Огляд фільму “Кривавий січень”.

Пам’яті жертв Чорного січня 1990 року присвячується

За останні роки я спостерігаю добру тенденцію, коли ми згадуємо у пам’ятні дати злочини радянського режиму, вчинені за межами України в часи Горбачова: кривавий розгін демонстрації в Тбілісі в 1989 році, розстріл людей біля телецентру у Вільнюсі, застосування зброї в Ризі в 1991 році. Цим самим ми проявляємо солідарність з людьми, які стали жертвами радянської військової машини внаслідок спроб придушення нею рухів за здобуття незалежності, а заодно помалу розвінчуємо викривлений образ останнього Генерального Секретаря ЦК КПРС, як нібито послідовного демократа.

Дивно, що поза нашою увагою часто лишається трагедія в Баку 20 січня 1990 року, яка призвела до найбільшої кількості жертв (близько 150) від рук радянських військ  в період правління Горбачова. В більшості це були цивільні мешканці. Були також активісти Народного Фронту Азербайджану і кілька місцевих міліціонерів.

Одним з офіційних приводів до введення військ в столицю Азербайджану був, нібито, захист вірмен. За тиждень, 13 січня 1990 року в Баку справді почався кривавий вірменський погром, який спричинив загибель близько сотні людей. Проте і азербайджанці, і вірмени майже в один голос були солідарні з тим, що ця причина введення радянських танків і піхоти в Баку була несправжньою, оскільки підрозділи Радянської Армії не втрутились у ситуацію під час погрому, а були введені вже через кілька днів після нього. Справжньою задачею інтервенції було збереження влади Компартії в умовах зростаючої популярності НФ Азербайджану. В контексті цієї цілі, життя як вірмен, так і азербайджанців не вартували для радянського керівництва і ламаного гроша.

Гадаю, що більше про ці події, дискусії щодо них і взагалі про азербайджано-вірменський конфлікт, який привів згодом до війни, варто почитати у книзі Тома де Ваала “Чорний сад”. [1] Дуже добра аналітика, на мою думку.

Пам’ять про трагедію 20 січня 1990 року займає одне з чільних місць у сучасній пам’яті азербайджанців. Меморіал в Баку, з регламентованим церемоніалом (в тому числі – відвідинами іноземними делегацій), найменування вулиць, проспектів, станцій метро є прикладами цього. А в 2015 році був випущений в прокат перший художній фільм, який цілковито присвячений подіям 20 січня. [2]

Грою акторів, як на мене, добре передано реакцію на цю трагедію звичайних хлопців і дівчат, які, за словами головного героя, до того “танки бачили тільки в кіно”, не кажучи вже про стрільбу по беззбройним людям. Разом з тим азербайджанці не показані лише жертвами. Велика частина фільму присвячена спротиву радянським військам. І хоча сцени, пов’язані з ним порою викликали в мене асоціації з не надто добрими голлівудськими бойовиками, але тим не менше вони мають історичну основу, оскільки активісти НФ пробували чинити безнадійний опір військам за допомогою невеликої кількості вогнепальної та саморобної зброї. Фільм явно не має викликати комплексу меншовартості у азербайджанців.

У цій стрічці за допомогою діалогів дуже добре показано цинізм радянської влади у відносинах між центром і радянськими республіками, як і формування образу ворога в армії перед інтервенцією (що певно зіграло роль в тому що розправи в Баку були особливо жорстокими). Деякі репліки можна просто розбирати на цитати. Наприклад – “аргументи” високопоставленого комуніста росіянина, в яких він порівнює республіки з рибами в акваріумі, а їхнє прагнення вирватись з нього називає провокацією (бачте, риби не вміють говорити).

На мою думку, в фільмі також добре показаний радянський побут зразка 1990 року (одяг, квартирна обстановка, вигляд вулиць, тогочасна музика тощо).

Є, правда, в “Кривавому січні” і недоліки. Про подекуди “голлівудські” сцени збройного опору НФ Азербайджану я вже говорив. Тема вірменського погрому практично відсутня (сюжет починається з переддня вторгнення Радянської Армії). У фільмі епізодично показаний тільки один вірменин (і то – наполовину), якого рятує активіст НФ від лінчування на вулиці з боку якихось напівкримінальних елементів. Зрештою, одразу по порятунку цей активіст наполегливо радить вірменину покинути Баку.

Взагалі, я боявся що образ вірмен буде набагато гіршим в цьому фільмі, враховуючи контекст, пов’язаний з жорстокістю Карабахської війни з обох сторін (і колективною травмою внаслідок неї) та проблемами сотень тисяч біженців та переселенців, які досі не всі вирішені. Зрештою, конфлікт хоч і заморожений, але внаслідок перестрілок на лінії зіткнення майже щомісяця гине кілька солдатів з обох боків (це вже я знаю від знайомих вірмен. В українських та західних ЗМІ висвітлюються тільки найбільші загострення). Цікаво було б порівняти образ вірмен в азербайджанському кіно з образом азербайджанців у вірменському. Можу помилятись, але навряд чи в обох країнах будуть показані цілковито позитивні образи своїх сусідів до повного урегулювання Карабахського конфлікту (яке очевидно буде нескоро). Не кажучи вже про проговорення “важких тем” двохсторонніх взаємин (вірменський погром в Баку, або вбивства азербайджанців в містечку Ходжали).

Ще один момент, який мені не дуже сподобався, це невеликий епізод возвеличення Гейдара Алієва, багаторічного голови КГБ АзРСР, першого секретаря Компартії республіки, а згодом – президента Азербайджану. На момент 1990 року він був, якщо я правильно пригадую не настільки популярною, м’яко кажучи, особою в Азербайджані враховуючи його бекграунд (популярність повернулась пізніше на фоні нестабільності в країні, викликаною, зокрема, Карабахською війною). Цей епізод возвеличення зрозумілий в контексті такого собі культу особи Алієва в цій країні і тому був вставлений в стрічку, хоча до сюжету він ліпиться не дуже органічно, на мою думку.

Незважаючи на ці недоліки, я рекомендую своїм читачам подивитись цей фільм, особливо сьогодні в річницю вторгнення радянських військ в Баку, для того щоб склалось певне уявлення про ті трагічні події, які відбувались 29 років тому. Зрештою, через деякий час в Україні виникне необхідність знімати фільми про, наприклад, спробу придушення Майдану в січні-лютому 2014 року, яке хоч і відрізняється від подій в Баку за хронологією, способами дій урядових силових структур та іншими ознаками, але так само привело до масового вбивства цивільних осіб. Досвід зйомок кіно (позитивний і негативний) подібного до “Кривавого січня”, на мою думку варто врахувати, створюючи власну кінострічку, присвячену подіям нашої недавньої історії.