У 2023 році у Польщі вийшов переклад книги дослідниці питань памʼяті Голокосту Маріанни Гірш у співавторстві з Лео Шпіцером «Duchy domu. Czerniowce w żydowskiej pamięci» (в оригіналі «Ghosts of Home: The Afterlife of Czernowitz in Jewish Memory») — «Привиди дому. Чернівці у єврейській памʼяті»). Ця книжка близька мені з декількох причин — і як дослідниці єврейської історії та памʼяті, але також як організаторці «ностальгійного туризму», або ж heritage tourism, феномен якого сам заслуговує осмислення та аналізу. Я читала книжку приблизно тоді ж, коли мій чоловік, історик Томаш Янковскі прочитав у Центрі Міської Історії лекцію про єврейські повернення у Польщі та Галичині «У пошуках рідного штетлу. Зазираючи у минуле через три покоління», розповідаючи про емоційні досвіди з нащадками американських, канадських та ізраїльських євреїв в українських містечках і селах. У цьому есе я хотіла би поміркувати над цими двома оптиками — тих, хто повертається, і тих, хто супроводжує. Я вважаю, що тепер гарний момент для осмислення, чим був «ностальгійний туризм» для України з початку 1990-х років, адже це явище раптово перервалося. Після 2020 року потік туристів майже зник через пандемію і не встиг відновитися через повномасштабне вторгнення. Останні довоєнні свідки, і серед відвідувачів, і серед місцевих, вмирають і, якщо туризм відновиться, то виглядатиме зовсім інакше і відповідатиме на емоційні потреби в інший спосіб.
Книга Маріанни Гірш присвячена «черновіцер» — німецькомовним чернівецьким євреям, сформованих Габсбурзькою імперією, культура яких перетривала міжвоєнний період румунізації, Голокост і повоєння. Авторка сама є донькою чернівецьких євреїв, що пережили Голокост, народилася у Румунії у 1949 році, а згодом переїхала до США, де побудувала наукову карʼєру. Відомою її зробила концепція «постпамʼяті» (1992) — ідея, як події та спогад, не пережиті особисто, а відомі через розповіді батьків, відображаються на нащадках. У своїй книзі вона розповідає про практичний вимір цього явища і аналізує декілька поїздок до Чернівців, які від початку 1990-х здійснила зі своїми батьками і без них. Жанрово це репортаж, який нагадує інші схожі тексти про «мандрівки за коріннями». Але в книзі впізнається методологія науковиці. По-перше, в ретельно дослідженому і описаному історичному контексті Чернівців і регіону в період Габсбурзької імперії, міжвоєнної Румунії, Другої Світової та Голокосту, радянських часів. Якщо Габсбурзький період — це основний етап творення «черновіцер», то румунський, з його уніфікацією і дискримінацією, а також радянський, сприймаються передусім як насильство і виклик. Водночас, попри всі випробування, німецькомовна культура чернівецьких євреїв виявилася напрочуд тривкою, і сама Маріанна Гірш, виростаючи у Румунії в середовищі чернівецьких євреїв, які виїхали, відчувала свою до неї причетність.
Авторка поєднує ці розповіді з саморефлексією — що вона відчуває, коли розглядає вуличні фото з Чернівців 1930-х, коли зустрічається з родичкою, яка там залишилася, коли бачить давнє помешкання, у якому жили її батьки, а тепер живуть інші люди. Поступово вона знайомиться з іншими вихідцями з Чернівців і приїжджає уже в групі. Гірш намагається відчути і зрозуміти різні нашарування міста — габсбурзького, румунського, радянського і українського. І одним з центральних моментів є Голокост — окупація міста, гетто та табори в Трансністрії. Авторці вдалося поїхати до містечок Трансністрії, зокрема Вапнярки, де збереглися навіть будинки табору, і зайти туди, хоча у 1990-х вони були розташовані на території військової частини. Будинки збереглися, на відміну від памʼяті про Голокост, і ніхто з місцевих мешканців не знав про концтабір.
Всі мандрівки відбуваються на похмурому, особливо спершу, фоні пострадянської України, яка проходить процеси модернізації. Контакт з Україною і українцями не є в основному фокусі книжки, але все ж постійно присутній — через перекладачів і гідів, через відкритих чи байдужих мерів містечок, до яких приїжджають відвідувачі, через університетських професорів у Чернівцях і архівних працівниць, а зрештою через співпрацю над музейною експозицією. Під час першої мандрівки, коли Маріанна приїжджає зі своїми батьками, які памʼятали довоєнний період, стає зрозуміло, що вони приїжджають до Чернівців, але приносять з собою старе місто Czernowitz. Втім, його німецькі вулиці та елегантні ресторани існують лише у їхніх спогадах та на фото, а зрадянізовані Чернівці виглядають чужими та незнайомими. Гіди потрібні їм не щоб розповідати про історію міста, а щоб допомогти зорієнтуватися у цьому незнайомому місті.
Під час наступних поїздок видно, як міняється Україна. Занедбані будинки ремонтують, замість порожніх крамниць зʼявляються нові ресторани і кафе, зручні готелі, а також інтерес до минулого. Втім Czernowitz і Чернівці досі складно поєднати в одне місто — такими різними памʼятають і уявляють їх різні групи колишніх і теперішніх мешканців чи нащадків. Прикладом цього є розповідь про творення музею євреїв у Чернівцях, і як не збігалися концепції місцевих творців музею та групи вихідців з Чернівців, обʼєднаної у фейсбук-групі. Останні з ентузіазмом запропонували перелік тем для включення в експозицію, але українська візія перемагає. Передбачувано, українські творці музею кажуть про «неготовність» суспільства дізнаватися більше про Голокост і не приймають багатьох пропозицій нащадків чернівецьких євреїв, перетворюючи виставку на досить-таки універсальний і позбавлений місцевих особливостей наратив.
Хоча авторка намагається чутливо розповідати про свої українські досвіди та цінує допомогу і контакти з місцевими, все ж інколи їй не вдається уникнути зверхности. Наприклад, у один з перших приїздів вона йде в пошуках родинних документів до місцевого архіву, досить скептично оцінюючи зберігання документів без кондиціонера у запилюженому приміщенні. Потім вона приватно винаймає місцеву архівістку, яка знаходить те, що треба, і навіть нелегально виносить документи з архіву, щоб скопіювати, адже в самому архіві ксерокса немає. За ці послуги Гірш залишає їй сорок доларів (зазначаючи, що вони будуть багато вартувати у ситуації фінансової кризи), і трохи додаткових, якби знайшлися ще родинні документи (але зазначає, що «до цього дня не знайшлися»). Цей епізод некомфортно читати. З одного боку він підкреслює складну фінансову ситуацію і «сіру» економіку в Україні 1990-х, з іншого показує, як відвідувачка зі Штатів користується цією ситуацією — не оплачуючи працю архівістів, а даючи декілька банкнот у формі хабаря. Хоча такі інтеракції, як і відверте хабарництво, були і, можливо, місцями досі є реаліями іноземців в українських інституціях, легкість, з якою іноземці це приймають засмучує і змушує замислитися про нерівність статусу українських помічників.
Подорожі нащадків євреїв до України чи Польщі, особливо ті, які є короткими, можуть стати не так відкриттям, а радше підтвердженням тих чи інших поглядів. Маріанна Гірш, яка їде на колективну екскурсію до Чернівців і Трансністрії, стає свідома явища, яке знають гіди: погляди нащадків на місця, звідки вони походять, зумовлені поколінням і країною походження. Тому українська реальність може поставати дуже різною і видаватися то ворожою, то дружньою. У своїй лекції Томаш Янковскі детально розповідає, якою важливою є роль місцевих гідів, фіксерів, перекладачів і перекладачок, власне як спосіб пояснити цю реальність, в якій відвідувачі шукають своє втрачене минуле. Це переклад не просто з однієї мови на іншу, а часто з одного світогляду на інший. При цьому саме місцева людина може знайти відповідні слова, щоб поставити саме те запитання, і зрозуміти звідки беруться недомовленості чи мовчання.
Маріанна Гірш і Лео Шпіцер написали свою книгу в 2010 році і, мабуть, не дуже фокусувалися на українській аудиторії. Те, що книгою досі не зацікавилися українські видавництва і вона лише тепер зʼявляється у Польщі, також симптоматично. Але через тридцять років незалежності, в українських гідів, перекладачок і перекладачів та інших свідків процесу «відкривання» України назбиралися власні спостереження, і їм також є що сказати.
