В серпневий день 1996 року до себе додому повернувся чоловік. Його звали Володимир і йому було 52 роки, хоча на вигляд він був на 10 років старший за свій справжній вік. Він повернувся зі своєї малої батьківщини, невеликого міста Ворожба на прикордонні з Росією. Володимир був дуже втомлений. Незважаючи на підірване здоров’я, він поїхав з Києва щоб впорядкувати могилу свого батька. Проте, незважаючи на втому, він знайшов час після дороги побавитись зі своїм 3-охрічним внуком, послухати як він намагається читати вірші, трохи кумедно коверкаючи слова. В якийсь момент Володимир відчув, що втома його перемагає і він пішов відпочити. Прокинутись він вже не зміг. Довкола нього зібрались рідні люди, які плакали навзрид та внук, який не міг зрозуміти, що довкола відбувається…
Цим малюком був я, а останній день життя мого діда та його смерть стали першим епізодом в житті, який запам’ятав. 12 серпня 1996 року. Перша смерть і не остання… Над місцем, де він помер, тепер висить його фотопортрет, на рамці якого прикріплена медаль учасника ліквідації катастрофи на ЧАЕС.
Володимир Григорович Мартиненко народився 24 листопада 1943 року. Червона Армія недавно звільнила місто Ворожба від нацистських окупантів. Панувала пост-окупаційна розруха. Мати діда, Наталія, під час голоду 1946-1947 рр. їздила по Прибалтиці та Західній Україні за харчами, щоб привезти щось додому та прогодувати сім’ю. На цих теренах тоді йшла жорстока боротьба між борцями за незалежність своїх країн з одного боку та радянською владою з іншого. На щастя моя прабабуся правдами-неправдами змогла уникнути попадання в жорна тієї війни після війни та вижила і змогла допомогти вижити своїй сім’ї… Прабабуся Наталія на 10 років пережила свого сина і померла в віці 94 років…
Далі Володимира чекала школа, навчання на зв’язківця. Після цього – служба в армії на запасному командному пункті Київського військового округу. Три роки, з яких більшість була проведена в бункері… Це була друга половина 60-х років, доба Холодної війни та міжнародних криз, які могли перетворити її на “Гарячу”. Після армії почалась робота в Київському обласному управлінні зв’язку. Коли настав момент “кар’єрної стелі” для безпартійного – вступив в партію, але без особливого ентузіазму, як мені розповідали рідні. В результаті він став заступником директора Київського обласного управління зв’язку.
Катастрофа на ЧАЕС змінила його життя та життя родини в трагічну сторону. По оповідям моєї сім’ї, Володимира, якому було тоді 42 роки, викликали в зону радіаційного враження майже одразу. Де він був і що робив, про це дід не сильно говорив. Розповідав тільки про те, що він допомагав організовувати зв’язок в зоні катастрофи, але не вдаючись в подробиці. Спогадів він не залишив. Але лишився його “чорнобильський” архів з документами, які посвідчували його участь в ліквідації наслідків аварії.
Зберігся його заламінований пропуск, з поміткою “Чорнобиль”. Якщо місто Прип’ять 27 квітня 1986 року стало “мертвим містом” то місто Чорнобиль таким повністю не стало, навіть незважаючи на близькість до ЧАЕС (18 км) та радіаційне забруднення цього міста. По суті, Чорнобиль став одним з місць розміщення різного роду штабів, а також місць проживання ліквідаторів. Місто Чорнобиль і зараз є місцем, де розміщені органи управління Зоною Відчуження та її, скажімо так, обслуговуючий персонал. В Чорнобилі під час ліквідації наслідків аварії більшу частину часу, перебував дід Володимир.
Пропуск в Зону Відчуження на ім’я Мартиненка В. Г. Архів родини Мартиненко
Володимир Мартиненко їздив в зону радіаційного забруднення декілька разів. Привертає увагу його картка обліку доз опромінення, які отримав дід. Характерними є декілька речей. Першою річчю є великі дози опромінення в травні 1986 року. В принципі, немає “нормальної” та “допустимої” норми радіації, це міф. Будь-яке “зайве” опромінення є відхиленням від норми. Але ці, перші цифри, справді вражають. Від них іде мороз по шкірі.
Друга річ, ще більш характерна – це те, чого в цій картці немає. На ній немає показників за найперші дні катастрофи. Жодним чином не вівся облік доз опромінення вночі, що для мене є чимось безглуздим. Радіація не засинає в ночі. Не знаю навіть чого тут більше: загального “расгильдяйства” або якогось злого умислу начальства?
Картка обліку доз опромінювання Мартиненка В. Г. Архів родини Мартиненко
Єдиними документами, за якими я можу реконструювати діяльність свого діда в зоні відчуження є його звіт за відрядження 4-12 листопада 1986 року та супутні документи. Що відбувалось в кінці квітня-в травні 1986 року можна собі тільки уявити. Скоріш за все, що це була марудна і ризикована робота по встановленню і підтримуванню зв’язку в умовах коли мало хто собі уявляв, що потрібно робити, щоб справитись з наслідками атомних експериментів. Безперебійний зв’язок був однією з ключових умов для ліквідації наслідків катастрофи на ЧАЕС.
В листопаді 1986 року Володимир Мартиненко виїздив до Чорнобилю як керівник групи спеціалістів зв’язку і його відрядження мало продовжитись до 17 листопада. Що стало причиною скорішого від’їзду назад до Києва: були виконані всі завдання чи через погане самопочуття? Важко зараз сказати.
Посвідчення про відрядження в Чорнобиль Мартиненка В. Г. Архів родини Мартиненко
За період більше тижня група спеціалістів на чолі з моїм дідом забезпечували переговори Урядової комісії з ліквідації катастрофи на ЧАЕС, прокладали траншеї та кабелі зв’язку в такі напрями як села Лелів, Рудня-Вересня, Зелений Мис, а також в самому місті Чорнобиль. Дуже виснажлива робота і шкідлива. Привертає увагу в звіті такий пункт, як встановлення кіосків “Союздруку” в місті Чорнобиль 11-12 листопада. Чи вартувало таке завдання? Чия це була ініціатива? Маю підозри, що вищестоячого керівництва поза Зоною. Який був резон піддавати ризику людей, які щоденно (по документах) “зайво” опромінювались як мінімум по 30-40 мр в день?
Звіт Мартиненка В. Г. про роботу, пророблену в Зоні Відчуження. Архів родини Мартиненко
Після закінчення відряджень мого діда до Зони Відчуження, з майже здорового чоловіка середнього віку він почав швидко перетворюватись в інваліда. Це показує ряд медичних документів та розповіді моєї родини. Володимир Мартиненко почав страждати на серцево-судинні хвороби. Крім цього виявили променеву катаракту лівого ока. Один із типових проявів для людини, яка зазнала великих доз опромінювання. Серцевий напад ішов за серцевим нападом. Лише в 1990 році йому надали статус учасника ліквідації наслідків “аварії” на ЧАЕС. “Аварія”… Цинічне слово для позначення трагедії, яка в подальшому забрала життя десяткам тисячам людей. В 1993 році Володимиру Мартиненко дали ІІ-у групу інвалідності.
Незважаючи на підірване здоров’я, дід продовжував працювати в тому ж самому Київському обласному управлінні зв’язку (з 1994 року – Київоблтелеком). Більше того, під час Перебудови та перші роки незалежної України він почав всерйоз цікавитись історією. В кінці 80-х – на початку 90-х років історичні праці, різного роду спогади, які стосувались “білих плям” почали видаватись десяти- сто-тисячними тиражами. Ці книги дід Володимир почав масово скуповувати. Навіть зараз доля тих книжок, які він купував, в нашій сімейній бібліотеці за моїми підрахунками складає близько 10-15 %. Привертають увагу теми, якими він цікавився: історія революції 1917 року та війни за незалежність України 1917-1921 рр.; історія сталінізму та сталінських репресій. Трохи менше було історії Другої світової війни та загальної історії України… Саме книжки, які купляв мій дід, вплинули на моє рішення стати істориком…
12 серпня 1996 року Володимир Мартиненко помер. Йому ще не було 53 років. Якби не катастрофа на ЧАЕС, очевидно, він прожив би довше.
Я не знаю, чи був у нього вибір: їхати чи не їхати до Зони? Досить популярно казати про все начальство, що воно має тільки владу, а насправді нічого не робить. Деякі начальники справді вважають це в порядку речей. Але є досить значна категорія людей-начальників, які розуміють, що наряду з певною долею влади, вони мають бути відповідальними. Володимир Григорович Мартиненко, мій дід, належав саме до другої категорії людей, які, навіть якщо існувала можливість не їхати в це небезпечне місце, все рівно поїхав. Але ціною цього стало здоров’я та життя.
Мені декілька разів пропонували поїхати на екскурсію в Зону Відчуження. Але я завжди відмовляюсь. Не через ризик опромінення, зараз він незначний, якщо далеко не заходити. І не через те, що вона коштує 200-300 доларів. Напевно через те, що якщо для багатьох людей, які їдуть туди на екскурсію, Зона представляє собою об’єкт атракції, то для мене вона – місце пам’яті, при згадці якого десь на підсвідомості виникає ірраціональний страх.
