Народження башкирскої нації з духу російської революції. Ч. 4

 

Новий етап історії башкирського націє- і державотворення розпочався з переходом Башкортостану на бік Радянської влади та до складу Радянської Росії. Хронологічні межі цього етапу ми визначаємо від лютого 1919, коли відбувся перехід, до липня 1920 року, коли скликання Першого Усебашкирського з’їзду Рад позначило остаточне входження Башкортостану до системи партійної та державної влади Комуністичної партії й Радянської Росії. Цей етап ми пропонуємо поділити на дві стадії, віхою в яких буде квітень–травень 1920 року – час початку наступу на широкі повноваження башкирських органів влади. Змістом запропонованої частини нашого нарису, яка охоплює період од лютого 1919 до квітня 1920 року, буде місце Башкортостану в Радянській Росії та боротьба башкирських провідників за збереження автономії, а також дискурсивне значення Башкортостану яко першої східної республіки, яка визнала Радянську владу і в якій одержала перемогу світова соціялістична революція.

 

1. Перехід Башкортостану на бік Радянської Росії,

воєнні та мусульманські справи

 

Попередню частину нашого нарису ми завершили переходом башкирської армії на бік Радянської влади 18-20 лютого 1919 року. 21 лютого в зауральському селі Темясово зібрався Перший Усебашкирський військовий з’їзд із представників башкирських військових частин. Почесним головою з’їзду був обраний Валіді, який тоді перебував ув Оренбурзі на перемовах із радянськими військовими командирами. На з’їзді з доповіддю про поточні справи виступив начальник башкирського штабу, татарський революціонер Ільяс Алкін, відомий із 1917 року яко мусульманський військовий активіст. Після його доповіді делегати підтримали перехід Башкортостану на бік Радянської влади та сформували верховний орган влади – Тимчасовий башкирський воєнний революційний комітет («Башвоєннревком»)[1]. А радянським керівникам – голові Раді народних комісарів Владіміру Леніну та головнокомандувачу Червоної армії Льву Троцькому – була відправлена телеграма із вітанням «російській і світовій революційній демократії»[2].

Наступного дня Башкирське шуро (уряд) видало фарман (наказ) про передачу влади Башкирському воєнно-революційному комітету. 22 лютого відбулося перше засідання Башвоєннревкому, на якому були сформовані народні комісаріяти. Головою Башвоєннревкому і військовим комісаром був заочно обраний Валіді[3].

Перехід Башкурдістану на бік Радянської влади не був безконфліктним. Представники центральної російської влади, зокрема голова Центральної мусульманської воєнної колеґії при Народному комісаріяті воєнних справ Мірсаїд Султан-Галієв, підтримували башкирський перехіж і виступали за поповнення башкирських військ для спрямування проти армії Верховного правителя Росії адмірала Алєксандра Колчака. Натомість командування Першої армії, розташоване в Оренбурзі, почало вимагати розформування башкирських сил і розпуску командного складу. Тоді ж Валіді був відсторонений від керівництва військами. Пензенська дивізія Першої армія розпочала наступ на башкирські позиції та роззброїла більшість башкирських частин[4].

Конфронтація між червоними та башкирськими військами призвела до загострення російсько-башкирських відносин. Червоноармійці нападали на представників башкирської влади та грабували башкирські села. Під час однієї із сутичок загинув видатний башкирський поет і революційний діяч Шайхзада Бабіч. На місцях створювалися революційні комітети із переважно російським складом. За цих умов деякі військові одиниці, як-от Перший кавалерійський полк на чолі із Мусою Мустафіним, відмовилися скласти зброю перед червоноарміцями, а пізніше повернулися на бік білої армії[5]. 

 

 

 

Муса Муртазін (1891–1937),

башкирський військовий діяч, командир

Першого кавалерійського полку башкирської армії

 

Для полагодження російсько-башкирських відносин Ахметзакі Валіді вів телефонні розмови з народним комісаром у справах національностей Іосіфом Сталіним. 26 лютого «башкирський Грушевський» поставив руба питання про збереження башкирський військ: «Розформування башкирський військ – удар по наших політичних і національних завоюваннях»[6].

Через кілька днів Валіді з Оренбурга звернувся телефоном за консультацією до Султан-Галієва. Останній повідомив, що вів перемови з командуванням Червоної армії та заявив їм, що башкири перейшли на бік червоних не через «воєнно-стратегічне становище», а через усвідомлення значення Радянської влади та розуміння необхідности боротися проти армії Колчака. Султан-Галієв попередив, що в разі неможливості збереження башкирської армії можуть бути створені запропоновані ним мішані татарсько-башкирські частини. А щодо поточної ситуації він звинуватив Валіді в поспішному веденні перемов із Радянською Росією[7]. Султан-Галієв, як бачимо, всіляко підтримував башкирську справу. Однак, вірогідно, Султан-Галієв лукавив, говорячи про татаро-башкирські частини. Як побачимо далі, він сам був прибічником «татарсько-башкирської ідеї» двох народів ув одній республіці та виступав за відновлення Татарсько-Башкирської республіки.

Позиція Султан-Галієва, який одночасно й підтримував башкирську справу, і виступав за створення татарсько-башкирських частин, що суперечило башкирським намірам, свідчила про його власну «гру» за непростих умов. Річ у тім, що саме в лютому 1919 року, попри участь Султан-Галієва в успішних перемовах із Башкортостаном, його позиція в московському центрі захиталася.

Перебуваючи в прифронтовій Уфі, Султан-Галієв дізнався, що заступник голови Наркомату національностей, Абрам Каменський, запропонував Усеросійському військовому штабу скасувати Центральну мусульманську воєнну колеґію та замість неї створити воєнно-політичний відділ при Центральному комісаріяті з мусульманських справ, який діяв при Наркоматі національностей. Ця пропозиція була ухвалена колеґією при Наркомнаці, в яку входив Султан-Галієв, але за його особистої відсутности. Тож 28 лютого 1919 року Султан-Галієв надіслав телеграму з протестом проти пропозиції Каменського на адресу Леніна, а копії телеграми – направив Сталіну, Троцькому та іншим високопосадовцям, зокрема й тим, хто займався мусульманськими справами. Цікаво, що Султан-Галієв згадав у телеграмі про попередній конфлікт між Каменським і Троцьким[8].

Отже, йшлося про боротьбу за владу між Сталіним і Троцьким, який очолював Вищу революційну воєнну раду і фактично керував військовими справами Радянської Росії. Адміністративні зміни, запропоновані Каменським, посилювали позиції Сталіна, який через відання мусульманськими справами отримав би змогу втручатись у військові справи. Відповідно, цей крок був спрямований проти Троцького.

У своїй телеграмі Султан-Галієв заявив, що Центральна мусульманська воєнна колеґія мала існувати доти, доки не постали самостійні радянські республіки татар, башкир, казахів (у тексті – «киргизів») і «туркестанців», себто народів півдня Середньої Азії. Ба більше, Султан-Галієв пов’язав справу колеґії із революційним рухом серед тих мусульманських народів, які перебували на віддаленні від Радянської Росії, або тих, які ніколи не належали до Російської імперії: народів Південного Кавказу («Закавказзя») та Західного Туркестану, Туреччини та Персії[9]. Крім того, Султан-Галієв наголосив на важливости національних військових формувань із представників мусульманських народів:

 

«Створення в ній [Червоній Армії. – М. Г.] груп за етнографічною ознакою ніяк не суперечить інтернаціональній армій, навпаки, тільки надає ясність, визначеність у вирішення національного питання, позаяк воно ще не вирішено, тим паче, коли ці групи за подальшого розвитку міжнародної революції можуть перетворитися на окрему багатомільйонну армію…»[10].

 

Далі в телеграмі Султан-Галієва йшлося про неприпустиму поведінку командування Першої дивізії, яке віддало наказ роззброювати башкирських вояків[11]. Звідси випливало, що мусульманське питання потребувало окремих урядових зусиль, які в Червоній армії здійснювала Центральна мусульманська воєнна колеґія.

8 березня 1919 року, внаслідок появи телеграми Султан-Галієва, відбулося засідання колеґії Народного комісаріяту в справах національностей. Воно постановило винести догану Султан-Галієву за поширення хибних відомостей. По-перше, інціятором питання про доцільність існування Центральної мусульманської воєнної колеґії був не Каменський, а Троцький. По-друге, пропозиція реорганізувати мусульманську воєнну колеґію у воєнно-політичний відділ була обговорена колеґією Наркомнаца ще на засідання від 16 січня. По-третє, всі члени колеґії Наркомнаца, крім Султан-Галієва, підтримали це рішення на засіданні від 27 січня. По-четверте, відсутність Султан-Галієва на засіданнях не могло поставити під сумнів рішення колеґії, позаяк на засіданнях його заміняв заступник, а про самі засідання було відомо наперед[12].

Вірогідно, знаходженням Султан-Галієва в Уфі скористалися, щоби позбавити його впливу на рішення Наркомнаца, і позбутися впливової Центральної мусульманської воєнної колеґії. Так чи інак, але мусульманська воєнна колеґія продовжувала діяти й надалі. Напевно, натяк Султан-Галієва у телеграмі на суперництво між Сталіним і Троцьким вплинув на урядників, аби ті не загострювали конфлікт. Причому саме Сталін «переграв» ситуацію з мусульманською воєнною колеґією. Адже Султан-Галієв в одному своєму виступі у листопаді 1919 року заявив, що продовження існування мусульманської воєнної колеґії була заслугою Сталіна[13].

Інакшим чином, ніж крізь призму боротьбу за владу, ситуацію навколо Центральної мусульманської воєнної колеґії розглядати неможливо. Адже цей орган мав великі заслуги у справі створення нових мусульманських військових частин Червоної армії в Казані та Астрахані, насамперед – із татар і башкирів, та переформування мусульманських військових частин, створених раніше «явочним порядком». Мусульманським діячам доводилося долати опір місцевих військкоматів і командувань військових округів, які не погоджувалися зі створенням окремих мусульманських частин. Однак формально мусульманська воєнна колеґія була затверджена тільки у січні 1919 року[14].

Тільки-но затверджена Центральна мусульманська воєнна колеґія зазнала атаки, але залишилася існувати. Ймовірно, участь Султан-Галієва в переході Башкортостану на радянський бік могла бути аргументом на користь його справи. Ситуація навколо мусульманської воєнної колеґії показала, що національне питання було у 1919 і пізніших роках справою внутрішньопартійної та внутрішньоурядової боротьби. Невдовзі в ній довелося взяти участь й Ахметзакі Валіді.

Не тільки позиція Сталіна допомогла мусульманській військовій справі та визначенню статусу Башкортостану в складі Радянської Росії. В березні 1919 року розпочався «Весняний наступ» армії адмірала Алєксандра Колчака на Волгу, розроблений іще 1918 року. 6 січня 1919 року Колчак видав директиву про утримання Пермі та дальший наступ на Уфу силами Західної армії з ударом у тил «червоним кіннотою» Оренбурзькою армією[15], під командуванням якої діяли башкирські війська. У лютому «колчаківцям» довелося створити окрему Південну групу військ, на півночі від Оренбурзької армії, щоби закрити «порожнечу» на лінії фронту через перехід башкир на бік червоних[16].

Командувач Західної армії, генерал Міхаіл Ханжин, 26 лютого видав директиву, а 3 березня – віддав наказ про наступ[17]. 4 березня білі прорвала фронт, і 13 березня взяли Уфу. Білі наступали за двома основними напрямами: Сибірська армія з району Пермі йшла на Вятку і Казань, а Західна армія – на Казань, Самару і Саратов. Біле командування планувало здійснити «Уфимські Канни», оточивши та знищивши під Уфою П’яту армію червоних[18]. Водночас, Оренбурзька армія козачого генерала Алєксандра Дутова пішла на Оренбург, але цей оренбурзький напрям воєнної компанії мав другорядне значення.

12 квітня 1919 року, в розпал наступу, Колчак видав нову директиву, в якій поставив арміям стратегічне завдання: Сибірській армії наступати на Казань, Західній армії – відкинути червоних од Волги та правим флангом рухатися на переправи через Волгу біля Симбірська і Сизрані для дальшого з’єднання з оренбурзькими козаками; Оренбурзькій армії – взяти Оренбург та Актюбинськ. Для наснаження військовиків у директиві йшлося про успіхи білих сил на всіх фронтах: армія генерала Ніколая Юденіча наступала на псковському та нарвському напрямах, армія генерала Антона Денікіна билися з червоними на Донбасі[19].  Справді, того часу «денікінці», взявши станцію Дебальцеве, витискали червоних із Бахмутського повіту Катеринославської губернії.

Подвійний наступ виявився успішним. До кінця квітня частини Західної армії вийшли на підступи до Самара і Казані. До останньої залишалося 125 верств. Але на цьому наступ припинився. В білих виникли проблеми з комунікаціями, в них не було залізничного сполучення, а головне – розпочався весняний розлив річок, що зробили неможливим дальше просування. Крім того, «білогвардійці» відзначалися слабкою організацією через нестачу офіцерів і невдачу з проведення мобілізацією, низьким бойовим духом та ідеологічною деморалізацією. Простіше кажучи, солдати не розуміли, за що воюють. Натомість протилежно позитивною була ситуація з військовою організацію та бойовим духом у «червоноармійців»[20].

28 квітня розпочався контрнаступ Червоної армії на підступах до Самари – т. зв. Самарсько-Симбірському напряму. Ключову роль відіграла Південна група Міхаіла Фрунзе з Туркестанської армії. Під час наступу білих ця Південна група опинилася на периферії компанії, а тому відіграла роль ударного резерву. Частини Фрунзе швидко просувалися на північний захід. 9 червня червоні взяли Уфу. До кінця червня червоні відкинули білих на вихідні позиції, за винятком району Оренбургу, під яким закріпилися «дутовці». Далі червоні продовжили переможний наступ: 15 липня взяли Єкатеринбург, а 24 липня – Челябінськ, а на початку серпня, захопивши весь Урал, ринули в Західний Сибір[21].

 

 

 

Мапа бойових дій на Західному фронт Білої гвардії /

Східному фронті Червоної армії в березні–червні 1919 року

 

Отже, за умов наступу Колчака на Волгу в березні–квітні 1919 року керівництво Радянської Росії та Червоної армії не могло дозволити собі ліквідувати Центральну мусульманську воєнну колеґію, яка проводила мобілізацію місцевого татарського й башкирського населення, а також повинні були уважно поставитися до автономістських вимог Башкортостану. Бо ж якби білим удалося взяти Казань і Самару – Центральна Росія опинилася би під стопами білогвардійців.

І це не перебільшення! Адже 24 і 30 червня Добровольча армія генерала Антона Денікіна взяла Харків і Царицин (сучасний Волгоград). А 3 липня в Царицині Денікін видав директиву про початок походу на Москву, який продовжувався до середини жовтня. Однак на момент початку наступу «денікінців» – «колчаківці» знову відкинуті на Урал, а невдовзі були вичавлені в Західний Сибір.

Додамо, що Валіді правильно зробив, що, всупереч порадам Султан-Галієва, «поспішив» із переходом Башкортостану на бік червоних. Справді, якби радянсько-башкирські перемови затягнулися бодай на два тижні, то навряд чи башкирська армія змогла перетнути лінію фронту під час наступу білих. До того ж башкирські війська могли би наразитися на небезпеку у вигляді Червоної армії. Так, частина провідників казахської «Алаш-Орди» були заарештовані червоноармійцями[22]. Тож Сталін, який зберіг Центральну мусульманську воєнну колеґію у скрутній ситуації на Східному фронті, і Валіді, який поквапився з переходом на бік червоних, не маючи гадки про наступальні наміри білих, – обидва тримали руку на пульсі доби.

 

2. Входження Башкортостану до складу Радянської Росії

 

Після переходу Башкортостану та Західного Казахстану на бік радянської влади, делегації обох автономних республік разом прибули з Оренбурга до Москви 2 березня 1919 року. Того ж дня в газеті «Правда» вийшла замітка Сталіна «Наші завдання на Сході». Замітка розпочалася з констатації факту, що з дальшим просуванням червоних сил вони опиняються серед «відсталих» східних народів. Радянська влада стикається з двома видами труднощів. По-перше, побутового характеру. Сталін не пояснив, але, напевно, йшлося про буквальний пошук спільної мови між більшовиками-росіянами та місцевими мешканцями. По-друге, з проблемами історичного характеру – спадщиною «імперіялістичної політики царського уряду». Однак ці проблеми Сталін уважав тимчасовими через «торжество пролетарської революції в Росії та визвольну політику Радянської влади», які здобували прихильність серед східних народів[23].

Виходячи із цього, Сталін уважав за необхідне врахувати проблеми Сходу при складенні нової програми РКП(б). Він визначив такі завдання радянської влади серед східних народів: 1) підняти культурний рівень східних народів шляхом розбудови мережі шкіл і просвітницьких закладів, а також поширення усної та друкованої агітації; 2) залучити східні народи до участі в Радянській владі за допомогою місцевих Рад народних депутатів; 3) позбутися старих і нових дискримінаційних обмежень щодо представників східних народів[24]. Як бачимо, для більшовиків культура і політика були нерозривно пов’язані: бути культурним – значило бути радянським. А на порядку денному комуністичної теорії та радянської практики постало «східне питання».

У столиці башкирських делегатів поселили в престижному готелі «Метрополь». Невдовзі після приїзду, з Ахметзакі Валіді зустрілися Сталін і Троцький. Сталін розмовляв із Валіді в Народному комісаріяті у справах національностей і запевнив його в «глибокій довірі» до нього, і в тому, що вважає його за справжнього революціонера. Щоправда, Валіді було неприємно відчути себе в розмові зі Сталіним не рівним співбесідником, а представником східного народу. Як сказав про них двох Сталін: «Народний комісар разом із одним шановним представником Сходу». Після зустрічі зі Сталіним Валіді поділився зі своїм супутником, казахським політиком Ахметом Байтурсиновим (у мемуарах Валіді – Байтурсуном), що Сталін прагне використати башкир не тільки для розгрому «Колчаківського фронту», а ще з іншою метою[25]. Час показав правоту Валіді: Радянська Башкирія того ж року була представлена провісником радянізації Сходу. А про зустріч із Троцьким Валіді чомусь не написав у своїх мемуарах.

 

 

 

Ахмет Байтурсинов (1872–1937),

казахський літератор і державний діяч,

один із організаторів партії «Алаш» та уряду Алаш-Орди

 

Наступною стала зустріч башкирської делегації з Леніним. Того часу до них приєднався башкирський політик Мстислав (Мухаметгалі) Кулаєв, з охрещених башкир, лікар за фахом. Башкирські делегати з повагою ставилися до нього та називали мусульманським іменем. Саме 2-6 березня в Москві проходив Перший з’їзд Комуністичного Інтернаціоналу. Незважаючи на свою заклопотаність, Ленін прийняв делегацію. Знаменно, що він поцікавився християнським іменем Кулаєва, і задав йому питання, чи зміна віри не зіпсує його відносини з народом і чи не варто бути атеїстом, а не християнином. Ленін сказав делегатам, що перехід Башкортостану на бік Радянської влади дозволить йому на ближчому Восьмому з’їзді РКП(б) обговорити «національне питання та проблеми Сходу». Ленін передав Валіді записку про Туркестан і Хіндустан, попрохавши пізніше висловитися щодо неї[26].

На самому з’їзді відбулася суперечка між Леніним і Ніколаєм Бухаріним щодо права націй на самовизначення, супротивником визнання якого був Бухарін. До речі, в популярній книжці «Абетка комунізму», написаній Бухаріним разом із Євґєнієм Преображенським і виданій у жовтні 1919 року, взагалі не йшлося про національне питання і право на націй на самовизначення, а тільки про рівність представників усіх націй, релігій і статей за радянського ладу, на противагу «буржуазній демократії». Причому саме правам жінок у книжці й була приділена бодай якась увага[27]. Вірогідно, подібне нехтування національним питанням було поширеним явищем серед російських комуністів.

На з’їзді Бухарін заявив, що комуністи не можуть визнати права на самовизначення для тих націй, в яких буржуазія та пролетаріят диференційовані. Бо тоді визнати право націй на самовизначення – означає визнати «фіктивну волю нації» та позицію національної буржуазії. Натомість треба визнавати право пролетаріяту кожної нації на самовизначення. А якщо йдеться про нації з низьким рівнем класової диференціяції, наприклад – азійські та африканські народи, то необхідно визнати право на самовизначення всієї нації, бо воно спрямовано на боротьбу цих колонізованих народів проти світового імперіялізму[28].

 

 

 

Ніколай Бухарін (1888–1938),

російський революціонер та один із лідерів Комуністичної партії

 

У відповідь Ленін заявив, що Бухарін видав бажане за дійсне. Адже навіть у передовій Німеччині, за винятком кількох великих міст, буржуазія та пролетаріят не диференційовані. Говорячи мовою соціяльного конструктивізму, німецькі робітники не уявили себе окремішнім пролетаріятом і не виказали окремішніх політичних інтересів. Відтак, за Леніним, визнавати виняткове право пролетаріяту на національне самовизначення означало проголошувати для всього світу те, чого досягли тільки в Радянській Росії[29].

Отже, в очах Леніна Радянська влада створили умови для самовизначення пролетаріяту неросійських народів. Звісно, для комуністів це самовизначення могло полягати тільки у визнанні Радянської влади, і тільки Комуністична партія могла виражати інтереси пролетарів усіх націй.

Далі, характеризуючи радянську національну політику, Ленін перейшов до прикладів Фінляндії та Башкирії. Через наявність різночитань цих фрагментів із нашого погляду і в мемуарах Валіді процитуємо їх цілком і розберемо докладно (курсив наш. – М. Г.):

 

«Подивимося на Фінляндію: країна демократична, більш розвинута, більш культурна, ніж ми. В ній іде процес виділення, диференціяції пролетаріяту, йде своєрідно, набагато більш болісно, ніж у нас. Фіни зазнали диктатури Німеччини, тепер зазнають диктатури союзних держав. Але завдяки тому, що ми визнали право націй на самовизначення, процес диференціяції там був полегшений. Я дуже добре пам’ятаю сцену, коли мені довелось у Смольному давати грамоту Свінхувуду, – що значить у перекладі російською мовою “свиноголовий”, – представнику фінляндської буржуазії, який відіграв роль ката. Він мені люб’язно тиснув руку, ми говорили компліменти. Як це було недобре! Але це треба було зробити, адже тоді ця буржуазія обманювала народ, обманювала трудящі маси тим, що москалі, шовіністи, великороси, хочуть задушити фінів. Треба було це зробити

А хіба вчора не довелося зробити так само щодо Башкирської республіки? Коли т[овариш] Бухарін казав: “Можна для декого це право визнати”, так я навіть записав, що в нього до цього списку потрапили готентоти, бушмени, індуси. Слухаючи цей перелік, я думав: яким чином т[овариш] Бухарін забув одну маленьку дрібничку, забув башкир? Бушмени в Росії не водяться, стосовно готентотів я теж не чув, щоби вони претендували на автономну республіку, але ж нас є башкири, киргизи, ціла низка інших народів, і щодо ним ми не можемо відмовити у визнанні. Ми не можемо відмовити у цьому жодному з народів, який живе в межах колишньої Російської імперії. Припустимо навіть, що башкири скинули б експлуататорів, і ми допомогли би їм це зробити. Але ж це можливо тільки тоді, якщо переворот цілком достиг. І зробити це треба обережно, щоби своїм утручанням не затримати той самий процес диференціяції пролетаріяту, який ми маємо пришвидшити. Що ж ми в змозі зробити щодо таких народів, як киргизи, узбеки, таджики, туркмени, які досі перебувають під впливом своїх мул? У нас у Росії населення, після довгого досвіду з парохами (попами), допомогло нам їх скинути. Але ж ви знаєте, як погано ще проводиться в життя декрет про цивільний шлюб. Чи можемо ми підійти до цих народів і сказати: “Ми скинемо ваших експулататорів?” Ми цього зробити не можемо, позаяк вони цілком підлеглі своїм муллам. Тут треба дочекатися розвитку даної нації, диференціяції пролетаріяту від буржуазних елементів, що неминуче»[30].

 

Як бачимо, переходячи від прикладу з Німеччиною, Ленін сказав, що навіть у «культурній» і розвинутій Фінляндії диференціяція пролетаріяту, тобто його політичне самоусвідомлення, відбувається повільніше, ніж у Радянській Росії. Визнати право Фінляндії на самостійне існування, за Леніним, означало залишити буржуазію та пролетаріят сам-на-сам, щоби вони з’ясовували свої відносини без російського центру. Інакше, мало би місце об’єднання буржуазії та пролетаріяту Фінляндії проти Росії, як було наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття, коли російський центр намагався обмежити автономію Великого князівства Фінляндського. Залишимо за дужками питання, чи змогли би більшовики підкорити Фінляндію, як це вони зробили з третьої спроби з Україною, і здійснити цю диференціяцію.

Подібно до визнання самовизначення Фінляндії, з якою Радянська Росія навіть уклала угоду, так само була визнана самостійність Башкортостану. Для визначення ставлення до колонізованих народів, за Леніним, не треба було подумки переноситися в Азію та Африку, як зробив Бухарін. Башкири були для більшовиків колонізованим народом без класової диференціяції, який працював на іноземну – російську – буржуазію. Такими ж колонізованими були народи Середньої Азії. Виступити проти їхніх «експлуататорів» означало, за Леніним, затримати процес класової диференціяції. Якщо, із соціяльного погляду, без буржуазії не може бути пролетаріяту, то з політичної позиції, з якою ми теж подивимося на висловлювання Леніна, боротьба з «експлуататорами» східних народів призвела би до втрати прихильности східних народів до радянської влади.

Знаменно, що Валіді у своїх мемуарах коротко переказав зміст дискусії між Бухаріним і Леніним, та й разом із башкирськими та казахськими товаришами вирішив, що Леніну йшлося про тимчасову співпрацю з башкирськими націоналістами, які буцімто в очах Леніна дорівнювали націоналістам фінляндським:

 

«Відтак Ленін і його соратники вважають угоду з нами за тимчасове явище. Із його слів ми зрозуміли, що їхнє [комуністів. – М. Г.] товариське ставлення до нас також ненадовго. В майбутньому нас, як узбецьких мулл і фінських капіталістів, вони відкинуть убік, а владу передадуть у руки членів комуністичної партії, яких випестять із часом. Але про те, що ми розгадали їхні наміри, не стали казати ані друзям, ані ворогам»[31].

 

Цю оцінку повторив у своїй монографії відомий башкирський історик Марат Кульшаріпов, додавши, що Ленін помилився, добачивши буржуазію серед башкир[32]. Повторимо: насправді Леніну йшлося про визнання права Башкортостану на самовизначення, а башкирських керівників він не назвав ані «націоналістами», ані «експлуататорами», ані «буржуазією». Зазначимо, що риторичний перехід од репліки про Фінляндію до репліки про Башкортостан надавав підстави для хибного сприйняття: «А хіба вчора не довелося зробити так само щодо Башкирської республіки?»[33]. «Так само» буквально означало: так само визнали право башкир на національне самовизначення, як і право Фінляндії з її буржуазним керівництвом.

Певна річ, в березні 1919 року Валіді та його товариші не могли знати про майбутню заміну башкирських націоналістів комуністичними діячами, як почало відбуватися дещо пізніше. Валіді переніс на характеристику виступу Леніна пізніші події та пізніші звинувачення місцевих діячів у «дрібнобуржуазности». Однак ніде правди діти: башкирські делегати правильно зрозуміли, що для більшовиків тільки самі більшовики були виразниками інтересів трударів усіх народів Росії, якщо не всього світу.

Недовіра між комуністичними та башкирськими лідерами була зрозуміла від самого моменту переходу Башкортостану на бік Радянської влади, а відтак – Валіді почув у словах Леніна те, що було суголосно його оцінці російсько-башкирських відносин. Навіть якщо зважати на потрібність Башкортостану для Радянської Росії за умов наступу «колчаківців» на Волгу в березні 1919 року.

Фраза Леніна, що Бухарін видавав бажане за дійсне, була симптоматичною для характеристики національної політики Радянської Росії. Позиція Бухаріна цілком відповідала більшовицькій концепції національного питання, увиразненої в нарисі Сталіна 1913 року «Національне питання і соціял-демократія» (назва за радянських часів – «Марксизм і національне питання»). Згідно із Сталіним, саме буржуазія була натхненником націоналізму і залучала до національного руху пролетаріят, гальмуючи класову боротьбу всередині нації[34]. Натомість соціял-демократи повинні були виступати за самовизначення націй для визволення їх від національного визиску[35].

Проте революціонери мали керуватися «конкретними історичними умовами»: якщо, за Сталіним, надати право на самовизначення азербайджанцям (тогочасною мовою – «закавказьким татарам»), то цей народ потрапить під владу «беків і мул», себто поміщиків і священиків, а соціял-демократи ніяк не можуть цього допустити[36]. Приклад азербайджанців показовий для розуміння більшовиками ситуації з іншими східними народами, зокрема з башкирами.

Порівнюючи дореволюційні тези Сталіна з виступами Бухаріна і Леніна революційних часів, бачимо, що Бухарін переносив на сучасність тезу Сталіна про буржуазний націоналізм. Однак він, за словами Леніна, видавав бажане за дійсне, бо за революційних умов потрібно було виходити з наявних протиріч, які можуть виникнути між «великими» і «малими» народами, а не з теоретичних конструкцій. Адже всіляка боротьба проти національного визиску, продовжуючи міркування Леніна, мала бути підтримана більшовиками.

А якщо порівняти висловлювання Леніна про східні народи зі сталінським прикладом щодо азербайджанців, то побачимо, що радянський лідер і тут переглянув дореволюційну теорію. Згідно із Леніним, за революційних умов потрібно було визнати право на самовизначення східних народів, позбавлених класової диференціяції, на кшталт азербайджанців і башкир.

Загалом позиція Леніна на з’їзді не виглядала кардианльним «переворотом» теорії. По-перше, комуністи мали підтримувати «прогресивну» боротьбу «малих» народів, наприклад – жителів Фінляндії. По-друге, завдяки керівній ролі Комуністичної партії у справах радянських республік і народів, можна було не сумніватися в тому, що східні народи Радянської Росії підуть «правильним шляхом» класової диференціяції.

Додамо, що до «Абетки комунізму» Бухаріна і Преображенського не потрапили жодні міркування про національне питання. Мабуть, авторам простіше було заплющити очі на національне питання, ніж розбиратись у ньому та погоджуватися або сперечатися із Леніним. Так мемуари Валіді з їхніми розлогими описами та міркуваннями щодо ставлення більшовиків до національного питання загалом і башкирської справи зокрема стають у наших очах вельми цікавим історичним джерелом.

Невдовзі, 20 березня, в Москві була підписана угода про автономну Башкирію, що набула чинности 23 березня. Відповідно до Російсько-башкирської угоди, Башкирія ввійшла до складу Радянської Росії в кордонах «Малої Башкирії» з додачею деяких волостей. Тимчасовою столицею Башкирії залишалося село Темясово (у документі – містечко). Тимчасовим керівним органом Башкирії був визнаний Тимчасовий башкирський революційний комітет. Згодом од нього влада мала перейти до башкирського з’їзду Рад. За угодою визнавалася існування окремої башкирської армії[37].

Валіді, згідно зі своїми спогадами, запропонував додати пункт про позбавлення виборчих прав у виборах до Рад переселенців часів Першої світової війни. Ленін і Сталін виступили проти цієї пропозиції. Валіді наполягав на своєму. Тоді Сталін запросив його поговорити на одинці. Він сказав башкирському лідеру: «Приберіть їх, і справа вирішена». На це Валіді заперечив, що їх не можна не тільки «вбити», а взагалі «чіпати» через можливий галас із боку місцевих більшовиків – «уфимських та оренбурзьких ельцинів[38]». Сталін не став слухати Валіді[39]. На цьому дискусію було припинено.

Виглядає неймовірним, що Сталіну йшлося про винищення біженців Великої війни. Може, він пропонував прибрати пункт про біженців, а Валіді його не зрозумів? Загалом проблема переселенців була болючою для башкирських політиків. Нагадаємо, що Перший башкирський курултай, 20-25 липня 1917 року, ухвалив рішення про виселення біженців часів Першої світової війни, які прибули із західних губерній, щоби на їхнє місце поселити татар із центральної Росії[40]. Однак серед опублікованих рішень Першого башкирського курултаю ми не знайшли такої вимоги[41]. Відтак припускаємо: або це рішення не надрукував Білал Юлдашбаєв у своєму збірнику документів і матеріялів з історії Башкортостану в революційні роки, або це була пропозиція курултаю, а не якась конкретна постанова. Вірогідно, при поселенні біженців порушувалися земельні права місцевих башкир, а тому курултай так поставився до переселенців, попри їхнє тяжке становище.

Чому переселені доби Великої війни були для Валіді «росіянами»? Адже біженцями були, – за даними по Оренбурзькій губернії, від яких навряд чи відрізнялася ситуація в Уфимській губернії (до виділення «Малої Башкирії»), – поляки, латиші та євреї[42].

Відповідь на питання: чому Валіді так неґативно ставився до біженців, називав їх росіянами та вважав за прибічників більшовиків, виявляється дуже простим. У мемуарах «башкирського Грушевського» сталася багаторазова помилка: йшлося не про біженців, а про переселенців часів Столипинської аграрної реформи. Це стає зрозумілим з переказу Кульшаріповим доповідної записки Башкирського ревкому до ЦК Комуністичної партії від червня 1919 року[43].

Відчуження між башкирами та нещодавніми переселенцями-росіянами було взаємним, а тому башкирські лідери вбачали в них симпатиків більшовиків, і, як покажуть дальші події, не безпідставно. Російсько-башкирські протиріччя серед мешканців Башкортостану стали слабким місцем башкирської державности.

 

3. Між башкирським націоналізмом і татарсько-башкирською ідеєю:

мусульманські та башкирські справи навесні–влітку 1919 року

 

 

 

Міхаіл Фрунзе (1885–1925),

російський революціонер і радянський військовий діяч

(портрет пензля Ісаака Бродського «М. В. Фрунзе на маневрах», 1929)

 

Наступною справою башкирських лідерів стала підготовка армії до бойових дій проти білих сил. Центром дислокації башкирських частин став Саранськ. Через зайнятість Валіді військовими справами новим головою Башкирського воєнно-революційного комітету обрали башкирського комуніста Харіса Юмагулова[44].

Валіді виступав за те, щоби башкирські війська діяли у складі Східного фронту на чолі з Міхаілом Фрунзе – проти білої Росії з центром в Омську. Інакше кажучи, на теренах Башкортостану та суміжних землях Поволжя, Приуралля та Зауралля, що надало би діям башкирських військовиків характер національно-визвольної боротьби. Цікаво, що Валіді не виказав подібні міркування на сторінках свої мемуарів, обмежившись висловлюванням: «Моя наполегливість породила в них [керівників Радянської Росії. – М. Г.] підозри»[45].

Комуністичні лідери не бажали, щоби боротьба башкирських вояків відбувалася на башкирських землях і за башкирські землі. Адже тоді, якщо продовжувати міркування за логікою радянських провідників, башкирські націоналісти здобули би занадто великий вплив. Тож Фрунзе запропонував перевести башкирські сили на Туркестанський фронт. Попри появу 23 квітня наказу про направлення башкирської армії на Східний фронт, башкирських військовиків все-таки відправили до Туркестану[46]. Вірогідно, радянські лідери остерігалися того, щоби башкири воювали зі своїми колишніми союзниками – «колчаківцями». Однак через наступ Добровольчої армії генерала Антона Денікіна, врешті-решт, у липні башкирська армія була спрямована на «денікінський фронт», і вела бої на Полтавщині[47].

Під час зустрічі Леніна з башкирськими делегатами він попрохав Валіді прочитати записку про Туркестан і Хіндустан. Валіді надав Леніну свої міркування щодо записки в письмовій формі. Згодом Ленін і Валіді обговорили записку телефоном. Записку склали один татарський діяч із Ташкента і один індієць-мусульманин. Вони вважали іслам за близький до комунізму та виступили за створення мусульмансько-комуністичної держави у Середній Азії, до складу якої мали увійти також Східний (Китайський) Туркестан, Афганістан і Східний Іран. Більше того, ця держава мала опікуватися справами Індії (Хіндустану) для витіснення звідти британських колонізаторів. Певна річ, Валіді, як і Ленін, оцінив ці розважання яко безплідні фантазії. Під час розмови Валіді запропонував Леніну відмовитися від символічної спадщини Російської імперії, зруйнувавши меморіяли російським завойовникам, зокрема пам’ятник генералу Константіну фон Кауфману в Ташкенті, та повернути землі представникам місцевих народів, відібрані в них унаслідок Середньоазійського повстання 1916 року проти мобілізації до російської армії. Ленін схвально поставився до цих пропозицій Валіді. Невдовзі пам’ятники російському пануванню були зруйновані[48].

 

 

 

Пам’ятник генералу Костянтину фон Кауфману (1818–1882),

споруджений у Ташкенті в 1913 році

(на тогочасній поштовій листівці)

 

Наприкінці квітня сталася ще одна знаменна подія. 28-30 квітня, в момент найбільшого просування «колчаківців» на захід, у Сизрані відбулася Конференція комуністів-більшовиків мусульман Східного фронту. Від Башкортостану на конференції виступав член Центрального бюра мусульманських секцій РКП(б) і новий голова Башкирського воєнно-революційного комітету Юмагулов. Делегати конференції висловили підтримку переходу Башкортостану на бік Радянської влади та вітали розбудову Радянської Башкирії[49].

На порядку денному цієї конференції стояло питання партійної роботи та політичного виховання червоноармійців-мусульман. Конференція постановила, що тодішній стан партійної роботи серед вояків-мусульман був геть незадовільним, що військові частини не займалися політичним вихованням «татарсько-башкирського пролетаріяту», що «товариші комуністи-великороси» неприйнятно поводилися із своїми «товаришами комуністами-мусульманами». Відтак делегати конференції вирішили утворити Центральне бюро татарсько-башкирських організацій РКП(б) Східного фронту[50].

Як бачимо, провідні комуністи-мусульмани, як і Султан-Галієв, стояли на позиціях татарсько-башкирської єдности. Зрозуміло, що у військових умовах це була не тільки ідеологічна, а й прагматична позиція, бо татари й башкири сприймалися росіянами за єдину групу та мали спільність у звичаях і побуті. Однак прагматичні міркування підживлювали «татарсько-башкирську ідею», до якої ми повернемося нижче.

У червні, на тлі переможного просування Червоної армії в Приураллі, на порядку денному знову опинилася «татарсько-башкирська ідея» та проблеми невизнання башкирської автономії на місцях. 20 червня в Казані відбулося засідання Центрального бюра комуністичних організацій народів (іноді в документах – «народностей») Сходу. Серед рішень засідання були такі:

1) Вимагати від ЦК РКП(б) організувати при політичних відділах військових частин Східного фронту мусульманських підвідділів для активізації політичного виховання червоноармійців-мусульман, чисельність яких досягала від 30 до 70% окремих військових частин;

2) Розпустити Центральне бюро татарсько-башкирських організацій РКП(б) Східного фронту через те, що його повноваження збігаються з функціями Центрального бюра комуністичних організацій народів Сходу і політичного відділу Центральної мусульманської воєнної колеґії;

3а) Припинити спекуляції з приводу статусу Радянської Башкирії, які відбуваються через те, що деякі комуністичні функціонери на місцях виступають проти башкирської автономії, а деякі башкирські націоналісти виступають проти татарських комуністів – прибічників татарсько-башкирської ідеї, вбачаючи в можливому відтворенні (після невдалої спроби навесні 1918 року) Татарсько-Башкирської республіки загрози для Радянської Башкирії;

3б) Заборонити агітацію проти Башкирської республіки та проти ідеї Татарсько-Башкирської республіки, до складу якої могла би ввійти Мала Башкирія, «позаяк можливість утворення такої в майбутньому не виключена».

4) Перетворити Центральну мусульманську воєнну колеґію на татарський військовий комісаріят, що сприятиме роботі по створенню татарських частин під час наступу на Східному фронті.

5) Скликати до 1 серпня з’їзд мусульманський організацій РКП(б) Поволжжя та Уралу, «залишивши поки відкритим питання про скликання з’їзду комуністичних організацій народів Сходу»[51].

Вочевидь, рішення Центрального бюра комуністичних організацій народів Сходу свідчили про посилення позицій мусульман-комуністів у Радянській Росії та Червоній армії. Які можна зробити висновки з рішень Центрального бюра, які стосувалися татарського-башкирських національних справ?

По-перше, Центральне бюро взялося ліквідувати Центральне бюро татарсько-башкирських організацій РКП(б) Східного фронту, створене щойно перед цим, 29-30 квітня, Конференцією комуністів-більшовиків мусульман Східного фронту, викресливши з назв чинних організацій слово «татарсько-башкирський».

По-друге, Центральне бюро виступило за створення татарських військових організацій, замість загальномусульманських. По-третє, обережно обстоювало татарсько-башкирську ідею, втім, прагнучи не допустити погіршення становища Радянської Башкирії.

Для втілення останнього рішення Центрального бюра 6 липня Центральна мусульманська воєнна колеґія видала наказ про неприпустимість дискредитації Радянської Башкирії та знущань червоноармійців-татар над червоноармійцями та селянами-башкирами[52].

Отже, з одного боку, розділення мусульманських партій і військових організацій на окремі татарські та башкирські мало сприяли окремішньому татарському та башкирському націєтворенні. До того ж Центральне бюро намагалося захистити Башкирську республіку від ідеологічних атак комуністів-централістів, вірогідно, росіян.

З іншого боку відверта маніфестація Центральним бюром ідеї відновлення Татарсько-Башкирської республіки ставила під загрозу башкирську справу. Як бачимо, за умов воєнної загрози з боку Білої армії, провідним мусульманам-комуністам, на кшталт Султан-Галієва, довелося діяти обережно, щоби зберігати єдність лав мусульман-комуністів, мобілізувати татар і не відштовхувати башкир, а також обстоювати татарсько-башкирську ідею. До речі, заміна формулювання «мусульманський» на «татарсько-башкирський» дозволяла позбутися релігійних конотацій, небажаних для комуністів-атеїстів.

Підбиваючи попередні підсумки, майбутнє татарського й башкирського націєтворення після очікуваного розгрому білих сил було відкритим. Єдність мусульман-комуністів у партійних та армійських лавах могла перетворитися на єдність татар і башкир ув одній радянській республіці, а могла і не перетворитися. Так сталося дещо раніше з провальним проєктом «тюрко-татарської» нації 1917–1918 року.

Невдовзі, 27-30 липня, на тлі просування Червоної армії в Заураллі, в Уфі відбулася нарада представників політвідділів армій Східного фронту, скликана Центральним бюром татарсько-башкирських організацій РКП(б) Східного фронту, що його саме перед цим вирішило ліквідувати Центральне бюро комуністичних організацій народів Сходи. Як бачимо, серед мусульманських організацій панував справжній «революційний» безлад. Вірогідно, від ідеї ліквідації Центрального бюра татарсько-башкирських організацій довелося відмовитися через певну ефективність цієї організації. Резолюції наради містили такі рішення:

І. Активізувати партійну роботу серед червоноармійців-мусульман, створюючи при кожній армії Східного фронту татарсько-башкирські комуністичні організації та збираючи нові татарсько-башкирські добровольчі військові частини, для досягнення таких завдань: 1) показувати приклади соціялістичного будівництва та «принципів комунізму» для представників східних народів; 2) поєднувати «залізну дисципліну» із урахуванням «особливої психології народів Сходу»[53].

ІІ. Ініціювати літературно-видавничу справу шляхом створення власного друкованого органу Центрального бюра татарсько-башкирських організацій РКП(б) Східного фронту та початку дискусії про використання «татарсько-башкирської мови» для друкованих видань[54]. Як бачимо, започаткувати літературно-видавничу справу «татарсько-башкирської мови» було непростим завдання через невикінченість татарської літературної мови на початку ХХ століття і відсутність на той час окремішньої башкирської літературної мови, не кажучи про нереальність «татарсько-башкирської мови».

ІІІ. Політвідділи армій Східного фронту (загальні, не спеціяльно мусульманські або татарсько-башкирські) мали зайнятися створенням партійних осередків для «татарсько-башкирських червоноармійців» і «татарсько-башкирського населення», використовувати для політичного виховання друковані видання та не зачіпати релігійні почуття мусульман[55].

IV. Для культурно-просвітницької роботи серед «татарсько-башкирських червоноармійців» політвідділи армій Східного фронту мали запрошувати вчителів, організовувати лекції, виставки і кіносеанси, створювати клуби, бібліотеки та хати-читальні. До того ж залучати до культурно-просвітницької роботи «трудовий клас населення»[56].

V. Упорядкувати партійну роботу серед «татарсько-башкирських червоноармійців» і «татарсько-башкирського пролетаріяту» шляхом створення, зусиллями «татарсько-башкирських співробітників політвідділів армій», окремих татарсько-башкирських «партійних колективів» у військових частинах, в яких «татаро-башкири» складають близько 50% і більше відсотків військовиків, і «татарсько-башкирських секцій» при наявних «партійних колективах» в тих військових частинах, в яких «татаро-башкири» складають менше 50% військовиків. Певна річ, усі татарсько-башкирські партколективи та партсекції мали підлягати Центральному бюру татарсько-башкирських організацій[57].

VI. Для організації партійної роботи при кожній Революційній воєнній раді певної армії Східного фронту повинен був діяти особливий представник од Центрального бюра татарсько-башкирських організацій, при політвідділах армій мав діяти представник «татарсько-башкирських комуністів», мали бути створені посади пересувних інспекторів та агітаторів щодо «татарсько-башкирських справ», хоча Центральне бюро «не наполягало» на створення окремішніх культурно-просвітницьких та організаційно-агітаційних організацій для «татаро-башкирів»[58].

VІI. Центральне бюро татарсько-башкирських організацій постановило скликати 10 вересня в Уфі свою другу конференцію за участю представників ЦК РКП(б), Центрального бюра комуністичних організацій народів Сходу, Центральної мусульманської воєнної колеґії, політвідділів армій Східного фронту та політвідділів татарсько-башкирських військових частин Східного фронту[59]. Представники Радянської Башкирії та башкирських частин, які не воювали на Східному фронті, навіть не було згадано.

Через кілька днів після конференції, 5 серпня, на додачу до резолюцій конференції Центральне бюро татарсько-башкирських організацій ухвалило резолюцію про максимальну активізацію партійної роботи на Східному фронті, «незважаючи на всілякі труднощі та матеріяльну незабезпеченість», з метою політичного виховання «татарсько-башкирських червоноармійців» і «татарсько-башкирського населення прифронтової смуги»[60].

Отже, Червона армія була полем не тільки комуністичної політизації, а й націоналізації вояків-мусульман. Якщо Радянська Башкирія та башкирські війська були аґентами башкирського націєтворення, то мусульманські й татарсько-башкирські організації Східного фронту працювали й на татарське націєтворення, й на башкирське націєтворення, і на татарсько-башкирську ідею. Масштаби організаційних зусиль мусульманських і татарсько-башкирських організацій не залишили сумнівів у тому, що національні почуття двох мусульманських народів Волзько-Уральского реґіону мали набути державницького виміру. Однак якого саме – татарського та башкирського або татарсько-башкирського?

 

4. Башкортостан: перша східна республіка

 

Повернемося до суто башкирських справ. Відповідно до угоди між Радянською Росією та Радянською Башкирією, підписаною 20 березня 1919 року, згодом верховна влада в Башкортостані мала перейти від Тимчасового башкирського революційного комітету до Башкирського з’їзду рад. Для вивчення стану башкирських справ та організації виборів цього з’їзду до Башвоєннревкому був направлений із московського центру представник Наркомату внутрішніх справ, «інспектор-ревізор» Ніколай Зарецький. У його очах башкирські діячі були «безпартійні автономістами» та колишніми «дутовцями»[61], тобто прибічниками отамана Оренбурзького козацтва, генерала Алєксандра Дутова. Подібні оцінки свідчать про недовіру російських комуністів до башкирських націоналістів, в яких ті вбачали прихованих «білих».

Зарецький прибув у Саранськ і стикнувся з двома протиріччями серед партійних і державних діячів. По-перше, «національними цькуваннями (национальной травлей)» між комуністами-росіянами та башкирськими націоналістами. «Ревізор-інспектор» побачив вихід у розбудові башкирських комуністичних організацій. По-друге, між башкирськими націоналістами та комуністами-татарами, які виступали за створення спільної Татарсько-Башкирської республіки. Зарецькому довелося виступити на захист Радянської Башкирії та пояснити комуністам, що ця республіка стала доконаним фактом, а тому питання про «мішані республіки» стало недоречним[62]. Однак далі ми побачимо, що прибічники татарсько-башкирської ідеї не заперечували – напевно, перестали заперечувати – доцільність існування Малої Башкирії, але прагнули включити до Татарсько-Башкирської Республіки татарську Казань і «татарсько-башкирську» Уфу.

Пізніше, опинившись на теренах звільненої від білих військ Малої Башкирії, Зарецький зайнявся проблемою формування башкирської влади на місцях – на рівні кантонів. Башкирські діячі вимагали дотримуватися позиції, яку «інспектор-ревізор» назвав «програмою-максимум»: призначення на посади етнічних башкир. Зарецький, здебільшого слідуючи «програмі-максимум», іноді відхилявся від неї за неможливости знайти башкирські кадри. Призначення досвідчених керівників іншого походження Зарецький називав «програмою-мінімум»[63]. Як бачимо, кадрове питання було нагальним і гальмувало розбудову Радянської Башкирії.

Саме в липні, на башкирських теренах, розпочалася розбудова осередку РКП(б) при Башвоєннревкомі, що послідкувало за створенням 16 травня Центрального бюра РКП(б) у Радянській Башкирії[64]. Активізація партійної роботи свідчила про плідність зусиль Зарецького та інших російських комуністів.

Квітень–травень були часом з’ясування складних відносин між оренбурзькими комуністами та башкирськими націоналістами. Вище йшлося про напруженість російсько-башкирських відносин після переходу башкирських військ до лав Червоної армії. Питання російсько-башкирських відносин визначило порядок денний засідання Оренбурзького губернського комітету РКП(б) від 8 квітня 1919 року. Засідання було скликане після отримання телеграми від Сталіна із повідомленням про Російсько-башкирську угоду та звинуваченням двох місцевих комуністів, Коростєльова і Шамігулова, в антибашкирській діяльности. У відповідь губком направив Сталіну телеграму, в якій було вказано, що оренбурзькі комуністи до укладення Російсько-башкирської угоди керувалася настановами самого Сталіна з башкирського питання, а після укладення угоди – почали сприяти її втіленню. Тож Оренбурзький губком опинився між молотом і ковадлом попереднього курсу Народного комісаріяту в справах національностей і новим курсом московського центру щодо Радянської Башкирії[65].

На засіданні Оренбурзького губкому виступив голова Башвоєннревкому Юмагулов із доповіддю про насильницькі дії «представників радянської влади» щодо червоноармійців-башкирів і башкирського населення. Реагуючи на цю доповідь, Оренбурзький губком постановив утворити, разом із Оренбурзьким ревкомом і Башвоєннревкомом, спеціяльну комісію для розгляду «непорозумінь, які виникають між російським і башкирським населенням»[66]. Так оренбурзькі комуністи отримували змогу довести, що сприяють проведенню в життя Російсько-башкирської угоди.

Незважаючи на компромісну позицію оренбурзьких комуністів, російсько-башкирські відносини не поліпшилися. Майже через місяць після квітневого засідання, 2 травня, голова Оренбурзького губкому Іван Акулов направив свою доповідь у ЦК РКП(б), в якій описав зусилля із налагодження російсько-башкирських та російсько-татарських відносин на місцях і звинуватив «численні делегації башкир», які перебували в Москві, в очорненні позиції оренбурзьких комуністів яко винуватців міжнаціональних протиріч[67].

Відповіддю на травневу доповідь Акулова ми вважаємо червневу доповідь Юмагулова для ЦК РКП(б) і Народного комісаріяту в справах національностей. Юмагулов був відряджений до Оренбургу від імені ЦК РКП(б) і Наркомнацу для з’ясування міжнаціональних відносин. За результатами відрядження, башкирський комуністичний лідер склав доповідь, в якій звинуватив своїх оренбурзьких однопартійців у тому, що, попри полетнічний склад населення Оренбурзької губернії, губкомітет РКП(б) не мав у своїх лавах ані башкир, ані казахів («киргизів»), ані оренбурзьких козаків. Російські комуністи, за словами Юмагулова, іноді утискали башкирських комуністів. Відтак башкирське населення вважало «більшовизм» за російський національний рух[68].

Справа російсько-башкирських відносин не могла бути залагодженою через боротьбу за владу на місцях між російськими комуністами та башкирськими націоналістами. Прикметно, що за умов напружених бойових дій між червоними і білими в Поволжі та Приураллі, коли Червона армія потребувала башкирської підтримки, оренбурзькі комуністи ревно ставилися до власного позитивного іміджу в очах московського центру, бо доба грала на користь башкирського руху. Російсько-башкирські протиріччя могли припинити тільки остаточна фіксація кордонів «Малої Башкирії» та розбудова партійного й державного апарату Радянської Башкирії.

Перейдемо до іншого – показового – питання. Навесні Валіді ініціював створення окремої башкирської комуністичної партії під назвою «Ірек» («Свобода»), як вона названа в його спогадах, або «Тулкун» («Хвиля»), як ідеться в документах 1919 року. Валіді розпочав консультуватися з приводу складення партійної програми ще в Москві з радянськими діячами другого плану, які співпрацювали із Центральним бюро мусульманських секцій РКП(б), а продовжив у Саранську – із «ревізором-інспектором» Зарецьким[69].

На зустрічі Зарецького із Валіді та Юмагуловим «башкирський Грушевський» розповів про проєкт партії «Тулкун». Башкирська партія мала бути лівішою за РКП(б), боротися з муллами, не мати в програмі пунктів про «капітал і промисловість» через їхню відсутність у Башкортостані. Питання союзу «Тулкун» з РКП(б) і членства в Комінтерні Валіді вважав за другорядне. Він бачив цю партію масовою. Зарецький заперечив Валіді, що неможна розпиляти революційні сили на створення нової партії за умов капіталістичної й імперіялістичної загрози[70]. Вище ми говорили про підозріле ставлення Зарецького до башкирських націоналістів і про початок розбудови структур РКП(б) після звільнення Башкортостану від білих сил. Тому не дивно, що Зарецький виступав проти створення окремішньої башкирської комуністичної партії.

На початку червня Юмагулов, знаходячись у Москві та будучи представником московського центру в Радянській Башкирії, направив лист до ЦК РКП(б) про проєкт партії «Тулкун». За словами Юмагулова, прибічники створення партії, безпартійні башкирські діячі, вирішили взяти за основу програму РКП(б), посилити увагу до питань сільського господарства та скотарства і вилучити пункти про релігійні справи, житлове питання та охорону праці. Симпатики проєкту нової партії виказували бажання залучити «Тулкун» до лав Комінтерну. Ідея башкирської партії викликала спори на місцях. Сам Юмагулов виступав за створення башкирської партії. Йому йшлося про те, як партія поставиться до цієї ідеї[71].

Знаменно, що на зустрічі Зарецького із Валіді та Юмагуловим ішлося про необхідність боротьби нової партії з муллами, а в лисі Юмагулова навпаки – про відсторонення від вирішення релігійних справ. Напевно, башкирські націоналісти вирішили, що антирелігійна політика – не на часі, і може загрожувати втратою підтримки серед башкирського простолюду.

У червні Валіді теж був у Москві, і звернувся за консультацією про створення нової партії до самого Леніна. Напевно, Валіді та Юмагулов разом прибули до Москви, хоча точно нам невідомо. Ленін відмовився від обговорення питання про башкирську партію[72]. Звісно, російські комуністи бачили себе єдиними виразниками інтересів пролетарів на постімперських теренах, за винятком Фінляндії. Але Ленін не міг прямо сказати про це Валіді, щоби не відштовхувати башкир од Радянської влади.

Свого часу, за рік до башкирських зусиль зі створення нової партії, українські більшовики Сергій Мазлах і Василь Шахрай у своїй публіцистичній книжці «До хвилі» виступили за створення окремої Української комуністичної партії (більшовиків)[73]. Позиція Мазлаха і Шахрая була неприйнятною для більшовиків. На відміну від них, пропозицію Валіді, принаймні, вислухали.

Прагнення башкирських націоналістів не тільки створити свою комуністичну партію, а й вступити до Комінтерну на той час мало здаватися цілком прийнятним. Річ у тім, що трохи пізніше, в жовтні 1919 року, Комінтерн отримав заявки на членство від двох окремішніх українських лівих партій – Української партії лівих соціялістів-революціонерів (борбистів) та Української комуністичної партії (боротьбистів). Але станом на початок 1920 року Комінтерн не прийняв заявки від обох партії. Причому в документації їхні назви були переплутані[74]. А в листопаді 1919 року пропозиція про включення боротьбистів, як і представників інших українських лівих партій, до Комінтерну обговорювалося на засіданні Політбюра й Оргбюра ЦК РКП(б)[75].

Осінній компроміс РКП(б) з українськими партіями був зумовлений необхідністю вибити з України «денікінців» і знову встановити Радянську владу. Після перемог Червоної армії,  протягом 1920 року, обидві партії влилися до української частини РКП(б). Тож після перемог над білими російські комуністи вже не допускали навіть ініціятив про створення національних комуністичних партій і включення їх до Комінтерну, що зробило би їх «законними» представниками пролетаріяту власних народів на світовому рівні.

Ситуація зі створенням башкирської комуністичної партії була показовою для визначення місця Башкортостану в планах радянського керівництва. По-перше, в очах більшовиків-росіян східні народи та східні країни не були настільки культурно близькими та стратегічно важливими для революційної справи, як Україна, а тому для них було принципово припустимим створення окремих «східних» комуністичних партій. По-друге, за умов продовження Громадянської війни і тривання Східного наступу Білої армії башкирський рух був важливим союзником для Радянської Росії, прихильність якого високо цінували радянські лідери.

І недарма цінували! Башкирська армія взяла участь у розгромі Північно-Західної армії генерала Ніколая Юденіча, яка була сформована на теренах Естонії та у вересні вийшла на підступи до Петрограду. Наприкінці серпня, за рішенням Троцького, частина башкирських сил була перенаправлена з України проти Юденіча[76]. Через тиждень після цього рішення Ленін палко привітав участь башкирських військ в обороні Петрограду:

 

«Зараз, коли вирішальні перемоги Червоної армії на Сході забезпечили вільний розвиток башкирського народу, рішення Реввоєннради Республіки про переведення деяких башкирських частин у Петроград набуває виняткового політичного значення. Хижацькі імперіялісти побачать, що народи Сходу піднялися на захист пролетарської революції. Водночас, тісне спілкування озброєних башкирів із робітниками Петрограду забезпечить міцний зв’язок [між ними. – М. Г.] і взаємну повагу в дусі комунізму»[77].

 

Слова Леніна про башкирський народ і народи Сходу свідчили про значну увагу радянських лідерів до башкирської справи. До того ж слова «вождя світового пролетаріяту» про те, що буцімто рішення про направлення башкирських військ ухвалив сам Башкирський воєнно-революційний комітет виказувало намагання представити башкирське керівництво автономним у своїх рішеннях і вільним од настанов московського центру, що теж працювало на користь іміджу Радянської Башкирії.

 

 

 

Бойові дії Північно-Західної армії генерала Ніколая Юденіча /

Західного фронту Червоної армії у вересні–листопаді 1919 року

 

Пізніше до башкирських військ на підступах Петрограда долучилися нові формування, щойно набрані в Башкортостані. Башкирські вояки відзначалися войовничістю, і білі навіть назвали їх «дикими башкирами»[78].

Трохи раніше за наступ Юденіча на Петроград – Валіді вдалося повернути до Башкортостану ті військові частини, які в лютому 1919 року пішли від Червоної армії до щойно полишених «колчаківців». У серпні Валіді з членом Башвоєннревкому Тагіром Імаковим і групою кінних охоронців перейшов Східний фронт і зустрівся з Мусою Муртазіним, вояки якого перебували на східному березі річки Урал (Яїк). Валіді повідомив башкирських вояків про оголошену для них амністію, і ті перейшли на протилежний берег Уралу, долучившись до Червоної армії. Однак командування тримала бригаду Муртазіна окремо від інших башкирських частин, а пізніше бригаду перекинули на Український фронт[79]. Написавши про цей перехід у своїй напів мемуарній книжці, Муртазін згадав тільки ім’я Імакова[80], бо Валіді з 1920 року був ворогом Радянської влади.

 

5. Татарсько-башкирська ідея та башкирська справа

 

Особлива роль Радянської Башкирії визначалася тим, що в Башкортостані вбачали східні брами світової революції. Незважаючи на схвальні епітети з вуст комуністичних лідерів, перспектива башкирської справи залежала від (не)успіху татарсько-башкирської ідеї.

19 жовтня 1919 року в Оренбурзі відбулося врочисте засідання радянських, башкирських і казахських лідерів, а також представників Індії. Серед учасників засідання були голова Всеросійського центрального виконавчого комітету Міхаіл Калінін і головнокомандувач Туркестанського фронту Міхаіл Фрунзе. Лейтмотивом виступу Валіді було перетворення башкир із «відсталого» народу на суб’єкт історії, завдяки соціялістичній революції під проводом російського пролетаріяту:

 

«Товариші, нам, башкирам, пригніченим народам Росії, які завжди боялися і не довіряли росіянам, цим народам здається тепер навіть дуже дивним, що російська людина сама закликає нас, що[би] взяли свої права, щоби взялися за зброю. […] Нас завжди жахали, що ми народ некультурний, непросвічений, що куди нам прагнути прав і керувати самим. Нам казали, що керувати можуть тільки росіяни… Так казали нам наші мурзи. […] …[Р]осійський старий визиск настільки затиснув нас, що ми перестали вірити у своє власне існування. Навіть башкирські оренбурзькі студенти були переконані, що ми вимираючий народ і коли ми стали вимагати права, то над нами тільки знущалися. Й ось радянська влада здійснила те, зробила те, що багатьом здавалося неможливим»[81].

 

Так відбувався «переворот дискурсу»: «колонізаційний імперіялізм» імперської Росії змінився «деколонізаційним антиімперіялізмом» Радянської Росії, в якій російський пролетаріят під комуністичним проводом зробився провідником емансипації східних народів, завдяки участі у спільній революційний справі. Ба більше, Валіді йшлося про припинення дореволюційної «орієнталізації» башкир, яка виражалася в уявленні про них яко «вимираючий народ», подібний до народів Сибіру[82]. Загалом Валіді наголошував на тому, що орієнталізація башкир відображала ситуацію до 1917 року, але відтепер башкири перестали бути «відсталими». На завершення свого виступу Валіді наголосив на важливій ролі Башкортостану в справі оборони Радянської Росії та просування світової революції на Схід:

 

«Радянська влада говорить тепер про революцію на Сході. Сам командувач Туркестанським фронтом жадає керувати цим революційним рухом, і він зробить це. А ми всіма силами допоможемо йому. (Оплески). Товариш Фрунзе казав навесні, щоби ми, башкири, спрямували до Туркестану своїх людей, позаяк ми розуміємо їхню мову, щоби ми взялися за організацію. Проте того часу стався прорив на Південному фронті та башкирський загін відправили заткнути там дірку, і до сього часу наші башкири захищали Південь, а іноді й захищали Петроград, і ми переконуємо, що ми не еґоїсти, що ми не йдемо захищати тільки свої права, але що ми допоможемо завжди й західним, і східним народам, якщо це виявиться потрібним. (Оплески)»[83].

 

Продовженням «дискурсивного перевороту» виглядав виступ Калініна, який запевнив башкирський і казахський («киргизький») народ у підтримці з боку Радянської влади та російського пролетаріяту, додавши насамкінець про міжнародне революційне братство:

 

«Ми вітаємо вас яко рідних братів великої трудової родини, і ті нещастя, поразки та радощі перемог, які випадуть на долю російського народу, вони також відчуватимуться й вашим башкирським, киргизьким народом»[84].

 

 

 

Міхаіл Калінін (1875–1946),

російський революціонер і радянський державний діяч

(на світлині 1920 року)

 

Через два місяці, 8-11 листопада, у новій столиці Башкортостану, приуральському місті Стерлітамаку, відбулася Перша башкирська обласна комуністична конференція, на якій більшість делегатів були, за словами Валіді, росіянами-переселенцями початку ХХ століття (за його словами, переселенцями часів Великої війни)[85]. Тож боротьба за владу осмислювалася сучасниками яко російське-башкирське протистояння.

Підсумком роботи конференції стала спеціяльна резолюція щодо «східного питання». Резолюція була цілком революційно-оптимістичною та наголошувала на видатному значенні Радянської Башкирії – першій східній республіці Радянської Росії, яка мала зробитися ланцюгом єднання пролетаріяту російського та східного народів і зробитися провідником світової революції на Сході (курсив наш. – М. Г.):

 

«Конференція вітає політику центральної радянської влади, спрямовану на підтримку спроб народів Сходу звільнитися від своїх визискувачів, і вважає, що для забезпечення взаємної повної довіри трудящих мас Росії та Сходу робітничо-селянському урядові необхідно надавати якомога більшу духовну й матеріяльну підтримку щойно створеним молодим радянським республікам Сходу Росії – Башкирії, Киргизії [себто Казахської республіки. – М. Г.], Туркестану – і не зупинятися перед воєнною підтримкою азійських колоніяльних країн, які прагнуть свого визволення.

Успіхи революційного руху в Азії будуть тим більшими, чим енергійніше комуністи Росії та, насамперед, комуністи Башкирії, візьмуться за роботу з просвіти та організації трудящих мас Індії, Афганістану, Персії й т. под. Відтак конференція вважає за перше завдання старих комуністів Башкирії працювати над створенням кадрів свідомих робітників, які візьмуть на себе обов’язок комуністичного виховання та організації пролетарських і напівпролетарських елементів усіх країн Азії»[86].

 

Башкирська обласна комуністична конференція ухвалила й іншу резолюцію – про татарсько-башкирську ідею (виділення наші – М. Г.):

 

«1) Основою татарсько-башкирського питання є гасло створення Волзько-Уральського автономного штату, виголошеного буржуазними та дрібнобуржуазними елементами в період керенщини взагалі та Мусульманського національного зібрання зокрема.

2) Це питання знову підіймається та роздмухується в теперішній час есерами та кар’єристами, які стремлять до влади, потрапили до партії та користуються розкладом мусульманських партійних організацій, і які втягують у свої авантюру молодих недостатньо свідомих комуністів, завдяки чому повсюди, особливо в Башкирії, тривають непорозуміння та конфлікти. Інтриги цих чужих комуністичній партії елементів призводять до того, що башкири, які отримали через низку історико-побутових і культурно-економічних чинників автономію, ставляться з підозрою до комуністів не із башкирської національности, вбачаючи в них супротивників башкирської автономії, що сильно відзначається на роботі партії [в] Малій Башкирії.

3) Татарсько-башкирська республіка, проголошена завдяки однобічному інформуванню Наркомнацу Центральним мусульманським комісаріятом, який перебував, особливо того часу, під впливом панісламістів та есерів, залишалася голосом волаючого в пустелі, бо насильницьке утворення цієї республіки суперечило бажанням башкирської бідноти та не відповідало волі й інтересам татарського пролетаріяту і селянства.

Беручи все це до уваги, Всебашкирська конференція РКП(б) постановила:

1) Констатуючи факт засмічення та розкладу мусульманських партійних організацій, наполягає на рішучій чистці партії від елементів, які нічого спільного з комуністичної партією не мають і які утворюють різноманітні групи, що тільки розкладають її у найрішучіший і найвідповідальніший момент, і вимагає виключення з партії, притягнення до відповідальности головних злочинців – татаро-башкиристів.

2) Рішуче відкидаючи думку про створення Татарсько-башкирської республіки, вимагає скасування Положення Робітничо-Селянського уряду про створення цієї республіки»[87].

 

Висловлювання «Татарсько-башкирська республіка залишалася голосом волаючого в пустелі» мала значення, протилежне тому, що вкладалося в нього делегатами конференції. Смислова плутанина у вживанні біблійних виразів здається наслідком пристрасного намагання заперечити татарсько-башкирську ідею, яка загрожувала нормальному існуванню, та й узагалі існуванню, Радянської Башкирії. Ця ідея була представлена в партійній резолюції витвором контрреволюційних сил, які на межі 1917–1918 року виступали за створення автономного Ідель-Уралу для «тюрко-татарської нації», хоча саме слово «контрреволюція» в резолюції не вживалося. Делегати конференції закликали до переслідування ненависних «татаро-башкиристів», яких звинуватили в нищенні партійної організації та розпаленні міжнаціональних протиріч.

Чим була викликана гостра резолюція башкирських діячів щодо прибічників татарсько-башкирської ідеї? Після фронтових літа–осені 1919 року, коли Червона армія розбила армію Юденіча під Петроградом, зайняла Західний Сибір і зупинила наступ Денікіна на Москву, активізувалися питання розбудови наявної Радянської Башкирії та перспективної Радянської Татарії.

Дещо раніше, в жовтні, в Казані відбулася нарада комуністів-мусульман, на якій було розглянуто три ідейних «течії» – загальномусульманська, татарсько-башкирська і башкирська. Загальномусульманська течія була названа актуальною через «наш похід на Схід», але практично нездійсненною «через нестачу відповідних робітників». Напевно, через вповільнення революційного наступу та етнічне розмаїття мусульманських народів. Татарсько-башкирська течія була також відкинута, попри «спільність культури, звичаїв, вдачі татар і башкирів», через наявність окремої Башкирської республіки. А татарська течія була підтримана. Учасники наради виступили за створення Татарського революційного комітету та «народних татарських комісаріятів» просвіти, воєнних справ і в справах татар «внутрішньої Росії»[88]. На перший погляд, татарські комуністи відмовилися від татарсько-башкирської ідеї, але боротьба тривала, і вони тоді не сказали свого остаточного слова.

У листопаді питання державного устрою для майбутньої татарської країни було постало на порядку денному Казанської губернської конференції комуністів-мусульман. Делегати ухвалили резолюцію, за якою питання державного устрою було проголошено «не принциповим», а лишень тактичним, і підтримали створення Татарської республіки в межах Казанської та Уфимської губерній. «Не принциповий» характер питання означав, що делегати не наполягали на стовідсотковому виконанні свого рішення. Однак резолюція включала привітання «утворення єдиної Татарсько-Башкирської республіки» за наявности «бажання башкир» і «виходячи із спільности культури татар і мови татар і башкирів»[89].

Подібна «непринциповість» татарських комуністів і лякала їхніх башкирських колеґ, які справедливо вбачали в татарсько-башкирській ідеї зазіхання на башкирську справу. Однак головним прибічником татарсько-башкирської ідеї був Султан-Галієв. Вірогідно, його голос був гучніший, ніж позиція казанських комуністів, які готові були обмежитися Татарською республікою.

 

Світлини запозичені з відкритих джерел

 

[1]Кульшарипов Марат. Башкирское национальное движение (1917–1921 гг.). – Уфа: Китап, 2004. – С. 208–209.

[2] Телеграмма Всебашкирского военного съезда Ленину и Троцкому // Во главе штаба башкирских войск. Илиас Алкин (1895–1937) / Предисл. и публ. Б. Султанбекова // Эхо веков. – 1998. – № 1–2: //www.archive.gov.tatarstan.ru/magazine/go/anonymous/main/?path=mg:/numbers/1998_1_2/03/03_3/

[3]Кульшарипов Марат. Башкирское национальное движение (1917–1921 гг.). – С. 209.

[4]Муртазин Муса. Башкирия и башкирские войска в Гражданскую войну. – Москва: Изд-ие Военной типографии, 1927. – С. 74–75.

[5] Там же. – С. 75–78.

[6]Кульшарипов Марат. Башкирское национальное движение (1917–1921 гг.). – С. 212.

[7] Там же. – С. 213.

[8] Письмо председателю Совета обороны Республики В. И. Ленину, копии: […], о необходимости сохранения и упрочения Центральной мусульманской военной коллегии при Наркомвоене РСФСР (28 февраля 1919 г.) // Султан-Галиев Мирсаид. Избранные труды / Сост. И. Г. Гиззатуллин и Д. Р. Шарафутдинов. – Казань: Изд-во «Гасыр», 1998. – С. 180;[Або той самий документ:] М. Султан-Галиев о судьбе Мусульманской военной коллегии и национальных, в том числе башкирских, войсковых формирований, о праве, башкир, татар, казахов, на этнополитическую самостоятельность [Телеграмма] (28 февраля 1919 г.) // Национально-государственное устройство Башкортостана (1917–1925 гг.): Документы и материалы: в 4 т. / Авт.-сост. Б. Х. Юлдашбаев. – Уфа: Китап, 2002. – Т. ІІ. Ч. 1. – С. 203. Назва телеграми (або листа?) Султан-Галієва надана Білалом Юлдашбаєвим.

[9] Письмо председателю Совета обороны Республики В. И. Ленину… – С. 180–181; М. Султан-Галиев о судьбе Мусульманской военной коллегии… – С. 204.

[10] Письмо председателю Совета обороны Республики В. И. Ленину… – С. 181; М. Султан-Галиев о судьбе Мусульманской военной коллегии… – С. 204.

[11] Письмо председателю Совета обороны Республики В. И. Ленину… – С. 181; М. Султан-Галиев о судьбе Мусульманской военной коллегии… – С. 204.

[12] Протокол № 47 заседания коллегии Народного комиссариата по делам национальностей от 8 марта 1919 года (8 марта 1919 г.) // Национально-государственное устройство Башкортостана (1917–1925 гг.). – Т. ІІ. Ч. 1. – С. 205.

[13]Султан-Галиев Мирсаид. ІІ Всероссийский съезд коммунистических организаций народов Востока (г. Москва, 22 ноября – 3 декабря 1919 г.). Выступление при обсуждении доклада ревизионной комиссии // Его же. Избранные труды. – С. 256.

[14] Див.: Султан-Галиев Мирсаид. Доклад заместителю председателя Реввоенсовета Республики Э. М. Склянскому о деятельности Центральной мусульманской военной коллегии при Наркомвоене РСФСР за 1918 год (январь 1919 г.) // Его же. Избранные труды. – С. 175–179.

[15]Эйхе Генрих. Уфимская авантюра Колчака (март–апрель 1919 г.). – М.: Военниздат Министерства обороны СССР, 1960. – С. 45.

[16] Там же. – С. 171–172.

[17] Там же. – С. 80–81.

[18] Там же. – С. 90.

[19] Там же. – С. 167–168.

[20] Про вірогідні плани білого командування та причини поразки «Весняного наступу» див.: Ганин Андрей. Враздробь, или почему Колчак не дошёл до Волги? // Родина. – 2008. – № 3. – С. 63–74.

[21] Див. огляд бойових дій на Східному фронті Червоної Армії / Західному фронті Білої армії у статті з історії білого руху: Клавинг Валерий. Белые армии Урала и Поволжья // Гражданская война в России: Борьба за Поволжье / Сост. А. Смирнов. – М.: ACT: Транзиткнига; СПб.: Terra Fantastica, 2005: //militera.lib.ru/h/sb_civil_war_povolzhie/12.html

[22]Кульшарипов Марат. З. Валиди и взаимоотношения башкирского и казахского национальных движений в начале ХХ в. // Россия и Восток: взаимодействие стран и народов: Труды Х Всероссийского съезда востоковедов, посвященного 125-летию со дня рождения выдающегося востоковеда Ахмет-Заки Валиди Тогана. – Уфа: Институт истории, языка и литературы Уфимского научного центра Российской академии наук, 2015. – Кн. 1. – С. 406.

[23]Сталин Иосиф. Наши задачи на Востоке («Правда», 1919, 2 марта, № 45) // Его же. Сочинения. – М.: ОГИЗ; Госполитиздат, 1946–1952. – Т. IV. 1917–1920. – 1947. – С. 236–237.

[24] Там же. – С. 237–238.

[25]Валиди Тоган Заки. Воспоминания. Борьба народов Туркестана и других восточных мусульман-тюрков за национальное бытие и сохранение культуры / Пер. с тур. Г. Шафикова и А. Юлдашбаева. – Уфа: Китап, 1994–1998. – Кн. 1. – 1994. – С. 287–288.

[26] Там же. – С. 289–290.

[27]Бухарин Николай, Преображенский Евгений. Азбука коммунизма: https://www.marxists.org/russkij/bukharin/azbuka/azbuka_kommunizma.htm

[28] Восьмой съезд РКП(б). Март 1919 год. Протоколы. – М.: Госполитиздат, 1959. – С. 46–47.

[29] Восьмой съезд РКП(б). Март 1919 год. Протоколы. – С. 52–53; Ленин Владимир. Доклад о партийной программе 19 марта // Его же. Полное собрание сочинений: в 55 т. – Изд. 5-е. – М.: Политиздат, 1967–1975. – Т. ХХХVIII. Март–июнь 1919 г. – 1969. – С. 156–157.

[30] Восьмой съезд РКП(б). Март 1919 год. Протоколы. – С. 53; Ленин Владимир. Доклад о партийной программе 19 марта // Его же. Полное собрание сочинений. – Т. ХХХVIII. – С. 157–159.

[31]Валиди Тоган Заки. Воспоминания. – Кн. 1. – С. 291.

[32]Кульшарипов Марат. Башкирское национальное движение (1917–1921 гг.). – С. 215.

[33] Восьмой съезд РКП(б). Март 1919 год. Протоколы. – С. 53; Ленин Владимир. Доклад о партийной программе 19 марта // Его же. Полное собрание сочинений: в 55 т. – Изд. 5-е. – М.: Политиздат, 1967–1975. – Т. ХХХVIII. Март–июнь 1919 г. – 1969. – С. 158.

[34]Сталин Иосиф. Марксизм и национальный вопрос // Его же. Собрание сочинений. – Т. ІІ. 1907–1913. – 1946. – С. 308–309.

[35] Там же. – С. 311.

[36] Там же. – С. 312–313.

[37] Соглашение Центральной Советской власти с Башкирским правительством о Советской Автономной Башкирии (Известия Всероссийского центрального исполнительного комитета Советов, 1919, 23 марта, № 63): //istmat.info/node/38502

[38] Лідера уфимських більшовиків звали Борис Михайлович Ельцин. Він виступав проти угоди Радянської влади з Башкортостаном і визнання башкирської автономії.

[39]Валиди Тоган Заки. Воспоминания. – Кн. 1. – С. 291–292.

[40] Там же.  – С. 196–198.

[41] Див.: Национально-государственное устройство Башкортостана (1917–1925 гг.): Документы и материалы: в 4 т. / Авт.-сост. Б. Х. Юлдашбаев. – Уфа: Китап, 2002. – Т. І. – С. 137–142.

[42] Краткий доклад о работе среди национальных меньшинств, в частности мусульман за время существования советской власти в Оренбургской губернии // Национально-государственное устройство Башкортостана (1917–1925 гг.). – Т. ІІ. Ч. 1. – С. 245.

[43]Кульшарипов Марат. Башкирское национальное движение (1917–1921 гг.). – С. 228; див.: [Докладная записка Башревкома] в Центральный исполнительный комитет Советов РСФСР (10 июня 1919 г.) // Национально-государственное устройство Башкортостана (1917–1925 гг.): Документы и материалы: в 4 т. / Авт.-сост. Б. Х. Юлдашбаев. – Уфа: Китап, 2002. – Т. ІІ. Ч. 2. – С. 627.

[44]Валиди Тоган Заки. Воспоминания. – Кн. 1. – С. 296–297.

[45] Там же. – С. 297.

[46] Там же.

[47] Там же. – С. 302.

[48] Там же. – С. 298–300.

[49] Приветственная телеграмма ЦК РКП(б) от президиума конференции коммунистов-большевиков мусульман Восточного фронта (28 апреля 1919 г.) // Национально-государственное устройство Башкортостана (1917–1925 гг.). – Т. ІІ. Ч. 1. – С. 220; Резолюция конференции коммунистов-большевиков мусульман Восточного фронта по докладу тов[арища] Юмагулова (29-30 апреля) // Там же. – С. 220–221.

[50] Резолюция конференции коммунистов-большевиков мусульман Восточного фронта по докладу об организационном вопросе // Там же. – С. 221; Резолюция конференции коммунистов-большевиков мусульман Восточного фронта по докладу о взаимоотношениях с партийными организациями, политотделами и другими учреждениями Востока // Там же. – С. 222; Резолюция конференции коммунистов-большевиков мусульман Восточного фронта по докладу о плане дальнейшей культурно-просветительной и агитационно-пропагандисткой работы мусульманских секций на Восточном фронте // Там же. – С. 223.

[51] Протокол заседания членов Центрального бюро коммунистических организаций народов Востока (Казань, 20 июня 1919 г.) // Национально-государственное устройство Башкортостана (1917–1925 гг.). – Т. ІІ. Ч. 1. – С. 234–235.

[52] Приказ № 10 Центральной мусульманской военной коллегии о недопустимости агитации против Башкирской республики и репрессий в отношения башкирского населения (6 июля 1919 г.) // Султан-Галиев Мирсаид. Избранные труды. – С. 192.

[53] [Резолюция совещания представителей политотделов армий Восточного фронта о деятельности татаро-башкирских коммунистов] по докладу о постановке в дальнейшем партийной работы на Восточном фронте (Уфа, 27-30 июля 1919 г.) // Национально-государственное устройство Башкортостана (1917–1925 гг.). – Т. ІІ. Ч. 1. – С. 237–238.

[54] [Резолюция совещания представителей политотделов армий Восточного фронта о деятельности татаро-башкирских коммунистов] по вопросу о постановке литературно-издательского дела (Уфа, 27-30 июля 1919 г.) // Там же. – С. 238.

[55] [Резолюция совещания представителей политотделов армий Восточного фронта о деятельности татаро-башкирских коммунистов] по организационно-агитационному вопросу (Уфа, 27-30 июля 1919 г.) // Там же. – С. 239.

[56] [Резолюция совещания представителей политотделов армий Восточного фронта о деятельности татаро-башкирских коммунистов] по вопросу о постановке культурно-просветительского дела (Уфа, 27 июля 1919 г.) // Там же. – С. 239–240.

[57] [Резолюция совещания представителей политотделов армий Восточного фронта о деятельности татаро-башкирских коммунистов] о партийных организациях в частях Красной армии Вост[очного] фронта (Уфа, 27-30 июля 1919 г.) // Там же. – С. 240–241.

[58] [Резолюция совещания представителей политотделов армий Восточного фронта о деятельности татаро-башкирских коммунистов] о работниках политотделов армий Восточного фронта (Уфа, 29 июля 1919 г.) // Там же. – С. 241–242.

[59] [Резолюция совещания представителей политотделов армий Восточного фронта о деятельности татаро-башкирских коммунистов] по вопросу о созыве Второй конференции татаро-башкирских коммунистов Восточного фронта (Уфа, 30 июля 1919 г.) // Там же. – С. 242.

[60] [Резолюция] по докладам Центрального бюро татаро-башкирских организаций РКП(б) Восточного фронта и представителей с мест (Уфа, 5 августа 1919 г.) // Там же. – С. 243–244.

[61] Доклад инспектора-ревизора Н. Зарецкого о поездке его в Башкирскую Советскую Республику от 18 апреля по 13 октября 1919 г. (Москва, 29 октября, 1919 г.) // Национально-государственное устройство Башкортостана (1917–1925 гг.). – Т. ІІ. Ч. 2. – С. 579.

[62] Там же. – С. 582.

[63] Там же. – С. 589.

[64] К организации ячейки коммунистов при Башревкоме («Известия Башкирского военно-революционного комитета и Центрального бюро коммунистов (большевиком) Советской Башкирии», 3 июля 1919 г.) // Национально-государственное устройство Башкортостана (1917–1925 гг.). – Т. ІІ. Ч. 2. – С. 604.

[65] Протокол заседания Оренбургского губкомитета (8 апреля 1919 г.) // Там же. – С. 600.

[66] Там же.

[67] Доклад И. А. Акулова в Центральный комитет РКП (2 мая 1919 г.) // Там же. – С. 601.

[68] Краткий доклад командированного в Оренбург для работы среди мусульманского населения от ЦК РКП(больш[евиков]) Хариса Юмагулова в Центральный комитет Российской коммунистической партии; краткий доклад командированного в Оренбург и Оренбургскую губ[ернию] как ответственный представитель Нар[одного] Ком[иссариата] нац[иональностей] Хариса Юмагулова в Народный комиссариат по делам национальностей РСФСР (4 июня 1919 г.) // Там же. – С. 605–606.

[69]Валиди Тоган Заки. Воспоминания. – Кн. 1. – С. 301.

[70] Доклад инспектора-ревизора Н. Зарецкого о поездке его в Башкирскую Советскую Республику от 18 апреля по 13 октября 1919 г. (Москва, 29 октября, 1919 г.) // Национально-государственное устройство Башкортостана (1917–1925 гг.). – Т. ІІ. Ч. 2. – С. 581–582.

[71] Письмо Х. Юманглова в ЦК РКП(б) (Москва, 4 июня 1919 г.) // Национально-государственное устройство Башкортостана (1917–1925 гг.). – Т. ІІ. Ч. 2. – С. 603.

[72]Валиди Тоган Заки. Воспоминания. – Кн. 1. – С. 301.

[73]Мазлах Сергій, Шахрай Василь. До хвилі. Що діється на Україні і з Україною. – Вид. 2-е. – Нью-Йорк: Пролог, 1967. – С. 295–296.

[74]Гірік Сергій. Борьбисти, боротьбисти і Комінтерн: еволюція взаємовідносин // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. «Серія Історія» – № 1117. – Випуск 48. – С. 85–86.

[75] [Комментарий составителей к «Проекту тезисов ЦК РКП(б) о политике на Украине»] // В. И. Ленин. Неизвестные документы. 1891–1922 гг. / Сост. Ю. Н. Амиантов, Ю. А. Ахапкин, В. Н. Степанов. – М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2000. – С. 308.

[76] Разговор Халикова с Ишмурзиным (Самара, 30/31 августа 1919 г.) // Национально-государственное устройство Башкортостана (1917–1925 гг.): Документы и материалы: в 4 т. / Авт.-сост. Б. Х. Юлдашбаев. – Уфа: Китап, 2006. – Т. ІІІ. Ч. 2. – С. 147.

[77] [Телеграмма Ленина Башкирскому ревкому] (5 сентября 1919 г.) // Там же. – С. 149.

[78]Валиди Тоган Заки. Воспоминания. – Кн. 1. – С. 320.

[79] Там же. – С. 307–309.

[80] Муртазин Муса. Башкирия и башкирские войска в Гражданскую войну. – С. 98.

[81] [Из протокольной записи торжественного заседания представителей советских, партийных, профессиональных организаций] (Оренбург, 19 сентября 1919 г.) // Национально-государственное устройство Башкортостана (1917–1925 гг.). – Т. ІІІ. Ч. 2. – С. 202–203.

[82] Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття в етнографічних публікаціях про башкир тривали суперечки про те, чи належать башкири до «вимираючих народів», як інші «інородці». Перевагу отримала точка зору, що башкири не є «вимираючими». Підставою постановки питання було збільшення напливу переселенців-колоністів до Уфимської губернії. Це призводило до втрати напівкочовиками-башкирами пасовиськ і вимушеним переходом до осілого землеробства, що означало погіршення рівня життя й харчування. Про ці дискусії див.: Юлдашбаев Билал. История формирования башкирской нации (дооктябрьский период). – Уфа: Башкирское книжное изд-во, 1972. – С. 59–68.

[83] [Из протокольной записи торжественного заседания представителей советских, партийных, профессиональных организаций] (Оренбург, 19 сентября 1919 г.) // Национально-государственное устройство Башкортостана (1917–1925 гг.). – Т. ІІІ. Ч. 2. – С. 204.

[84] Там же. – С. 206.

[85]Валиди Тоган Заки. Воспоминания. – Кн. 1. – С. 341.

[86] Протокол № 7 седьмого заседания первой Всебашкирской конференции Российской коммунистической партии. Резолюция по восточному вопросу (Стерлитамак, 11 ноября 1919 г.) // Национально-государственное устройство Башкортостана (1917–1925 гг.). – Т. ІІІ. Ч. 2. – С. 207.

[87] Протокол № 7 седьмого заседания первой Всебашкирской конференции Российской коммунистической партии. Резолюция по татарско-башкирскому вопросу (Стерлитамак, 11 ноября 1919 г.) // Там же. – С. 241–242.

[88] Протокол совещания ответственных партийных работников-мусульман г. Казани (Казань, 12 октября 1919 г.) // Там же. – С. 234–235.

[89] Резолюция по государственно-организационному вопросу Казанской губернской конференции коммунистов-мусульман (Казань, 4 ноября 1919 г.) // Там же. – С. 239–240.