Куди простує Україна? Для мене це питання дещо цікавіше, ніж інше питання: звідки втікає Україна? Хоча друге питання теж варте докладного аналізу. На сайті «Україна модерна» побачила світ серія есеїв історика Владислава Гриневича «Подолання тоталітарного минулого». Він розглянув кілька важливих сюжетів з української–радянської–пострадянської історіографії–політики–пам’яти, які не в змозі оминути увагою жоден дослідник української історії ХХ століття. Завершенням цієї серії стала колонка, в якій у стислому викладі постулатів висвітлені кроки у царині політики та пам’яти, спрямовані на дерадянізацію (чи декомунізацію) України. Мене неприємно вразила ця колонка, на відміну від попередніх есеїв. Причому не своєю відповідністю націонал-демократичному мейнстриму, хоча мені його завжди замало, а саме безпроблемною формою резюмування проблемного матеріялу. Це й змусило мене взятися за перо, себто за мишку. Але самою відповіддю я не обмежуся.
Виступ Ярослава Грицака «Третя Україна», в рамках проєкту TEDxLviv (2011)
Нещодавно ж з’явилася колонка відомого історика і публічного інтелектуала Ярослава Грицака «Організація об’єднаної нації», присвячена новорічній промові президента Володимира Зеленського, що її українці пристрасно обговорювали чи не весь минулий січень. У цьому тексті Грицак ніяк не вперше висловив свою ідею «Третьої України» (він пише з малої літери, а я для наочности напишу з великої). Якою має бути ця Україна і яка їй може бути притаманна публічна історія та історична пам’ять? Пропоную свої наскільки можливо стислі тези:
1. Що таке «Третя Україна»? Виходячи із попередніх публікацій і виступів відомого історика, Третя Україна – це Україна із суспільством «відкритого доступу» до послуг та можливостей і переважанням цінностей самовираження над цінностями безпеки. Однак власні співгромадяни не дадуть нам плекати ілюзії: у суспільстві «коронавірусних протестів» бунтів і відмови тисяч батьків од щеплення своїх дітей. Шлях до «Третьої України» займатиме кілька десятиліть.
Спільні виступи учасників «Несторівської групи» Ярослава Грицака і Євгена Глібовицького, в рамках проєкту TEDxKyiv, про суспільні цінності та формулювання стратегії розвитку Львова (2012) і про цінності українського суспільства та його трансформацію яко суспільства «відкритого доступу» (2015)
Стосовно чого Україна «відкритого доступу» є Україною 3.0? Висловлю своє припущення, що Україна 1.0 – це пострадянська Україна, вчорашня УРСР, яка проголосила незалежність внаслідок падіння адміністративно-командної системи та розпочала розбудовувати національну державу одночасно із «диким капіталізмом». Причому «націоналізація» стала не тільки важливим чинником творення модерної нації, а й історичною легітимацією для нової держави та пишним прикриттям для казкового збагачення її лідерів. Звідси Україна 2.0 – це амбітна Україна першого й другого Майдану – Помаранчевої революції та Революції Гідности, яка намагається – з перемогами та поразками – заперечити Україну 1.0: зберегти своє існування, стати справді демократичною, що вдається, та перестати бути корупційною, що ніяк не вдається, тай незрозуміло, як і коли вдасться.
NB: Україна і наука. Науковець не може промовчати про становище наукової сфери. В Україні 1.0 академічна наука була почасти продовженням радянської науки, а почасти – у царині нової соціогуманітарної проблематики – працювала на подолання вимушеної провінційности УРСР і стала спалахом нового знання за умов національного ренесансу, який перевершував потреби у леґітимації нової держави. Однак наукова сфера гостро відчула тотальну соціяльно-економічну кризу.
В Україні 2.0 недофінансування академічної науки продовжується та набуває масштабів прихованого скорочення Національної академії наук України. Для «фінансистів» науки – урядовців та інших можновладців – ця сфера перетворюється, фактично, на «розкіш», а також на продукування «стосів паперу» (як сказав один колишній урядник). Інакше не уявляють академічну науку ті, хто купує собі дисертації та наукові звання. Аби лише в Україні 3.0 – за песимістичним прогнозом фізика Антона Сененка – не довелося запрошувати іноземних науковців, щоби відновити академічну науку, доведену до злиднів ув Україні 2.0.
2. Україна в економічній Світ–Системі постіндустріяльного капіталізму. Владислав Гриневич у згаданому фіналі свого циклу «Подолання тоталітаризму» – чи не першим в історичній публіцистиці – поставив питання про економічні підвалини українського суспільства: «Деколонізація – це не лише культурницький процес. Вона має поширюватися також і на економіку, адже ми й досі за багатьма показниками маємо колоніальну сировинну модель, а низький рівень життя населення зводить нанівець всі наші культурні досягнення».
Проблема місця Україні у світовій економіці полягає в тому, що остання – за популярною теорією Іммануїла Валерстайна – організована як економічна Світ–Система постіндустріяльного вже капіталізму, в якій є «центр», «напів периферія» та «периферія». На сьогодні Україна перебуває на «периферії», хоча СРСР належав до «напів периферії». Щойно внезалежнена Україна мала перспективи зберегти попередній статус, завдяки промисловому потенціялу та наявністю інженерних і взагалі освічених кадрів. На превеликий жаль, «дикий капіталізм» означав експлуатацію, а не модернізацію ресурсів.
Не можу втриматися від критики, що культурний та економічний колоніялізм/імперіялізм можуть бути цілком різними речами: культурно-політична самостійність України цілком може поєднуватися з її економічним занепадом та периферійністю. Тож Третя Україна має бути сумою трьох чинників: культурно-політичної самостійности, становлення суспільства «відкритого доступу» та економічного поступу в процесі пошуку свого місця у Світ–Системі. Наприклад, завдяки тій самій культурі, як ідеться кінопродюсеру Арнольду Кременчуцькому, який пропонує зробити Україну одним із осередків світового кіновиробництва:
Інтерв’ю Володимира Федорина на його Ютуб-каналі «Krym»із Арнольдом Кременчуцьким
3. Культура дискусії. Розвинене суспільство неможливо уявити собі без дискусій – завжди запальних і пристрасних, хай з образами та переходами на особистости, – зате справжніх дискусій. Пропоную говорити про парадокс дискусії: сперечатися між собою можуть тільки ті люди, які поділяють спільні базові цінності та концепції. Інакше нема про що говорити. Але чим більше полемісти є «однодумцями-у-великому», тим більш гарячою є їхня дискусія, тим гострішими стають взаємні закиди, тим помітніше Фройдівський «нарцисизм малих відмінностей». Але дискусія не має бути «поганою»: не вести до пошуку та призначення «ворогів» із-поміж «друзів» – носіїв спільних цінностей і переконань. Тому я категорично не можу прийняти твердження Владислава Гриневича з його фінальної колонки:
«Україна має пройти свій шлях національного державотворення без зупинки. Існують спроби деяких інтелектуалів звести цей курс на манівці, мовляв, не варто весь час жити у минулому часі – світ змінився, треба зважати на інклюзивість і т.ін. Але чи не протягають тут нам під прикриттям псевдонауковості і академізму та машкарою лібералізму «русский мир». Не закріпивши своєї національної ідентичності, не пройшовши шлях національної консолідації, ми здатні потрапити не у Європейський дім, а скорше у російську казарму чи буцегарню».
Для мене самозрозуміло, що незгоди між прибічниками націонал-демократичного мейнстриму та оцими «деякими інтелектуалами» – це все суперечності серед «друзів» щодо питань, якою є Україна 2.0 і якою має бути Україна 3.0. На жаль, Владислав Гриневич на цьому зупинився. Автор міг би навести власну аргументацію, чому пропозиції його опонентів не ведуть «шляхом національного державотворення». Він міг би сформулювати аргументи від національної ідеології (державна ж бо заборонена Конституцією України) та/або від практичної доцільности. А ще й від результатів наукових досліджень та дискусій між інтелектуалами! Проте не вдаватися до конфліктних закидів на адресу колеґ-опонентів. Україна 2.0 й без того існує в режимі істерики. Україна 3.0 потребує плідних дискусій.
Семінар Василя Расевича «Війна і пам’ять: вектори історичної політики України» в Українському католицькому університеті (2016)
Про кого конкретно йдеться Владиславу Гриневичу? Гадати не буду. Але інші учасники дискусій на «Facebook» – не Гриневич – спрямовують подібні закиди в бік істориків та публіцистів Георгія Касьянова і Василя Расевича, яких я назвав би лібералами. Мені доводилося чути висловлювання, викликані статтями та виступами згаданих істориків: мовляв, якщо Касьянов критикує політику декомунізації – значить він прагне повернути старі топоніми, а якщо Расевич критикує сучасні історичні наративи – значить він виступає за повернення в якесь (пост)радянське болото. Звідки такі припущення? Такі коментарі дещо говорять про тих, хто звинувачує, тай насправді – майже не стосуються тих, кого звинувачують. Невже ж люди вбачають ідеал чи мету в сучасній історичній культурі та сьогоднішній політиці пам’яти? Україна 3.0 потребує креативних наративів.
NB: Мене не назвеш «фанатом» згаданих істориків. Для мене сюрпризом стала відома вже теза про «прихований антисемітизм» Українського інституту національної пам’яти з виступу Василя Расевича на телеканалі RTVI, із чим я не згоден – на відміну від інших положень того ж виступу – і що не збігається з іншими виступами та статтями Расевича, в яких не йшлося про антисемітизм носіїв влади. А від Георгія Касьянова я неодноразово отримував дошкульні коментарі на «Facebook», тай іще отримаю в майбутньому.
Лекція Георгія Касьянова «Декомунізація чи містифікація? Досвід України та країн Центрально-Східної Європи» під час літньої школи «Як міста (не)пам’ятають» (м. Рівне, 5-9 серпня 2019 року) в рамках проєкту «Реанімована пам’ять»
4. Роль української історії в національній свідомости. Історія і пам’ять постійно стають темами суспільних істерик. Мені здається, що результатами шкільного та університетського курсу історії України та інших українознавчих дисциплін має стати певність у тому, що Україна та українці – реальні, а не вигадані, що українцям є чим пишатися і кого називати героями або – що мені ближче – взірцями.
Проблема ж історичного курсу, яка на сьогодні навряд чи відчувається багатьма істориками, полягає в тому, що він становить переважно «історію України в історіях війн і революцій». Яким би значним не був вплив переломних подій на історичну долю України – від часів Богдана Хмельницького та козацьких війни до Революції гідности та війни на Донбасі – варто розуміти, що «історія війн і революцій»:
а) зазвичай має ґлобальний вимір. Приклад: Україна в Другій світовій війні;
b) завжди має складну картину. Приклад: Українська революція 1917–1921 років;
c) не охоплює весь історичний процес, для якого важливе й мирне життя. Приклад: повсякденне життя українських земель XVII–XVIII століть;
d) свідчить про тимчасовість, хоч і надзвичайну важливість національно-визвольної боротьби, яка розвивається за кризових часів. Приклад: Перебудова й унезалежнення України;
e) досі залишається «відкритою» та «незавершеною», якщо йдеться про події нещодавніх часів – 1980–2000-х років: Перебудову та унезалежнення України, Помаранчеву революцію, Революцію Гідности та війну на Донбасі.
В Україні 3.0 треба буде навчитися жити мирно, толерантно, в добробуті та без внутрішніх криз. Тож посилиться суспільний запит на історію поза межами війн та революцій, тай запит інтелектуалів на пошуки «сенсу історії».
Які сюжети української історії ХХ століття актуальні для сучасних поколінь?
Інтерв’ю Наталії Гуменюк із Сергієм Єкельчиком на «Громадському»
5. Україна: від напів колонії – напів провінції до … Проблемне питання: чи була Україна колонією? А якщо так: якою колонією була Україна? Взагалі, яке це має значення для сьогодення? Чи не є це суто історіографічним питанням? Одне зі своїх есеїв Владислав Гриневич присвятив історіографії колоніяльного статусу України. А розглянута колонка викликала обговорення на теренах «Facebook»питання: «Чи (не)була Україна колонією?».
Певен, що Україна має досвід колонії, стовідсотково – культурної колонії. Пропоную читачам свій поки чернетковий етюд із власною термінологією про колоніяльний/провінційний досвід України. У дальшому викладі стане зрозумілим, чому я стою на позиції, що Україна була колонією та провінцією, що дається взнаки по сьогодні. Для мене проблема колоніяльного статусу є сумою трьох питань:
а) Актуальність колоніяльного досвіду. Сучасні українці нерідко відчувають, що в недалекому – радянському – минулому не були «самими собою», а це минуле – досі не минає і тяжіє над нами. Звідси лунають заклики до «деколонізації», про що йшлося й Володимирові В’ятровичу – на посаді директора Українського інституту національної пам’яти, і Владиславу Гриневичу – в розглянутій колонці.
Гасла «деколонізації» на практиці означають дерусифікацію та дерадянізацію. Бо ж спадщина Дунайської монархії – «бабці Австрії» – не викликає відрази, оскільки Габсбурги не здійснювали антиукраїнських дій. Ризикну припустити, що така «деколонізація» може бути настільки ж топонімічною, як і «декомунізація»: теж опертою на сподівання, що час і мінімізація згадок про «небажане минуле» – зітруть його з національної пам’яти. Але це не мій шлях: я не Олександр Македонський перед Гордієвим вузлом. Для мене деколонізація, як і дерадянізація, означає «роботу з культурою».
Добрим прикладом «роботи з культурою», хоч і з більш-менш «бажаною» австро-польською спадщиною, є досвід львівського Центру міської історії Центрально-Східної Европи, для якого всі львів’яни – незалежно від епох, держав і нації – є «своїми», а їхні історії стають актуальними для наших сучасників, як би сьогоднішні «ми» не відрізнялися від учорашніх і позавчорашніх «них». Тим паче, історія Львова ХХ століття – переважно історія жертв і травм, а не катів і злочинів. Тож від комеморації такої історії – сучасникам не стане соромно. Ба навіть якби ставало соромно – «пророблення минулого» було би не менш потрібним.
Приклад «пророблення минулого»:
публічна дискусія «Львів мультикультурний, уявний, бажаний, проблемний», в рамках «Єврейських днів у ратуші» 2015 року, головним організатором яких виступив Центр міської історії Центрально-Східної Европи
b) Україна в імперській історії: між колонією та провінцією. Пропоную застосовувати два терміни: «колонія» та «провінція». Колоніяльний статус означає культурну та/або політичну – одночасно – самобутність і другорядність у системі імперської влади. Простіше кажучи: колонія має значення тільки разом із метрополією. Провінція ж має другорядність, але не володіє самобутністю чи ця самобутність мінімізована.
Статус колонії та провінції визначається імперським парадоксом (іще один мій робочий термін-парадокс). Як Центр користається з провінцій та колоній? Провінція постачає Центрові ресурси, а колонія – ресурси, проблеми, політичний престиж, літературні сюжети, геополітичні колізії, світові війни тощо. Звідси до колоній звернуто більше уваги, ніж до провінцій: на горизонті Центру «свої» провінції перебувають на периферії, а «чужі» колонії – на напів периферії. Згадаємо справедливі ремствування російських націоналістів щодо упосліджености РСФСР у складі СРСР: використання корінної Росії яко джерела ресурсів, які спрямовували на розвиток інших союзних республік, за відсутности власної компартії й академії наук.
«Класичні» колонії континентальної імперії – Російської імперії та Радянського Союзу – варто шукати на Кавказі та у Середній Азії. На них була спрямована увага Центру, для них створювали окреме законодавство з урахуванням місцевих звичаїв (за часів Романових), у них розміщували армійські гарнізони та військові бази, там реалізовували практики соціяльної інженерії та культурну політику, спрямовану на модернізацію, секуляризацію та досягнення масової лояльности (за часів генсеків). Серед імперських адміністраторів та службовців було чимало вихідців із геть «не класичної» колонії обабіч Дніпра, які почувалися та сприймалися на окраїнах яко представники Центру.
Специфіка історичного досвіду України, як на мене, полягає в її балансуванні між колонією та провінцією. Для імперських центрів – за часів Романових та генсеків – Україна здавалася майже «своєю». Звідси центр (не без участи місцевих політичних еліт) примушував її до транзиту від колонії та провінції, репресуючи «колоніяльні» відмінності від Центру, а разом із тим – окремі групи її населення. А чим більш провінційною – чим більш «своєю» була Україна, тим простіше було українцям (чи вихідцям із України) зробити велику імперську кар’єру: бути призначеним статс-секретарем імператриці та канцлером імператора, бути обраним неофіційним чоловіком/офіційним коханцем імператриці, пробитися на вершину наддержавної імперської партії тощо.
Іще один парадокс російських імперій – сього разу не суто мій, а такий, що випливає з концепції «внутрішньої колонізації» Алєксандра Еткінда, – полягав у колонізації Центру колоніями. Шокуюча термінологія! Колонії могли експортувати у Центр свої практики, якщо ці колонії були ніяк не менш, а то й більш «модернізованими», ніж сам Центр. Так Україна у XVIIІ столітті забезпечувала Центр православними ієрархами, які отримали вестернізовану освіту Києво-Могилянської академії та сформувалися в конфесіоналізованому, а відтак – конфліктному й інтелектуально розвинутому просторі. До того ж часу належить забезпечення Центру «ефективними менеджерами» для урядування Єкатєріни ІІ, яка найбільше й прислужилася до транзиту колишньої Гетьманщини від колонії до провінції А в другій половині ХХ століття Центр став «полем гри» для надвпливового «дніпропетровського клану» та менш помітного «донецьке лобі», сформованих на ґрунті промислових гігантів та міських центрів південно-східних теренів України.
Як здійснювати «роботу з культурою» та долати провінційність?
Публічна лекція Тамари Гундорової у «PinchukArtCentre» про реформаторку української науки та соціюму – Соломію Павличко
с) сучасність культурного постколоніялізму й провінціялізму. З історичного погляду, нескладно отримати політичну незалежність – складно досягти культурної самостійности. Для Центру колишні колонії/провінції продовжують залишатися культурними колоніями/провінціями після повного чи часткового розпаду Імперії, тай колишні колонії/провінції продовжують дивитися на себе очима Центру.
Джерелом прикладів постколоніялізму на повсякденному рівні є масова культура. Квінтесенція мас-культу – телесеріяли. Популярність серіялів визначена циркуляцією наявних стереотипів ув їхніх сюжетах. На щастя, нових стереотипів «кіношники» не винаходять. Звісно, ці стереотипи мають певне реальне підґрунтя. Інакше би ніхто їх не сприймав. Прикладом «постколоніяльного сюжету» з українською специфікою, тобто й «провінційного сюжету», може бути доволі популярний свого часу російський серіял «Моя прекрасна няня».
«Моя прекрасна няня» – історія української жінки-провінціялки Вікторії Прутковської з Маріуполя, яка з родичами перебралася до Москви і випадково найнялася нянею у заможну сім’ю батька-одиначки – столичного продюсера Максима Шаталіна. Між ними триває роман-на-відстані, який через кілька сезонів – себто років – завершується одруженням. «Українськість» Прутковською прямо не промовлялася, але численні згадки про її походження та елементи «одеського тексту» щодо її маріупольських родичів-сусідів – неможливо не помітити.
Балансування України між колонією та провінцією вможливило такий сюжет, оскільки українці для росіян – майже «свої», але вся сіль у цьому «майже». Тож на місці українців могли би бути хіба що білоруси, які теж «майже свої» для росіян. Але на перешкоді цьому стоїть менша поширеність «білоруських сюжетів» у російській культурі та стереотипна «північність» білорусів, на відміну від «південности» українців, яка вигідно доповнює «північність» росіян.
NB: В американському прототипі згаданого серіялу – «The Nanny» – складена інша етнічна мозаїка: господар будинку – типовий WASP, а няня – темпераментна єврейка. Така ситуація, наскільки я розумію, працює на утвердження «ментальних стереотипів» про «північні/раціональні/стримані/інтровертовані» та «південні/емоційні/відверті/екстравертовані» народи, як і російський серіял, зате руйнує соціяльні стереотипи: уособленням «єврея» в очах «пересічного американця» постають не суперуспішні Стівен Спілберг і Майкл Блумберг, Марк Цукерберг і Боб Ділан, а симпатична няня з маленького міста, в якій увочевиднюються особисті комплекси та сімейні проблеми – такі самі, як і в того-таки «пересічного американця».
Що на горизонті «великого світу» та куди простує Україна?
Виступ філософа Андрія Баумейстера «Сутінки ідолів або втрата смислів та цілей», наприкінці якого озвучені проблеми історичного досвіду та сучасного розвитку України
Підбиваючи підсумки, наголошу, що в моїх очах високу громадську вартість мають дискусії та «робота з культурою», яку проводять люди зі спільними базовими цінностями. Для мене неприйнятне іншування «своїх» заради досягнення тимчасового одноманіття. Певен, що задекларований мною шлях веде малими кроками навстріч Третій Україні.
