У Луганську народився і виріс російський поет Михайло Львович Матусовський (1915–1990). Він уславився яко поет-пісняр. На його вірші написані популярні пісні пізньорадянських часів: «Подмосковные вечера», «Романс» («Целую ночь соловей нам насвистывал…», або «Белой акации гроздья душистые…»), «Это было недавно», «На безымянной высоте», «Московские окна», «Старый клён», «Школьный вальс», «С чего начинается Родина», «Чёрное море моё», «Берёзовый сок», «Вологда», «Сиреневый туман» та інші.
Пропоную читачам звернутися до віршів Матусовського про Донбас, єврейство й антисемітизм. Ці вірші не були покладені на музику. Бо це не «загальні» теми. Але вони збагатять нас штрихами до радянських уявлень про Донбас, становища євреїв у пізньорадянському антисемітизму та виходу на громадську арену ідейного антисемітизму за часів Перебудови. До вірша Матусовського про луганський Меморіял Борцям Революції, до покладених на музику вірші про неназваний Луганськ і неназваний Київ, який деякі луганці вважають за вірш про Луганськ, перед цим звертався в етюді про образи Луганська.
1. Луганськ і Революція
За радянських часів творилася мітологія Донбасу яко реґіону революціонерів у минулому і трударів у сьогоденні. Так образи Донбасу ставали квінтесенцією «радянського». Революційні історія оспівувалася яко підстава радянського будівництва. У 1937 році молодий поет написав епічну поему – «Четыре песни о славном городе Луганске». Ці білі вірші були присвячені двадцятій річниці події, яку за радянський часів називали «Великою Жовтневою соціялістичною революцією».
«Походження» цих віршів виводжу з поширеної за радянських часів літератури, яку зараз називають Non–fiction. Популяризаторами жарту були футуристи із журналу «ЛЕФ». А найкращими представниками історико-поетичного Non–fiction на революційну тематику були поеми Боріса Пастернака «1905 рік» і «Лейтенант Шмідт». Емоційні образні оповіді Пастернака, як на мене, дечим нагадують довжелезні вірші Матусовського. Як писав Пастернак у поемі про іншу революцію та Владіміра Лєніна – «Высокая болезнь»: «Рождается троянский эпос…». Яким був революційний епос од Михайла Матусовського?
Пам’ятник революційним і воєнним звитягам:
Меморіял «Гостра могила» складається з пам’ятника більшовицьким оборонцям Луганська 1919 року (по центру) і радянським визволителям Луганська 1943 року – скульптурна група «Знамено не помирає»
Перша «пісня» присвячена весні 1918 року. Того часу на Луганськ насувалися австро-німецькі війська. А більшовицька Червона армія, за положенням Брест-Литовського мирного договору, залишала територію України. Напередодні приходу окупаційних військ більшовики вирішили евакуюватися самі та вивести максимальну кількість обладнання і сировину до Царицину (сучасний Волгоград).
Вірш розпочинається епічним вступом про партійний архів, який зберігає для нас історію. Наразі цей архів, яко друга будівля Державного архіву Луганської області, розташований на вулиці Володимира Шевченка, між Російським драматичним театром і Луганським обласним краєзнавчим музеєм. У колишньому партійному архіві зберігаються не тільки документи, а й світлини революціонерів початку ХХ століття:
На Ленинской улице, возле Центрального сквера,
Стоит небольшое кирпичное зданье Истпарта.
В казенных шкафах на фанерных прогнувшихся полках
Лежат многолетние папки луганских архивов.
Со старых и выцветших пятиминутных открыток
Глядят молодые, худые, усатые лица.
Поставив в колени прямые солдатские шашки,
У яркого фона, на венских поломанных стульях
Сидят командиры луганских рабочих отрядов.
Крест-накрест шпагатом затянуты связки приказов,
Листы протоколов, комплекты походной газеты.
Иные из них обгорели в военных пожарах,
Иные из них пожелтели от солнца и ветра.
Они проезжали в разбитых тифозных составах,
Тряслись на двуколках, в нетопленных зданиях мерзли,
И, в трудное время, зарытые в темную землю,
Они ожидали, когда их найдут и отроют.
И многое стерлось, и многое вовсе пропало…
У вірші описані більшовики з північної частини Луганська – Кам’яного Броду, згадана і вулиця Зарічна, на якій мешкали батьки Матусовського і яка оспівана в пісні «Вернулся я на родину». Завершується «пісня» картиною зборів мужніх більшовиків-луганців до Царицину в квітні 1918 року:
…Срываясь и плача, Вершков закричал о Луганске,
О жертвах во имя победы, о брошенном доме,
О женах и детях, о будущем социализме.
А площадь молчала. И понял Вершков, что не нужно
Её уговаривать. Вспомнил, что город был старой
Рабочею крепостью. Это не город мещан,
Не город испуганных, маленьких, чахлых людишек.
Здесь было довольно столетних рабочих традиций,
Чтоб сразу решать, без ненужных речей и сомнений.
Вершков это понял. И вдруг, не стыдясь никого,
Нависшие слезы содрав рукавом гимнастерки,
Сказал как о чем-то обыденном: «Завтра под утро
Мужчины и жены, которые едут с мужьями,
Пойдут по железной дороге на Митинск – Царицын.
И пусть о подробностях скажет Андрей Охрименко,
Который назначен, чтоб вывезти все из Луганска».
Друга «пісня» присвячена переведенню людей, припасів і зброї з Луганська до Царицина:
Всю ночь на железной дороге стояло смятенье:
Грузили в вагоны оружье, снаряды, патроны,
Муку, рафинад, сухари и гнилую картошку,
Столярный инструмент, слесарную мастерскую,
Тиски, наковальню, клещи, переносные горны,
Ножовки, крейцмессеры, пилы, паяльные лампы
И дряхлый станочек с ножным безотказным приводом.
На три эшелона грузили запасные рельсы,
Запасные шпалы и к ним костыли и болты.
Рабочий Луганск уезжал, как ему и пристало,
С оружьем, с инструментом и с запасными частями.
У третій «пісні» теж описані дорожні збори, які завершилися відправленням потягу:
И вздрогнул состав, буфера в буфера ударяя.
И тихо пошли: водокачка, дорожная будка,
Родная мамаша, буфет, помещение «первого класса»
Вокзальные тополи, бочка с пожарной водою –
Оставленный город, знакомый от камня до камня.
Вот мост перешли, – поползли украинские степи,
Пошли Меловая, Радаково и Котловая.
«Гаврила» хрипел и свистел на крутых поворотах.
Андрей Охрименко курил на ветру папиросу,
Смотрел на дорогу и долго стоял на подножке,
Спокойной рукою клинок материнский сжимая.
У четвертій «пісні» показаний небезпечний переїзд із Луганська до Царицину під кулями «білих», які того часу контролювали Подоння:
Неделю, как медленно шли из Луганска в Царицын.
Вдоль тонкой полоски железной дороги тянулись
Враждебные степи, горелые остовы станций.
Рабочий Луганск пробивался сквозь белые степи.
В какую бы сторону ни поглядеть из бинокля –
На западе, севере, юге, востоке маячат,
Штандарты с орлами и белоказачьи клинки.
Вприпрыжку спешат вслед за армией белые волки,
То сзади бегут, то с боков и вперед забегают.
И горе отставшим, и горе не чутко уснувшим.
Сначала хотели идти по железной дороге.
Мешками с землей и с песком обложили теплушки,
Обили бронею одиннадцать спальных вагонов
И три паровоза в двойные листы заковали,
Поставили пушки и красною масляной краской
На каждом из трех аккуратно поставили имя –
«Царицын» на первом, чтоб легче в Царицын пробиться,
«Луганск» на втором, чтобы город родной не забыть,
На третьем «Шахтер», чтобы знали, с кем дело имеют!
Но белые гады и ночью и днем сторожили.
Взлетали мосты и взрывалась земля под ногами,
На целые версты снимались и портились рельсы.
Под мертвым обстрелом, под частым огнем пулеметным
На первые сутки прошли восемнадцать с лихвою,
На третьи – четыре, а на четвертые – три,
На пятые поняли – так далеко не уедешь.
Залізничне пересування супроводжувалося боями «червоних» із «білими»:
Бессонною ночью держали военный совет.
Четырежды за ночь гремела в степи перестрелка.
Четырежды за ночь хватали с диванов оружье,
И в степь выбегали, и ждали внезапной атаки.
Под самое утро шальная казацкая пуля
Попала в чернильницу, карту залили чернила.
Решили построиться в три боевые отряда.
Один с эшелонами будет идти по дороге,
Другой – прикрывать продвижение армии с тыла,
На третий отряд возлагалась задача – сражаясь,
Пройти вдоль дороги по юго-восточной степи,
Прорваться сквозь белых, разбить и развеять их части
Под Митинском выйти, стянуть все наличные силы,
Занять его с боем, дорогу открыв на Царицын.
Зрештою, загону Андрія Охрименко вдалося з боями відкрити дорогу на Царицин:
Под вечер отряды ворвались в покинутый Митинск.
Для армии были открыты пути на Царицын.
«Чотири пісні» Матусовського здаються сучасному читачеві монотонними, затягнутими та надмірно патосними. Однак таким був тодішній героїчний епос. Та й поет на той час іще не написав своїх кращих віршів. Цими «піснями» він вносив лепту в творення героїчного образу пролетарського Донбасу. Революційним подіям та обороні більшовиками Луганська від білогвардійців у квітні 1919 року присвячено вірш Матусовського «Луганець»:
Парень в походной военной больнице
Капли лечебные пьет.
В белом халате седая сестрица
Воду ему подаёт.
И над палаткой глухой и унылый
Редко просвищет снаряд.
Парень оставил под Острой Могилой
Первый рабочий отряд.
<…>
Шли от Гусиновки, шли от Камброда,
С темного Гартмана шли
Храбрые люди, посланцы народа, –
Дети донецкой земли.
Все ополченье его боевое,
Страшная сила в бою.
Все, за что отдал он сердце живое,
Краткую юность свою.
Гусинівка – це робітничий район «старого» Луганська, нижче сучасної вулиці Радянської та східніше вулиці 16-ї лінії, яка немовби продовжує вулицю Оборонну. Гартман – це металевий і паровозобудівельний завод Гартмана, який був центром революційного руху. Чимало робітників-«гартманців» мешкало на Гусинівці.
Бої між «червоними» та «білими» точились у районі Гострої Могили. Тоді цей пагорб був оддаленою околицею Луганська. За міською легендою, луганці передавали боєприпаси та медикаменти з рук у руки від центру міста до Гострої Могили, а тому вулицю від тодішньої околиці (сучасного центру) до Гострої Могили пізніше назвали вулицею Оборонною. Тими днями «червоним» вдалося відбити наступ «білих», але вже в травні ті ввійшли у Луганськ.
2. «Донбас, Донбас – земля моїх батьків»
У 1930–1940-і роки Михайло Матусовський написав чимало віршів про Донбас і Луганськ, в який оспівував природу краю, індустріяльні пейзажі, заводську та шахтарську працю. Наприклад, усе це відбилось у вірші «Донбас» 1938 року:
На каменной земле цветы растут с трудом
И сохнут деревца в донецком чахлом сквере.
Вот город мой, мой необжитый дом –
Фанерные некрашеные двери.
Холодные огни у городских мостов –
Свидетели предутреннего часа.
Что я принес тебе? Букет степных цветов –
Скупое украшение Донбасса.
Я много знал с тобой и радостей и слез,
Я хлеб солил твоею горькой солью,
Твоею правдой жил, с тобою рядом рос,
Горел огнем твоим, болел твоею болью.
Учи меня – атаке лобовой,
Прямой наводке, штыковому бою,
Военным песням, жизни фронтовой,
И если есть судьба, то будь моей судьбою.
Донбас асоціювався у Матусовського з революційними роками, в яких була і «пряма наводка», і «багнетний бій», і «воєнні пісні», і «фронтове життя». Радянська ідеологія готувала громадян до сподіваного повторення воєнного досвіду – в боротьбі проти «ворожого капіталістичного оточення». За злою іронією долі, незабаром усе це довелося випробувати поету і його великій та малій батьківщинам.
Плакат «День шахтаря» (художник Євґєній Соловйов, 1963)
По війні, у 1946 році, Матусовський написав, окрім ««Вернулся я на родину», інші вірші про рідне місто. Один із них – «Моє місто»:
Здесь в пять часов уже никто не спит,
Горят в степи огни земных созвездий.
То скрип колес, то гулкий стук копыт
С утра до ночи слышатся в подъезде.
Здесь выпадает черный снег зимой,
Здесь крестят небо вспышки автогена.
Ночная смена движется домой,
Идет навстречу утренняя смена.
И, раздувая зарева во мгле,
Подобно негасимому сиянью,
Лежит в огромном каменном котле
Старинный город над рекой Луганью.
<…>
Здесь две стихии – камень и огонь –
Вступают в беспощадный поединок.
И вырубленный мастером в скале,
Как памятник труду и созиданью,
Лежит в огромном каменном котле
Суровый город над рекой Луганью.
Справді, у Луганську годиться працювати вранці та вдень, але не ввечері. У цьому моє місто ближче до сільської місцевости, ніж до міст із традиціями міського життя. Рано вранці починали працювати заводи. Від їхніх викидів випадав «чорний сніг», описаний поетом, але не відомий мені: я не застав Луганська великих працюючих заводів. Спалення вугілля, яке давало заводам енергію, поет описав яко двобій стихій – каменю і вогню.
Вірш «Опять я был на родине, в Донбассе» розпочинається темою Донбасу, продовжується строфами про Луганськ і завершується рядками про Донбас – малу батьківщину поета:
Опять я был на родине, в Донбассе,
Где дни всегда в работе коротки,
Где ночью у строителей на трассе
Мигают путевые огоньки.
<…>
Опять с сыновней нежностью, сквозь слезы,
Я различал свой город на холме,
В тот час, когда ночные паровозы
Друг друга окликали в полутьме.
<…>
Опять мои скитанья и прогулки
Сопровождал веселый гомон дня.
Опять я был в Полтавском переулке,
Где липы помнят маленьким меня.
<…>
Свой путь в степи огнями отмечая
И, как обвал, дымясь со всех концов.
Лежит в цветах сухого молочая
Донбасс, Донбасс – земля моих отцов.
У вірші згадано Полтавський провулок, розташований у нижньому Кам’яному Броді, поблизу Саду Першого Травня. В Полтавському провулку до війни сім’я Матусовських мешкала влітку. Як випливає із тематично подібних віршів «Вернулся я на родину» і «Опять я был на родине, в Донбассе», саме цей старий куточок Луганська був рідним для Матусовського й асоціювався для поета з родимою домівкою.
Поет присвячував вірші не тільки заводській, а й шахтарській праці, як у вірші «Шахтар»:
В промытой дождем гимнастерке,
В штанах, что на камнях протер,
Стоит на высоком пригорке
Вернувшийся с фронта шахтер.
Качается горькая мята.
Земля, как булыжник, кругла.
И тень от фигуры солдата
На тысячи верст пролегла.
Осиливши тягу земную,
Стоит он, склонясь на откос,
Как будто бы в лаву родную
Ногами, как памятник, врос.
И видит он в угольных тучах
Рассвет, отраженный в Донце,
И поле в рогатках колючих,
Как будто в терновом венце.
Видна ему даль грозовая,
Вершины родных пирамид.
От солнца глаза прикрывая,
Он в судьбы земные глядит…
Как эта вот в облаке дыма
Бегущая вдаль колея,
Во веки веков нерушима
Шахтерская правда твоя.
Новою темою поезії Матусовського в повоєнні роки стала «Молода гвардія». Краснодону присвячений вірш «Донбас»:
Как будто в гости к другу своему,
Я шел к огням ночного Краснодона,
Где степь, неразличимая в дыму,
Как море, бесконечна и бездонна.
Где весь Донбасс, светясь, как пароход,
Плывет равниной темной и покатой,
Где каждый незнакомый поворот
Сбивает с толку донником и мятой.
Где старые рудничные дома
Спускаются с песчаного откоса,
Где влажная и ветреная тьма
Всегда полна возни многоголосой.
Где за дорогой, в балке, над ручьем
Бушуют ветви тополя живого,
Где и сейчас о мальчике своем
Тоскует мать Олега Кошевого.
Страті молодих підпільників, які були скинуті німецькими окупантами у шурф шахти № 5, напередодні визволення Краснодону, і які по війні отримали йменування «молодогвардійців», присвячений вірш «Шахта № 5»:
Здесь, наверно, и был их последний привал.
Та же степь расстилалась, не зная предела,
Тот же ветер порывистый с ног их сбивал,
Та же старая шахта протяжно гудела.
Так же брезжил в степи невеселый рассвет
И река огибала прибрежные мели.
Сыновья Краснодона, шестнадцати лет,
Эти мальчики плакать уже не умели.
Те же птицы в деревьях кричали с утра,
И над шахтой стояла песчаная вьюга.
Здесь они и прошли — от стены до копра,
На последнем пути подбодряя друг друга.
Вот тропа, по которой ребята брели,
Спотыкаясь, шатаясь от каждого шага…
Всюду вереск, он вырос в песке и в пыли,
На вершине холма и на склоне оврага.
Он взобрался на выступы угольных скал,
На забытой дороге пророс в беспорядке,
Он под ржавыми рельсами путь отыскал.
Он пробился сквозь трещины каменной кладки.
В поле тихо и пусто – зови не зови,
Только ветер шумит на обрывистом склоне.
Есть поверье, что вереск растет на крови.
Сколько вереска видели мы в Краснодоне!
Теми малої батьківщини – Донбасу, важкої праці, героїзму «молодогвардійців» оспівані й в інших повоєнних віршах Матусовського. Із «донбаських» віршів поета бачимо, що він був талановитим сином свого часу.
3. Єврейський родовід поета
«Єврейська тема», яко згадка єврейського поета і єврейських рис побуту його сім’ї, згадана у вірші молодого Матусовського «Мій родовід» 1938 року:
Кирпичный дом, и дым жилья,
И запах мокрого белья,
И дух еврейского борща –
Вся родословная моя.
Михайло Матусовський не міг обійти «єврейську тему» при описі своєї родини. У вірші «Сімейний альбом» 1939 року показана історія сім’ї поета, його дитинство та батько-фотограф, який сфотографував сина на руках матроса-червоноармійця:
Но рядом за голой кирпичной стеной
В прокуренном доме, в семье небольшой
И я родился, Михаил Матусовский, –
С отходчивым сердцем, с веселой душой.
Зачинщик в скандале и споре любом,
С конфетой во рту, с исцарапанным лбом.
И личность мою в подобающей позе
Включили в огромный семейный альбом…
Гремели раскаты за дальним бугром,
В двадцатом, а может быть, в двадцать втором:
В наш город, объятый военным пожаром,
Пришел бронепоезд по имени «Гром».
Чтоб снять для музея победный парад,
Отец по приказу принес аппарат.
А сзади шагали, едва поспевая,
С кассетами – я и с треножником – брат.
Здесь был с карабином азовский матрос,
Здесь был партизан, что щетиной оброс.
И так облепили они бронепоезд,
Как будто бы птицы прибрежный утес.
Рукою от солнца глаза заслоня,
Ремнями скрипя и оружьем звеня:
«Смотрите, мальчишка?!» – воскликнул начальник
И бережно на руки поднял меня.
Я видел вблизи, как дрожала слегка
Задетая сабельным шрамом щека,
И так не по-детски отчетливо помню
Прохладную куртку и дух табака.
Потом он сказал: «Погоди, мальчуган»,
Полез, как за сладким гостинцем, в карман
И вынул оттуда большой, вороненый,
Начищенный семизарядный наган…
Еще и сегодня я помню, комбриг,
Булыжную тяжесть ладоней твоих.
И папа воскликнул: «Спокойно, снимаю!»
И все затаили дыханье на миг.
И так и остались на снимке в веках
Комбриг со следами клинка на щеках
И мальчик еврейского происхожденья
С опасной игрушкой в дрожащих руках.
Для Матусовського було важливим згадати, що цей хлопчик, себто він, був євреєм. Так поет «вписав» історію своєї сім’ї, свого батька і самого себе в історію Революції. Адже до Другої світової війни саме «Велику Жовтневу соціялістичну революцію», продовжену «Громадянською війною», вважали за головну подію радянської, ба більше – світової, історії. А Луганськ уважали за революційне місто.
Кадр з анімаційного відеоролика до аудіозапису«Єврейська колискова» (мовою їдиш).
Ролик створено в рамках російського анімаційного проєкту «Колискові світу», розпочатого в 2006 році
У подальшому «єврейська тема» для поета була пов’язана з матір’ю, позаяк для радянських євреїв, які зростали в атмосфері «войовничого атеїзму» та вростання в русофонське урбанізоване середовище, бути євреєм означало належати до єврейської сім’ї, в якій можна було почути емоційний вигук мовою їдиш і скуштувати традиційну страву, а також перебувати під непохитної владою тяжкої материнської любові. Пам’яті матері – Есфірі Михайлівні, яка померла 1952 року – присвячений цей вірш:
Как кочергой она в печке гремела,
Ставя на пламя чугун или медь.
Как свои коржики делать умела –
Этого вам никогда не суметь.
Как заводила на кухне беседу,
Мудро решая любые дела.
Как помогала в несчастье соседу
Словом, деньгами и всем, чем могла.
Как ухитрялась оказывать милость
Так, что спасенный заметить не мог.
Как, не жалея, вещами делилась
С теми, кто наш переступит порог.
Как даже самых сварливых мирила
Быстро, як кажуть украинцы: «в мить».
Борщ в полведерной кастрюле варила,
Чтоб человечество все накормить.
Били нас, били, губили-губили,
Может быть, выжил из всех только я.
Спит под Луганском в донецкой могиле
Мама, еврейская мама моя.
Мама для Матусовського – це саме єврейська мама, яка по-господарськи та по-сусідські ставилася до всього і всіх. Мамина могила, без зв’язку з єврейством, згадана у вірші «Рідне» 1961 року:
Распахнуто в ночь окно,
И музыка на террасе.
Давно я уже, давно,
Давно не гостил в Донбассе.
Давно потерялась связь
Меж детством моим и мною.
Давно не дышал я всласть
Полынью его степною.
Давно не сбегал к реке,
Где лодка к кустам прибита.
Давно не держал в руке
Донецкого антрацита.
Как надо бы мне опять
Сыскать переулок милый,
Без спутников постоять
Над маминою могилой.
Однак через роки з’ясувалося, що Михайло Львович не може «без супутників постояти над маминою могилою». Есфір Михайлівна була похована на старому єврейському цвинтарі у верхньому Кам’яному Броді, в північній частині Луганська. Цвинтар був закритий у 1960-ті роки. По сусідства з ним був створений новий – позаконфесійний – цвинтар. А старий було зруйновано. У 1984 році Михайло Матусовський прихав до міста – і був жахований виглядом розгромленого цвинтаря. Побачене відбилось у вірші «Єврейський цвинтар»:
Чудовищной гримасою ощерен,
Как будто привиденье, среди дня,
Единственный свидетель – старый череп
Сказать всю правду требует с меня.
Ограды все с решетками кривыми,
Чуть тянет тленьем в воздухе сыром.
Над мертвыми, как будто над живыми,
Здесь учинили подлинный погром.
Могильщики вели работу споро,
Задавши труд киркам и топорам.
А мраморные глыбы мародеры
Проворно растащили по дворам.
Давно уже светильники погасли.
Все поросло, что может порасти.
Фашисты, побывавшие в Луганске,
Сюда не удосужились дойти…
Ты, веровавший в мир людской и братский,
Коль ты и вправду веруешь, окстись, –
Как в этой зоне будет вам гуляться,
Как на лужайках этих вам пастись?!
Вон там камней поруганных молчанье,
Вот здесь плюща растоптанная плеть.
Придется вам однажды, луганчане,
В глаза друг другу все же посмотреть!
Досі на місці старого єврейського цвинтаря знаходиться пустир з окремими надгробками, оточений парканами будиночків…
4. Громадський антисемітизм замість офіційного
Перебудова поклала край офіційному антисемітизму, насаджуваному Комуністичною партією та Радянської держави. Проте на зміну йому прийшов громадський антисемітизм радикальної громадськости. А на окраїнах занепалої Імперії спалахнули міжетнічні конфлікти. Тоді Матусовський знову звернувся до «єврейської теми» – не родинної, а громадської.
Після Сумгаїтського погрому 1988 року, влаштованому азербайджанцями проти вірмен, і початку Карабахського конфлікту – у 1989 році поет написав про долю євреїв. Бо з радянськими євреями могло статися те ж саме, що й з нещасними вірменами й азербайджанцями Південного Кавказу:
Мы – братья тех, кто вздернут на столбы.
Мы – лучшие мишени для стрельбы.
Мы те, кто первый приняли удар.
Мы те, кто заполняли Бабий Яр.
Мы – стекла напрочь выбитых витрин.
Мы – пух штыками вспоротых перин.
Мы те, кто лишены с рожденья прав.
Мы – страх ночных проверок и облав.
Мы – лакомый кусок для палачей.
Мы – топливо для лагерных печей.
Еще пройти нам в жизни предстоит
Нагорный Карабах и Сумгаит.
Події на Південному Кавказі та загроза поширення міжетнічної ворожнечі покликали до життя ще один вірш тих років – «Погром»:
Как в стареньком зеркальце, лица искривлены злобой.
Огонь занялся не у нас, а за ближним бугром.
Откуда-то всплыло, из самого детства, должно быть,
Забытое слово, багровое слово «погром».
Укрыв одеяльцем, ведет меня мама по лужам,
Насколько я помню, в какой-то аптечный подвал.
И в криках соседки – такой опаляющий ужас,
Какого я в жизни с тех пор никогда не знавал.
Нигде не спастись нам от этого едкого дыма.
Домашние бебехи сброшены прямо с перил.
И в нашем сознании, путая лето и зиму,
Кружится по городу пух одеял и перин.
Украинских мазанок рушились белые глыбы.
Стоял, как на бойне, удушливый запах резни.
И самое главное, люди сказать не могли бы,
За что это все им и в чем виноваты они.
1934.jpg)
Картина Василя Сильвестрова «Погром (Маніфестація)» (1934).
Сюжет картини – єврейський погром 1905 року
…Неужто зазря умирали ребята под Ржевом,
На средствах плавучих с весенним справлялись Днепром,
В горящий рейхстаг пробивались, объятые гневом, –
Чтоб снова услышать кровавое слово «погром»?!
У цьому вірші наведені дитячі спомини Матусовського про єврейські погроми, які охопили Україну в 1919 році, коли поет був дитиною. Наприкінці вірша голосно лунає думка, що не за сучасні міжетнічні конфлікти, а за мир на радянській землі проливали солдати кров на фронтах війни з нацистською Німеччиною, не розділяючи один одного за походженням. Того ж часу Матусовський написав вірш про антисемітизм:
Бесконечен перечень обид,
И из них любая на примете.
Мне вчера в метро сказали: «Жид» –
Будто мы в Берлине в тридцать третьем.
Перестаньте делать лживый вид,
Если вам по вкусу штучки эти.
Не еврей, не иудей, а «жид».
Так и напишите в партбилете.
Темі антисемітизму присвячений вірш поета, в якому йдеться про те, що сучасна ксенофобія ображає пам’ять про Війну, коли всі разом боролися за Перемогу:
Клочья тряпок, провода.
Чей-то танк и чья-то хата,
Даже воздух и вода –
Было все огнем объято.
И меня сквозь этот ад,
Где пригорки были шатки,
Санитары в медсанбат
Волокли на плащ-палатке.
Перебежка в три шага
Здесь, как жизнь, была опасной.
Кровь лилась из сапога
И была, представьте, красной.
И когда горячий вал
Жаром обдавал кюветы,
Никого не волновал
Пятый пункт моей анкеты.
Отже, в останні роки життя, наприкінці 1980-х років, громадський антисемітизм і міжетнічні конфлікти часів Перебудови змусили поета звернутися до теми ксенофобії й антисемітизму. До цього «єврейська тема» лунала в його віршах, коли він писав про свою сім’ю і свою маму.
* * *
Дві «парні» теми поезії Михайла Матусовського – Донбас і Луганськ, єврейство й антисемітизм – не стали темами пісень на вірші поета, крім вірша «Вернулся я на родину», в якому Луганськ прямо не названий. Саме ці вірші дозволяють зрозуміти нам радянські образи Донбасу та Луганська і світовідчуття радянських євреїв, для яких власне єврейство утверджувалося двома чинниками: «внутрішнім» – сімейним і «зовнішнім» – антисемітизмом.
Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел
