під час війни.
Вистава акторів маріупольського театру «Приголомшена Тетяна» розрахована на невелику аудиторію — близько 30-40 глядачів, які сиділи просто на сцені, впритул до дії. Грузинський письменник Лаша Бугадзе написав низку міні-вистав після війни в Грузії 1991–1993 років на основі свого досвіду. Це вистава про те, як грузини переживають війну, складається з шести абсурдистських історій, об’єднаних вступом і проміжними репліками ангела в чорному капелюсі. Крім війни, спектакль зачіпає інші важливі для грузинського суспільства теми. В одному епізоді хлопець і дівчина починають поводитися в нехарактерний для приписаних суспільством гендерних ролей спосіб, привертаючи увагу до проблемності традиційної фемінності/маскулінності. В іншому бабуся-матріарх у монолозі проектує на внука свій сценарій його життя. Від звичних побажань гарної роботи і великої сім’ї вона переходить на емоційний монолог про те, як зичить йому успішно перемагати і вбивати ворогів, а потім сама падає замертво від інфаркту. Але найбільш емоційним і складним для розуміння був центральний епізод, що власне називається «Приголомшена Тетяна». Це плач-ламентація жінки з приводу смерті знайомого на фронті. Але він абсурдно парадоксальний, бо її чоловік якраз живий у дворі, а вбитим героєм стає інший. Несправедливість, на яку вона нарікає, у тому, що її чоловік, який все життя чесно працював, не стає померлим героєм. Вона повторює речитативом монолог, слова якого слухачі через декілька хвилин уже перестають розрізняти. Це сама по собі вражаюча сцена, але режисерка додала до неї український відеоряд з відомими нам відеокадрами перших місяців повномасштабної війни — вибухи, ракети, померлі та поранені, група людей, що ховається під мостом в Ірпені. Ми бачили ці кадри багато разів у різних ситуаціях і впізнаємо їх з перших секунд. Через це всю сцену нестерпно важко дивитися, на додачу до інших тригерних моментів, як-от звуків кулеметної черги, що завершують кожен з шести епізодів.
У залі був чоловік в уніформі ЗСУ, і я весь час думала, як він сприймає цю виставу, а також як сприймають її самі актори з Маріуполя. У нас поки що не завжди пишуть попередження про драстичний контент, можливо, гадаючи, що українцям, які ставали свідками воєнних руйнувань у реальності, не зашкодить спостереження за ними на сцені. На відміну від вистави у львівському театрі, в Ужгороді публіка була стримана і принишкла. «Справді чіпляє,» — почула я від однієї з глядачок, поки ми рухалися до виходу.
Але крім очевидної реакції на воєнні кадри і діалоги, я знову думала про те, що українська інтерпретація вистави трохи розбігається з оригінальною ідеєю п’єси. «Приголомшена Тетяна» за своєю абсурдистською формою ховає антивоєнне повідомлення. Вистава закінчується реплікою ангела, який перелічує воєнні конфлікти у світі і запитує: «Хто зупинить війну?». Сам скетч про жінку, яка побивається, що її чоловіку не випало стати героєм, критикує надмірну героїзацію і романтизацію війни. Водночас, ми як суспільство в розпалі війни за оборону своїх територій зараз трохи в іншій ситуації. Наша участь у війні є умовою нашого виживання. Війну було нам нав’язано, і не від нас залежить її припинення. За останні два роки багато моїх знайомих почали читати воєнну літературу з різних історичних періодів, але часто висновком з неї є те, що кожна війна є іншою. Саме ця розбіжність між монологом жінки у «Приголомшеній Тетяні» і добре знайомим відеорядом, який несе для нас радше повідомлення про те, що нас хочуть знищити, спантеличує, і складно зрозуміти, як вони узгоджуються.
Обидві вистави змусили мене думати про те, як мистецтво допомагає чи не допомагає нам бути більш емпатичними до страждань інших. Ці вистави сприймалися б зовсім інакше, якби у нас не було війни, і це підтверджує те, що покази спектаклю Лаші Бугадзе у Києві 2011 року не мали успіху через нерозуміння. Водночас, ми очікуємо, що наше мистецтво промовлятиме до глядачів, які не мали досвіду війни, уважно слідкуємо за прем’єрами «20 днів у Маріуполі» чи «Intercepted» на міжнародних фестивалях. Власний досвід війни підвищив наш інтерес до тем етнічних чисток і геноцидів, страждань, героїзму, пацифізму. Ми дивимося в інші війни, як у криве дзеркало, і хоча воно не завжди дає відповіді, допомагає формулювати питання.
