Наприкінці 2015 року в середовищі медійників та гуманітарній сфері загалом спалахнула серйозна дискусія, яка набула скандальних форм. Суть питання полягала в тому, як писати про сучасну російсько-українську війну. Це була дискусія прихильників і противників «боротьби з мовою ворожнечі», за якою по факту стояла відмова від використання в медіа таких слів як «терористи», «наші солдати» і навіть «війна», заміняючи це словом «конфлікт». Фактично це була боротьба красивої упаковки, в яку загорнута пустушка, із зашкарублим, не дуже привабливим на вигляд, але сенсом.
Рівно через чотири роки Наталя Гуменюк, голова Громадського Телебачення (ЗМІ, де ініціювали вищезгадану дискусію) опублікувала текст «День, коли не вмирають люди. Чому ми досі міряємо війну цінностями Другої світової». Заголовок публікації говорить сам за себе. Авторка вважає, що досвід Другої світової війни втратив свою актуальність в умовах сучасної війни і натомість варто шукати інших сенсів на основі порівняння з війнами другої половини ХХ століття.
Перед тим як я почав читати цей текст, у мене виникло серйозне запитання з приводу постановки проблеми. Чи вона має сенс, коли про сучасну гібридну війну говорять в майже кожному ЗМІ (крім проросійських) і відповідно, коли принаймні про існування цього терміну знають мільйони українців, від школярів до пенсіонерів? Згодом я зрозумів, що насправді не про це йшлося авторці…
Наталя Гуменюк послідовно навела приклади більше десятка війн після Другої світової війни з точки зору висвітлення їх в медіа, від Корейської (1950-53) до війни в Афганістані (2001-). На деяких фрагментах, які мене засмучують винятково як історика, я зупинюсь. Чи можна, наприклад вважати «символами і термінами часів Сталіна» «колаборант» (французького походження), «капітуляція» (військовий термін), а також військові паради та ветерани, які є явищем, цілком актуальним для сучасності?
В описі В’єтнамської війни згадувались тільки злочини американської армії. Про терор і масові вбивства цивільного населення в’єтнамськими комуністами ніяким чином не було написано. Образ В’єтнамської війни в США подається винятково з тогочасних пацифістських або лівих позицій, без згадок іншої точки зору, яка існувала – необхідності боротьби з комунізмом.
У вас може виникнути логічне запитання щодо цих історичних аналогій: «So what?». До чого це нас підводить? А відповіддю на нього є висновок в статті:
«Але, здається, попри тисячі книжок і досвідів, у цілого суспільства немає шансу вчитися на чужих помилках чи пережити чужий досвід: примирення, роззброєння, амністії, відновлення справедливості.
І якщо для українців останньою війною є Друга світова, то й живемо зі словником і образами з 1945-го, коли так багато згадок про військові тріумфи або капітуляцію, і так мало про цивільних людей. І, схоже, що стадію, в яку ми потрапили, перестрибнути не вдається – аби замість перемоги за будь-яку ціну, яка має виглядати як жовто-блакитний прапор над Донецьком (що так нагадуватиме червоний прапор над Рейхстагом) – уявляти перемогою день, коли не вмирають люди.»
Різного роду недоречності в переліку фактів можна за бажанням списати на невдалий журналістський прийом. Проте довільні перекручування задля того, щоб підігнати факти під завчасно сформовані заангажовані висновки відверто обурюють мене як людину та громадянина…
Виникає серйозне запитання: який сенс проведення таких історичних паралелей, в умовах коли після Другої світової війни жодна західна країна не відбивала напад зовні? Українська армія не поїхала на війну через півсвіту. І в нас на Донбасі не етно-конфесійний політичний конфлікт, як в Північній Ірландії, який можна врегулювати всередині між собою за допомогою роззброєння та амністії. У нас війна абсолютно інакша.
Вражає використання протиставлення синьо-жовтого (не жовто-блакитного, як у тексті!) прапора над Донецьком на противагу людським життям. Це підміна понять. Адже в тих містах, над якими підняті українські прапори, люди живуть у безпеці, маючи гарантії своїх прав. Хочеться у авторки спитати із сумною та саркастичною посмішкою, скільки людей зберегла відсутність українського прапору над Донецьком? А заодно вартувало б і окремо згадати про тих, кому росіяни та колаборанти розпорювали животи за відстоювання національного стягу в час, коли його масово зривали та паплюжили…
***
Так, нашу війну неможливо буквально порівнювати з Другою світовою війною. А життя в окупації – цілком можливо. Розстріли, катівні, переслідування за національною та релігійною ознакою, комендантська година, мародерство, сексуальні злочини, людиноненависницька пропаганда. Моделі поведінки людей: колаборанти (таке нелюбе серцю авторки слово), підпільники, різні спектри «спостерігачів». Все це було невід’ємною частиною існування під час окупацій 75-80 років тому. На території від Луганська до Новоазовська ця реальність триває зараз і вже майже стільки, скільки і Друга світова війна. Про масштаби явища ми можемо лише здогадуватися. І про те з чим ми стикнемось після звільнення, якого так страшиться авторка, ми можемо судити поки що саме за досвідом попередньої війни…
В умовах війни, яку Україна веде для збереження своєї незалежності, медіа грають виняткову роль. Доносити інформацію під шаленим тиском російської дезінформації – критично важлива задача. Це покладає особливу відповідальність на ЗМІ. І найгірше, що може статись, це коли власні ЗМІ починають під благими намірами знецінювати те, за що йде боротьба зараз. Це здатне дезорієнтувати і без того розгублене суспільство, частина якого насправді не уявляє, чим є ця війна і наскільки небезпечний противник.
Лишається наприкінці тільки порадити Наталії Гуменюк перед тим як із здивуванням писати, чому в нас досі є неідентифіковані солдати, пошукати інформацію про місію «Евакуація-200». Прочитання текстів про її діяльність, а також фото і відео з-під Іловайська дадуть відповідь на це питання. А може і змусять задуматись над цінностями…
